Лише Церква дозволяє зберегти рідне…
Владика Адам (в центрі) в дорозі на Гору Явір
Двері до православної парафії в Сяноці були легко відхилені. Туди 25 років тому приїхала Маріанна Яра, нині дириґент єпархіального хору «Ірмос». На порозі запитала духовну особу, чи владика Адам може її прийняти. Жінку впустили, а за хвилину принесли каву і тартинку. Подякувала і знову запитала про зустріч. «Сідайте, це я владика», – почула у відповідь. То була перша кава, звичайно, по-людському дарована з таких достойних рук. Її отримували й інші, бо ієрарх нікого не випускав голодним або засмученим. Слова «смерть» не любить ніхто. Не любить його і пані Маріанна. Воліє говорити про перехід до вічності. Саме туди подався владика Адам (Дубець), архиєпископ Перемисько-Новосанчівський Автокефальної православної церкви у Польщі.
Піднімав з руїни
Панахида за жертви акції «Вісла», «Лемківська ватра» у Ждині, 2007 р. Тоді президент України Віктор Ющенко нагородив владику Адама державною нагородою – орденом Ярослава Мудрого
День його похорону – 27 липня 2016 р. – не був сумний. Усе виглядало як празник, на якому владика очолив Службу Божу. «Так, мабуть він залишиться, як той, хто нас очолює», – говорить М. Яра, згадуючи доброго архипастиря. Життя він вів дуже скромне. Завжди був самостійний, щойно в останні два роки користувався допомогою. Несли її священики, а серед них чоловік пані Маріанни, отець протодиякон Антоній Ярий. Але до цього часу владика сам готував їжу, прав і прасував одяг. Він дбав про власну духовність і прищепив це вірним. «Казав шукати Царства Небесного, а все інше докладеться нам», – відзначає М. Яра. Владика був надзвичайно скромний, а гроші, які приходили, віддавав на будівництво церков, приходських домів і розвиток парафій. Спадщина вражає тим більше, що духовне життя доводилось піднімати з руїни, заподіяної війною та виселенням українців. Уже під час діяльності владики побудовано каплицю в Ніновичах, церкви у Розділлю, Зиндрановій, Криниці, Горлицях, Команчі, Запалові, Регетові, Білянці, Ряшеві тощо. Ряд інших відремонтовано, побудовано кільканадцять приходств, почав виходити українською мовою «Церковний календар» і квартальне видання «Антифон». Серед досягнень владики є канонізація та перенесення мощів першого лемківського святого – священномученика Максима Горлицького і прославлення Сяніцької чудотворної ікони Пресвятої Богородиці.
Почате – довершити
Творячи великі діла, він постійно залишався звичайною людиною. Парафіянка з Сянока Анна Юрчишин має надію, що владика у небі сміється, бо це була радісна людина. Жартував і на останній зустрічі. У бесіді з ним завжди відчувалося справжнє зацікавлення співрозмовником та його найдрібнішими життєвими проблемами. Був начитаний та обізнаний зі світом. Казав, що якби не священиком, став би істориком. «Дуже любив історію та охоче ділився своїми знаннями. Мав радісну і світлу лемківську вдачу», – говорить А. Юрчишин. У її спогадах з дитинства будуть і цукерки, які владика часто дарував. Хто пам’ятає комуністичні часи, тому легко уявити радість тогочасної дитини. Водночас через ті цукерки шкільні друзі Ані часто цікавилися, чи можна переписатися на її релігію. У дитячі несповна шість років зустрів владику й Данило Ярий. Ієрарх, поклавши йому руку на плече, спитав, чи він підійде з ним до вівтаря, а хлопець потім кожної неділі чи свята стояв як прислужник праворуч владики. Молодій людині імпонувала «лемківська впертість» духівника, що веліла ставити нові храми і помагати людям. «Він показував, що коли визначаємо собі мету, то треба до неї іти. Нагадував, якщо ми щось починаємо, то мусимо це завершити», – відзначає Д. Ярий. Він пам’ятає, що владика постійно закликав приводити у храм дітей, оскільки вони становлять сіль і майбутнє народу. «Владика сміявся, коли хтось переконував, що не треба вчити дітей української, бо „попльонтаються” мови. Тоді він казав, що ці люди самі „попльонтаються”», – розповідає Данило.
