Лікує людяність, – психотерапевт Алекс Гальчинський
Олександр, Алекс Гальчинський народився у Львові. Тут закінчив Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут. Наприкінці 1990-х переїхав жити і навчатися в Ізраїль, згодом пішов служити в збройні сили Ізраїлю. Загалом у війську прослужив 25 років, звільнився наприкінці 2023 р. у званні майора Армії оборони Ізраїлю.
За освітою – психолог-психотерапевт, КПТ-терапевт (КПТ – когнітивно-поведінкова терапія, – ред.), є супервізором у цьому методі. За додатковими спеціалізаціями – АКТ-терапевт (психотерапевт, який працює за методом терапії прийняття і відповідальності, – ред.), онкопсихотерапевт, психолог і травмотерапевт, викладач УКУ. Загалом досвід у професії – більше 20-ти років.
В Ізраїлі працював з алко- та наркозалежними, з дітьми, які прожили травматичний досвід, започаткував інноваційну програму психологічної реабілітації для дітей і підлітків.
З початком повномасштабної війни Алекс повністю зосередився на роботі в Україні. Сім’я проживає у Кракові, а йому доводиться курсувати між трьома країнами – Ізраїлем, Україною та Польщею. Зараз Алекс очолює команду психологічної реабілітації в Центрі протезування та реабілітації Superhumans.
У вересні 2025 року в УКУ стартувала сертифікатна програма «Основи психологічного консультування та супроводу для ветеранів у системі “Рівний – рівному”», створена у співпраці кафедри психології і психотерапії Факультету наук про здоровʼя Українського католицького університету та Центру сімейної психотерапії Олександра Гальчинського.
У межах проєкту «Малі історії Великої війни» ми поспілкувалися з Алексом про те, як робота з військовими надихнула на створення навчальної програми для них, як його досвід військової служби та психологічний фах послужили в перші дні повномасштабного вторгнення, про виклики для цивільних і ветеранів, про дітей, процес горювання, а також про те, як нам далі триматися в цій війні.
– Як для вас розпочалася Велика війна?
– Початок повномасштабної війни застав мене в Ізраїлі. Буквально напередодні прилетів з України, а вранці мене розбудили численні повідомлення на телефоні. Відразу зрозумів, що почалася повномасштабна війна.
Мої дружина з дітьми на той момент вже жили у Львові. Відразу ж вирушив на літак, але перед вильотом у мене діагностували ковід, тож відповідно до тодішніх обмежень, я мав затриматися на п’ять днів карантину.
Щоб не втрачати час, почав свою роботу онлайн. Відразу почав консультувати, здійснювати кризове втручання. Розпочалися супервізії та групи підтримки для фахівців, щоб максимально повернути їх до роботи, тому що в перші два тижні було доволі непросто. Психологи не зовсім знали як діяти, а я, так доля склалася, маю бойовий досвід, і кризова психологія стала моїм основним пріоритетом в тій ситуації. Тому ділився тим, чим міг. По закінченні п’ятиденного карантину я відразу вирушив до України.
Наступного ж ранку по приїзді я звернувся до пана Олега Романчука (директор Інституту психічного здоров’я Українського католицького університету УКУ і Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії, – ред.) з питанням, де я можу бути корисний. Зійшлися на тому, що варто розпочати курси з кризових інтервенцій (швидка психологічна допомога людям, які перебувають у стані гострого стресу або шоку через травматичну подію, – ред.) Уперше зібралася авдиторія на 800 учасників онлайн. Так і почали працювати – один курс за другим. І так поволі фахівці поверталися до роботи.
– Коли в жовтні 2023 року почалися воєнні дії в Ізраїлі, я згадала ваші слова з одного інтервʼю: «Україна – моя Батьківщина, я мусив сюди вернутися і допомагати». Чи не виникало у вас бажання повернутися до Ізраїлю?
– 7 жовтня 2023 року я закінчив довготривале відрядження в Україні, повернувся додому, і ми поїхали з дружиною та дітками на відпочинок у Польщі. Тільки приїхали, і вранці я вже дізнався, що в Ізраїлі розпочалася війна (7 жовтня 2023 року розпочалася велика війна між Ізраїлем та угрупованням ХАМАС після масованого раптового нападу палестинських бойовиків із Сектора Газа на територію Ізраїлю, – ред.)
