“Лише вільне та справедливе суспільство буде здатним відбудувати державу та мобілізувати всі ресурси для її стійкого майбутнього”, — д-р Роман Соловій

Д-р Роман Соловій очолює Східноєвропейський інститут теології (СІТ), є редактором видавництва “Langham Publishing” у Центральній та Східній Європі та головним редактором журналу “Богословські роздуми: Східноєвропейський журнал богослов'я”.

— Пане Романе, минула дев'ята річниця російської агресії проти України і перша річниця повномасштабної війни. Яким був цей рік для Вас і вашої інституції?

— Мені здається, що буде доречним розділити цей період на дві частини. Весна і початок літа минулого року змусили нас, як і багато інших освітніх та наукових закладів, перелаштувати свою роботу. З перших днів війни інститут обʼєднав свої волонтерські зусилля та ресурси із кількома іншими євангельськими богословськими навчальними закладами для вирішення найгостріших на той момент проблем. Зокрема, ми долучилися до евакуації втікачів із зони бойових дій, забезпечення внутрішньо переміщених осіб прихистком, надання їм усієї необхідної допомоги.

Іншим важливим напрямом нашої діяльності у перші тижні та місяці війни стало інформаційне поле. Ми провели серію відкритих онлайн-заходів англійською мовою під загальною назвою “Євангельські голоси”, на яких інформували західний християнський світ про справжні причини російської агресії, масштаби руйнування та насильства, які росіяни принесли у нашу країну, а також про служіння та досвід українських євангельських церков в умовах війни. Своєрідним апогеєм цього напряму цієї роботи стало спільне звернення представників українських євангельських богословських закладів освіти “Голоси крізь волання повітряної тривоги”, яке наша делегація зачитала під час загальних зборів Міжнародної ради з євангельської теологічної освіти, що відбулися з 14 по 18 листопада 2022 р. у місті Ізмір в Туреччині.

Однак, оскільки інститут є євангельським науково-богословським закладом, вже з літа минулого року ми почали поступово відновлювати наші основні програми, звичайно, враховуючи реалії і потреби воєнного часу. Зокрема, ми розпочали нову серію богословських методологічних семінарів під загальною назвою “Богословські та етичні виклики війни”. Відбулися вже чотири семінари, під час яких за участі відомих вітчизняних та зарубіжних богословів ми розглядали питання інтерпретацій війни і миру у християнстві, проблеми безпеки, насильства та вразливості у біблійній перспективі, а також основні аспекти богослов’я примирення та відновного правосуддя. Літом 2022 р. ми провели літню богословську школу на тему “Теологія іншого під тиском імперії”, в якій взяли участь такі авторитетні богослови як Мірослав Вольф, Джон Капуто, Кирило Говорун, Кетрін Келлер та Джошуа Серль. До речі, цього року знову готуємо літню школу (31 липня — 5 серпня), однак тепер на тему “Рани нашого світу: формування і практика богослов'я в ситуації травми”. Власне, ця тема є неймовірно важливою, адже, на наше переконання, саме християнські спільноти мають особливий потенціал служіння тим, хто зазнав травматичного досвіду війни у всіх його проявах і формах. Тому нещодавно ми видали український переклад книги “Подолання травми: глобальні, біблійні та пасторські перспективи” за редакцією Пола А. Баркера. Про актуальність в сучасних умовах цього вектору богословського мислення та християнської практики свідчить той факт, що весь перший наклад книги вже розійшовся і ми зробили додатковий наклад.

Мій особистий досвід мабуть подібний до досвіду багатьох інших “працівників пера”. Впродовж минулого року я практично не повертався до звичної наукової роботи. Написання статей, робота над книгою чи виступи на наукових конференціях здавалися чимось невчасним, неможливим перед обличчям тих екзистенційних викликів, що взяли нас у полон. Тож, крім волонтерської праці та соціальних проектів для внутрішньо переміщених осіб, я зосередив свою увагу на просвітницькій роботі серед євангельських спільнот за межами України. Я розпочав розсилку імейлів під загальною назвою “War Updates”, написав ряд текстів публіцистично-богословського характеру, зокрема, “Теологія з дна колодязя”, “Богословська освіта у час війни: українські євангельські семінарії як спільноти співчуття, роздумів і надії”, “Фрагменти страху і віри: війна очима українського богослова” та деякі інші, а також дав декілька інтерв'ю різноманітним світовим євангельським інформаційним ресурсам:

• Realities for refugees in Ukraine (100 Huntley Street, April 14, 2022) — English.
• An insight into life for Ukrainian Christians (Premier Christian Radio’s ‘Faith, Hope and Love’ programme, December 30, 2022) – English.
• An insight into the World of Ukrainian Christianity (Revelation TV’s ‘R Mornings’ programme, December 20, 2022) — English.
• Roman Soloviy: Frontline Faithfulness in Ukraine (‎On Mission with Chris Wright podcast, December 14, 2022) — English.
• Roman Solovyj: Ukrajinské Getsemany (column at https://www.aktualne.cz, May 20, 2023) – Czech.
• «Au jardin de Gethsémani, ce que nous, chrétiens d’Ukraine, attendons de nos frères» (column at La Vie, May 24, 2023) – French.

Мені важко оцінити ефективність цих зусиль, але, сподіваюся, бодай дехто зумів завдяки їм побачити війну так, як ми її бачимо — з дня колодязя відчаю і самотності, в оплакуванні жертв війни і насильства, в протесті проти несправедливості і злочинності дій росіян.

— Тобто, у перший період потрібно було реагувати на гарячі виклики, а опісля формувати рефлексії на те, що відбувається довкола?

— І так, і ні. Справді у перший період ми усі намагалися віднайти хоча б якийсь сенс у тому, що з нами відбувалося, відповідаючи на найгостріші виклики того часу — у допомозі переміщеними особам, волонтерстві, підтримці друзів, збройних сил. Для мене було важливим щодня зробити щось, що допоможе конкретній людині — хворій дитині, якій потрібна евакуація за допомогою спецтранспорту, втікачеві з зони бойових дій, військовому. На перший погляд, у цій роботі не було богословської складової, але насправді саме у практичному досвіді служіння відбувався складний внутрішній процес формування богословських думок, визначення критеріїв майбутнього мислення, пошуку найбільш актуальних і справді важливих тем. Тобто можна сказати, богословська рефлексія народжувалася саме завдяки і під час досвіду служіння, а не після нього.

— Український протестантизм за ці роки, особливо останній, проходить серйозну переоцінку свого місця у суспільстві. Про це зараз не мало говорять. Що найбільше змінилося?

— Це складне запитання. Насамперед, з тієї причини, що український протестантизм — це неоднорідне явище. Насамперед, я б зазначив, що, почавши з Революції гідності, український протестантизм стає дедалі більш українським у сутнісному розумінні. Цей процес має багато вимірів і усі вони були радикально інтенсифіковані з початком повномасштабної агресії Росії проти України.

На момент розпаду радянської імперії протестантські Церкви на території України переважно розглядали свою роль у новоствореній державі насамперед у євангелізації. Безумовно, на момент падіння атеїстичної держави це було, та й досі, залишається пріоритетним завданням для будь-якої християнської церкви. Обмежуючись сферою євангелізації та розбудови внутрішньо-церковного життя, євангельські Церкви України не мали бодай контурів політичної та соціальної теології, спираючись на гасла про те, що Церква не має брати участь у справах світу та не повинна втручатися у політичне життя. Частково такий вектор мислення визначався самою природою євангельських Церков, які тривалий час були переслідуваною релігійною меншиною, але чималу роль відіграла і цілеспрямована політика радянської держави, яка усіма силами прагнула обмежити діяльність церков стінами храмів.

Однак Революція гідності та початок російської агресії оприявнили для українських протестантів реальну загрозу втрати тієї дорогоцінної свободи, якою вони насолоджувалися впродовж усієї доби української незалежності. Зростало усвідомлення, що ми тут — не “чужинці і приходьки”, а громадяни, і, як й усі інші українці, несемо відповідальність за долю своєї країни. Формування власної ідентичності саме як українських протестантів знайшло свій вияв у багатоманітній діяльності, зокрема, у масштабних волонтерських заходах з метою сприяння силам оборони України, розвинутому капеланському служінні, значній гуманітарній допомозі переміщеним особам та іншим верствам населення, яке постраждало від війни, ініціюванні та підтримці різноманітних соціальних, просвітницьких та філантропічних проектів.