Учіть діточок
Власник шанованої лемківської впертості був наставником для багатьох, серед них і сучасних лідерів українства у Польщі. В цьому колі опинився й голова Українського товариства Григорій Купріянович. Будучи малою дитиною, він приїхав з мамою мандрувати по Бескидах. У Сяноці пішли подивитися церкву. Проводжав їх та розповідав про неї майбутній владика. Його тепло і відкритість відразу відчувалися. «Пам’ятаю, як на одній літургії вже як архиєрей він виголошував проповідь. Я відчував, що ці слова плинули з серця. Владика повчав, як ми повинні жити. Підкреслював, що маємо зберігати свою прадідівську віру, православну традицію, українську мову та культуру. Він з кожним хотів говорити. Тому навіть ті, хто не зовсім з ним погоджувався, сприймали його позитивно і як людину, яка робить добре діло», – підсумовує Г. Купріянович. Спогад про сильний національний стрижень часто повторюється. Навесні 2015 р. у своєму заповіті владика писав: «Шануйте і бережіть нашу прабатьківську Святу Православну віру, виховуйте діточок власним прикладом, тобто вчіть їх молитися рідною мовою, бо так довго будемо народом, як довго будемо зберігати рідну мову. А ще навчаймо дітей рідних звичаїв, щоб, зростаючи на чесних громадян своєї держави, не забували про власне походження і були гідними продовжувачами справи своїх батьків». Такий же заклик у заповіті адресував і священикам. Владика тут знов переконує, що найкращим зберіганням батьківської віри є плекання рідної мови. «Священик, який розмовляє з вірними не їхньою рідною мовою, не пастир, а наймит», – писав кир Адам. На його допомогу завжди міг розраховувати о. Юрій Мокрауз, парох православної парафії в Перемишлі. «Від нього постійно можна було відчути своєрідне батьківське тепло щодо нашої священичої праці. Він дуже розважно підходив до різних проблем, неемоційно», – згадує парох. На його думку, така настанова владики бралася з розуміння проблем землі, на якій він народився, працював та «перейшов важкі періоди свого і тих земель життя».
Вигнання і повернення
Владика народився 1926 р. у Фльоринці на Лемківщині, там ходив до школи. За німецької окупації, коли навчався в учительській семінарії в Криниці, його батька відправлено до Осьвенцима, де й загинув. Чергова трагедія прийшла 1947 р. Тоді, як і всім депортованим українцям, довелось залишити практично все. А до війни у сім’ї Дубців було 22 гектари землі, у тому – 8 лісу, два стави з рибою, цегельня, пасіка, корови, воли та вівці. Майбутній владика з сестрою мали бути спадкоємцями цього майна, тому батьки посилали його приглядатись праці агронома, самому працювати і готуватися до самостійного життя. Внаслідок Акції «Вісла» сім’я Дубців та інші родини потрапили у Михалів. Початки тамтого періоду владика називав вегетацією, оскільки всі мали ще надію повернутися додому. Коли влада остаточно розвіяла сподівання, люди почали ремонтувати хати і якось улаштовуватися на місці. Розуміючи, що без Церкви пропадуть, зразу почали організувати церковне життя. І так в одній з хат з’явилася каплиця. Після смерті матері майбутній владика сам зрозумів, що лише Церква дозволяє зберегти рідне. Він 1956 р. вступив у семінарію, а потім – Теологічну академію у Варшаві. Захистив 1964 р. наукову працю «Початки християнства на польських землях». Цього ж року отримав духовні свячення і скерування на Лемківщину, у с. Висову. «Я був щасливий – то ж мої рідні землі!» – згадував в одному інтерв’ю кир Адам. Однак швидко отримав перенесення до Кальникова, щоб у цьому українському селі на прикордонні відновлювати духовне життя. Його попередника ефективно усунула тодішня служба безпеки. Вислала аґента, який у вигляді подорожнього питав про дорогу. Духівник увічливо її вказав, а потім на суді отримав вирок за «показування державного кордону». «Зичливе» ставлення влади було видно і в тому, що дозволяла відкривати парафії там, де ніхто не просив, але не там, де були або куди повернулись українці після Акції «Вісла». Ще інша стратегія полягала на невтручанні