Тоді я був іще військовозобов’язаним, хоч за два тижні до початку ізраїльської повномасштабної війни я фактично закінчив службу, здав посаду командира роти технічної евакуації. Уже через 48 годин, у формі і при зброї був у своєму підрозділі. Мені доручили бути заступником командира батальйону з оперативної логістики.
Так сталося, що протягом семи місяців до того я лікувався від онкологічного захворювання. Про мій діагноз мало хто знав, але я працював, не зважаючи ні на що, паралельно проходячи хіміотерапію і променеву терапію. За два тижні після таких інтенсивних процедур я вже викладав у Києві. І от, саме на етапі мого відновлення трапляється ізраїльська війна, я встиг прослужити півтора місяця. Потім надійшов наказ на звільнення за медичними показами, і протягом 24 годин я був звільнений з ізраїльської армії з досвідом 25 років і три дні.
– Ви згадували, що в Ізраїлі працювали з дітьми. Це був свідомий вибір, чи так склалися обставини?
– Після завершення навчання на магістерській програмі я розпочав роботу з нарко- та алкозалежними. І це тривало кілька років. На якомусь етапі зрозумів, що мені цікаво піти в першопричину залежностей. У терапії часто чув: «Коли я був дитиною, і поряд був би хтось, хто б мене підтримав, обняв, пригорнув, то, напевно, я б ті наркотики не вживав».
Я був переконаний, що ніколи не працюватиму з дітками, але тут мені це питання відгукнулося. Спершу треба було трохи підівчитися, і згодом почав працювати в міському державному центрі для дітей і підлітків, які зазнали травматичного досвіду.
У цьому центрі працював близько 11 років, там отримав акредитацію супервізора, а паралельно мав свою клінічну практику. Але знову ж таки, я не люблю стандартні підходи, а креативні. Тому я перший, хто в Ізраїлі заснував таку програму як екотерапія. Це тоді, коли терапія відбувається не в кабінеті, а в горах. І бажано, щоб були незручні умови – з колючками, камінням, щоб було більше дискомфорту. Бо я вірю, що адаптація до нестандартних умов є поштовхом до зростання після травматичного досвіду.
Таким чином дітки вчилися цьому зростанню – незважаючи на юний вік і те, що кожен мав дуже непростий життєвий досвід. І дуже було важливо те, що вони мені довіряли. Ми з ними могли виходити на природу, в гори, в пустелю. Це могли бути ретрити на пів дня або на тиждень з засобами виживання, самодопомоги. Я вірив, що дітки дадуть собі раду і відновлять здатність якось довіряти собі, можливо, навіть довіряти світу, принаймні давати собі раду з різними життєвими процесами.
Проєкт екотерапії проіснував приблизно з 2015 року до початку повномасштабної війни в Україні, бо як тільки я повернувся сюди, він припинив свою роботу.
– Чи є у вас історії цих дітей – ваших вихованців? Може, підтримуєте з кимось контакти?
– В Ізраїлі є традиція – коли рекрут закінчив курс молодого бійця, таке навчання завершується марш-кидком. Кожен, хто пройде це останнє випробування, отримує берет відповідного кольору, залежно від роду військ. І я мав за честь бігти зі своїм пацієнтом цей марш-кидок – хлопець під впливом нашої реабілітаційної програми прийняв рішення служити в війську. Я знаю, що сьогодні деякі з вихованців стали класними офіцерами. А колись прийшли до мене доволі в непростому клінічному стані після дуже сильних випробувань. Їхня віра в себе дала їм такий поштовх іти до кінця: «Гальчинський мене колись вчив іти до кінця будь-якою ціною», – кажуть вони.
Перед повномасштабним вторгненням ми з сім’єю прийняли рішення переїхати і жити в Україні. Я планував розпочати проєкт з екотерапії й тут. Буквально за три місяці до вторгнення почав налагоджувати організаційні процеси. На жаль, через війну проєкт припинився не розпочавшись. Можливо, з часом повернемось до нього.
– Розкажіть, як почалася ваша робота з військовими в Україні?
– Деякі фахівці, мої колеги, пішли служити в Збройні сили України. Відповідно, знаючи мій досвід, почали мене запрошувати в різні підрозділи, я відвідував їх, ділився інформацією. В основному це була тактична психологія: як дати собі раду на полі бою і як допомогти побратиму стабілізуватися під час ведення бойових дій, і відповідно – як врятувати особовий склад.
Паралельно проводив тренінги для цивільних психологів про те, як працювати з військовими, як давати раду з тими клінічними викликами, з якими вони почали стикатися, а їх було чимало. І, як бачимо, з роками потреби накопичуються, запити точно не зменшуються.
