«Крамольне» видання Почаївського монастиря

Тут треба звернутися до особи автора й видавця цієї книги. Взагалі про Кирила Транквіліона-Ставровецького маємо недостатньо свідчень. Й автори, що ведуть мову про нього, часто вдаються до різноманітних припущень [1].

Вважається, що народився цей діяч у кінці 60-их – на початку 70-их років XVI ст. Й походив із Волині. Прізвище Ставровецький може вказувати на його походження з села Ставрів (зокрема, село з такою назвою знаходилося неподалік міста Дубна). Кирило також використовував псевдонім Транквіліон (у перекладі з латини – сумирний, спокійний). Невідомо, де він здобував освіту. Можливо, навчався в Острозькій академії. Принаймні є така гіпотеза. Володів кількома мовами: окрім старослов’янської, знав грецьку й латинську. Вважається, що в 80-90-их рр. XVI ст. Кирило Транквіліон-Ставровецький працював викладачем у братських школах Львова та Вільна, мав конфлікти з Львівським єпископом Гедеоном Балабаном. Щоправда, братського вчителя Кирила, про якого є згадки, не варто беззастережно ототожнювати з Кирилом Транквіліоном-Ставровецьким. Більш певні відомості про цього діяча припадають на 10-і рр. XVIІ ст. У той час він був ченцем, займався видавничою діяльністю, підтримуючи зв’язки з братією Скиту Манявського та Йовом Княгиницьким [2]. 12 березня 1618 р. в Почаєві Кирило Транквіліон-Ставровецький видав свою книгу «Дзеркало богослів’я», яка стала першим систематичним викладом богословської системи в Україні. Правда, книга вийшла не в друкарні монастиря, а в т. зв. мандрівній друкарні самого ж видавця. Подібні мандрівні друкарні мали в той час поширення в Україні.

Схоже, Кирило Транквіліон-Ставровецький знайшов спільну мову з Йовом Желізо й отримав притулок для себе й своєї друкарні у Почаївському монастирі, де й випустив «Дзеркало богослов’я». Можемо припустити, що Кирило Транквіліон-Ставровецький, Йов Княгиницький та Йов Почаївський знали один одного (й, певно, не один рік), підтримуючи стосунки. Не виключено, що вони разом студіювали в Острозькій академії, належали до «острозького кола» книжників, яких підтримував князь Василь-Костянтин Острозький. Є певні відомості про те, що вже за часів Йова Желіза в Почаївському монастирі існувала школа. Так, у грудні 1647 р. шляхтич Остафій Козинський свідчив, що «навчався в грека-бакаляра в монастирі Почаївському» [3]. Тобто в цій школі, окрім старослов’янської, здійснювалося вивчення грецької мови, а, можливо, й латинської. І могла ця школа копіювати Острозьку слов’яно-греко-латинську академію.

Показово, що Кирило Транквіліон-Ставровецький дав своє «Дзеркало богослов’я» на рецензування Йову Княгиницькому. Щоправда, відгук останнього на книгу не був схвальним. Йов Княгиницький знайшов у творі п’ять суттєвих вад, що, на його думку, були відступами від православної віри [4].

У «Дзеркалі богослов’я» [5] спостерігаємо цікаве поєднання традиційних православних поглядів на Бога і світ з поглядами ренесансного характеру. У вступі Кирило Транквіліон-Ставровецький дуже широко трактує поняття богослов’я, «розчиняючи» його в філософії. Свята теологія, зазначає він, навчає про божі речі, невидимі, небесні, і дарує розгляд про землі, дає можливість роздивитися і пізнати начало віків та склад світу, зв’язок супротивних стихій тощо.

Книга складається з чотирьох частин. У першій «Про присутню істоту божу» йдеться про Бога взагалі, Трійцю та Ісуса Христа. У другій частині говориться про створення неба та землі, тобто видимого світу й того, що є в ньому. Третя частина присвячена людині, яка іменується малим світом. У останній, четвертій частині, говориться про світ зла.

Бог трактується Кирилом Транквіліоном-Ставровецьким у дусі християнського неоплатонізму як непізнавана сутність: «умом непостижимий і словом неізречимий». При цьому автор посилається на вчення Діонісія Ареопагіта, творчість якого була популярною в православному середовищі. Захищає він основні християнські догмати, даючи зрозуміти, що їх варто сприймати не розумом, а приймати на віру. Наприклад, про догмат Трійці Кирило Транквіліон-Ставровецький говорить, що про цю «тайну» не варто запитувати, бо про неї «самі ангели, херувими і серафими не повідають». Тому «тільки простою вірою віруй в триіпостасноє божество і не іспитуй неіспитаного».

Створений Богом світ уявляється у вигляді єрархії з чотирьох ступенів: 1) світ створених небесних сутностей (архангели, ангели, херувими і т. д.); 2) макрокосм – світ видимих речей; 3) мікрокосм – людина; 4) світ зла, куди відносилися «злі люди», під якими розуміються язичники, єретики та інші грішники. Власне, структура «Дзеркала богослов’я» ніби відображує цю єрархію.