“Українізація” протестантів знайшла свій вияв і у тому, що у багатьох церквах та навчальних закладах відбувся, а подекуди ще відбувається, перехід на українську мову богослужбової і навчальної діяльності, а також у медіапросторі. Мені особисто було дуже цікаво спостерігати, як деякі лідери думок 24 лютого 2022 р. миттєво і радикально перейшли на українську мову і роблять значні успіхи у використанні саме української мови і створенні якісного українського медіа-продукту. Звичайно, попри трагічні умови, які спонукали ці зміни, сам їх факт варто лише вітати.

Ще одним напрямом змін, які розпочалися у 2013-2014 рр., є зростання відкритості українського протестантизму. Я маю на увазі відкритість до суспільства в цілому, а особливо, до ініціатив громадянського сектору. Маємо чимало прикладів, коли протестанти є активними учасниками важливих громадських ініціатив на місцевому рівні, а також беруть участь у роботі органів місцевого самоврядування. Треба також згадати і відкритість екуменічну — на Майдані і у воєнні роки багато українських протестантів вперше зустрілися з іншими християнами, отримали досвід спільної молитви, перебування в одному публічному просторі, співпраці з метою порятунку країни. Звичайно, ми поки що не маємо прикладів офіційного екуменічного діалогу між українськими протестантами та католиками чи православними, і мабуть причини для цього є з усіх сторін, але дедалі частіше можемо спостерігати активну міжконфесійну співпрацю у соціальній, освітній та гуманітарній сфері, формування узгоджених позицій у рамках стосунків Церкви і держави, створення окремих майданчиків, на яких закладаються передумови для хоча б неформального богословського діалогу. Зокрема, у цьому сенсі хотів би відзначити роботу Інституту екуменічних студій Українського католицького інституту, який впродовж останніх років набагато активніше, ніж раніше, долучає до проектів та заходів протестантських богословів та освітян.

— А що ще очікує на зміни?

— Попереду ще чимало роботи. Насамперед, я б звернув увагу на потребу ґрунтовної богословської рефлексії над найгострішими проблемами наших днів. Зокрема, мова йде про такі складні та все ж неуникні питання як сучасне прочитання біблійного вчення про війну та мир, застосування в умовах повномасштабної агресії новозавітного вчення про непротивлення злу, місце Церкви в умовах війни та роль християн у подоланні її наслідків. Тобто мова йде про формування вітчизняної публічної теології, яка відповідатиме на питання про те, яким чином, залишаючись вірною своїй ідентичності, євангельсько-протестантська спільнота буде діяти заради загального суспільного блага, особливо, заради тих, хто з різних причин не може достатньою мірою самостійно потурбуватися про себе.

Варто також поглибити та масштабувати різноманітні навчальні програми, спрямовані на підвищення професійного рівня християнських служителів, щоб вони були здатними враховувати у своїй душпастирській, богослужбовій та консультативній праці реалії військового часу. До прикладу, аби вони мали необхідні знання та вміння, щоб належно взаємодіяти з людьми, яким війна тим чи іншим чином завдала різноманітних травм, з пораненими військовими, переміщеними особами, сімʼями військових, тими, хто втратив своїх рідних через війну, усвідомлюючи складність цього завдання та пошановуючи досвід та гідність людей, яким вони служать.

При цьому, важливо берегтися поверхневості та популізму, адже нерідко ми зустрічаємо спроби відповісти на ці потреби за допомогою кількагодинних курсів, проведених особами, які не мають необхідної освіти та досвіду у праці в такій складній сфері. Одним із варіантів виходу є залучення у якості викладачів та консультантів фахівців з тих країн, які також долали наслідки важких війн чи природних катастроф. Звичайно ж, будь-який міжнародний досвід потребує контекстуалізації, адже війна в Україні не подібна на жодні інші військові конфлікти минулого і сьогодення, вона відбувається буквально в прямому ефірі, залучаючи та травмуючи тим чи іншим чином усе населення країни.

