У ХХІ столітті християнство вже не може настільки суттєво впливати на суспільство, як до ХХ-го.

Найавторитетніші Православні Церкви колишньої Візантії перебувають у приниженому становищі в мусульманському світі. Протестантські конфесії, які традиційно формували культуру Америки та Європи, опинилися на узбіччі сучасної цивілізації.

Рано чи пізно пострадянським Церквам колишньої Російської імперії, які звикли жити на державні дотації та нарощувати статистику за рахунок традиційної народної релігійності, доведеться працювати в демократичному світі рівних можливостей.

Приблизно у такому ж становищі знаходилося християнство на зорі свого існування. Що ж Церква Христова набула і що втратила за двадцять століть свого життя у світі?

Неможливо викинути двадцять століть з її історії та починати будувати все наново, на ідеальний зразок "героїв духу" древніх християн. Продовжувати жити на кшталт візантійського імперського православ'я, як це практикується у росії, сьогодні теж неприпустимо.

Виважений погляд на історію Церкви каже, що не все так піднесено було в минулому, і не все так погано тепер. Для Церкви немає "найзручнішого часу" для розвитку. Християни просто живуть у різний час по-різному.

Церква не мала своєї "святої історії", бо цю історію пишуть грішні люди. Історія Церкви – насамперед опис падінь і запізнілого каяття. Незважаючи на це, Церква жила і продовжує повноцінно жити в наш час:

"Сила Божа здійснюється в немочі" (2Кор 12,9).

Для Творця люб'язний не святий мученик-борець за віру, а людина, яка чесно усвідомлює свої помилки:

"Не здорові потребують лікаря, а хворі" (Мф 9, 12).

Бог створив Церкву не тільки для зцілення людей від душевних виразок, але й для їхньої втіхи в життєвих скорботах:

"Бог усякої втіхи, що втішає нас у будь-якій скорботі нашій, щоб і ми могли втішати тих, хто перебуває у будь-якій скорботі, яким втішає нас самих!" (2 Кор 1, 3-4).

Накопичений у Церкві тисячолітній досвід життя людини, яка сумнівалася, падала і знову поверталася на вірний шлях для сучасника набагато цінніший, ніж проповідь про абстрактні суспільно-християнські ідеали. Наш чудовий час змушує відмовлятися від культивованого віками в традиційних конфесіях релігійного почуття своєї обраності, усвідомлення за собою особливої ​​дорученої Богом для вірних місії. За такими думками ховається звичайна фарисейська гординя: "Я не такий, як інші люди!".

Виважений погляд на історію — це ще один урок смирення для сучасного, впевненого у собі покоління християн. Нічим не обґрунтовані "перекази" та "сказання" про "тисячі мучеників стародавньої Церкви від озвірілих язичників постраждалих" або про "розквіт християнства у Візантії" чи про "золотий час святої Русі"… не більше ніж ідеологічні міфи.

Вони не дають матеріалу для пошуку чесної відповіді на головне запитання, яке поставлено Богом кожній людині, яка вірує в Христа — про те, як вона розпорядилися довіреною Богом для неї Церквою! Чи примножувала людина дар Духа Святого у вільній творчості, любові та праці, або ж законсервувала його в зліпках історичних монументів свого "великого" минулого :

"Пане! Я знав тебе, що ти людина жорстока, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав, і, злякавшись, пішов і приховав талант твій у землі; ось тобі твоє" (Мт 25, 24-25).

Церква в ХХІ столітті, так само як і в перших століттях свого життя в людському світі, буде потрібна для тих небагатьох людей, яким вона справді необхідна. І в цьому набагато більше правди Божої, ніж у багатотисячних показових хресних ходах та безплідних спробах перебудови суспільного життя «за євангелією».

Не виличні житія князів, царів, святителів..., а життя простих святих людей служить світлом для душ людських. Бо воно ближче до більшості і просякнуте любов'ю Христовою до грішної людини:

"І запаливши свічку, не ставлять її під посудиною, а на свічнику, і світить усім у домі» (Мт 5,15).

У наш освічений вік звичайні люди мають доступ до знань про те, як жила Церква раніше і як живе тепер. З боку духовенства дуже необачно ставитися до сучасної людини так, начебто тільки попи вміють писати і читати, начебто думати над Євангелієм можуть лише ієрархи, а Церква — то їхня вотчина а не дар Божий усім без виключення людям:

"Ви не входите, і тим, що йдуть, не даєте увійти" (Мф 23, 12).

Сьогодні вже безглуздо обтічно говорити напівправду і щось ретельно приховувати від сторонніх очей. Про церкву уже всі все знають. То нехай собі! Варто використовувати сили та час, щоб розповісти людям про те, що вони не знають — про велику любов Творця до людей.

Нічого немає таємного, що не було б явно, як каже Євангеліє. І цю "правду" про минуле і теперішнє Церкви необхідно говорити саме християнам. Щоб її не говорили про нас байдужі до Церкви, а тому й жорсткі у своїх оцінках експерти.

Християни не мають морального права вороже ставитися до сучасної критики Церкви. Надто мало було зроблено для того, щоб розкрити істину про життя Церкви у світі в світлі Євангелія Христового.

Тих небагатьох християн, які намагаються про це говорити, самі ж церковні люди звинувачують в тому, що вони виносять сміття з хати – хто не з нами, той проти нас!

Церква ніколи не мала своєї "святої історії", але завжди були святі люди, які були гнані передусім самими ж християнами. Не безбожники вбили Христа а релігійні лідери суспільства руками віруючих людей.

Не безбожники вбивали Церкву у ХХ ст., а християни, які щонеділі під наглядом закону ходили до храму. До 1937 року найбільшу у світі православну церкву в росії фізично знищили комуністи, більшість з яких вчилася в семінарії.

А священників убивали хрещені у православному храмі вихованці недільних шкіл. Адже початкова освіта в росії була церковна. А хрещення і причастя — під контролем держави.

Якщо Церква мала "святу історію" і християни раніше були всі святими, то чому ж сталося те, що сталося у ХХ столітті? Чому найбільшу у світі Церкву російської імперії знищували самі ж хрещені у ній християни?

Замість того, щоб чогось навчитися з уроків минулого, християни різних конфесій нерідко пропонують для сучасника побожні байки, про правильність саме своєї віри, наполегливо стверджують винятковість своєї праведності та непогрішності.

Християни за 2000 років ґрунтовно зіпсували авторитет Церкви Христової своєю участю у творенні сумнівних державних ідеологій, віддавши Євангеліє на поживу політичним пристрастям.

На початку ХХІ століття життя церкви ознаменовано активною участю російської православної церкви у найбільшій з часів ІІ Світової — війни росії проти України. Все це — з мовчазної згоди більшості церков світу.

А це означає, що християни так і не зрозуміли, чому люди все менше ходять до храмів. І звинувачують в цьому, кого хочеш, крім себе.

Щоб розпочати нову сторінку життя у ХХІ столітті, необхідна мужність, аби чесно зізнатися у своїх помилках. Будівельник, який нарешті починає розуміти, що багато в чому помилявся, розбирає на частини, здавалося б вже завершену будову. На тій же, не ним положеній основі він починає заново будувати свій будинок. Але не на порожньому місці він має будувати, а з уже набутим досвідом та напрацьованим матеріалом.