Ця діяльність продовжується й досі. Є кілька громадських організацій, навчальні центри, які запрошують мене поділитися своїми знаннями і про першу психологічну допомогу, і загалом про консультування, супровід і психотерапію в кризових станах.
– Ми з вами записуємо інтервʼю якраз під час старту вашого спільного з УКУ проєкту – програми психологічного супроводу для військових та ветеранів. Розкажіть про цю ініціативу.
– Проєкт, який ми заснували спільно з Українським католицьким університетом, зокрема, з Мар’яною Миколайчук (доцентка кафедри психології та психотерапії УКУ, кандидатка психологічних наук, – ред.) – це навчання за принципом «Рівний – рівному», де ми готуємо фахівців першого контакту роботи з ветеранами. Нашими учасниками є ті ж ветерани з чималим бойовим досвідом, а також досвідом полону. Ми їх готуємо для того, щоб вони вміли якісно, ефективно надати психологічну допомогу.
– Якщо порівнювати стан професійної сфери в Україні, зокрема, рівень психологів, навчальних програм у 2022 році і зараз, чи бачите різницю?
– Різниця шалена. Якщо раніше наші фахівці були в основному користувачами, переймали багато іноземного досвіду, були спраглими нових знань, то сьогодні я знаю, що деякі з них вже є фахівцями міжнародного рівня і вони діляться своїми напрацюваннями.
Протягом тих трьох з половиною років більшість психологів України пройшли процес зростання і метаморфози від, скажімо, просто психолога до носія унікальних знань, клінічних знань в роботі з військовими, і з часом вони будуть ділитися цими знаннями з фахівцями з інших країн.
– А якщо порівнювати загалом українців 2022 і 2025 років, яка ваша оцінка стану людей, суспільства? Як, на вашу думку, ми тримаємося?
– Я дуже тішуся тому, що суспільство починає розуміти, що з нами відбувається. Якщо на початку повномасштабного вторгнення багато хто казав: «Це не біля мене, це не про мене, ветеран – це десь далеко, і мене не стосується», то сьогодні суспільство значно краще усвідомлює реальність і те, що нас чекає. Тому вже немає «твоє-моє». Як я часто кажу: немає чужих дітей – усі наші; так само немає чужих ветеранів – усі наші ветерани.
Не буде жодної цивільної людини, яка не матиме справи з ветераном і, відповідно, не потребуватиме розуміння, як з ним взаємодіяти, співіснувати. І я дуже тішуся, що багато громадських організацій починають робити освітні програми для цивільних про те, як спілкуватися з ветераном: не «особливо», не «інакше», а як рівний з рівним і гідний з гідним. Це дуже важливо.
Процеси відбуваються. Я є їхнім свідком і часто учасником, тому бачу, що зміни є, і вони позитивні. Працюємо далі, бо роботи багато.
– Як змінився психологічний профіль українського військового від перших днів повномасштабної війни до сьогодні? Ми знаємо, що величезна кількість людей чотири роки безвиїзно перебувають на війні, маємо складну ситуацію з ротаціями, мобілізацією. Що нам із цим робити?
– Профіль військового дійсно змінився. Я бачу це в реабілітації й у роботі з людьми. Якщо ще рік тому більше стикався з тими, хто пішов на війну за власним бажанням, із сильною мотивацією, то сьогоднішній воїн – трохи інший. Не завжди він той, хто обрав таку долю. Часто доля була обрана за нього. І такі люди також потребують багато допомоги, інколи навіть більше, бо в них були порушені базові відчуття контролю й вибору.
Маємо серйозні виклики: черепно-мозкові травми різного ступеня, алкогольну залежність, інколи наркозалежність, складнощі в сім’ях – з дружинами, чоловіками, дітьми. Кожна війна несе такі виклики. Немає ідеальної війни і немає ідеального «профілю» пацієнта, який би міг самотужки давати собі раду.
Я б не ділив людей на «високомотивованих» і «низькомотивованих». Ми всі, як суспільство, маємо розуміти: будь-який ветеран потребуватиме підтримки, розуміння і гідного ставлення – незалежно від того, з якою мотивацією він прийшов на фронт і з якою повернувся. Він – людина. І нашою метою є демонструвати людяність. Лікує не метод, не техніка і навіть не психотерапевт. Лікує людяність.