в процес, коли костел насильно відбирав храми, серед них і відремонтовані. Водночас у Кальникові доля повторилася: як тільки о. Дубець звик до цього місця, отримав декрет на Сянік, куди потрапив 1967 р. За спогадами ієрарха, місцева парафія була розбита і постійно велися провокації. Люди цього не витримували і часто переходили до Костелу. Тих, що залишалися при рідній вірі та українстві, часто переслідували, їх звільняли з праці, навіть траплялися випадки побиття. Від свого митрополита Стефана, духівник отримав вказівку, згідно з якою для збереження парафії необхідною була максимальна обережність. Він, з огляду на постійний нагляд, мав не вдаватися в дискусії з чужими людьми, не піднімати політичних тем, у проповідях триматися Євангелія. З такою настановою віддався праці – їздив по Лемківщині і все піднімав з руїни. Державним декретом Церква отримала храми, але ніякої іншої допомоги, а все було понищене. Потрібна була несамовита людська жертовність, а влада і Костел переконували українців, що це все тимчасове, і шкода їхніх зусиль. Майбутній архипастир, у свою чергу, постійно просив вірних про допомогу, також і матеріальну. Він намагався показувати видимі знаки їх жертовності у вигляді нових відновлених або створених об’єктів. Потім сам згадував, що вбогість і невелика численність дозволила людям стати ближчим один до одного. Вони оцінили належно працю свого пастиря і на початку 1981 р., просячи церковну та державну владу про відновлення єпархії, її очільником вказували о. Дубця, тоді ще декана на Підкарпатті. Хіротонія відбулася 30 січня 1983 р. в кафедральному соборі Святої Марії-Магдалини у Варшаві, а інґрес через протести Костелу і місцевої влади – кілька місяців пізніше, тобто 30 жовтня.
Послання
У своєму першому архиєрейському посланні кир Адам писав: «Одне із найважливіших завдань, яке я ставлю перед собою, постійно нагадувати вам про плекання чеснот наших предків. Пам’ятайте, хто сам не шанує свого походження, цурається рідної матері, віри, то нехай не надіється, що його будуть шанували інші народи чи люди іншого віросповідання. Словом „ренегат” погорджують у всьому світі». Як завжди, так і в посланні він звертався до молоді. Просячи її йти крізь життя з Богом, він водночас закликав шанувати батьків, пізнавати історію та культуру предків. Рекомендував не зв’язувати «вузів подружжя» з особами, які не захочуть шанувати їхніх переконань і почуттів. Владика Адам служив у реґіоні, де історичні обставини призводили до переходу вірних та сакральних об’єктів між православною та греко-католицькою Церквами. Обидві конфесії раз страждали, раз знаходили підтримку з боку пануючої на цій території влади. Це, у свою чергу, ставило у конфліктну ситуацію. Про це владика Адам часто згадував у публічних виступах. Так само було й у першому посланні. Тут він, зокрема, критикував ієрархів Української греко-католицької церкви, яка тоді перебувала під державною забороною, за брак апробації для переходу вірних до православної Церкви. Така позиція, в оцінці ієрарха, вела людей до Костелу і поступової відмови від усього, що рідне. Однак владика у своєму першому посланні говорив також: «Моїм великим бажанням і мрією є погасити вогонь ненависті одних до других. Ми ж діти однієї Матері, одного обряду, одної культури».
Відчути Україну
Потім прикладів відкритості було багато. Один з них мав місце на зустрічі в Народному домі у Перемишлі 2005 р., коли сюди приїхав президент України Віктор Ющенко. Почесного гостя вітали владика Адам і тодішній очільник УГКЦ у Польщі митрополит Іван Мартиняк. Ієрархи переконували гостя з України, що досі материкова держава позабула українську громаду в Польщі. Висловлювалися про потребу допомоги з цього боку, що не обов’язково мусить мати матеріальний вимір: «Ідеться про поміч духовну, щоб ми чули: за нами сьогодні стоїть велика Українська держава, що вона буде пам’ятати про тих, що пережили 600 літ неволі», – висказав кир Адам слова, які особливо сьогодні ані трохи не втрачають на актуальності.
