Любов понад відмінності: що треба знати про міжрелігійні шлюби?

Кілька століть тому міжрелігійні шлюби були практично неможливими. Люди здебільшого жили общинами, які об’єднували мова, вірування, спільні традиції та спосіб життя. Навіть якщо траплялося кохання з іншого «табору», його засуджували. Зараз же ми живемо в глобалізованому світі, де межі розмиваються. Шлюби між представниками різних конфесій чи віросповідань уже не дивина. Але для того, щоб вони були дійсними в контексті тієї чи іншої релігії (а не лише в контексті цивільного законодавства), потрібно дотримуватися низки вимог.

Отець Іван Дулиба, викладач канонічного права на Ліценціатській програмі Українського католицького університету, духівник Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ пояснює, що шлюби бувають так звані мішані, тобто міжконфесійні, а бувають міжрелігійні ― між людьми, які мають різне віросповідання, або ж з особам, які нехрещені, або хрещення яких є неправосильним (тобто Католицька Церква хрещення тієї спільноти не визнає).

― Чи можливі взагалі міжрелігійні подружжя? Канон 803 Східного канонічного права каже, що правосильно укладати подружжя з нехрещеними не можна. Причинами такого категоричного твердження кодексу, думаю, є небезпека втрати чи зміни віри, можливі труднощі у практикуванні віри, неможливість чи складність виконання обов’язку народження і виховання дітей, у тому числі у своїй вірі. Однак Церква також визнає, що подружжя ― це не цілком право закритої церковної спільноти. Бувають винятки, коли церковне законодавство дозволяє диспензу ― ослаблення дії церковного закону в окремому випадку. Тобто звільнення з виправданої і раціональної причини, враховуючи обставини випадку.

Заборона одружуватися хрещеним з нехрещеними — це не Божий, а церковний закон. Це практика, впроваджена через певні причини, і може бути порушена залежно від конкретних випадків. Коли це стосується міжрелігійних подруж, то є чітко встановлені вимоги, за яких може бути надана диспенза, тобто звільнення від дотримання вимог. 814 канон Кодексу канонів для Східних Церков твердить, що дозвіл на цей шлюб може дати місцевий єрарх за таких умов:

• католицька сторона повинна заявити, що готова усунути небезпеку втрати віри, і дати щиру обіцянку, що зробить усе можливе, щоб усі діти були охрещені та виховані в Католицькій Церкві (хоча й не гарантує цього);
• нехрещена особа має бути своєчасно повідомлена про обіцянки, які дала католицька сторона, бути свідомою змісту її обіцянки та зобов'язання (обидві сторони засвідчують це письмово);
• обидві сторони повинні бути ознайомлені з цілями та істотними особливостями подружжя, яких не може виключити жодна сторона.

Якщо цього не відбувається, то диспензи надати не зможуть і, згідно із церковним законодавством, такий шлюб неможливий. Окрім того, Церква вимагає певної форми укладання шлюбу: священний обряд, компетентний священник і принаймні два свідки. Якщо нехрещена особа відмовляється, то диспенза можлива, але вирішуватиме, чи її надати, Апостольський Престол.

― А ще 816 канон каже, що місцеві єрархи та інші душпастирі повинні дбати про те, щоб католицькому подругу та дітям змішаного подружжя не бракувало допомоги для виконання їхніх обов'язків совісті. І що дуже важливо, вони мають також допомагати подругам у плеканні єдності у спільному подружньому та родинному житті. Тобто попри те, що ми ставимо певні вимоги для того, щоб такий шлюб взагалі відбувся, потім маємо, наскільки це можливо і наскільки це не суперечить практикуванню віри, допомагати, щоб подружжя розвивалося та рухалося в спільному напрямку.

Але тільки подружжя між християнами є сакраментальним і визнається Святою Тайною.

Отець Роман Тереховський, постулятор Місії «Постуляційний центр беатифікації й канонізації святих УГКЦ», член Патріаршого трибуналу, зазначає, що фактично Церква не може заборонити мішані шлюби. Святе Письмо, зокрема Новий Завіт, Євангелія та послання апостолів передбачають можливість подружжя між чоловіком і жінкою різної віри. Апостол Павло при цьому пише, що освячення, яке здійснюється у подружньому житті, здійснюється охрещеною стороною. Такі шлюби ― це завжди відчинені двері для пізнання віри іншої особи й розуміння, чи ця віра не є також і твоєю.

