Леопольд Аравійський

Мугаммед Асад — відомий діяч ісламського світу, про якого мало знають на Батьківщині. Лише нещодавно у Львові з’явився культурний центр його імені

Світ, особливо мусульманська його частина, знає Мугаммеда Асада як журналіста, соціального критика, реформатора, перекладача, політичного теоретика, мандрівника й поліглота. Це видатний ісламський учений і богослов, що переклав Коран англійською, розробивши до нього оригінальні тлумачення. А ще він безпосередньо багато доклався до становлення Саудівської Аравії та розбудови незалежного Пакистану, в якому прагнув утілити модерні ідеї мусульманської правової держави. Нині пам’ять про цього діяча потроху повертається на українські терени.

Галицька сецесія

Леопольд Вайсс, якого нині весь світ знає як Мугаммеда Асада, народився 1900 року в заможній єврейській родині у Львові. Будинок, де мешкала сім’я, стоїть у районі сучасних вулиць Пекарської та Костя Левицького, що простягнулися від середньовічних міських львівських мурів до Личаківського кладовища. Його батьком був відомий у місті адвокат Карл Вайсс, син відомого в Чернівцях рабина Аківи Вайсса, мати Маліка належала до єврейської банкірської родини Менахема Менделя Фейґенбаума. У дитинстві, яке минуло у Львові, Леопольд Вайсс дістав комплексну світську та релігійну освіту, вивчивши з домашніми педагогами іврит і арамейську мову, а також Талмуд і Танах, розумівся на Мішні й Гемарі. «Я був доволі посереднім учнем. Математика і природничі науки видавалися мені нудними. Значно більше втіхи знаходив у цікавенних історичних романах Сенкевича, фантастичних творах Жуля Верна, історіях про червоношкірих Фенімора Купера та Карла Мея, віршах Рільке й сентенціях Ніцше», — писав про своє юнацьке навчання Мугаммед Асад у частково автобіографічній книжці «Іслам на роздоріжжі». Окрім німецької, польської, ідиш Леопольд знав українську. 1914 року, підробивши документи (додавши до свого фактичного віку два роки), під несправжнім прізвищем він пішов до австрійської армії, щоб воювати на фронтах Першої світової. Фальшування було викрито, і хлопця повернули додому. Щоправда, до австро-угорського війська його таки мобілізували, через чотири роки, коли запалу й інтересу до баталій у нього поменшало. У боях майбутній Мугаммед Асад участі не брав, бо 31 жовтня 1918-го Австро-Угорщина припинила своє існування, розсипавшись на гроно національних незалежних держав.

Після війни родина Вайссів переїхала до Відня, де Леопольд вступає до університету, відтак два роки вивчає філософію та історію мистецтв, однак полишає це заняття задля журналістики. Настрій тогочасної австрійської столиці описують як роки важкого інтелектуального позачасся. «Геть ідеологію, слава розвагам!» — таким було гасло тамтешньої «золотої молоді» й богеми міжвоєнного періоду. Леопольд Вайсс потрапляє до Відня епохи сецесії, де панують ідеї Фройда, Вітґенштайна, Герцля, Малера, Клімта, додекафонія Шенберґа, Берґа й Веберна. Майбутній перекладач Корану, а тоді ще простий студент більше часу проводить не в університетських аудиторіях, а в міських кафе, де затято сперечається про модний тоді психоаналіз і аналітичну філософію.

