Львівський псевдособор 1946-го року: як совєти ліквідовували УГКЦ, але зазнали поразки

Чому, попри дійсну заборону УГКЦ, псевдособор виявився повним фіаско? Що допомогло вірянам Церкви вистояти й стати згодом тими, хто відбудовував незалежну Україну? Що спільного в історії УГКЦ після Другої світової та в УГКЦ на сучасних тимчасово окупованих територіях?

Про це говорили учасники дискусії «Українська Греко-Католицька Церква у прицілі російської імперської політики: від Львівського псевдособору до сучасних заборон на тимчасово окупованих територіях», ініційованій Українським інститутом національної пам’яті спільно з Інститутом історії Церкви УКУ.

УГКЦ ― інституція, яку Москва завжди сприймала як загрозу для себе. Значною мірою тому, що вона сформувалася на українських землях і завжди була націєтворчим осередком. Це та Церква, яка не йшла на співпрацю з Росією й не ставала ще одною гілкою державної влади. Олександр Алфьоров, голова Українського інституту національної пам'яті, зауважує, що в контексті Львівського псевдособору 1946-го року маємо розуміти кілька стратегічних напрямків. Перший ― народне піднесення після дозволу окупаційної німецької влади на діяльність Автокефальної Православної Церкви в Україні. Ці умови змусили Йосифа Сталіна також відновити діяльність Церкви. Це була так звана «сергіанська єресь» РПЦ і вона офіційно стала одним з органів, який мав забезпечувати свободу віросповідання. Керували нею два органи ― Комуністична партія і КДБ.

― Інститут Церкви в Росії, чи то імперської, чи совєтської, завжди однаковий. Недарма ще цар Петро І зробив все можливе для створення святєйшого Синоду, який очолював обер-прокурор ― цивільна людина. Церква завжди була на службі держави. Уже в тодішній Московії було усвідомлення того, що їхніми ворогами є католики ― тобто теж християни, а не, наприклад, влада Золотої Орди. Останню сприймали як кару Господню, яку треба витерпіти. Поки Українська Православна Церква жила своїм життям, Росія використовувала Церкву лише як інституцію, через яку додатково може впливати влада. У цьому ключі відновлює Церкву і Сталін.

Представники ПЦ, навіть російської, які були в еміграції, совєтську Церкву інакше як «червоною» не називали. Її не сприймали. В Єрусалимі, наприклад, навіть існувала заборона на спілкування з представниками цієї «червоної» Церкви. Паралельно відбувалося знищення УАПЦ, діяльність якої розвинулася за короткий період 1941-1943-хх років. Львівський псевдособор мав одну мету ― прибрати будь-який елемент, що не узгоджується з політикою держави. Для світової християнської спільноти це було абсолютно незрозуміло: неканонічна «сергіанська єресь» намагається проковтнути УГКЦ. Це було нечувано. Тому псевдособор 1946-го року у світі ніколи собором не визнавали.

― Сталінська Росія спробувала поглинути один з вагомих елементів боротьби українського народу і меж його ідентичності шляхом інкорпорації, начебто навіть демократичним собором. СРСР, як сьогодні РФ, наголошують на перевазі закону над дією і стверджують конституційність своїх дій. І це було вагомим ударом для всього світу, якому тільки-но вдалося перемогти нацизм. Від комуністів це була також провокація проти демократичного світу.

Якщо говорити про ставлення до УГКЦ імперської Росії й СРСР, то принципово нічого нового не було. Методи були ті самі: знищення, ліквідація. Змінювалися лише способи реалізації: від прямого фізичного насилля до «м’якого» переведення в нібито іншу юрисдикцію, що теж означало позбавлення власної сутності. За словами Олега Турія, директора Інституту історії Церкви УКУ, УГКЦ була невигідною для імперії з трьох причин: була українською, католицькою (тобто вселенською ― з'єднаною з ширшим світом), і вона була просто Церквою ― інституцією, яка єднає віруючих людей, а не державним придатком, який виконує функції нагляду та контролю над людьми.