― Подружжя є природною інституцією, бо є природні почуття. Подружжя також і Свята Тайна ― це надприродне, що додається до природного зв’язку любові в подружжі, через який чоловік і жінка пізнають одне одного, відкриваються на любов і дітонародження, є носіями і дарувальниками Божої любові. Бо Бог є любов. Тому, без сумніву, заборонити такі подружжя не можна. Знаю різні подружжя. Але сам ніколи не був прихильником того, щоб вінчати їх священним обрядом. Якщо один з подружжя мусульманин чи юдей, то для них участь у християнському обряді ― це насильство над особою, відступництво від віри.

З досвіду священника, коли парі давали дозвіл на укладання міжрелігійного шлюбу, то брали до уваги всі причини та обставини, почуття закоханих, подальше життя (зокрема те, в якій країні мають намір жити). Коли справа стосувалася мусульман, то укладали шлюбний контракт. Робити такий між християнами ― нонсенс, бо подружжя не мало б мати контрактної основи. Однак тоді, коли йдеться про зовсім інші вірування, традиції та контекст життя, варто прописати все: приватне життя католицької сторони, як всередині дому, так і поза ним; одяг, харчування, молитва тощо. Закони Корану, наприклад, досить жорсткі в плані народження і виховання дитини, в них небагато можливостей для маневрування для жінок і дітей. Бували випадки, що мусульманська сторона не хотіла приймати прописані умови контракту, однак наполегливі прохання їхнього вірного про такий шлюб таки робили його можливим.

― У моїй практиці є випадки, коли чоловік щодня питає дружину, чи вона молилася. Він підвозить її в неділю на Богослужіння і чекає біля церкви, оскільки сам не може зайти. Такі моменти дають їм можливість жити разом мирно та спокійно, спілкуватися зі зовнішнім оточенням обох. Схожа практика і з єврейськими спільнотами, хоча бували й переходи. Думаю, це стосується можливості інтеграції людини в коло життя конкретного суспільства.

Отець Роман Тереховський наголошує, що правильний підхід до укладання шлюбу та побудови спільного життя в повазі та прийнятті дозволяє вірянам різних релігій уникати складних моментів. У християн є свої закони, однак є й й різні умови диспензування. А от мусульманські, єврейські спільноти мають конкретні приписи щодо ритуальної чистоти, закупівлі та приготування їжі, релігійних практик. Це зовсім інше бачення. Також варто враховувати те, що християнська сторона подружжя може проживати в іншій країні, де умови життя зовсім інші, а християнство може бути забороненим. У кожному випадку треба працювати індивідуально: з’ясовувати риси та цінності людей, чи здатні вони забезпечити в подружжі зростання у вірі. Часто подружжя починається із закоханості, яка закриває очі на реальність. І погляд збоку може бути дуже важливим для наступного етапу любові.

― Часи змінюються. Міжнаціональні і міжконфесійні, міжрелігійні шлюби є реальністю нашого часу, зокрема зараз, коли внаслідок бойових дій багато українців були змушені виїхати в інші країни. Є кілька проблем, які ми маємо в культурному полі. Перша: треба усвідомити, що велика частина українців не сприймає Україну різною, тобто такою, якою вона є. Усе-таки, в нас не християнська, а посткомуністична країна, це факт. Серед віруючих українців є і християни (католики різних обрядів, православні, протестанти різних деномінацій), юдеї, мусульмани тощо. Дуже важливо, щоб українці навчилися спостерігати цю культурну різноманітність, бо в наш час це не загроза, а цінність. Лише за умов порозуміння ми можемо фізично вижити, ― зазначає отець Микола Мишовський, директор видання CREDO.

За його словами, чимало людей, які хочуть пов'язати своє подружнє життя з представниками іншої релігії, є засліпленими. Вони вважають, що навіть якщо в когось не вдалося, то в них точно вдасться, бо їхня любов настільки сильна, що жодні обставини не зможуть стати їй на заваді.

― Це прекрасні ідеали. Але вони можуть зламати людям життя. Шлюби інколи укладають без усвідомлення. Я вже 21 рік священник, і мені доводилося розмовляти з багатьма людьми, які абсолютно одне одному не підходили, але мали намір стати подружжям. Вони не готові були почути інші думки. Але згодом їхнє життя складалося не найкраще і я чув таке: «Отче, якби ми вас років 10 тому почули, то не покалічили б своє життя».

Реальність є дещо іншою, ніж мрії закоханих. Однак це не означає, що міжрелігійні шлюби ― погана ідея. Йдеться радше про розвіювання ілюзій. Якщо рожеві окуляри не зняти перед шлюбом, то в подружньому житті вони перетворюються на озлобленість.

