Центральна та Східна Європа є одним із найбільш строкатих за національним складом регіонів світу, з багатою та складною історією. Більшість сучасних держав постали на політичній карті внаслідок розпаду у другій половині XIX – на поч. XX ст. Австро-Угорської, Російської та Османської імперій, що дало можливість частині місцевих народів здійснити свої національні прагнення та утворити власні держави (Румунія, Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина). Водночас, геополітична структура Європи, сформована за результатами Другої світової війни, не дозволила завершити цей процес, надовго залишивши регіон у сфері впливу Радянського союзу. Лише розпад останнього відкрив можливість для їх звільнення від засилля комуністичної ідеології, а також створив передумови для національного самовизначення решти країн - України, Білорусі, Молдови та країн Балтії.

Здавалося б проголошений після Другої світової війни принцип непорушності кордонів, що засуджує висунення територіальних претензій до інших країн, мав би забезпечити певну стабільність у світі і, зокрема, у Центральній та Східній Європи. Однак фантомні імперські амбіції пострадянської Росії, що не визнає права поневолених раніше народів на їх національне та геополітичне самовизначення, стали джерелом напруги та нових військових конфліктів, зокрема, у Молдові, Грузії та Сирії. У 2014 р. Росія, скориставшись нестабільністю в Україні у період зміни влади, здійснила вторгнення на територію Донецької та Луганської областей, що привело до початку російсько-української війни, у котрій Росія намагалася виступати від імені невизнаних місцевих «республік». 24 лютого 2022 р. Росія, вже не приховуючи своїх справжніх цілей, розпочала повномасштабну війну з Україною, що триває і досі. Під приводом захисту «російського світу» та недопущення інтеграції України до євроатлантичної спільноти Росія намагається завоювати територію України та ліквідувати її як незалежну державу.

Російське вторгнення в Україну спричинило найбільшу міграційну кризу в Європі з часів Другої світової війни. Загалом, з України виїхало понад 6,5 млн людей. Більшість вирушили до Польщі — 3,3 млн, решта — до Словаччини, Угорщини, Румунії та інших країн. На територію Росії окупанти примусово депортували близько 1,2 млн жителів України. Крім цього, ще біля 8 млн. людей стали переміщеними особами, що змушені шукати притулку у відносно безпечних західних регіонах України, втікаючи із окупованих територій і зони безпосередніх бойових дій. Величезна кількість біженців зумовлена неймовірною жорстокістю російської армії. З перших днів війни і досі росіяни системно знищують цивільну інфраструктуру українських міст і сіл, роблячи їх непридатними для життя. Ракетні удари та артилерійські обстріли щогодини руйнують будинки, лікарні, школи, транспортну систему та підприємства. Найстрашнішою зброєю російських окупантів стали численні та жорстокі воєнні злочини – вбивства мирних жителів, катування, зґвалтування, незаконні затримання. Увесь світ чув про злочини росіян у Бучі, Ірпені та Маріуполі, але таких закатованих міст в Україні сьогодні десятки. Однак через брак інформації із окупованих територій і намагання росіян приховати свої злочини, світова громадськість ще про це практично не знає.

Війна завдала великої шкоди українським євангельським церквам – на захоплених територіях були розграбовані богословські навчальні заклади, зруйновані доми молитви, деякі пастори були заарештовані і зазнають катувань, тисячі віруючих покинули свої міста та села, рятуючись від жорстокості окупантів. Однак вже буквально з першого дня війни богословські навчальні заклади та церковні спільноти почали розгортати свою гуманітарну роботу. У той час як буквально мільйони українців усіма можливими шляхами і транспортними засобами рушили до західних областей країни, щоб перетнути кордон із сусідніми державами, приміщення семінарій і церков були миттєво переобладнані для того, аби надати біженцям притулок, їжу, соціальну, медичну та духовну допомогу. Водночас, користуючись великою мережею стосунків, тисячі християнських волонтерів активно долучилися до евакуації із окупованих території та зони бойових дій жінок, дітей, стариків та інвалідів, організації гуманітарних хабів, постачання у постраждалі регіони ліків та продуктів харчування, створення центрів соціальної адаптації постраждалих від війни. Ця різнопланова діяльність триває і досі, лише зростаючи у масштабах. А оскільки немає жодних підстав очікувати на те, що війна незабаром завершиться, попереду у нас ще багато справ.

Чого ми, як українські християни, навчалися за ці довгі місяці війни? Ось декілька уроків, які, на мою думку, є найбільш вагомими.