Етапи нищення УГКЦ пов'язані з етапами становлення самої Російської імперії. Петро I, коли його війська вступили на територію Правобережної України, особисто замордував кількох монахів-василіан у Полоцьку, а потім наказав ув'язнити і вислати в Сибір єпископа Луцького Діонісія Жабокрицького. Всі уніати вважалися зрадниками. Аналогічну політику проводила Катерина ІІ. Туди, де унійна Церква об'єднувала практично все українське та білоруське населення, відправили так зване місійне товариство під проводом Мінського архиєпископа. Але в його розпорядженні, авжеж, були військові підрозділи. Православних священників ставили в селах без обговорення. Противників чекав Сибір. Станом на 1795-ий рік залишилася лише одна унійна єпархія, а митрополита ув’язнили в Петербурзі.

― Довершив цю лінію нищення Церкви цар Ніколай І, ввівши політику так званої «офіційної народності». Згідно з нею, в Російській імперії є три основи: самодержавність, православ’я і народність. З усіх цих трьох причин УГКЦ не пасувала до системи. Тому продумали план її офіційного знищення, але шляхом так званого возз'єднання. 1839-го року відбувся Полоцький собор. Священників арештовували, селян катували за незгоду. Тобто сталінський режим таки вчив історію і враховував методи, які вже були за царату, ― пояснює історик.

Чому собор 1946-го року називають псевдособором? Бо жодної ініціативи від мирян чи священників УГКЦ за його проведення не було. Це постановка, організована НКВС, якою керували з Москви через Київ. Кожен її етап організовували безпосередньо органи таємної поліції. Андрій Когут, директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України, зазначає, що в архівах є дуже багато документів, які про це свідчать. Колись усі вони були засекреченими, а зараз доступні онлайн.

Органи наполягали на тому, що вся підготовка до проведення псевдособору має відбуватися в строгій конспірації. Був конкретний план. Перш за все ― заарештувати весь єпископат до проведення собору. Наступний крок ― організувати роботу ініціативної групи та створити видимість її масової підтримки. Це вдалося зробити за кошти і з допомогою агентури, яку на той момент вже здобули органи НКДБ на території Заходу України і тих, яких привезли з інших областей.

― У документах зазначено, що тільки на проведення собору виділили 400 000 рублів. Ці кошти мав модерувати агент Птіцин. Хто це? Екзарх РПЦ в Україні Йоан Соколов ― тобто найвища людина в православній єрархії на території України. І він був агентом. РПЦ, відновлена Сталіним під кінець Другої світової війни, ― це була абсолютно державна інституція. Вона не мала нічого спільного з тим, як ми розуміємо Церкву сьогодні.

Наступний етап роботи ― залякування тих, хто не згоден з проведенням псевдособору. Погрожували в’язницями й Сибіром. У плані йшлося, що не менше 60-70% усіх присутніх на соборі мають бути агентами. Чи можна тут говорити про волю мирян, священнослужителів УГКЦ? Питання риторичне. Українці розуміли, що відбувається, однак вибору не було, бо будь-який спротив, висловлення правди загрожувало репресіями.

― Попри те, УГКЦ вистояла, хоч і пішла в підпілля. Вона стала тим феноменом, який називають катакомбною Церквою. І для мене, коли говоримо про псевдособор 1946-го року, важливо не лише говорити про те, що він був абсолютно і цілком зрежисований саме совєтськими спецслужбами і жодного стосунку до релігії не мав. Але важливо й те, що УГКЦ фактично перетворилася на катакомбну християнську Церкву перших століть після народження Христа. Завдяки цьому вона не тільки вистояла, але й пронесла українську ідентичність через випробування, що дало можливість відродитися Церкві і Україні в 1980-1990-хх роках, ― додає пан Андрій.