Від 1920 до 1922 року він мешкає у Празі та Берліні. До останнього приїздить із золотою обручкою матері, котра померла 1919 року, та прощальною запискою батька зі своєрідним «пророцтвом», що «кожна людина, яка пише до газети, закінчить свій вік жебраком у водостічній канаві». Певний час працює асистентом усесвітньо відомого німецького кінорежисера доби німого кіно Фрідріха Мурнау, який, до речі, був творцем кінокартини «Носферату. Симфонія жаху», що поклала початок популярності вампірських саг у європейському й американському кіно. Можливо, Мугаммед Асад став би кінематографістом на зразок Федеріко Фелліні чи Олександра Довженка, проте він рішуче полишає потенційну кар’єру в кіноіндустрії задля журналістики. 1921 року починає працювати на німецьку інформаційну агенцію Vereinigte Telegraph, де від телефоніста доростає до журналіста. Поворотним моментом у житті молодого медійника стає зустріч із дружиною Максіма Ґорького Єкатєріною Павловною Пєшковою, яка приїхала до Берліна інкогніто, аби зібрати кошти для тих, хто голодував на Поволжі. Вона розповіла Леопольду Вайссові про реальні масштаби того лиха, чим відкрила йому дорогу до відомості. Стаття, яку він опублікував, справила вибуховий ефект. Після цього кілька найбільших німецьких газет запропонували йому співпрацю. Перед­усім він прийняв пропозицію Frankfurter Zeitung, одного з нечисленних тодішніх ліберальних видань. Прикметно, що його авторами поряд із Леопольдом Вайссом були філософи Теодор Адорно, Вальтер Беньямін, соціолог Макс Вебер, письменники Ліон Фойхтванґер, Гайнріх і Томас Манни, Йозеф Рот, Стефан Цвайґ і Шандор Мараї.

Між сіонізмом, психоаналізом та ісламом

Вельми можливо, що Леопольд Вайсс так і не став би Мугаммедом Асадом, якби в його житті не збіглися два важливі моменти. Йдеться про зацікавленість Frankfurter Zeitung політичними перипетіями Близького Сходу, до якої додалося ще й те, що Вайсс мав близьких родичів, котрі переїхали до Палестини. Відомо, що журналісти згаданого видання Пауль Вайтц, Фрідріх Шредер і Макс Рудольф Кауфман протягом 1908–1918 років описали прихід до влади й діяльність партії молодотурків, а також геноцид вірменів у турецькій Анатолії, що було доволі сміливим кроком, адже в Першій світовій війні Османська імперія виступала союзницею Німеччини й Австро-Угорщини.

1922 року Леопольд Вайсс вирушив до Єрусалима на запрошення свого дядька по матері Доріана Фейґенбаума, одного з перших учнів засновника психоаналізу Зіґмунда Фройда. Він перебрався туди з Відня 1920 року, керував місцевою психіатричною лікарнею «Езрат нашим», був консультантом із психіатрії при тодішній британській палестинській адміністрації, стояв біля джерел тамтешнього психоаналітичного товариства, тісно співпрацював з активним діячем сіоністського руху й паралельно психоаналітиком Давідом Ейдером. Очевидно, зав­дяки таким зв’язкам молодий журналіст мав можливість поспілкуватися з лідерами сіоністського руху в Палестині Хаїмом Вейцманом, який згодом став першим президентом створеної 1948 року Держави Ізраїль, та Авраамом Усишкіним. Але ні психоаналіз, ні сіонізм не привернули уваги Леопольда Вайсса. Його захопили араби-бедуїни, з якими він уперше поспілкувався на Святій Землі, й іслам, із яким познайомився саме під час своєї першої подорожі на Близькій Схід. У книжці «Віднаходження ісламу» він розповідає, що під час відвідин дядька, який мешкав у християнському кварталі єрусалимського Старого Міста, познайомився з хаджі з однієї тамтешньої мечеті (нею могла бути або мечеть Омара, або побудована Салаг ад-Діном Ганка Салагія). Леопольд провадив із прочанином довгі бесіди про природу й дух учення пророка Мугаммеда. Після відвідин Єрусалима Вайсс на кілька місяців їде до Каїра. Підсумком подорожі стає перша написана ним для видавництва газети Frankfurter Zeitung книжка «Схід без романтики». Це невеликий щоденник, лише 159 сторінок із 59 чорно-білими світлинами, своєрідний пам’ятник епосі, що минала.