1. Свобода. Впродовж тридцяти років існування України як суверенної держави ми не дуже серйозно ставилися до власної державності, не докладали усіх сил для її розбудови. Відверто кажучи, не все в нас було добре. Ми пережили тотальну бідність дев’яностих, масову трудову еміграцію, глибоку соціально-економічну кризу та дві революції (2004 та 2013-2014 рр.). Країну роз’їдали корупція, занепад судової і правоохоронних систем, деградація освіти і науки. Та попри ці та інші проблеми, Україна залишалася острівком свободи на пострадянському просторі. Тут кожна людина могла сповідувати свою релігію або не сповідувати жодної, читати будь-які книги або взагалі нічого не читати, мати найрізноманітніші політичні погляди чи бути аполітичною. Саме цей імператив свободи на метафізичному рівні виявився вплетеним у генетичний код української державності. І, можлива втрата свободи, права думати і вірити, жити хай і небагато, хай у недосконалій державі, але ж вільно, і мобілізує сьогодні все українське суспільство. Це стосується і українських євангельських церков, які з 1991 р. користувалися одним із найбільш ліберальних законодавств у сфері релігії. Завдяки цьому, Україну залишалася справжньою «духовною житницею» регіону, адже саме тут існувала найбільша мережа євангельських церков та богословських навчальних закладів, а українські місіонери діяли у десятках країн світу. Усвідомлення загрози втрати свободи віросповідання та повернення до радянської тоталітарної системи, що реінкарнувалася у сучасній Росії, спонукає українських християн докладати усіх можливих заходів для допомоги своїй державі у ці найчорніші дні нашої історії.

2. Солідарність. Українські християни, у переважній більшості, обрали «краще страждати з народом Божим, аніж мати дочасну гріховну потіху» (Євр. 11:25). Григорій Богослов писав, що якщо Христос у Велику суботу сходить до пекла, то й ми повинні зійти з Ним, «бути мертвими разом із мертвим Богом». У час великих страждань послідовники розп’ятого Месії не можуть обмежитися лише сповіщенням Євангелія на безпечній відстані від пекельної реальності. Ті, хто місяцями не виходить з підвалів на сонячне світло, рятуючись від російських бомб та ракет; ті, хто змушені були рятуватися втечею; ті, хто шукає зцілення для своїх фізичних і душевних травм та не може його знайти; ті, хто втратив усе своє життя і своїх найдорожчих; ті, хто став жертвою фізичного насильства – усі вони не потребують тріумфуючої проповіді чи нав’язливого моралізаторства. Їм потрібний Христос, який, за словами Дітріха Бонхеффера, розділить «болісне страждання Бога у всіх людських глибинах», зійде з ними до глибин відчаю, питиме з ними гірку чашу самотності і богопокинутості, пройде з ними весь їх шлях аж до кінця. Такого Христа ми намагаємося проповідувати і втілювати у актах солідарності і самозречення, сходячи як Він до останніх глибин людського страждання.

Це дуже важкий болісний шлях. 3 квітня, одразу після того як широкій громадськості стали відомі воєнні злочини росіян у звільнених містах Київщини, я написав текст, який згодом був перекладений кількома мовами.

«Зруйновані дощенту міста і села. Набиті награбованим добром (побутовою технікою, коштовностями, нижньою білизною, парфумами, сантехнікою) російські військові автомобілі. Російські військові, які у поштових відділеннях прикордонних областей своєї країни надсилають все, що вони тут награбували, своїм сім’ям десь у Саратові чи Тамбові… Ми звільнили від загарбників лише маленьку частину нашої країни і перед нами відкрилася така безодня зла, що вже зараз можна говорити про те, що злочини Сребреніци і Руанди повторюються у нинішній Україні.

Раніше мене мучило питання, чому чимало вцілілих жертв голокосту згодом закінчували життя самогубством? Варто згадати поета Пауля Целана, філософа Жана Амері, великого свідка жахіть Освенциму Прімо Леві (в Освенцимі 6 січня 1944 р. загинула і моя бабця Марія Кирик). Але сьогодні я розумію, що той рівень насильства і людського зла, який вони зазнали на собі, позбавив їх шляхів для повернення до нормального життя, до стосунків, до довіри до інших людей. Вони, як і Елі Візель, побували у такій безодні зла, від якої потім майже неможливо відвести погляд.

Хто знає як молитися із жінкою, яку тиждень ґвалтував російський солдат, а потім застрелив її хвору матір, коли жінка відмовилася їхати з ним в Росію?

Які слова можна сказати престарілим мешканцям пансіонату, який безжально розстріляв російський танк?

Що сказати людям, які пережили пекло на землі, яке їм влаштували російські військові, що впивалися свою владою та безкарністю?

Як утішити дружину, чоловік котрої вибіг шукати допомогу, бо у неї почалися пологи, але його вбили біля будинку?

Як оплакати мирних жителів, яких катували так, що їх неможливо упізнати?