Видимий світ, на думку мислителя, складається з чотирьох елементів – вогню, повітря, води та землі, між якими йде змагання. Кирило Транквіліон-Ставровецький, описуючи світ, в якому люди народжуються, живуть і помирають, вказував, що він є добрим, оскільки сотворив його добрий Бог. Видимий світ – це світ невимовної краси, з великими солодкими розкошами й достатками. А ще більші добра і дари невидимі дав Бог для людської душі.

Така «естетизація» світу мала стійку традицію в українській релігійно-філософській думці, відповідала ментальності українців, які схильні естетизувати навколишній світ. Однак вона не сприймалася православними консерваторами, що схильні були розглядати видимий світ як світ зла, спокуси.

Чимало уваги Кирило Транквіліон-Ставровецький приділяв людині. Її розглядає він як «царя й властителя» видимого світу. Людина є «дивним сотворінням божим і скарбницею премудрості його неізреченної».

Також вона розуміється мислителем як істота двонатурна, що поєднує тіло та душу, тобто створена з двох різних сутностей. Тіло видиме складене з чотирьох елементів: плоть від землі, кров від води, дихання від повітря, теплота від вогню. Душа ж, невидима, розумна і несмертельна, подихом божим у тіло вкладена. Це поєднання веде до конфліктів: мовляв, повстає душа на тіло, а тіло воює з душею.

Людина, за Кирилом Транквіліоном-Ставровецьким, це – мікрокосм, мініатюрне відображення всесвіту: «…правдиво є чоловік небом і землею, від пупа горня частина є небом, нижня же – землею». У поєднанні земного й небесного – унікальність людини: «…чоловік є світло й тьма, небо і земля, ангел і звір. Поставив його Бог на межі смерті й життя, величі й смирення. Чудне поєднання – дух і плоть, смерть і життя».

Оскільки людина єднає душу й тіло, то вона володіє умом та розумом. Ці інтелектуальні чинники Кирило Транквіліон-Ставровецький чітко розмежовує. Ум породжується душею («ум у душі сам через себе розумний»). У свою чергу, ум породжує людський розум. Розум же ззовні приходить. Тобто ум можна розглядати як вроджене знання, в той час як розум – це знання набуте.

Першорядне значення для людини має все таки ум. Останній є своєрідним судією у змаганні душі й тіла: «Границя бо смерті – тіло гріховне. Межа життю вічному – бажання до Бога душі безгрішної. Посеред же обох цих – ум, як цар і властительний судія та страж життя вічного».

Загалом описуючи в плані позитивному світ видимий, Кирило Транквіліон-Ставровецький все ж веде мову про злостивий світ. До останнього належать різноманітні грішники. Елементами злостивого світу є «високоуміє та закам’яніле серце», «солодкість гріховна», «висока думка про себе», «бистрота й поспіх до гріха», «постійна переміна від доброго до злого», «серце, з якого родяться злі мислі та блюзнірства».

Суспільне життя розглядається мислителем, як театр, «місце борні між справедливими людьми і грішними». У цій битві конем є тіло, а душа – вершником, войовником.

Надаючи велике значення самопізнанню, Кирило Транквіліон-Ставровецький, пов’язував його з умінням читати Священне Письмо. Тут він був прихильником своєрідної біблійно-герменевтичної традиції, що мала свої витоки в культурі Київської Русі.

Незадовго після публікації «Дзеркала богослов’я», у 1619 р., Кирило Транквіліон-Ставровецький надрукував у Рахманові (зараз це село, як і Почаїв, входить до Кременецького району Тернопільської області) «Євангеліє учительне, або Казання на неділі протягом року». Як бачимо, з якихось причин цей книжник не захотів продовжувати свою друкарську діяльність у Почаєві. У «Євангелію учительному» автор відображав схожі ідеї до ідей, викладених у «Дзеркалі богослов’я». Ці книги викликали незадоволення серед ортодоксів, отримавши осуд з боку єрархів тодішньої Київської православної митрополії.

Імовірно, дискусії навколо видань Кирила Транквіліона-Ставровецького, неприйняття їх з боку православних традиціоналістів стали однією з вагомих причин того, що цей автор відійшов від православних і в 1626 р. став адептом унії. Щоправда, він не втручався в богословські дискусії й міжконфесійну боротьбу, спокійно жив у Чернігові, будучи архимандритом унійного Єлецького монастиря і займаючись релігійно-культурною діяльністю. Зокрема, він заснував друкарня. Тим самим був покладений початок створення в Чернігові релігійно-культурного осередку. У кінці свого життя Кирило Транквіліон-Ставровецький видав збірку поетичних творів «Перло многоцінне» (1646).

Тобто для православних ортодоксів Кирило Транквіліон-Ставровецький був відступником. І ось саме цей відступник надрукував у Почаївському монастирі першу книгу. До того ж книгу, яка вважалася ледь не єретичною.

Примітки:

1. Про Кирила Транквіліона-Ставровецького див.: Маслов С. Кирил-Транквилион-Ставровецкий и его литературная деятельность. Киев, 1984.
2. Великий Скит у Карпатах: У трьох томах. Івано-Франківськ, 2015. Т. 2. С. 21-27.
3. Собчук В. Історична Волинь. Північний захід України в регіональному та локальному вимірах минулого. Кременець, 2017. С. 147.
4. Великий Скит у Карпатах: У трьох томах. Т. 2. С. 27-32.
5. Див. : Пам’ятки братських шкіл на Україні. Київ, 1988. С. 208-242.