До коренів
Боротьба владики за рідне та вірність традиції мала й вимір у підтримці 2011 р. ідеї повернення до первісної назви православної Церкви у Польщі. Тоді в листі до Святійшого собору єпископів та митрополита Сави ієрарх пи-сав: «Ніхто з наших вірян не ототожнюється з нав’язаною всупереч волі й неправомірно декретом президента РП з 15 листопада 1938 р. в період найбільшого переслідування православних у ІІ РП з сучасною назвою Церкви – „Польська автокефальна православна церква”. Ми не вживаємо назви ПАПЦ, але цю, яку маємо в Томосі з 1924 р. „Автокефальна православна церква у Польщі”». Далі в листі ієрарх переконував, що нинішнє найменування Церкви – штучне і не віддзеркалює дійсності. Остаточно Святійший собор єпископів не підтримав цієї ідеї та офіційно заявив, що не бачить необхідності для зміни. Водночас владика завжди публічно говорив про корінну українську особливість Підкарпаття. «Ми ніколи під Москвою не були і нічого спільного не мали. Для нас ближчими є Греція і Балкани. А вірні нашої єпархії – то майже всі українці», – сказав кир Адам в інтерв’ю для порталю «RISU».
Життя вічне
З ієрархом прощалися також діти. Він сам завжди дбав про них і заохочував зберігати українську ідентичність і традицію. Фото Павла Лози
Зі своїм архипастирем прощався й о. Юліан Феленчак, прес-секретар Перемисько-Новосанчівської єпархії. Життя владики, за словами духівника, це шлях справжнього християнина. Він, згідно з Євангелієм, завжди годував голодного, не питаючи про ідеї чи переконання. «Відійшла людина, яка на цій території поєднала православних і з пошаною відносилася до греко- та римо-католиків, а також інших людей, яких не запитувала про віровизнання, – відзначає о. Ю. Феленчак, додаючи: – Певно, буде владики бракувати, але він залишає по собі непереривність – парафії та священиків». Останні були з ним до кінця. Траплялося, владика прокидався вночі, згадував свою Фльоринку… Часом було тяжко. Під кінець життя відмовляли ноги, але свідома до кінця голова – ніколи. Споглядаючи у своє 25-літнє знайомство, о. Ю. Феленчак згадує також, що владика інколи бував суворим архипастирем: «Це нагадувало нову машину, яку треба „дотерти”. Саме так і нас, священиків, владика „дотирав”». Отець Феленчак розумів, що ієрархові були потрібні готові до викликів представники в парафіях. Прес-секретар з надією дивиться в майбутнє єпархії. Владика Паісій, який прийняв обов’язки, протягом майже восьми років устиг ознайомитися з особливостями східної Лемківщини. Він сам родом з Підляшшя і дуже добре знає українську мову. Це важливо в єпархії, де вірні дбають про свою українську, в тому й лемківську, культуру, ідентичність, рідну мову та різні акценти традиції. Виконання заповіту владики Адама вимагає збереження древньої Кирило-Мефодіївської спадщини, цієї, що йде від князя Володимира, святої Ольги та колишньої Галицької Русі і великої України. «Ми, священики, часто зустрічаємося зі смертю. Вона для людини ненатуральна, бо розривається життя. Але з перспективи віри я у прощанні з владикою Адамом бачу особливо символічне свідчення того, що життя є вічне», – підсумовує свої рефлексії о. Ю. Феленчак. ■
У тексті використано архівні статті «НС» (автори – Богдан Гук і Ярослав Присташ), спогади владики Адама, записані Юрієм Федівим та опубліковані на порталі «RISU», а також інформації з книжки-альбому «Нехай засяє ваше світло для людей» під редакцією о. митрата Іоана Антоновича, Маріанни Ярої та Богдана Гоцка. Остання публікація вийшла з благословенням кир Адама і була присвячена його 90-річчю. У статті використано фотографії з цього альбому.
Григорій Сподарик, Павло Лоза