Я не готовий говорити про це сьогодні. Нам в Україні доведеться ще довго і болісно, як євреям після Освенциму, шукати відповіді на ці питання. Формувати контури своєї теології. Теології після Бучі».

3. Причетність. Під час війни я дедалі більше усвідомлюю, наскільки знання та здатність сприймати інформацію пов’язані з нашою внутрішньою емоційною причетністю до того, що сприймається. Для наших друзів за кордоном новини про українську трагедію є радше інформацією про події в сусідній країні. Для нас мова йде про знищення нашого світу, наших сімей і нашого майбутнього. На жаль, жодна освіта чи емпатія не здатні подолати цю відстань. Ті, хто щойно стояв на краю прірви нашого болю, ніколи не зрозуміють тих, хто був чи залишається на її дні. Насправді всі ми по-різному сприймаємо інформацію, яка є частиною нашого досвіду і впливає на наші почуття, а також емоційно нейтральну інформацію. Я без сліз дивився новини про війну на Балканах чи в Сирії. Так, я засуджував насильство, етнічні чистки чи інші звірства. Але це було рефлексивне, теологічне чи етичне засудження. Жорстокість, яка щодня відбувається в Україні, впливає на мене на зовсім іншому емоційному та духовному рівні. Російські терористи руйнують мою країну, розлучають мене з моїми дітьми та завдають страждань багатьом дорогим мені людям.

Я переконаний, що ніхто з тих, хто пережив війну, вже не зможе спокійно сприймати інформацію про страждання людей у інших частинах світу. Я молюся про те, щоб досвід співчуття і співстраждання, який ми зараз отримуємо, зробив нас відкритими до болю усіх людей, де б вони не жили і якими б не були їх обставини, щоб нам також було тісно, коли утискають інших (Іс. 63:9).

4. Примирення. З перших днів війни чимало наших друзів з-за кордону, безумовно із найкращих побажань, почали закликати українських християн до прощення росіян до негайного примирення з російськими християнами, які, за невеликим винятком, відповіли на жахіття російської агресії в Україні мовчання або відкритою підтримкою злочинних дій своєї країни. На моє переконання, подібні заклики, при їх поверхневій ортодоксальності і біблійності, хибують жахливою несвоєчасністю. З початком війни ми в Україні увійшли у нашу Гефсиманію. Ми болісно переживаємо боягузливу зраду і мовчання тих, хто не втрачав нагоди спекулювати про братство у Христі. Нас охоплюють самотність і відчай від жаху найогиднішого насильства, котрого зазнають наші невинні співвітчизники і друзі, від щоденних повідомлень про загибель наших друзів, колег, співслужителів. Смертельний сум огортає серця від думок про те, що найважчі часи все ще попереду. І хоча ми безумовно віримо, що після Голгофи все ж настане Воскресіння, що правда і життя переможуть брехню і смерть, але зараз, сьогодні ми тут, в Гефсиманії. У місці плачу, скорботи і молитов, на які приходять зовсім не ті відповіді, на які ми очікували. В Гефсиманії Ісус не чекав, що учні читатимуть для нього лекції на тему прощення і примирення. Йому не були потрібні нікчемні заклики до миру, коли над ним уже нависла тінь мук і смерті. Несвоєчасні спонукання до діалогу та примирення свідчать про радикальне нерозуміння часу, в якому ми живемо, про нездатність розділити наш досвід Гефсиманії. Прийде час і воскреслий Ісус зустрінеться з апостолами в Галилеї, у нього буде непроста розмова з Петром, і він відправить своїх учнів проповідувати Євангеліє по всьому світу, аж до ненависних римлян, руками яких Він був розп’ятий. Але це буде пізніше. А зараз Він просто просить їх розділити з Ним Його біль, побути поруч. Без закликів і настанов.

5. Правда. Війна зсередини і війна з новин виглядають по-різному. Переживаючи війну зсередини, мимоволі прагнеш до точності формулювань. Адже розмиті формулювання, викривлені політкоректністю або пропагандою, є не тільки епістемічною, а й етичною помилкою. Вони не просто подають спотворену інформацію, а підтримують жахливу несправедливість стосовно жертв війни. У цьому сенсі, важливо розуміти, що немає жодного "конфлікту в Україні", немає зараз як не було у 2014-15 рр. Війна на Сході України була розпочата, озброєна і керована росіськими військовими і спецслужбами. Сьогодні також немає жодного внутрішнього "конфлікту". Українці не воюють з українцями. Ми маємо жорстоке, віроломне вторгнення російських військ в Україну. Немає також ніякої "особливої військової операції", як називає цю війну російська пропаганда. Є жорстока і пономасштабна війна з використанням усіх можливих видів зброї, крім ядерної (поки що). Найбільша війна у Європі з часів другої світової. Мета цієї війна не полягає у якійсь міфічній "денацифікації", якщо під цим поняттям не мати на увазі фізичне знищення нас, , нашої культури на ідентичності.