Чому совєтам не вдалося знищити УГКЦ? Тарас Пшеничний, виконувач обов'язків декана історичного факультету Київського національного університету імені Шевченка, визначає кілька відповідей на це питання. По-перше, в історії ще не було інституції, яка змогла б зламати Церкву, бо Церква ― це не політична інституція, не структура, яка керується зверху. Це люди, традиція, передання, певної мірою ― фундамент світогляду, ментальності. І зламати це дуже складно. По-друге, митрополит Андрей Шептицький готував Церкву до нелегких часів, хоча не знав точно, як саме вони проявляться. Він працював не лише зі священниками, а з усім населенням Заходу України. Третя річ, яка дозволила не зламатися, ― монолітна єдність Церкви та суспільства. Попри таємних агентів, поліційні загони Церква була з людьми. І потім її підтримав розгорнутий націоналістичний рух.

― Так, Церква була обезголовлена через арешт єпископів. Вона тривалий час була в руках священників і мирян. І ця єдність, консолідація і стійкість добряче дали по зубах радянській системі. Псевдособор ― це було сфабриковане збіговисько спецагентів, які провели «щось». Але структура УГКЦ залишилася монолітною й дала зовсім інші паростки після 1946-го року. А ще одним з плечей, на які спиралася Церква, була українська діаспора. Хоча совєтські спецслужби серйозно працювали з великими спільнотами у США та Канаді, українську діаспору їм зламати не вдалося.

Совєтські спецслужби були й у Ватикані. Однак українці за кордоном також намагалися всіляко достукати до католицького світу, свідчачи про складне становище УГКЦ, терор і відсутність свободи совісті.

― Папа Пій ХІІ у своєму різдвяному посланні на 1945-й рік засудив підготовку до псевдособору. Тоді прозвучало так зване послання Московського Патріарха до греко-католиків, щоб вони «повертались до матері-церкви». Це трактували як пряму агресію проти Католицької Церкви. Папа Пій засудив його, як й імперські наміри сталінського режиму загалом. Принаймні в часи Папи Пія ХІІ Католицька Церква усвідомлювала небезпеку й намагалася вибудувати коаліцію союзників для зупинення совєтизації Європи, ― пояснює Олег Турій.

УГКЦ була фактично тим, що тепер називаємо громадянським суспільством. Це була мережа, яка діяла всюди: в дитсадочках, у школах, у спортивних клубах, у пожежних командах, у хорових спілках, у читальнях тощо. Це було альтернативне суспільство, збудоване людьми, а не владою. Вже за часів відновлення незалежності нові парафії УГКЦ почали з’являтися в південних і східних областях України. Там Церква виконувала роль майданчика, де зустрічалися активні люди, спільноти. Так було зокрема в Мелітополі Запорізької області ― місті, яке вже тривалий час окуповане росіянами.

Олександр Богомаз, священник УГКЦ, настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці міста Мелітополя, ― один з тих, кого росіяни примусово депортували з окупованої території. УГКЦ там ліквідована. Все рухоме й нерухоме майно перейшло у власність окупаційної адміністрації. Пов’язані з Церквою благодійні, мирянські, громадські організації також підпадають під заборону. Однак священник каже, що життя УГКЦ на паузі лише видимо. Підпілля сьогодні також існує, хоча духовенства немає й люди не можуть приступати до Святих Тайн.

Підпільно УГКЦ діяла в Мелітополі ще в 1960-1970-хх роках. Діти тих, хто був виселений у Сибір, виросли, стали інтелігенцією. Вони не мали права повертатися на Галичину й осідали на Донеччині, Луганщині, Запоріжжі. Таємно приїжджали священники УГКЦ й служили Літургії. Отець Олександр дізнався про це вже на початку 2000-х років, будучи студентом.

― Я народився на Херсонщині, і для мене католики були чимось страшним. А тут мені розказували, що католики люблять Україну, їхні батьки віддавали за неї своє життя, а деякі ― терпіли в Сибірі й тепер повернулися. І всі казали, що з ними там були наші священники. Я спочатку не зрозумів, які саме. Біля цих людей я зростав і так формувався мій світогляд. 2010-го року до нас приїхав греко-католицький священник зі Закарпаття ― отець Петро Краніцький, етнічний словак. Довкола нього сформувалося українське середовище. Мені було теж цікаво, що таке та уніатська Церква. Долучилися літні люди, які пережили репресії. Так поступово про нас стали говорити як про українську Церкву.