— Зараз є євангельські віруючі, які взяли в руки зброю і пішли захищати свою країну. Досі це були винятки — більшість посилалися на право на альтернативну службу. І це такий більш очевидний приклад змін. А є і багато внутрішніх, про які обиватель може не знати, а хтось і не хоче знати.

— Справді, попри довготривалу і здавалось би непохитну вірність традиції етики непротивлення злу, зараз у практиці євангельських протестантів України відбуваються серйозні зміни. Фактично, основні євангельські обʼєднання, не відмовившись на рівні віровчення від пацифістської традиції, залишають питання військової служби у сфері особистого сумління кожного окремого віруючого. Якщо раніше Церкви здебільшого не схвалювали участі вірних у військовій службі в якості комбатантів, а у деяких випадках навіть накладали за це церковні стягнення, то з початком великої війни Церкви підтримують будь-яке рішення своїх вірних: надавати волонтерську допомогу, служити у якості капеланів чи брати участь у цій війні зі зброєю в руках. Звичайно, існують більш консервативні євангельські течії, які досі дотримуються переконань, згідно з якими християни за будь-яких умов не повинні брати до рук зброю і давати присягу, однак навіть у їх середовищі є чоловіки, які сьогодні перебувають у лавах сил оборони України.

З іншого боку, все ж для частини євангельських протестантів більш прийнятним є такий спосіб допомоги державі і силам оборони України, який дозволить їм перебувати у статусі некомбатантів. При цьому ці люди мають чітку патріотичну і громадянську позицію, підтверджену жертовною і самовідданою працею у соціально-гуманітарній сфері.

Спонтанна реакція як окремих віруючих, так і церковних обʼєднань на виклики війни ще потребує осмислення, але вже зрозуміло, що поруч із традиційним досвідом непротивлення злу та радикальним пацифізмом українські євангельські церкви залишають відкритою можливість для вірних брати участь у військових діях. Можемо навіть сказати, що на основі гіркого досвіду війни формується власна версія доктрини справедливої війни як вимушеного заходу, спрямованого насамперед на захист невинних людей від насильства з боку окупантів, а також на знак протесту проти несправедливого і неспровокованого вторгнення ворога. Тут ми маємо приклад того, як виклики екстремальних умов народжують нові практики, що випереджують їх богословське обґрунтування.

Нові тенденції у ставленні до військової служби відображають важливий та багатоплановий процес в українському євангельському протестантизмі — він стає відкритішим до суспільства, глибше усвідомлює свою причетність до суспільного і державного буття, приймає більше відповідальності за долю і майбутнє країни, намагається оперативно і творчо відповідати на її найгостріші проблеми.

Зокрема, якщо звернутися до сфери богословської освіти, у якій я працюю, то тут ця тенденція також помітна. Крім програм та семінарів Східноєвропейського інституту теології можна, для прикладу, згадати проекти Української євангельської теологічної семінарії. Зокрема, мова йде про серію подкастів «Богословʼя для життя», у яких заторкуються найбільш актуальні та складні питання. Так у епізоді «Війна та виклики у служінні поклоніння» викладачі семінарії обговорюють питання про те, чи на часі поклоніння в періоди кризи та смутку, яким має бути поклоніння, коли в державі триває війна, чи є в наших церквах пісні плачу й наскільки вони важливі зараз? У 2023 р. колектив УЄТС започаткував короткотермінову навчальну програму «Місія церкви в умовах війни», в якій даватимуться відповіді на питання: якою є місія Церкви під час війни, як служити переселенцям і сім’ям, розділеним війною, як здійснювати душепіклування тих, хто пережив травматичний досвід? Нові програми та навчальні курси впроваджують й інші євангельські навчальні заклади, намагаючись, таким чином, відповісти на найбільш актуальні виклики сучасності.

— Багато років український протестантизм був тісно пов’язаний з російським. Можна так сказати, що історично український євангельський рух є Церквою-матір’ю для російського. І як тепер з цією “дочкою”? Чи є серед них такі, з якими варто все таки підтримувати певні стосунки?