У час війни людяність ніби черствіє, відходить убік, люди більше переймаються собою. Але будь-яка війна закінчується. А людяність, я дуже вірю, повертається. Вона є. Ми, українці, відрізняємося тим, що ми емпатійні, готові допомагати – і я вірю, що ці процеси вже оживають.
– Коли спілкуєшся з людьми, які служать, які чекають, які живуть від «плюсика до плюсика» в «Сигналі», то бачиш страшенне виснаження, втому, роздратування. Одні з останніх сил намагаються дочекатися, коли «це все» завершиться, а інші з останніх сил тримають тил і фронт. І жінки військовослужбовців питають: «Скільки ми ще протягнемо?» Що ви скажете як фахівець?
– Жити одним днем. Не перейматися тим, що ми не можемо контролювати. Ми не можемо передбачити, у нас немає такої можливості. Так, є певні тенденції, але найкраща порада в часі невизначеності – жити одним днем. Я контролюю те, що можу контролювати сьогодні. І роблю саме це.
Мама може піклуватися про дітей, підтримувати, займатися навчанням – і хай займається тим, на що має вплив. Процеси не завжди ефективні, невизначеності багато, але важливо не витрачати сили на те, що не в наших руках. Це рідко буває корисним.
– Наші діти чекають з фронту своїх батьків, місяцями бачать їх на маленькому екрані телефона. Діти відчувають хвилювання батьків, але не завжди сигналізують про свій стан. Їхні переживання проявляються в поведінці, хворобах, інших реакціях. Як поводитися з дітьми у час війни?
– Спілкуватися з дітьми. Говорити з ними на рівні очей. Не боятися називати речі своїми іменами. Дуже важливо не створювати дитині ілюзію, що те, що вона бачить, є іншим від того, що бачить мама. Не викривлювати реальність. Вона є певною, вона є такою, яка є, і дитині найважливіше знати те, що відбувається.
П’ятирічна дитина бачить, але ще не розуміє того, що бачить. Поруч має бути дорослий, який перекладе реальність на її мову – але важливо, щоб ця мова була реалістичною. Якщо дитина зіткнулася зі смертю, ми називаємо це своїм ім’ям: «Так, дорогенька, ти бачила пані, яка загинула внаслідок обстрілу». Пояснюємо рівно те, що вона бачить. Інакше дитина почне додумувати сама – а її домисли можуть бути значно страшнішими за реальність.
Коли дитина отримує правду в зрозумілій формі, це може бути стресом, але не буде травмою. Травмою стає те, що вона змушена зрозуміти самостійно, без дорослого перекладу.
– А яка роль спільнот, де перебувають жінки, які чекають, які втратили чоловіків або у стані невідомості? Як спільноти можуть допомагати таким людям?
– Якщо говорити про зв’язок між середовищем і окремою людиною, то середовищу важливо створити ґрунт підтримки. Дати відчути: «Ми поруч. У разі потреби – звертайся».
Часто середовище може засуджувати, знецінювати, оцінювати. Тоді адаптація до нових умов майже неможлива. Особливо якщо суспільство має свої уявлення про «правильні» моделі поведінки. Я багато працюю з матерями хлопців і дівчат, які зникли безвісти. І вони часто кажуть: «Я не можу просто вийти в магазин – мене починають повчати, як мені горювати, як мені поводитися, скільки часу носити чорне вбрання, як часто ходити до церкви».
Важливо розуміти: горювання – індивідуальний процес. Людина, яка втратила, є сама фахівцем своїх потреб. Ніхто з оточення не може знати краще. Не потрібно лізти з порадами та повчаннями. Це – щодо середовища.
Щодо людини: робіть так, як вам потрібно. Люди, які пережили втрату, найкраще розуміють свій досвід. Для жінки, яка горює, важливо не зважати на оточення – не ігнорувати, але й не дозволяти диктувати їй, як жити. Якщо у вас є потреба поводитися певним чином, це ваша потреба. Робіть так, як для вас найкраще.
І знову – у час невизначеності важливо жити одним днем. Тут і тепер. Контролювати лише те, що контролюється. Якщо я можу подбати про себе – я це роблю. Якщо можу подбати про рідних – роблю настільки, наскільки здатен. Якщо сьогодні не можу ні про кого дбати – не змушую себе. Це здоровий, нормальний егоцентризм. І він рятівний у багатьох випадках.
