Крок вперед чи два назад?
Фото Руслана Канюки / «День»
30 квітня у Михайлівському Золотоверхому монастирі відбулася зустріч новообраного президента Володимира Зеленського з предстоятелем Православної Церкви України митрополитом Епіфанієм. У розмові він сказав, що молитиметься, аби Бог дав новому главі держави сил витримати тягар відповідальності за єдність України, бо «маємо разом берегти і примножувати те, що українці вже здобули». Говорили про корупцію, бідність, війну на Донбасі. На завершення зустрічі предстоятель Православної Церкви України подарував новообраному президентові репринтне видання «Острозької Біблії», ба навіть фото на пам’ять зробили. І все, здавалось би, нічого, але питання залишилося в повітрі: чи збирається новообраний президент України підтримувати Православну Церкву України заради єдності суспільства і зміцнення духовних «кордонів»? Що загалом чекає на Помісну церкву і які виклики вже стоять перед нею у виборчий рік? Про це і не тільки йшлося на дводенній конференції за участю науковців із різних вишів та представників релігійних громад ПЦУ у стінах Донецького національного університету імені Василя Стуса.
«ЯКБИ БУЛИ ВИЗНАННЯ ПЦУ ІНШИМИ ЦЕРКВАМИ, ТО ПАРАФІЇ ПРИРОСТАЛИ Б НЕ СОТНЯМИ, А ТИСЯЧАМИ»
Серйозною загрозою для Православної Церкви України може стати не так нова влада, як внутрішній безлад, коли на певних непорозуміннях можуть дуже успішно зіграти вороги ПЦУ, зазначив у своєму виступі професор кафедри богослов’я і релігієзнавства Національного педагогічного університету імені Драгоманова Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ. Чим більше буде єдності та одностайності, чим більше Помісна церква демонструватиме позитивних досягнень, тим менше виникатиме небезпек. На щастя, ПЦУ за своїм типом є не лише мережею храмів зі священством, а й стабільним братством свідомих мирян. Тобто її вже неможливо здолати як релігійне громадянське суспільство. Вона буде існувати, переконує філософ, навіть якщо виникнуть спроби примусити її перейти до Московської патріархії.
«Священики Московського патріархату прекрасно розуміють, що тепер ПЦУ — це канонічна церква, а вони, власне, опинилися в розколі, і Вселенський патріархат навіть може накласти на них анафему, — наголошує професор. — Дуже багато важило б нині визнання ПЦУ з боку Александрійського патріархату, Єрусалимського патріархату, Елладської та Румунської православних церков. Якби такі визнання інших церков були, то парафії приростали б не сотнями, а тисячами. Адже кожне визнання з боку інших церков важливе як символічний жест, як додаткове підтвердження правильності шляху становлення ПЦУ. Але воно можливе за умови, що ПЦУ засвідчуватиме повну єдність, відсутність розбіжностей, мінімізацію конфліктів з Московським патріархатом. На жаль, не всі ці проблеми остаточно розв’язані, окремі прояви різнодумності в ПЦУ, окремі прояви злоби щодо Московського патріархату стають причинами для зволікання з визнанням. Хоча зараз формується важлива ініціатива, коли ряд церков пропонують бути посередниками в перемовинах між Константинопольським і Московським патріархатом щодо майбутнього українського православ’я».
«СПІВІСНУВАННЯ ДВОХ ЦЕРКОВ МОЖЕ СТАТИСЯ ЧЕРЕЗ ПРИМИРЕННЯ БЕЗ ПРОЩЕННЯ»
Природним було б таке ж посередництво і в діалозі між ПЦУ та Київською митрополією Московського патріархату. Просто зараз такі перемовини навряд чи завершилися б успіхом, але в недалекому майбутньому вони можуть бути цілком успішними, висловлює припущення кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії, біоетики та історії медицини Національного медичного університету імені Богомольця Наталія ІЩУК. Вона каже, що український менталітет базується на таких архетипах, як «земля», «межа», «сусідство» і, власне, побудову діалогу з людьми, які поруч, українці сприймають як необхідність для комфортного проживання.
«Існує такий термін, як «відданий зрадник» (російською — «преданный предатель») — це така собі подвійна герменевтика: тобто зрадник, якого зрадили, чи зрадник, який комусь свято відданий. Ця ситуація лягає на стосунки, які виникли між ПЦУ та РПЦ України: вони вважають одне одного «відданими зрадниками» й почуваються від того зрадженими, причому страждають і перші, і другі, — розповідає Наталія Іщук. — Такі стосунки на гострих тонах не сприяють побудові повноцінного діалогу. Тому, як на мене, найвірогіднішим варіантом урегулювання цієї ситуації, тобто співіснування двох церков, може бути примирення без прощення. Що це означає? Ні перші, ні другі не вважають себе винними, тобто ніхто не хоче просити пробачення і не бачить, за що. Але якщо звернутися до філософії, то ми побачимо три варіанти, які зближують людей, — дух, кров і сусідство. Християнство — це архетип духовного братства, яке для українців є важливим. Наразі дуже низька мінімальна перспектива такого примирення, але в майбутньому воно можливе. Але для цього важливо уникати ескалації конфліктів. Не повинно бути загострення. Цього потрібно уникати й усіляко запобігати цьому».