— Справді, якщо говорити історичними категоріями, то євангельсько-протестантський рух прийшов у Росію переважно з України, хоча були й інші шляхи. Як відомо, радянська влада проводила жорстоку репресивну політику стосовно протестантів і наприкінці 1920-х років фактично ліквідувала більшість з тогочасних протестантських об'єднань або змусила їх перейти у підпілля. Наприкінці Другої світової війни був отриманий дозвіл на відновлення Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів, до якої фактично силоміць змусили увійти громади, що належали до різних гілок євангельського протестантизму на всій території Радянського союзу, зокрема, спільноти християн віри євангельської. Ситуація змінилася лише перед розпадом радянської імперії, коли з'явилася можливість для відновлення конфесійних та національних протестантських обʼєднань.

Із остаточною ліквідацією “вʼязниці народів” у різні регіони Росії відправилися сотні українських місіонерів та пасторів. Вони стояли біля витоків більшості сучасних російських протестантських союзів, формували їх структури, засновували навчальні заклади. Тобто можемо говорити про те, що тривалий досвід перебування у рамках єдиного обʼєднання заклав підстави для формування своєрідної субкультури — “пострадянських протестантів”, які спілкувалися однією мовою, читали здебільшого один і той же біблійний переклад, поділяли більшість світоглядних і ціннісних орієнтирів, відчували певні духовні зв'язки між собою. Звичайно, це дуже узагальнений погляд. До прикладу, у Західній Україні навіть за часів радянської влади протестанти користувалися українською мовою та Біблією і відчували свою культурну окремішність. Однак все ж розпад Радянського союзу не поклав край сформованим впродовж десятиліть звʼязкам. Постали міждержавні конфесійні федерації та асоціації, які забезпечували спілкування та певну координацію дій лідерів основних протестантських союзів різних країн.

Тим не менше, так само як і в політичному житті, у церковній сфері відбувався процес становлення національних богословських традицій, єрархічних структур, поступово збільшувалося використання української мови у церковній діяльності. Цей процес був каталізований подіями Революції гідності і російського вторгнення у 2014 р. Однак все ж певні лінії комунікації з російськими протестантами зберігалися, продовжували існувати деякі спільні конфесійні та міжконфесійні структури, які щоправда, або не функціонували реально, або ж переживали серйозні кризи.

Початок великої війни у 2022 р. призвів до повного розриву у стосунках українських протестантів із російськими. На жаль, частина лідерів та вірних російських протестантських союзів відкрито підтримала вторгнення в Україну, інші намагаються ігнорувати цю страшну реальність, однак жодне із конфесійних об’єднань не засудило дій своєї держави. Були ініціативи такого ґатунку з боку окремих російських богословів, однак ці звернення так ніколи й не були опубліковані, тому я б не брав їх до уваги.

Відомо, що керівники російських євангельських союзів і семінарій співпрацюють з органами російської влади, до прикладу, запрошують на свої урочистості представників адміністрації президента Росії і зачитують їхні привітання. На мій погляд, це те саме, якби у часи ранньої переслідуваної Церкви під час богослужіння зачитувалися б привітання язичницького імператора, або в часи нацизму — привітання Гітлера. Чи не є підтримкою війни співпраця з адміністрацією президента, яка розробляє і втілює в життя найогидніші плани винищення українців?

У приватному спілкуванні із західними колегами деякі російські євангельські лідери і богослови запевняють їх, що вони проти війни. З нашої перспективи для російських християн бути проти війни — це: 1) відкрито і публічно засудити агресію Росії, 2) взяти на себе відповідальність за злочини своєї країни і свого народу, 3) засудити ідеологію російського імперіалізму і "русского мира", яка надихає російське суспільство майже одностайно підтримувати агресію проти України, 4) публічно висловити солідарність із українцями, які потерпають від війни. З тими, хто здатний на такі кроки, на мою думку, варто підтримувати стосунки, однак у кращому разі мова йде лише про окремих осіб.