1923 року Леопольд Вайсс за сприяння свого колеги-журналіста Якоба Ізраеля де Гаана, який за сумісництвом був секретарем ребе Йосефа Хаїма Зонненфельда, лідера тодішніх єврейських антисіоністів у Палестині, потрапив до Трансйорданії, де познайомився з майбутнім засновником Хашимітського Королівства Йорданія еміром Абдаллою бен Гусейном, що прийшов до влади 1921 року зав­дяки британцям, до чого безпосередньо доклався легендарний Ловренс Аравійський (полковник Томас Едвард Ловренс), активний діяч арабського антитурецького повстання у 1916–1918 роках. На відміну від полковника Ловренса Леопольд Вайсс не був військовим діячем. Йому судилося стати ісламським релігійним мислителем і політиком, причетним до долі як тих держав, що виникли в Аравії та на Близькому Сході завдяки діяльності Ловренса Аравійського, так і тих, що утворилися внаслідок розпаду Британської імперії після Другої світової війни. Друга подорож на Схід для майбутнього Мугаммеда Асада розтягнулася на три роки: він відвідав Йорданію, Сирію, Афганістан та Іран. Мандрівник посилено вивчає арабську мову й відкриває для себе іслам, пише статті, присвячені різним аспектам мусульманства, зокрема пропонує оригінальну концепцію відносин між різними народами та релігіями, побудовану на принципах психоаналізу. 1926 року Леопольд Вайсс повертається до Берліна, де читає лекції в Академії геополітики. Того самого року він приймає іслам у берлінській мусульманській громаді й дістає нове ім’я — Мугаммед Асад. Разом із ним у нову віру навертається перша дружина, художниця Ельза Шієман. Зазвичай у магометанство доволі легко переходили євреї-сефарди, близькі до своїх сусідів-мусульман за мовою і культурою, а не ашкеназі, до яких належав Леопольд Вайсс.

1927 року Мугаммед Асад вирушає у свій перший хадж до Мекки та Медини, бажаючи долучитися не лише до теорії, а й до практики ісламу. Під час подорожі від отруєння гине його перша дружина, після чого він на шість років оселяється в Медині, де активно працює із фондами бібліотеки тамтешньої Великої мечеті аль-Набуї, другої за розмірами ісламської святині світу. На життя заробляє дописуванням до трьох тогочасних провідних німецьких газет. Одного разу він знайомиться там із принцом Фейсалом, сином засновника королівства Саудівська Аравія Абделя Азіза ібн Сауда, і згодом виконує на прохання короля ібн Сауда низку місій, зокрема дипломатичних. 1929 року той відсилає його до Кувейту, щоб з’ясувати походження зброї та фінансування, які отримував лідер колишніх союзників іхванів у Кувейті Фейсал ад-Давіш, що виступали за закритість і відсутність модернізації країни, яку створив ібн Сауд. Виявивши, що за постачанням стояла Велика Британія, Мугаммед Асад оприлюднив цей факт у низці провідних європейських видань. При дворі саудівського монарха він познайомився із провідним діячем руху за незалежність Сирії, друзьким лідером еміром Шакібом Арсланом. 1930 року вирушив до Північної Лівії, де зустрівся з Омаром аль-Мухтаром, борцем за незалежність цієї країни від італійців, які окупували її 1911 року, воював на боці лівійців поряд із Сіді Мугаммедом, майбутнім лівійським королем Ідрісом І.