– Поговорімо про повернення ветеранів у суспільство. Одна ситуація – коли людина повертається у спільноту, яка готова підтримати. Інша, коли чоловік з сільської місцевості, який усе життя працював на землі, повертається після 2-3 років з багажем травматичних переживань і не справляється з цим. Людина замикається в собі, починає пиячити, виникають конфлікти в сім’ї. Тоді з’являється стереотип: «вони всі контужені», «небезпечні». Ви часто повторюєте, що лише по-справжньому сильна людина може дозволити собі бути слабкою, вразливою: визнати свою проблему і звернутися по допомогу. Який ваш меседж ветеранам, які повертаються?
– Важливо розуміти, що навіть у найдальшому селі є можливість отримати підтримку. Не завжди там є фахівець, але завжди є телефонна підтримка. Сьогодні існує багато різних ліній допомоги, на які можна зателефонувати. Фахівці там справді знають свою роботу – я консультую, супервізую й навчаю кілька таких центрів, тому знаю, що вони роблять унікальну роботу.
У найгіршому випадку є телефон і онлайн-консультації, які можна отримати безкоштовно. Це базовий рівень.
За останній рік почали формуватися спільноти ветеранів. Ветеран, який отримав бойову травму і повертається додому, часто живе не в місті, а в невеликому селищі, і починає гуртувати довкола себе людей із подібним досвідом.
Якщо подивитися на цю тенденцію стратегічно, то за рік або трохи більше в кожній громаді буде хтось на місці – той, хто знає всіх місцевих ветеранів і навчився надавати першу психологічну допомогу й базове консультування.
Я також залучений у процес навчання соціальних працівників – фахівців супроводу ветеранів. Вони навчаються активно й охоче. І з часом ця функція допомоги ветерану буде формуватися й масштабуватися.
Вірю, що жоден ветеран не залишиться без підтримки. Звісно, деякі з різних причин обирають алкоголь чи неефективні поведінкові стратегії, але це – вибір людини. Якщо людина обирає життя, а не занедбаний стан, – вона має куди звернутися. Є адреси, є фахівці, і вони існують саме для того, щоб надати підтримку.
– Звернімося до теми посттравматичного зростання – коли травматичний досвід опрацьовується і стає ресурсом для нових сил і подальшого розвитку. Українці роками живуть у травмі, яка триває. Як і коли нам зростати?
– Посттравматичне зростання вже відбувається. Навіть те, що ми не завжди вночі чуємо тривогу – це одна з його ознак.
Що таке посттравматичне зростання? Це коли я адаптувався до нових, навіть стресових чи бойових умов, і починаю в цих умовах розвиватися. Розвиток відбувається незалежно від того, чи був травматичний досвід. Адаптація вже відбулася: ми навчилися давати собі раду, навчилися виживати й навіть розвиватися.
Візьмімо психологів. Перший місяць повномасштабного вторгнення – і зараз. Багато фахівців пережили посттравматичне зростання: не тільки опанували стрес і травму війни, а й почали розвиватися на їхньому тлі.
Населення так само: життя не зупинилося. Ми одружуємося, виходимо заміж, подорожуємо, займаємося різними справами – активно. І це теж посттравматичне зростання.
Щодо цивільних і військових: у 80–90% воно все одно відбудеться. Навіть якщо зараз не видно зовнішніх проявів, з часом більшість навчиться адаптуватися до нових умов. Якщо вони так швидко адаптувалися до умов війни, то адаптація до цивільних умов теж настане – просто потребуватиме більше часу. У більшості з нас цей процес буде ефективним, якісним і корисним. Це вже відбувається.
– Що для вас буде перемогою?
– Для мене особисто перемога – це коли повернеться останній полонений. Це коли кожен, хто втратив кінцівки, стане на протези й почне рухатися. Це коли дружина, яка втратила чоловіка, продовжить своє життя. Це коли всі ми оплачемо те, що сталося.
– Що ви особисто будете робити після перемоги, після того, як настане повний мир?
Приблизно через пів року після початку повномасштабного вторгнення мій син, якому зараз 16, сказав: «Тату, я б хотів побачити місця, куди ти їздиш по роботі». Я відповів: «Я людина слова – як скажу, так і буде. Як тільки закінчиться війна, ми з тобою сядемо в машину й проїдемо всю Україну. Поїдемо в кожне місто, де я був під час війни. Я познайомлю тебе з тими людьми, з якими мав честь працювати й спілкуватися».
Для мене завершення війни – це сісти в машину, зробити смачну каву й разом із сином проїхати всю Україну. Такий тур.