― Ми маємо підтримувати добросусідські взаємини й поважати інші релігії чи конфесії. Однак подружжя ― це інше. У шлюбі маємо намагатися не сказати й не вчинити нічого, що приносить дискомфорт нашому подругу. Людина в подружжі хоче почуватися безпечно. У міжрелігійних шлюбах можуть бути встановлені певні обмеження стосовно харчування, одягу, народження дітей, інших речей, які обумовлені специфікою культури, релігії та виховання. Тому пари, які погоджуються на шлюб, мають це усвідомлювати.

Міжрелігійний шлюб є одностороннім, бо фактично дає обіцянку Церкві та обраниці чи обранцеві лише християнська сторона. Навіть якщо нехристиянська сторона обіцяє, що не чинитиме перешкод для хрещення дитини, на практиці це може означати інше: дитина хрещена, а має бути ще й обрізана. Ці речі треба прояснювати максимально. Також важливим є вплив батьків і середовища. Якщо люди між собою в парі домовилися про щось, то це ще не означає, що їхні родичі чи спільнота приймають це й не намагатимуться вплинути на нову сім’ю.

Олена Колб, дослідниця історії євреїв Галичини, членкиня ГО «Аспакларія», розповіла, що у єврейській спільноті раніше визнавали лише релігійні шлюби. Цивільного при цьому могли не укладати. Але згодом ситуація почала змінюватися. Єврейські жінки почали переїжджати у великі міста, знаходили місце праці й почали вступати в міжрелігійні шлюби. Після Голокосту дуже багато представників єврейської спільноти, яким вдалося вижити, вже не говорили про свою приналежність до неї, починають жити поза традицією.

― Моя сім’я ― мішана. Є представники юдаїзму та християнства. Тому вже в підлітковому віці я роздумувала над тим, у яку релігію хочу себе спрямувати. Вирішила, що це буде юдаїзм. У нас з чоловіком теж міжрелігійний шлюб. Він цивільний, бо ми не вінчалися в церкві й не реєстрували його в синагозі (для цього треба проходити процедуру гіюра ― обов’язкового навернення в юдаїзм). Я була впевнена, що мій чоловік з традиційної української родини. Але він мені почав розповідати про особливості своєї родини: його мама завжди на традиційні чи сімейні вечері, обіди обов'язково запалює свічки. Було особливе ставлення до хліба, до збору врожаю. Молочні та м’ясні страви ніколи не змішували. Тобто все це перегукувалося з юдейською традицією. Як з’ясувалося згодом, пращури чоловіка були єдиними, хто вижив після вбивства цілого села. Вони переселилися на Волинь з Польщі й усі думали, що це поляки. Насправді його родичі ― євреї. Традиції передавалися через жінок роду, хоча через пережиття трагедій ніхто не говорив про походження.

У сім’ї пані Олени святкують шабат. Чоловік-християнин вивчив всі брахоти, і, як голова родини, читає все на івриті. Він навіть слідкує, щоб випадково не поклали молочні та м’ясні страви поряд. Діти також знають всі брахоти, шанують єврейські свята.

― Жінка приносить традиції, піклується про родину. Тому мені здається, що навіть у міжрелігійних, міжконфесійних шлюбах жінка має дуже серйозний вплив на те, яким чином буде розвиватися подружнє життя, яким буде вплив на дітей.

Олександр Назар, представник раціонального юдаїзму, член Львівського товариства єврейської культури, додає, що з точки зору ортодоксального юдаїзму фактично неможливий шлюбу між євреєм і не євреєм. При цьому те, чи людина єврей, визначають лише по лінії матері. Якщо єврей лише батько, то ця людина євреєм не вважається. Також потрібно подавати запит до органів Ізраїлю, і вже за офіційного підтвердження єврейського походження обох у парі можна укладати шлюб.

― Ми з дружиною євреї по мамі, хоча в мене тато українець. Брали шлюб у синагозі, а потім офіційно зареєстрували його в РАЦСі. Громадянський шлюб між євреєм і не єврейкою, або єврейкою і не євреєм з ортодоксальної точки зору є недійсним. Якщо людина прийняла хрещення, то теж уже не є євреєм.

Ізраїль ― держава моноетнічна, створена для єврейського народу. Євреями вважаються ті, хто веде лінію до третього коліна (я, мама, бабуся ― євреї). Однак є спрощена процедура гіюра ― через обов’язкову службу в армії. Якщо людина народжена від міжрелігійного шлюбу, то в часі строкової служби може стати офіційним євреєм (хоча це теж непросто).