У проміжку між 1927 і 1932 роками Асад п’ять разів здійснив хадж до Мекки й чи не першим із європейців, хай і навернутий до ісламу, побував практично всюди на Аравійському півострові, зокрема в Неджді, закритому для іноземців. Живучи в Мецці, він одружився вдруге, цього разу на доньці шейха із племені Шамар Мунірі, яка народила йому сина Таляля. До слова, той став учнем класика соціальної антропології Едварда Еванса-Прічарда, видатним ученим сучасності, що належить до когорти таких науковців, як Чарльз Тейлор і Ґаятрі Чакраворті Співак. Перебуваючи на службі в короля ібн Сауда, Мугаммед Асад на певний час від’їздить до Каїра, де знайомиться з ректором Університету «Аль-Азхар» Мустафою аль-Марагі, одним із діячів іджтихаду, специфічного різновиду ісламського богослів’я, що спрямований на дослідження й вирішення питань теологічно-правового комплексу, пошуку можливих компромісів між його приписами й реальністю. Така діяльність потребує ґрунтовного володіння арабською мовою, знання Корану, Суни, хадисів напам’ять, детального розуміння фікху (мусульманської юриспруденції) та методики інтерпретації правових матеріалів. Ця зустріч змінила дальшу долю Асада, який вирішив залишити службу в Саудитів і Саудівську Аравію, котра стрімко змінювалася, перетворюючись із країни бедуїнів на одного з найбільших експортерів нафти у світі. Статті, написані Мугаммедом Асадом у цей час, радше наукові, ніж журналістські. Побачене протягом цього етапу життя лягло в основу його найвідомішої у світі книжки «Шлях до Мекки», видрукуваної 1954 року, у якій ідеться про духовне перевтілення, або, кажучи словами її автора, «свідомий, щирий перехід з одного культурного середовища в інше».

Дипломат і мусульманський мислитель

Мугаммед Асад був другом монаршої родини Саудитів, однак не в усьому погоджувався з ібн Саудом. Розуміючи, що таким чином кидає королю своєрідний виклик, він не став чекати моменту, коли ситуація обернеться супроти нього, й вирушив у подорож далі на схід. Одним із перших європейців відвідав Іран часів тієї перебудови, яку проводив Реза-шах Пеглеві, й висвітлив для Європи специфіку шиїзму. У цей час Асад порушує абсолютно нову для себе тему створення мусульманської правової держави. Річ у тім, що таке поняття, як держава, в ісламській традиції не відокремлене від общини-умми. З Ірану він виїжджає до Туркменистану, на той час радянського, а звідтіля — до британської Індії. У пенджабському місті Лахор зустрічається з духовним батьком майбутнього незалежного Пакистану Мугаммадом Ікбалом перед самою смертю останнього. Ікбал переконує Асада залишитися в британській Індії, щоб розробити інтелектуальне й ідеологічне підґрунтя побудови нової мусульманської держави на території Індостану, у чітких політичних термінах формулюючи йому свою ідею. Просить його й надалі писати про те, чому Пакистан має дістати незалежність, до провідних європейських газет. Кілька років по смерті Мугаммада Ікбала Асад проводить разом із творцем пакистанської політичної партії «Джамаат Ісламія» шейх-уль-ісламом Саїдом Маудаді, який був одним із потужних пакистанських релігійних теоретиків створення правової держави, вчить мову урду. 1935 року Асад відвідує Кашмір, де зустрічається з тамтешньою мусульманською громадою та її релігійним главою — мірвазом Молві Мугаммадом Юсуф-шахом. Останній не лише переклав Коран і зробив до нього тлумачення (тафсир) мовою кашмірі, якою спілкуються жителі Джамму й Кашміру, а й став одним із лідерів руху за звільнення індійських мусульман від панування британської адміністрації. 1956 року був обраний керівником підконтрольного Пакистанові Азад-Кашміру. Певний час Асад читає лекції в Ісламській вищій школі у Сринагарі, а також у Делі й Лахорі, а 1936‑го стає редактором журналу «Ісламська культура» в Хайдарабаді. 1939 року він повертається до Відня, намагається розшукати й порятувати свою родину від нацистів, що йому не вдається. Його батько, сестра та мачуха гинуть 1942 року в концтаборі під Віднем. Після повернення до британської Індії Асад потрапляє до табору для австрійських, німецьких та італійських громадян, де перебуває до 1945-го.

