Що ж, у Церкві миротворчість вважають найбільш природною для себе громадською нішею. У всякому разі, на рівні риторики це виглядає досить переконливо. Інша річ — практика. Утім, розглянувши тексти збірки детальніше, можна зробити висновок, що і на рівні слів все неоднозначно.

Чужі тут не ходять

Збірник поділений на дві частини. Перша частина — матеріали конференції «Стратегії примирення. Роль Церков в Україні», яка відбулася в Києві у 2018 році. Друга частина — статті Сергія Бортника, — наче доповнюють тему можливостей для участі Церков у процесі примирення в Україні.

Сумніви починають охоплювати ще до прочитання текстів — при першому побіжному погляді на програму і склад «президії». У збірнику вміщені привітання від митрополита Київського УПЦ МП Онуфрія, папського нунція Клаудіо Ґуджеротті, Верховного архиєпископа УГКЦ Святослава.

Погодьтеся, когось тут бракує. І через це заявка на «примирення» і будівництво «спільного дому» виглядає не дуже переконливо.

Ситуацію мала б дещо збалансувати участь протоєрея Георгія Коваленка, колишнього священника УПЦ МП, забороненого в служінні через перехід до ПЦУ. Але для УПЦ МП, якій він багато років прослужив вірою і правдою, він залишається якщо і не «своїм», то вже точно і не «чужим». Тоді як більшість представників ПЦУ — особливо єрархів і людей, що займають високі посади в структурі Церкви, — залишаються для організаторів конференції, судячи з усього, «чужими». У саме голлівудському розумінні цього слова.

Також, незважаючи на ту роль у церковній кризі, яку упорядник збірника відводить державі, відсутність представників влади і в програмі конференції, і на сторінках збірника виглядає дивно. Позиції влади окреслені в текстах збірника і виступів пунктиром — цитатами, які наводять автори і учасники конференції. Але цитати, вирвані з контексту, як відомо, — один із найпростіших і найбільш банальних способів маніпуляції інформацією.

Можна було б сказати, що це — все, що нам слід знати про можливість церковного примирення в найближчій перспективі. Але це, вибачте, секрет полішинеля.

Тому цінність збірника особисто для мене полягає в іншому. Він окреслює деякі позиції в протистоянні — переважно позиції УПЦ МП, оскільки велика частина тексту належить перу Сергія Бортника, а він раз у раз підкреслює свою конфесійну приналежність. Це з одного боку підкреслює щирість автора, а з іншого — дає привід думати читачеві, що позиції, окреслені автором, в цілому близькі до офіційної позиції Київської митрополії. В остаточному підсумку складається враження, що в УПЦ МП є певний потенціал для цивілізованого діалогу.

Стихії та їх жертви

У збірнику розглядається досить широкий спектр питань, які мають стосунок до теми примирення в Україні. І розглянути їх усіх в одній статті неможливо. Тому я зосереджуся лише на одному, на даний момент ключовому векторі потенційного примирення: УПЦ МП — ПЦУ. Вірніше, тих позицій, на яких стоїть УПЦ МП у викладі Сергія Бортника.

Автор подає досить чітку картину тих уявлень, якими керується його Церква. Він наполегливо повторює і обґрунтовує, пояснює і часом навіть майже вибачається за ті міфи, на які спирається офіційна позиція та ідеологія УПЦ МП. Але він не те що не пропонує шляхів виходу за межі цієї міфології — він обґрунтовує претензії УПЦ МП бути такою, яка вона є і претендувати на те, на що вона претендує.

А вона в цілому зовсім не погана. Її привели до кризи — але не з її вини. Усі проблеми, всі причини кризи — зовнішні. Характеризуючи нинішню Церковну кризу в Україні, Сергій Бортник виводить три аспекти: російсько-український конфлікт на Донбасі (окупація Криму не згадується), конкуренцію між Росією і США на міжнародній арені і суто церковний конфлікт між Москвою і Константинополем.

Слово «Київ» не звучить взагалі, тому створюється враження, що він не більше ніж іграшка в чужих руках, ставка в чужій грі, що церковний аспект буквально за вуха втягнутий у суто політичні розборки. Не лише світські, а й церковні.

Все, що відбувається на церковному фронті, відбувається з нами, але «не про нас». Ця битва понад нашими головами, між двома велетенськими доісторичними крокодилами, пардон, спочилими в Бозі імперіями, які все ніяк не поділять пересихаюче русло.