— У той же час ми знаємо, що не лише російські чи інші пострадянські протестанти попали під вплив кремлівської пропаганди. Ще у 2014 р. фіксували, що вихідці з екс-СССР у Північній Америці вірять у маніпуляцію про Путіна як “захисника християнських цінностей”. І зараз у світі ще багато віруючих у цей фейк, як і у гуманних росіян. Чи Ви з такими мали справи? Що потрібно ще зробити, щоби цю відверту брехню перекреслити, щоби світ відкрив очі на російську культуру аля Пушкін і Достоєвський?

— Будь-які емігрантські середовища, незалежно від країни, в якій вони перебувають, характеризуються тим, що в них надовше консервуються ті культурні та світоглядні норми, з якими вони прибули в країну їх нинішнього перебування. Це свого роду захисний механізм, який допомагає діаспорним спільнотам зберігати свою ідентичність і відмінність від національної більшості, серед якої вони живуть. Тому, до прикладу, емігранти, що приїхали у країни Західної Європи та Північної Америки після Другої світової війни, були носіями українського патріотизму, адже багато з них мали за спиною досвід боротьби за українську державу у лавах різних збройних формувань, пройшли через нацистські концтабори та інші поневіряння. Щодо емігрантів, котрі покидали Україну в період розпаду Радянського союзу, то вони подекуди зберегли ментальність єдиного "радянського" народу із російською мовою та культурою.

Крім цього, варто зауважити, що українські протестанти у діаспорі як правило підтримують консервативні політичні рухи, адже їм важко поєднати власні християнські переконання із радикальними законодавчими ініціативами більш ліберальних політичних партій. Ця ситуація відкриває простір для маніпуляцій російської пропаганди, яка гіперболізує деякі неприйнятні для християн тенденції, зокрема, у сфері гендерної політики західних країн, та позиціонує Росію, її культуру та політичного лідера як єдиних захисників традиційних християнських цінностей. Треба врахувати також той аспект, що деякі емігрантські спільноти перебувають у замкнутому інформаційному просторі, в якому усі інформаційні потоки лише підсилюють один одного, створюючи ефект відлуння. Тобто ми маємо тут цілу низку факторів — особливу соціальну динаміку емігрантського середовища, специфічну культурну ідентичність та інформаційну замкнутість, які посилюються напруженим есхатологічним настроєм. Такі традиційні норми неможливо змінити одномоментно. Для цього потрібно формувати культуру критичного мислення, вміння розрізняти інформацію, не піддаватися на вплив пропаганди і конспірологічних теорій. Значну роль у цьому процесі має відігравати богословська освіта, програми церковного навчання, а також створення альтернативного до російської пропаганди інформаційного продукту.

На моє переконання, повномасштабна агресія Росії проти України спонукала багатьох представників емігрантського середовища переосмислити своє ставлення до російської культури. Зокрема, якщо мова йде про українських протестантів Північної Америки і Європи, то вони і раніше робили багато для своєї батьківщини, зокрема, у церковній та соціальній сфері. З початку ж війни діаспорні церкви надають величезну допомогу українським біженцям у різних країнах світу, підтримують численні гуманітарні проекти євангельських церков в Україні, спрямовані на допомогу жертвам війни та відбудову звільнених територій, а також сприяють нашим Збройним силам України. Варто згадати і бізнес ініціативи та спроби політичного лобіювання інтересів України у США, до яких активно долучаються українські протестанти.

— Як Ви думаєте, чи події в Україні якось змінять цей світ, богословську оцінку того всього, що відбувається, що цьому передувало?

— Думаю, що на це питання може відповісти лише час. Хотів би зауважити, що ми живемо у європейсько- або західно-центричній картині світу і сприймаємо російсько-українські війну як найбільшу геополітичну кризу сучасності, яка потребує реакції усього світу, включно з релігійними середовищами. Але, до прикладу, у країнах глобального півдня війна Росії проти України розглядається майже виключно у світлі проблем з постачанням зернових з нашого регіону. Нещодавно на одному онлайн-заході, який організувала Вища школа лідерства у Філіппінах, я виступив із доповіддю на тему богословської оцінки війни. Здебільшого учасники висловлювали солідарність із Україною та українськими християнами, але дехто з африканських слухачів висловив обурення чому новинні та інформаційні ресурси звертають стільки уваги на Україну, у той час як, за його словами, в Африці відбувається більше страждань за один день, ніж в Україні впродовж року. Це досить промовисте запитання, яке показує, що трагедія України далеко не завжди тривожить людей у інших частинах світу. Пригадую також як на початку війни, коли хвиля українських біженців почала прибувати у Європу, представники інших емігрантських середовищ, що також втекли у Європу через війну, обурювалися особливо гостинним прийняттям українців європейськими державами і суспільствами.