Чому окупанти нас ув’язнювали й депортували? Бо вони бачили націєтворчу складову. Зі мною під час допитів спілкувалися як з представником спецслужб. Тобто їм у голову не приходило, що я просто священник і не співпрацюю зі спецслужбами. Греко-католики для них були «бандерами» й загрозою.

Політика, яку застосовують російські окупанти щодо УГКЦ на тимчасово окупованих територіях, не дуже відрізняється від тієї, що провадили совєти. Віктор Войналович, перший заступник голови Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, читає уривки сучасних документів, які є суголосними з документами, що стосувалися псевдособору 1946-го року. Практики окупанти застосовують ті самі: заборона діяльності УГКЦ, звинувачення у співпраці зі закордонними спецслужбами та терористичній діяльності, в екстремізмі та неонацизмі. Та сама риторика була й у 1940-х роках: УГКЦ ― агент Ватикану, вона заважає радянізації краю, всіляко підтримує український націоналістичний підпільний рух.

Сучасні окупанти забирають все майно УГКЦ, розривають договори про оренду приміщень і земельних ділянок, всі осередки, які займалися соціальним служінням, ліквідовують повністю.

― Тепер проводимо аналогію. Навіть сталінський тоталітарний режим вважав за можливе ініціювати псевдособор, який мав заборонити УГКЦ. Тобто священники мали оголосити самозаборону. А зараз і цього не існує. Щодо інших українських церков і мусульманських спільнот політика інша: для подальшого існування вони змушені перереєструватися за російським законодавством. Якщо відмовляються, то фактично підлягають забороні: не мають дозволу на богослужіння, користування храмами, обмежується діяльність священнослужителів. УГКЦ заборонили відразу.

Усі священники УГКЦ залишили новоокуповану територію. Там існувало близько 50 громад, які були активними греко-католицькими спільнотами. У 2022-му році за участь у антиросійському мітингу в Бердянську заарештували греко-католицьких священників-редемптористів Івана Левицького та Богдана Гелету. Спочатку вони перебували в катівнях, потім ― у російських таборах, і лише у 2025-му році були звільнені через обмін військовополоненими. Через кілька днів після їхнього арешту з території Запорізької області примусово депортували всіх священників УГКЦ.

― Невипадково сьогодні в Росії заслуги Сталіна, його образ прославляють. Фактично нинішні неосталіністи в особі Владіміра Путіна і його режиму втілюють на окупованих територіях ті самі практики, що й сталінський режим: катівні, убивства навіть в літургійному одязі, примушування до виселення, депортації, вилучення культових споруд, вилучення майна, позбавлення будь-якого права на служіння. Тому говорити про свободу совісті на окупованих територіях не доводиться.

Єдина Церква, яку толерують окупанти, ― УПЦ МП. І близько половини навіть тих священників, які фактично підкорилися, позбавлені посад, а на їхні місця скерували російських священників. Не кажучи вже про владик. Хоча жодного протесту зі сторони УПЦ щодо такого стану справ немає.

Про ситуацію на окупованих територіях відомо щораз менше. Людям, які залишилися жити там, складно контактувати з кимось поза окупацією через ризик переслідувань і допитів.

Віктор Войналович каже, за оцінками дослідників, УГКЦ була найбільшою у світі забороненою релігійною спільнотою. У 1940-х роках було два варіанти: стати Церквою, яка допомагає утвердженню радянського режиму на території Галичини, на що режим Сталіна дуже розраховував; або стати Церквою нескореною з усвідомленням усіх наслідків. УГКЦ обирає друге. І з 1946-го по 1989-ий рік, коли була легалізована УГКЦ, вдалося напрацювати величезний досвід, зберегти традиції, передання, висвячувати священників і владик, які були свідомі своїх перспектив ― табори, заслання або таємна діяльність у підпіллі. Але успіх і важливість обраного УГКЦ шляху ми спостерігаємо і сьогодні.