З цим важко сперечатися — сутичка викопних решток мусить відбутися, як і всі інші «аспекти церковної кризи», пелічені автором. Але, по-перше, зворушливо, що сам він очевидно підіграє одному з «крокодилів». По-друге, «аспекти церковної кризи», які він перераховує, не тільки не вичерпуються запропонованим списком. Сам цей список дає досить-таки спотворене уявлення про церковну кризу, його джерела і природу.

Але про це далі. Наразі з'ясуємо розподіл ролей.

На тлі геополітичних катаклізмів, які нам, від яких нічого не залежить, виглядають як стихійне лихо, УПЦ МП опиняється у ролі жертви. Жертви геополітики, «великої» церковної політики, канонічних непорозумінь, ворожої «націоналістичної» пропаганди.

Тобто в перспективі примирення — а воно неминуче, якщо Україна продовжує мріяти про євроінтеграцію — головний претендент на роль «жертви» уже заявлений.

Яка ж роль ПЦУ? Сергій Бортник цікаво трактує цю Церкву й обставин її виникнення.

Новобуд і націоналісти

Скажу відразу: навіть якби в збірнику не було більше жодних переваг (а вони є), автору слід було б подякувати за досить чіткий виклад того погляду на ПЦУ, який, як виглядає, зараз можна вважати мейнстрімним у відносно «ліберальної» частини УПЦ МП.

Якби мені запропонували описати цю позицію одним словом, то це слово було б — «знецінення». Цей ефект досягається безліччю різних способів. Починаючи з того, що ПЦУ — не більш ніж політичний проект, задуманий Порошенком і Держдепом, щоб допекти Кремлю.

«Новостворена ПЦУ» і перебільшена роль Порошенка не лише в отриманні Томосу, але і в самому «створенні Церкви» кочує в автора з тексту в текст. І формує у читача стійке відчуття, що Порошенко і Держдеп створили «ПЦУ» буквально за один день і на голому місці. Здавалося б, коли Ярема, Боднарчук, Романюк і згодом патріарх Філарет створювали те, що потім вилилося в ПЦУ, Порошенко в поті чола заробляв свій перший мільйон і більше ні на що не відволікався. А ось ти глянь, саме він, а не справжні лідери автокефального руху, залучається в ролі «локомотива історії».

І це, звісно, недарма. Для автора важливо, щоб на чолі «проекту ПЦУ» опинилася саме світська людина. Політик. Нецерковний. Майже апостат. Автор недаремно нагадує, що Порошенко був колись прихожанином (причому трепетним) УПЦ МП. Але після обрання президентом різко змінив свої погляди і навіть причащався в УГКЦ. Зв'язок з уніатами — сильний хід для послідовників російського православ'я, і в текстах Бортника багато таких ненавмисних моментів, які цілять просто в серце. Автор, втім, не аналізує причин, які спричинили таку «апостазію». Для його цілей важливий тільки сам факт — Порошенко пішов з УПЦ МП грюкнувши дверима і оголосив їй війну.

Ще один ефект від рефрену «новостворена» щодо ПЦУ — враження, що ця Церква не причетна до довгої історії автокефального руху в Україні. Головним «держателем автокефальних акцій», як і раніше, залишається Філарет. Завдяки такому трюку історія різко вигинає русло, щоб обігнути Церковний новобуд Держдепу-Порошенка широкою дугою, жодним чином не торкаючись його. Порошенко відібрав у Філарета Церкву, але не зумів забрати роль лідера української автокефалії. І тепер ПЦУ ще тільки належить відвоювати у старого впертюха свою символічну спадщину. І тільки після цього, можливо, про ПЦУ можна буде говорити всерйоз як про «Церкву» (але це не точно).

Також для Бортника важливо, що чи не єдиним «внутрішнім» мотивом для створення ПЦУ стала «націоналістична ідея». Це один з тих «ненавмисних побіжностей», про які я згадувала вище: не «національна», а саме «націоналістична». Автор має дуже добру гуманітарну підготовку і досвід спілкування із західним світом, щоб не розуміти цінність таких «дрібниць». В «національній ідеї» немає ніякого криміналу, в той час як «націоналіст» — справжнє страховище для сучасного ліберального Заходу. Як і для сучасного російського православного в Україні. І це навіть цікаво — спостерігати за тим, як на відразі Заходу до націоналізму грають одночасно і ліві ліберали, і представники цілком консервативних церковних кіл в Україні, прагнучи залучити «західних партнерів» на свій бік або хоча б налаштувати їх проти своїх конкурентів.