«ЦЕРКВИ КРИТИЧНО СТАВЛЯТЬСЯ ДО ПОЛІТИЧНИХ СИЛ»
Щоб укріплювати українські духовні «кордони», Православній Церкві України слід творити власні знакові проекти. Наприклад, відкрити православний університет, подібний до УКУ, додає Юрій Чорноморець. Потрібно знімати просвітницькі програми сучасного формату, хоча б продовження популярного циклу програм протоієрея Георгія Коваленка «Таємний код віри», які викликали значний інтерес, зацікавлювали своїм форматом і спричиняли дискусії. Такого роду проекти могли б бути каталізаторами нових етапів розвитку ПЦУ.
«Успішне формування ПЦУ буде залежати від наявності нових здобутків та нових кроків Константинопольського патріархату, які демонстрували би прихильність до України. ПЦУ має рости, активно розвиватися, бути спадкоємицею всього найкращого, що є в українському православ’ї, — тоді ПЦУ буде церквою, до якої хотітимуть приєднуватися навіть ті, хто не налаштований патріотично, — переконує Юрій Чорноморець. — І працювати над цим треба вже зараз, бо на питаннях захисту тих чи інших релігійних організацій спекулюють різні політичні сили. А зважаючи на те, що восени мають відбутися парламентські вибори, релігійні теми можуть загостритися. Хоча слід віддати належне церквам, які значною мірою стали обережними у висловлюванні політичної підтримки. Напевно, через те, що не бачать з боку держави зацікавленості в захисті традиційних цінностей, родини, впровадження предметів морально-духовного спрямування у школах. Коли гендерна експертиза є важливою — а думка церкви така, що про неї згадують на свята чи перед виборами, — то церква критично ставиться до політичних сил. Якби якась політична сила наголошувала на тому, що всіх сиріт буде всиновлено, що не буде такого, щоб справи із позбавлення батьківських прав наркоманів розглядалися по півтора року, що всі багатодітні батьки отримають повне сприяння від держави, то тоді віруючі таку політичну силу могли б активно підтримати. Поки що ж у парламентську кампанію будуть агітувати віруючих негативом. Тобто одних закликатимуть голосувати за різного роду спадкоємців Партії регіонів, щоб не було «гонінь на канонічне православ’я» — хоча воно вже віднедавна не канонічне. А інших будуть лякати можливістю втратити релігійну свободу через перетворення України на другу Росію чи Білорусь. І такі заклики матимуть деякий ефект, але він буде значно менший, ніж розраховують політики».
«НЕХТУВАННЯ МОЖНОВЛАДЦЯМИ СВІТОГЛЯДНИМИ ПРОБЛЕМАМИ — СЕРЕД ПРИЧИН ДУХОВНОЇ КРИЗИ НАШОГО СУСПІЛЬСТВА»
Питання про те, чи буде існувати після виборів ПЦУ, взагалі не стоїть, резюмує розмову доктор філософських наук, професор ДонНУ імені Василя Стуса Володимир ПОПОВ. Каже, що після надання Томосу «Православна Церква України — це вже реальність, з якою вимушена буде рахуватися нова влада». Раніше були побоювання, що об’єднання колишньої УПЦ КП з УАПЦ і з додаванням до них певних парафій УПЦ МП може спровокувати конфлікти, але все відбувається значно краще, аніж можна було очікувати. І цю сторінку наразі можна перегорнути. Зараз ПЦУ налічує вже сім тисяч парафій, і процес формування триває. Церква здобула певну духовну нішу і не поступиться нею перед новими викликами. Зараз процес переходу уповільнився, і на це є свої причини. Головна — це нарощення духовних сил і смислів для формування позитивних сигналів у бік громад.
«Ми не раз чули і бачили в новинах про протистояння, які виникали між священнослужителями із УПЦ МП та громадами, які хочуть перейти до ПЦУ, й вони пов’язані не так з міфічним політичним тиском минулої політичної влади, як з намаганням самих людей узгодити свою національну та релігійну ідентичності. Наразі ситуація дещо змінилася, хоча процес формування української національної православної церкви триває. На мою думку, він має хвилеподібний характер, і сплеск його відбудеться через певний час, — пояснює Володимир Попов. — Єдина небезпека у сьогоднішній ситуації — це люди, які намагаються втрутитися в цей процес, не маючи жодних уявлень про засоби дослідження суспільної свідомості, зокрема в релігійно-духовній сфері. Нехтування багатьма колишніми й сучасними можновладцями світоглядними проблемами і є однією з причин тієї духовної кризи, яку маємо наразі в українському соціумі. Якщо навіть за радянських часів партійна номенклатура цікавилася думкою філософів, соціологів, релігієзнавців з тих чи інших соціальних питань, то зараз політтехнологи, які обслуговують владних та опозиційних політиків, вважають, що нема чого звертатися до тієї філософії (яка, на їхню думку, вже застаріла й нікому не потрібна), і водночас роблять вигляд, що добре знають її. За радянських часів у нас був такий жарт: чим відрізняється діамат — «діалектичний матеріалізм» від звичайного російського мата? Діамат знають не всі, але всі удають, що добре його знають, а мат знають усі, але удають, що вони його не знають. Тобто на відміну, скажімо, від Франції, де філософ Бернар-Анрі Леві здійснює безпосередній вплив на владу, в Україні вплив духовних авторитетів нівельований, а філософів майже зведений нанівець».
Володимир Попов додає: складається враження, що політтехнологи (й не завжди вітчизняні) керують нашою державою — і від цього стає страшно. Чому? Бо їхні методи зводяться лише до згубних маніпуляцій свідомістю, що нагадують засоби античних софістів. Це стосується не лише Церкви, а духовного життя загалом. На його тверде переконання, лише сумлінні філософські та релігієзнавчі напрацювання можуть стати основою духовного відновлення та піднесення України. І це правда.
Олеся Шуткевич