Я наводжу ці приклади, щоб ми усвідомлювали, що сама по собі війна не змінить світу чи богословських оцінок російської агресії. Для цього потрібна цілеспрямована, наполеглива та багатопланова робота українських богословів у міжнародних спільнотах. Мова йде як про академічне богословʼя — написання книг та статей із викриттям та засудженням російського релігійно-політичного месіянізму у формі міфологеми “російського світу”, богословським обґрунтуванням права народів на національне самовизначення та захист свого суверенітету від зазіхань імперії, але також і про просвітницьку сферу — участь у різноманітних конференціях, екуменічних зустрічах, написання публіцистичних матеріалів. Я на власному досвіді пересвідчився, що цей напрям роботи часто буває виснажливим і не завжди комфортним. Але за нашої відсутності в інформаційному просторі міжнародних християнських мереж там незабаром почнуть набирати голосу, якщо не відверто проросійські наративи, то скоріше аморфні заклики до примирення за будь-яку ціну, а також звинувачення українських християн у жорстокості і непримиренному ставлення до російських християн. Тож, попри втому від війни і безліч завдань на внутрішньому полі, мусимо звертати належну увагу на міжнародну сферу.

— Зараз часто вживають фразу “Все буде Україна”. Але багато з того, що було досі, далеке від оптимізму і захоплення. Пане Романе, що потрібно змінювати у нашому майбутньому? Якими Ви бачите стратегії нашої перемоги?

— Майбутнє є відкритим і яким воно буде — залежить від нас, але, до нашого великого жалю, не тільки від нас. Зараз ми можемо лише визначити коло тих проблем, з якими доведеться мати справу у випадку малоймовірного близького завершення війни чи більш ймовірного перемир'я. Жорстока несправедливість цієї війни полягає в тому, що агресивна Росія фактично не зазнала значних втрат, окрім людського ресурсу, через війну. Ми ж отримали зруйновану економіку та соціальну інфраструктуру, найбільшу у повоєнній Європі демографічну кризу та тривожне майбутнє з агресивним сусідом, який лише чекатиме нагоди, щоб почати втілювати у життя нові реваншистські імперські плани. Скоріше за все, майбутні десятиліття ми житимемо у тіні загрози нової війни.

Однак навіть про це ще рано говорити, адже ми не знаємо якою буде Україна на момент припинення бойових дій. Яка кількість українців тут проживатиме? Чи відбудеться відновлення спустошених та реінтеграція окупованих зараз регіонів? Що може привабити в Україну біженців, які втратили все тут і почали будувати нове життя у країнах заходу? Чи уникнемо ми загрози авторитаризму, властивої країнам, які довго перебувають у стані війни? Зараз важко відповісти на ці запитання. Тому, мені здається, що підтримуючи віру у перемогу, ми все ж повинні тверезо оцінювати труднощі, які чекають на нас у майбутньому, і готуватися до важкої праці з відбудови країни.

Якщо ж спробувати провізорично окреслити контури такого українського суспільства, яке матиме потенціал стійкості і розвитку, то, на мій погляд, надзвичайно важливим завданням буде дотримання балансу між, з одного боку, подальшим утвердженням національної єдності та згуртованості, а з іншого — збереженням демократичного укладу суспільного життя, зокрема, у релігійній сфері, уникненням спокуси політичного авторитаризму, порушення права на свободу віросповідання чи створення державної церкви. Український світ вирізняється насамперед імперативом права на самовизначення, імперативом свободи — від російського імперіалізму, але також свободи у внутрішньополітичному житті, на культурній ниві і в релігійній сфері.