― Мій батько ― бойко. Мама з подільських євреїв. Шлюб був проблематичний. Родичі відмовляли наречених. Традиції були також різними, навіть у стравах порозуміння не було. Виникали конфлікти через незнання одними культури інших. Але це не завадило моїм батькам знайти порозуміння, говорити й слухати та прожити в шлюбі вже понад сорок років. Тато ходить до християнської церкви. Щодо мене домовилися, що більше отримуватиму виховання в юдаїзмі. Хоча на релігійні християнські свята ми їздили в село, до татових родичів, зберігали всі традиції святкування. Тому я «в темі» і там, і там. Ми з дружиною виховуємо дітей як юдеїв. Але вони колядували для дідуся, бо знають свою іншу сторону. З погляду ортодоксального це неправильно. З людського ― цілком.

Ібрагім Жумабеков, імам Ісламського культурного центру ім. Мухаммада Асада у Львові, поділився поглядами на шлюб у контексті ісламу. Цілями подружжя є: продовження роду, любов та милосердя між людьми, збереження високих моральних принципів і цнотливості. Закони для чоловіків і для жінок у мусульман відрізняються. Наприклад, жінки можуть вийти заміж лише за мусульман. Чоловіки ж можуть одружуватися з мусульманками (крім родичок, пасербиць, дружин батька по його смерті), а також з людьми Писання (тими, чиї вірування засновані на священних книгах або їхніх частинах) ― здебільшого йдеться про християнок та юдейок, але не лише про них.

― Всевишній каже: «Дозволені вам цнотливі жінки посеред віруючих і людей Писання, якщо дасте їм їх винагороду». Тобто є вимога цнотливості. З усіма іншими жінками, які вірять у багатьох богів або не вірять у жодного, мусульмани не мають права одружуватися.

Чому жінкам можна одружуватися лише з представниками своєї віри? Щоб зберегти віру свою та своїх дітей. У нас історично склалося так, що жінка була більш вразливою в питаннях релігії. І навіть сьогодні жінки інших релігій, які виходять заміж за мусульман, мусять розуміти, що діти житимуть в ісламі, адже за законом вони мають виховуватися тільки в релігії батька. Це найбільша проблема в подружжях. Якщо ця умова неприйнятна, краще обговорити це питання до того, як укладений шлюб.

При цьому права дружини, яка не сповідує іслам, залишаються такими ж, як і в мусульманки: забезпечення, шлюбний дар, любов та піклування чоловіка, сповідування своєї віри до кінця життя (відвідування церкви, святкування свят, сповідання релігійних обрядів, похорони тощо). Чоловік за Кораном не має права примушувати жінку прийняти свою релігію чи заборонити сповідувати її релігію.

― Я не дуже підтримую такі шлюби й поясню чому. Християнська сторона хоче, щоб все було згідно з християнством, ісламська ― відповідно до ісламу. Це нормально, бо це моя релігія і мій Бог. Це джерело конфлікту. Лише якщо перед одруження домовитися про виховання дітей, їжу, одяг, традиції, спосіб життя, то можна створювати сім’ю. Однак є випадки, коли, наприклад, українки не просто виходять заміж за чоловіка-мусульманина, а й потрапляють у його спільноту, яка має місцеві давні традиції. Це може злякати жінку й призвести до втечі зі сім’ї.

В Україні інша ситуація, толерантне середовище, багато міжрелігійних шлюбів. Звісно, конфлікти виникають навіть там, де є велика любов. Але якщо вже люди наважилися поєднати свої життя навіть за разючих відмінностей у світосприйнятті, то це можливо лише за повної поваги, прийняття та постійного діалогу.

Богдан Сторощук, доцент кафедри економічної теорії, менеджменту і адміністрування Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, референт імпрез АКТ «Обнова», має досвід так званого мішаного шлюбу. Він ― греко-католик, дружина ― православна. За його словами, джерелом успіху міжконфесійної сім’ї є здатність бачити, чути та сприймати іншого. Пан Богдан вважає, що проблеми виникають тільки в тих, хто усвідомлює та активно практикує власну ідентичність, чи то релігійну, чи то національну.

Було кілька факторів, які вели Богдана Сторощука до екуменізму.

― У мені тече різна кров: українська, польська, французька, російська та ромська. Другим фактором було одруження з православною дівчиною. Священник, який давав нам шлюб, декілька разів чітко перепитував мене, за яким обрядом я хочу приймати центральний момент вінчання ― як греко-католик, чи як православний. Це було виявом поваги. Наступним фактором, який відіграв важливу роль для мене, була позиція публічних осіб Церкви. Патріарх Любомир сказав, що Греко-Католицька Церква, всі православні деномінації ― це окремі гілки дерева Київської Церкви. З того часу ми з дружиною себе номінували як християни Київської Церкви. Наступним джерелом формування нашої спільної ідентичності були літні богословські школи при Унівському монастирі. Ми зрозуміли, що дійсно єдині в релігійному плані.