Я далека від того, щоб закидати авторові наклеп — є в ПЦУ і націоналізм, і націоналісти. Хіба що лукавство — адже націоналізм і націоналісти є і в УПЦ МП і РПЦ, з якими автор охоче себе ототожнює. І він навіть визнає, що РПЦ має тенденцію до сповзання в імперськість. Але є для нього істотна різниця між Церквою, яка всього лише «сповзає в імперськість», і Церквою, яка створена виключно як «націоналістичний проект».

Ще з цікавого — цікава маніпуляція, до якої вдається автор: говорячи про позицію ПЦУ, він не цитує, власне, офіційних представників цієї Церкви. Він цитує політиків і чиновників — Петра Порошенка (найчастіше) або Андрія Юраша. Це залишає широкий простір для читацьких здогадок: це ще один спосіб підкреслити, що ПЦУ не має ні власного голосу, ні самостійного значення і повинна трактуватися як суто державний, світський проект?

Взагалі, на думку автора, головна причина кризи — саме в тому, що держава полізла в справи Церкви. Усе, що відбувається, відбувається, насправді, між УПЦ МП і державою Україна. Так-так, ПЦУ знову не при справах, вона знову тільки «привід» або «інструмент», або просто жупел.

Несуттєві межі

До питання про взаємодію Церкви і держави в церковній кризі в Україні Сергій Бортник підходить дуже ґрунтовно. Відчувається, що це для нього по-справжньому важливе поле досліджень. Він розглядає його не тільки в українському, а й в загальноправославному контексті. По цій осі — взаємовідносини Церкви й держави — на його думку, пролягає найважливіша відмінність між Москвою і Константинополем. У трактуванні автора, для Константинополя характерна «повага до світської державної влади», а для Москви — «акцентування принципу відділення Церкви від держави».

Усіх, хто в цю мить повторив жест капітана Пікара, я закликаю бути терпеливими. Автор буквально, відкритим текстом просить читача спробувати «правильно зрозуміти» мотиви його Церкви. І я додаю свій голос до його прохання. Гаразд, спробуймо ще раз.

Згідно з автором, головний мотив його Церкви — не "таємне прагнення до співпраці з сусідньою державою (Росією — К.Щ.), а опір нездоровим формам «симфонії» з українською державою і концепту громадянської релігії». З цим закликом важко не погодитися — ніхто з віруючих християн не хотів би «нездорових форм» взаємин між Церквою і державою.

Але диявол, як завжди, ховається в деталях. Так, автор проводить пряму і недвозначну аналогію між діями української влади і радянською владою — «риторику і релігійні переслідування і обмеження за віру». Звичайно, автор не стверджує від свого імені, що українська влада поводиться так само, як сталінські опричники чи хрущовські підривники. Він лише зазначає, що воно має такий вигляд «в очах старшого покоління священнослужителів», яким дорога постава «потайного сердечного чоловіка в нетлінні ласкавого і мовчазного духа». Очевидно, йдеться саме про тих «священнослужителів похилого віку», які приховано, сердечно, а може, навіть ласкаво співпрацювали з КДБ СРСР.

Стосовно ж твердження про те, що «Московський патріарх стоїть на позиціях жорсткого відділення Церкви від держави», то я починаю думати, що в автора є якийсь свій, альтернативний Московський патріарх, антипод того, за яким ми всі маємо можливість спостерігати в нашому повсякденні.

Це головний докір текстів Сергія Бортника: як би реальні факти не опиралися концепції, автор залишається вірним концепції, а не фактам. І як гуманітарій гуманітарія я його розумію: концепції самі собою чудові, але люди недосконалі, і своїми словами й ділами тільки те і роблять, що підривають і дискредитують прекрасні концепції.

До подібного ідеалізму можна ставитися поблажливо і навіть вітати. Але рівно до якоїсь межі, за якою починаються небезпечні спекуляції.

Так в концепції відокремленості Церкви від держави для Бортника — і слід гадати, ідеології УПЦ МП в цілому — є дуже важливий момент: оскільки Церква відділена від держави, то правило про те, що на території суверенної держави повинна діяти автокефальна Церква, не має сенсу. Ніщо «державне» (включаючи кордони і незалежність) не указ для Церкви. Саме з цієї причини межі канонічної території і державні кордони не збігаються. Але ні на Банковій, ні на Фанарі (де дотримуються «класичного» трактування «помісної Церкви») не розуміють загадки російської душі і богословської думки. Розгадка, втім, проста і добре відома: правила — для слабаків. Російська Церква, так само як і російська влада, не грають за загальними правилами.