Чому ще так важливо бути точним у формулюваннях? Тому що це впливає на наші дії і молитви. Абстрактні молитви про мир в Україні можуть означати, що українці повинні змиритися зі своєю долею "історичної помилки", загубленої гілки великого російського народу від "Камчатки до Карпат" і погодитися на статус робочої та інтелектуальної основи для відродження російської імперії. Ми прагнемо миру! Війна руйнує наші міста і долі, наші сімї і життя. Але ми прагнемо миру, який дозволить нам залишитися вільним людьми, які мають право обирати свій шлях. Тому молитися за мир в Україні і бути чесним до українців - означає молитися за військову поразку Росії, за руйнування її економічної потуги, яка дозволяє їй вести цю криваву війну. Тільки в такому разі Росія може погодитися на мир, що не буде актом поневолення українців.

6. Краса. Чи є місце для краси під час війни? У мене в Польщі є колега, українська філософиня і перекладач Анна П.. З початку війни вона долучилася до евакуації важкохворих дітей із зони бойових дій. Кожна така евакуація потребує координації багатьох людей, транспорту, коштів, палива тощо. Разом із друзями ми допомагали Анні здійснити кілька складних евакуацій. Кожна така евакуація є свідченням неймовірної співпраці та краси солідарності. Наприклад, ми шукали шляхи евакуації кисневозалежної дитини з Харкова до Львова (1017 км). Це потребувало спеціального транспорту, оскільки дитина потребує кисневого концентратора та слиновідсмоктувача. Я попросив про допомогу у Facebook і приватно звернувся до кількох друзів, і протягом 2 годин ми зібрали всі необхідні кошти. Дитина, життя якої вже сповнене болю і страждань, буде в безпеці. Пізно ввечері цього дня ми розмовляли з Анною. Вона мені написала: «Насправді нам зараз потрібна допомога на пальне: нам потрібно 70-80 літрів, щоб заправити автобус, який везе дітей до кордону (туди і назад). У мене вже немає грошей взагалі, буквально сенсі слова залишилось 14 злотих. Не знаю скільки коштує. Якщо не багато, то допоможіть нам заправити авто? Наші водії не жадібні, це черниці з Львівського монастиря, але вони також уже витратили всі гроші на добрі справи :)». Після цих слів мені було дуже важко заснути. Я постійно запитував себе, чи віддав я стільки ж, як Анна, щоб допомогти дітям, яких я не знав і, мабуть, ніколи не побачу. У світі існують різні види краси. Протягом місяців війни я багато разів бачив абсолютну красу, досконале втілення Божої любові в нашому недосконалому та зруйнованому війною світі.

7. Молитва. Все більше ми в Україні відчуваємо, що війна стає для нас тотальним феноменом. У цьому головна відмінність досвіду війни тих, хто в країні, і тих, хто спостерігає за нею з-за кордону. На щастя, для наших друзів за кордоном війна не може бути такою тотальною, як для нас тут. Для них війна в Україні – лише один із аспектів повсякденного життя. Для когось це фрагмент новинного блоку телепрограм; для інших – це волонтерство, допомога біженцям чи збір коштів на потреби українців. Багато хто у своїх щоденних молитвах просить про мир в Україні. Ми вдячні кожному, хто пам’ятає Україну і знаходить для неї місце у своєму серці! Для нас в Україні війна не є фрагментом реальності; це сама реальність. Наш розпорядок дня часто залежить від частоти та тривалості повітряної тривоги. Пріоритети спілкування визначають ранкові новини про нічні ракетні обстріли – чи не щодня ми пишемо повідомлення друзям і колегам у різних регіонах країни, щоб дізнатися, чи живі вони та здорові. З’являється все більше новин про загиблих або постраждалих знайомих, родичів друзів, колег. Війна проникає скрізь – вона визначає теми наших молитов, дає нові перспективи читання Святого Письма, вчить новому ставленню до солідарності віруючих. Після закінчення війни, думаю, це буде одне з найважчих випробувань для всіх нас – перейти до режиму мирного життя, повернути війні належне їй місце – фрагмент у тотальності нашого існування. І для християн це звільнення від тотальної війни має розпочатися зараз. Для цього ми повинні відчути, що нескінченна реальність Царства Божого, відкритого на хресті, долає будь-яку тотальність по цей бік вічності. Усі земні тотальності, навіть такі жахливі та смертоносні, як війна, одного дня поступляться місцем безмежній славі, миру та любові Царства Божого. У молитві, у Вечері Господній, у спільноті еклесії ми вже сьогодні переживаємо життя майбутнього віку, в якому більше не буде ні смерті, ні сліз, ні страждань.