За словами пана Богдана, Ісус чітко наголошує, що Бог ― це любов. Також ми повинні пам'ятати слова Ісуса, що не людина для закону, а закон для людей. В сучасних умовах варто правильно розглядати змішані шлюби. Якщо ми називаємо їх небажаними, то допускаємо можливість Божої помилки. Адже якщо визнаємо, що шлюб, як союз чоловіка і жінки, є Божим промислом, то маємо розуміти, що він може поширюватися на інші релігії. Християнин може йти в інші конфесії та релігії, щоб свідчити та сповіщати радісну звістку. Це означає не християнізацію та євангелізацію чоловіка чи його родини, але ведення християнином відповідного життя в різних умовах.

― Добрий приклад подавали першоєрархи багатьох релігій. Наприклад, Папа Іван Павло ІІ був першим папою, який увійшов у мечеть і в синагогу, неодноразово зустрічався з Константинопольським Патріархом і мав зустріч з Далай-Ламою. Це не означає йти на компроміси з власною релігією. Але ми живемо в єдиному світі й маємо повноцінно функціонувати як його соціальні суб'єкти.

Христина Сторощук, студентка БДМУ, референт зовнішніх зв'язків ТУСК «Обнова», донька пана Богдана, ділиться, що завдяки батькам вважає себе частиною УГКЦ і ПЦУ.

― І мама, і тато були на Літургії щонеділі. Ми ходили до православної церкви з простої причини ― вона була ближче. На великі свята йшли до греко-католицької татової церкви. Для мене вони не були особливо різними. Розумію, що міжрелігійні взаємини складніші, бо це зумовлено відмінностями в культурах, вихованні, традиціях. Але одна православна церква в різних конфесіях, в одній країні ― це не було для мене різним.

Отець Дмитро Романко, священник парафії Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ, засновник освітнього проєкту «Батьківська академія», сімейний консультант, ділиться думкою, що міжрелігійні шлюби сторони можуть укладати будучи на різних позиціях осмисленості. На його думку, довоєнна Західна Україна мала чіткі розмежування. Спільноти поляків, українців, євреїв, німців жили окремо, мали свої цвинтарі, храми чи синагоги, школи. Тобто кожен чітко розумів, де окреслювалася його приналежність, а теперішня розмитість викликана радше травматичним минулим за радянських часів з переслідуваннями та уніфікацією.

― Укладаючи мішані шлюби, ми обираємо, які відмінності для нас є непринциповими. Але в цих моментах ми не спроможні сказати, а що для нас є принциповим? Один з найбільш позитивних моментів мішаних чи міжрелігійних шлюбів ― можливість про це поговорити, поділитися різними пережиттями, бути зціленням одне для одного. Тому що християнський шлюб ― це не просто про дозвіл жити разом, це про таїнство, про любов Пресвятої Трійці в цьому світі. Щось дуже важливе і сокровенне. Будь-які відмінності можуть бути моментом зростання, але якщо їх не осмислювати і не проговорювати, то вони провокують гострі конфлікти.

Найбільшим викликом о. Дмитро вважає виховання дітей. І йдеться не про те, у якій традиції та релігії вони мають зростати, а загалом про байдуже ставлення молоді до цих питань. Батьки можуть бути релігійними, а діти ― атеїстами. Релігія молоді технологічна, у ній немає Бога. Зате є спротив, відкинення авторитету батьків. Для багатьох молодих людей питання шлюбу не постає. Кохання стає анахронізмом. Будь-що, що змушує бути вірним, ― некомфортне. Все, що змушує дотримуватися певних правил чи релігійності, ― некомфортне.

― Ми маємо через власну традицію свідчити любов, показувати цінність релігій. І пильнувати своїх дітей. Те, що вони ходять з нами до церкви, не означає, що вони погоджуються з нашими принципами.

Учасники семінару наголошують, що не може бути компромісу у вірі. Кожен з нас увійде в Царство Боже сам. Тому питання віри вирішується нами і Богом у нашому серці. Але Бог є любов. І, відповідно, прийняття. Тому, якщо ви знайшли свою рідну людину в іншій релігійній спільноті, то так хотів Господь. Він наділив людину почуттями до іншого.

Бог з любові до людини дає їй можливість зберігати власну ідентичність і робити вибір. Так мають вчиняти й у подружжі: дозволяти коханій людині бути собою, не тиснути на неї, не переконувати, а молитися одне за одного й творити спільне життя. Тоді будь-який шлюб буде міцним.