Нещодавно, як відомо, на сайті президента України було розміщено петицію щодо передачі однієї із трьох лавр (Києво-Печерської, Почаївської та Святогорської), розташованих в Україні, Православній Церкві України, відповідно позбавивши права користування ними Українську Православну Церкву Московського патріархату.

Нереальність цього проекту є очевидною, навіть на фоні величезної хвилі суспільної критики УПЦ МП щодо її участі у масових порушеннях правил карантину і, як наслідок – масового зараження вірян та священства, частина з яких відійшла у «кращий світ», а частина — хворіє, поширюючи цю заразу серед решти наших громадян.

Однак, навіть при цьому слід пам’ятати, що Лаври – це не просто монастирі, — це Символи. Відібрати їх силою, це значить втягнути Україну у новий виток міжправославного (або, швидше за все, широке політичне) протистояння. Якщо навіть відкинути публічні заяви щодо вірогідного силового спротиву таким діям, на кшталт тих, що недавно прозвучали з Буковини, то картина щодо можливих наслідків силового сценарію виглядає дуже серйозною. При цьому слід пам’ятати, що усі Лаври є державною власністю і ними тимчасово користується УПЦ МП. Відтак, по ходу життя ситуація може змінитися, коли для цього прийде час.

Слава Богу, що священноначалля ПЦУ це добре розуміє і саме тому днями з’явилася нова заява Блаженнішого Епіфанія, що перехід українських Лавр під юрисдикцію Православної Церкви України є справою майбутнього.

Тут і постає питання про те, чому це не є можливим сьогодні? Відповідь на нього є водночас і простою, і надзвичайно складною – тому що це послабить Україну, а також тому, що в Української держави на даний час не має бажання і можливостей зробити це зараз.

Пояснимо суть своїх суджень. Як відомо, кожна людина як істота цілепокладаюча, розпочинаючи якусь дію, має розрахувати як її початок, так і завершення. Звичайно весь процес ніколи не вдається змоделювати ідеально, але, принаймні, можливі ускладнення (форс-мажори, як нині любить говорити непереобтяжені знаннями і досвідом «експерти» та «нові обличчя» у владі) слід ураховувати. Тому у випадку, коли ми ставимо за мету, скориставшись формальним приводом (що відомий вище перерахованим панам як «казус беллі»), силою відібрати Лаври в УПЦ МП і віддавши їх ПЦУ, то ми повинні розраховувати, що на «виході» ми будемо мати величезне суспільне збудження і фактично втрачену перспективу об’єднання двох українських Церков – ПЦУ та УПЦ МП. Натомість в середовищі останньої гарантовано посиляться промосковські настрої, а про те, що буде робитися з цього приводу в Росії, я взагалі мовчу. Адже ми не можемо не зважати і на це, аби не отримати наплив на Донбас з Росії нових батальйонів, полків і дивізій «ихтамнетов», які прийдуть боронити «русскоязычных православных на Украине».

Мені можуть заперечити або звинуватити мене в тому, що як говорив колись один чоловік про другого, що «він ніколи по-справжньому не знав діалектики». Принаймні мене можуть звинуватити у тому, що я забув відомий закон діалектики про перехід кількісних змін у якісні. Говорячи, що для таких дій ще не прийшов час, я не претендую на лаври Нострадамуса. Я не знаю, коли настане час для реального переходу українських лавр від однієї Церкви до іншої, точно так же, як наша влада не знає коли завершиться карантин щодо нинішньої пандемії. Саме з цих причин я не хочу вдаватися до гадання і називати точну дату подій, пов’язаних із майбуттям українських Лавр. Не хочу навіть теоретично ставити завдання щодо розв’язання цього питання новоствореною Держслужбою з етнополітики та свободи совісті, оскільки вважав і вважаю, що її справжня нинішня роль полягає у камуфлюванні політики «релігійного нейтралітету» нинішньої влади, яка не працює на зближення двох величезних українських церковних структур, якими є ПЦУ та УПЦ МП, а тим більше – на творення з цих двох структур єдиної Помісної Православної Церкви України чи Помісної Української Православної Церкви.

Виходячи із сказаного хочу наголосити, що саме важка, тривала і цілеспрямована робота влади, повинна бути покладена в основу єднання православних в Україні. Саме вона покликана розв’язати і проблему юрисдикційної приналежності українських Лавр. Все інше, навіть, якщо записати це у Конституцію, буде настільки ж «ефективним», як і внесення до Конституції України пунктів, що засвідчують наше палке прагнення іти (і прийти) у Євросоюз та НАТО. Все це не матиме жодного значення, якщо воно не буде підкріплене реальною боротьбою з корупцією та масовими розкраданнями бюджету, реальним викоріненням кумівства у владі, продажею захисних масок напередодні оголошення пандемії тощо. Що ж до об’єднання православних українців, то це також, у першу чергу, передбачає величезну роботу з їхнього об’єднання та зміцненню України.

Українська влада (якщо вона українська), повинна була б не ховатися за позірно проголошеним нею «нейтралітетом» у питаннях релігійно-духовного життя в Україні, а розробити прозорий і реалістичний план примирення двох українських Православних Церков – ПЦУ та УПЦ МП, який би кінцевою метою мав об’єднання їх у єдину Церкву. Нині для цього є усі об’єктивні передумови. Лишилося лише одне – доручити виконання цієї роботи не симпатикам однієї із двох Церков та відвертим фантазерам (та фантазеркам), а відповідальним за свої поступки, патріотично налаштованим фахівцям. А для того, щоб це зробити, слід визнати, що, як кажуть у країні-агресорі «пироги должен печь пирожник, а сапоги точать сапожник». Отже слід шукати «пирожников» і «сапожников» аби вирішувати, в тому числі, і питання українських Лавр, розумно і обдумано, з урахуванням кінцевої мети, а не петиціями у стилі «стрімкого кавалерійського бікіцера». Тих із влади, хто можливо прочитає цю статтю, хочу запевнити, що сам я не претендую ні на роль «сапожника», ні на роль «пирожника», однак людей, здатних справитися з цим завданням знаю і можу їх порадити нинішній владі.

Запрошую прочитати: Держава, Церква і українське суспільство: перспективи розвитку та взаємодії