Колонка Катерини Щоткіної

Любов без анестезії

05 березня, 10:00
"Ти глянь, що вони надумали" - фото 1
"Ти глянь, що вони надумали"
Джерело: фото з відкритих джерел
Як далі жити тим, хто так багато років проповідував Русскій мір?

В УПЦ МП стає дедалі масштабнішим рух проти поминання Московського патріарха. Кілька єпархій оголосили через своїх архиєреїв про те, що більше не можуть під час Літургії згадувати патріарха Московського Кирила як свого предстоятеля. З Моспатріархії сухо та офіційно відповіли, що це – “відпадіння”. Відповів не патріарх, ні – хто вони такі, щоб патріарх опустився до особистої відповіді? Закарлючку поставив завканцелярією. Як під проханням дрібного чиновника про виділення нової пачки паперу.

Тобто, нічого особливого – у людей нерви здають на тлі “спецоперації”. Брому їм вислати гумконвоєм, чи що?

Але хоч би як намагалися в Моспатріархії не концентрувати увагу публіки на “відпадінні” українських кліриків та архиєреїв – симптоматично, що відповідь митрополиту Євлогію то з'являлася на офіційному сайті РПЦ, то зникала – народ розхвилювався. І, до слова, в УПЦ МП, як відомо, лише випробувані бійці – встояли і перед філаретівським розколом, і перед Томосом, ні Вселенський Патріарх їх не спокусив, ні Порошенко не змусив схилитися. Загалом, гвардія! Справжні стовпи русского міра.

І тут такий кринж: їх прийшли рятувати від гонінь, на які вони самі стільки скаржилися, звільняти від нацистів, стирати в порошок конкурентів – а вони... А вони від рідного патріарха відхрещуються.

Здавалося б, така поведінка українських священнослужителів мала змусити православну публіку за поребриком задуматися. Та ба.

Їх усіх записали до розкольників. Їм зауважили, що їхня позиція продиктована не чистотою віри, а лише політичними міркуваннями – що є абсолютно неприпустимим, адже “церква поза політикою”.

Уміння робити висновки – не найсильніша ознака росіян взагалі та їхньої церкви зокрема.

Дуже показовим – не за змістом, але за стилем виявився пост на телеграм-каналі “Червоне та чорне”. У своєму коментарі автор порівнює українських архиєреїв-”непоминальників” із важкими підлітками, які, висловлюючи протест, домагаються таким чином батьківської любові. Це можна було б списати на поганий смак та моду на дешевий психоаналіз. Але є в цьому пості щось цінне. Ось це, наприклад: ви ще прибіжите, проситиметеся назад, а ми подивимося, що вам відповість наш патріарх. Може, прийме. А може – далі дослівно – "Патріархія цього разу продемонструє, що з істериками – це до психолога, що любов шукайте, будь ласка, в іншому місці".

Правда – така дивна річ. Вона вихоплюється у вас із рота або з-під пальців зовсім мимоволі. От і автор каналу випадково обмовився: шукати любові в РПЦ – безглузда витівка. Для нас, утім, це давно не новина. Але й адепти РПЦ, як бачите, про це знають. Хоч і не розуміють.

Подібні публікації цікаві з якоїсь майже ентомологічної точки зору. Судячи з них, наприклад, можна дійти невтішного висновку, що частина РПЦ сама перебуває у нестабільному психічному стані. "Істерика", "важкі підлітки" – це про благообразних, притрушених сивиною старців в єпископських облаченнях. Або інфантильне заклинання "потім проситиметесь назад – а ми вас не приймемо". Навіть саме це “потім” – в значенні, після перемоги, денацифікації, коли більше не буде жодної України, а лише Малоросія – ще одне заклинання з вуст людей, наляканих до кольок тим, що буде “потім” насправді.

Втім, серед цього сумбуру є одна чиста і пронизлива нота. Нашим архиєреям закидають те, на що їм доведеться рано чи пізно відповісти: чому вони це зробили саме зараз? Нічого ж, по суті, не змінилося за останні кілька днів у поведінці та риториці патріарха Кирила. Він не сказав і не зробив нічого такого, чого не говорив і не робив останніх вісім років. Все з ним було зрозуміло з першого дня війни на Донбасі.

Але архиєреї брикнулися тільки зараз. А досі повторювали методички про “громадянську війну”, “єдність русского православ'я” та “гоніння на канонічну церкву”. Протягом усіх цих років – років війни – вони допомагали своєму патріархові зміцнювати його русскій мір. Інтригували, торгувалися, грали на публіку, відпрацьовували замовлення, берегли свою зону комфорту, підраховували бариші. Так можна було б жити ще дуже довго, підтримуючи і свої, і чужі ілюзії, підживлюючи війну в головах. Чому ні? “Церква поза політикою” – лукавство, яке можна собі дозволити. У мирний час.

Тепер же, коли виявилося, що вони весь цей час проповідували євангеліє від сатани, вони не хочуть отримувати свою частину прокльонів і рішуче відмежовуються від Москви. Саме це, швидше за все, і викликає обурення їхніх московських побратимів – бажання вистрибнути з кривавої каші і пальтечко не забруднити.

Що буде далі – залежить тільки від того, наскільки щирі ті, хто зараз повільно і насилу, але все ж таки відвалюють від борту того самого російського військового корабля. Відмова поминати патріарха Кирила – це навіть не половина справи, а косметичний захід, вжитий для того, щоб не дратувати паству та владу. Чи буде наступний крок – розрив із Московським патріархатом?

Ось це вже буде по-справжньому складно та боляче. Архиєреї вже починають шукати анестезію – і знову все в тих же московських руках. Мовляв, дайте нам автокефалію. Щоб ми були наче вже й не “Московські”, але й щоб із “розкольниками” не домовлятися. Тобто УПЦ МП знову торгується. І торгується здебільшого навіть не заради вигідніших умов. А щоб не довелося каятися.

Але справжнє примирення відбувається не через торг, а через каяття. І це – найскладніший бар'єр для наших російсько-православних, які звикли до думки про те, що їм каятися нема в чому, що вони – “в істині”, це їм всі довкола винні. І якщо ще два тижні тому про це можна було сперечатися, збирати на цю тему респектабельні конференції та писати тонкі інтелігентні статті про “церковне примирення”, то тепер вибору немає. Ракетний удар по житлових кварталах ставить крапку в будь-якому торгу, в будь-якій інтризі, в будь-якій демагогії. Після нього – лише покаяння. А вже перед ким і перед чим – кожен вибиратиме для себе сам. Хтось, можливо, вирішить увімкнути задню і покається перед патріархом Московським. Але є надія, що хтось покається перед своєю совістю. Або перед паствою, яку стільки років водили за носа. Або перед Богом – хто в Нього вірує.

Війна – це жахіття. Але вона розставляє на свої місця дуже багато чого.

Останні колонки

Останні новини

Вчора