Ще до того, як у 1947-му Пакистан під проводом Мугаммада Алі Джини, який був послідовником уже згаданого Мугаммада Ікбала, здобув незалежність, Асад переїздить на його територію, де відкриває щомісячник «Арафат». На сторінках цього видання за кілька місяців до проголошення нової мусульманської держави він оприлюднює статтю «Що ми розуміємо під Пакистаном», де зазначає таке: самореалізація молодої країни полягає не стільки в економіці, скільки в можливості громадян ефективно жити як мусульмани й дотримувати духу ісламу в політичних, соціальних та інституційних формах. У статті «Про ісламську конституцію» та есеї «Творення ісламської конституції», опублікованих у 1947–1948-му, Асад викладає сучасною мовою головні принципи, які дають державі право називатися ісламською. Згодом його ідеї лягають в основу чинної дотепер Конституції Пакистану. Саме він заклав до неї норму про можливість для жінок обіймати політичні посади, що дало Беназір Бгутто можливість стати пакистанською прем’єркою.

Праця Мугаммеда Асада не лишається непомічена тодішньою пакистанською владою. Буквально через два місяці після проголошення незалежності з ним контактує шеф-міністр Західного Пенджабу Наваб Мамдот, який просить його створити спеціальний державний ідеологічний департамент, щоб розробити принципи, на які спиратиметься у своєму розвитку Пакистан. Так з’являється Департамент ісламської реконструкції, перша пакистанська держустанова, у назві якої використано термін «ісламська». 1949 року під тиском прем’єр-міністра Ліакуата Алі Хана Асад полишає своє творіння, пере­йшовши працювати до пакистанського МЗС на посаду керівника секції Близького Сходу. Цей підрозділ опікувався відносинами молодої держави з усіма арабськими урядами, а також Іраном. Асад виступає з ініціативою створити дещо на кшталт своєрідної мусульманської Ліги Націй. Символічно, що він першим із паспортом громадянина Пакистану відвідав Саудівську Аравію, Єгипет і Сирію. Але його плани щодо створення панмусульманської організації не втілилися. 1951 року він стає другою особою в пакистанському посольстві у США з рангом надзвичайного й повноважного міністра, який репрезентує країну в ООН. Незалежність Тунісу, Марокко, Алжиру, країн італійської Африки, статус Палестини, Пенджабу та Кашміру, революція в Єгипті — ось неповний перелік тем, до котрих був дотичний як дипломат Мугаммед Асад. Його кар’єрі поклав край військовий переворот у Пакистані під керівництвом генерала Айюб Хана, хоч той і вмовляв його лишитися на державній та дипломатичній службі. 1955 року колишній дипломат разом із третьою дружиною Полою Хамід переїхав до Женеви, де задумав зробити новий переклад Корану англійською мовою і тлумачення до нього, бажаючи дати англомовному світові переклад священної книги мусульман, кращий за зроблений Мармадюком Піктголом, що не надто добре знав арабську. Такий потужний проект потребував підтримки, котру Асад знайшов у особі третього короля Саудівської Аравії Фейсала, з яким був знайомий від 1927 року. Цей переклад вийшов друком 1980-го під назвою «Одкровення Корану» й одразу викликав у багатьох незадоволення. Річ у тім, що в Мугаммеді Асаді бачили не лише глибокого знавця ісламу, а й традиціоналіста, який в очах мусульманської спільноти мав шанс швидко перетворитися на латентного європейського ліберала. Йому закидали, що тлумачення Корану є надто модерним, по суті, не так перекладом, як власним коментарем.

Решту свого життя Асад провів поперемінно в Женеві, Танжері та містечку Міхас в іспанській Гранаді. Він різко засудив революцію в Ірані 1979 року, прямо назвавши її катастрофою, не бачачи в ній нічого мусульманського, не визнав титулу імама за аятолою Хомейні. Шоком для нього стала новина про війну між Іраном та Іраком. Він підтримував зв’язки як із монаршою родиною Саудитів, так із владою Пакистану, і вони періодично запрошували його повернутися. Помер Мугаммед Асад 1992 року в Іспанії, не завершивши останньої автобіографічної книжки, зробивши не лише для ісламу, а й для порозуміння християнського та мусульманського світів значно більше, ніж його сучасники та попередники.

Ганна ТРЕГУБ

"Тиждень", 31 серпня 2015