Сама собою концепція про те, що Церква може знехтувати і державними кордонами, і «повагою до світської державної влади», і апостольськими правилами, піти в повний відрив від фізичної та політичної реальності, досить цікава. Але виникає неминуче питання: то що, її взагалі нічого не обмежує? Судячи з усього, таки так, тобто ні. Іконічний образ патріарха Кирила, який проповідував пінгвінам, тому підтвердження — він може все, і будь-яка його претензія правомірна.

Довга рука минулого

Але кордони все ж існують. І тут я, на жаль, вас розчарую: ці кордони окреслені все тим же «русскім міром». Сергій Бортник, до його честі, ніде не вживає цього поняття — він все-таки миротворець, махати червоною ганчіркою йому не личить.

Він чинить набагато витонченіше: як досвідчений перекладач, він працює не зі словами, а зі смислами. І в україномовному тексті він перекладає назву «Російська православна Церква» не звичним чином — «Російська», а «Руська». Тобто «Церква Русі».

«Руська Церква», втім, це ще один виток геть від реальності — в каламутні води історичних спекуляцій про «Святу Русь», «єдину Русь» (якої майже ніколи не було, і вже точно ніколи не було в нинішніх кордонах), «духовну Русь» (що взагалі не підвладне жодній географії). Взагалі у сферу, де немає ніяких чітких меж і раціональних правил. Де одного тільки сильного бажання досить, щоб оголосити чуже своїм.

У РПЦ заведено сміятися над греками з досі актуальною для них Візантійською імперією, яка давно зникла з карт. Але «Русь» — погіршена копія візантійського міфу. Ця «Русь» є ще більш ефемерною, ніж грецька Візантія, яка принаймні дійсно була і сяяла. Але до того ж міф про «Святу Русь» ще й виразно смердить свіжою кров'ю.

Автор присвячує один зі своїх текстів тезі про «роздвоєну» ідентичність України. Теза, м'яко кажучи, не оригінальна, як і його церковне тлумачення: з одного боку «національна» (або навіть «націоналістична»), що має тенденцію до ізоляції, замикання на собі. З іншого — Церква універсальна, але «така, що сповзає в імперськість».

Не буду сперечатися з тим, що вже стало звичним у Церковному діалозі — очевидно, якщо цю тезу мусують, отже, вона комусь потрібна. Зазначу тільки, що ця теза — широка, добре вкатана дорога, яка веде прямо в глухий кут. По-перше, поняття «націоналізм» і «імперськість» цілком світські — і автор сам грає на цій світськості, коли обґрунтовує свої сумніви щодо ПЦУ. Використовуючи ці поняття як ключові в церковному діалозі, ми політизуємо його — навмисно чи ні. І — щоб вже два рази не вставати — заодно й поляризуємо.

По-друге — і найголовніше — завдяки цій майже нерозв'язній для Церкви проблемі національного-імперського, вона виявляється майже ідеальним способом спустити пар в свисток і відвести очі від, можливо, фундаментальної причини церковної кризи. Кризи радянської Церкви, яка рівносильно — хоч іноді і в різних формах — роз'їдає і УПЦ МП, і ПЦУ, яка успадкувала її повною мірою по лінії УПЦ КП.

У Білорусі, в Україні та в самій Росії ця криза проявляється в різних формах. І гаразд, Україна — тут ще можна все списати на «націоналістів» та одвічну звичку українців, оспівану в радянських анекдотах, «в ліс дивитися». Але що ви скажете про Білорусь, де немає ні тіні націоналізму, зате розкол пройшов «по горизонталі» — між мирянами з частиною кліру та єрархією? Масовий же відтік віруючих з РПЦ в Росії фіксується на регулярних «замірах» Всеросійського центру вивчення громадської думки — хоч офіційні голоси патріархії запевняють, що «все неоднозначно» в цих соцопитуваннях.

Але в обох українських Церквах — і в УПЦ МП, і в ПЦУ — охоче підхоплюють «війну міфів». Витрачають сили, вплив, час і талант своїх богословів нібито на те, щоб обставити конкурентів. А насправді — на те, щоб допомогти напівмертвій, неефективній радянській церковній системі, яка, як завжди, не бажає капітулювати, зберегтися, уникати змін, реформ, адаптації до нових викликів і нової місії в зміненому суспільстві.

У цьому головна проблема нашої церковної полеміки — я бачу в ній тільки минуле. Минуле, яке кроять і перекроюють, але зовсім не зшивають в нову, актуальну річ. Я не бачу в цій полеміці жодного проблиску майбутнього. Незважаючи на те, що це майбутнє вже настало.