«Люди йшли до церкви, хоча це було небезпечно»: спогади о. Івана Пецюха про підпілля
Розмовляла Оля Богославська
Шлях до покликання о. Михайла Пецюха
«Ми їздили на вихідні в село, батько завжди йшов до церкви (щоправда, тоді православної), мене з собою брав. Натомість мама – затята греко-католичка, до православної церкви не ходила. Її сім’я була вивезена в Сибір, на собі пережила жорстокість тогочасної влади. Тож із мамою ми слухали Літургію з Ватикану, або до костелу ходили. Батько натомість тримався сімейної традиції, його дуже важко було направити на греко-католицький шлях. Були різні спроби, але тоді ще не приходив час дії Святого Духа. І згодом на нашому шляху зустрілись отці Р.Єсип і Й.Каваців. Це були часи глибокого підпілля», – пригадує о. Іван Пецюх.
Та одного разу батько таки пішов із сім’єю до греко-католицького храму. Опісля він сказав, що то справді Христова церква. З того часу більше спілкувався з отцями Єсипом і Кавацівим, допомагав їм із транспортом, адже на той час Михайло Пецюх працював у мостобудівельному управлінні на керівній посаді. Він добре знався з міліцією, тому ніхто й подумати не міг, що везе в машині священників. У той час отці запропонували пану Михайлу бути священником.
«Це був складний крок для сім’ї. Час підпілля… Ми розуміли, що можна потерпіти за ту справу. Тому батько нас всіх зібрав, розповів про пропозицію, запитав, як ми до цього ставимося. Ми згодилися. Батько пристав до католицької церкви, а з часом перетягнув до неї всю родину з Дорожева. Вони їздили до Стрия на Літургію. А мого діда за це ледь не проклинали в селі. Люди казали: «Як так, був провізором, а тут церкви цурається, хто його буде ховати?». Але мій дідо це мужньо терпів. Він побачив різницю між політикою церков, тож до кінця життя залишився вірним в католицькій Церкві. Так склалося, що дідо відійшов до вічності ще за часів глибокого підпілля. Допоки він лежав у хаті, то не було такої години, щоб біля його труни не відправлялася Служба Божа. Протягом 2 днів священники з різних сторін приїжджали, не домовляючись. Один від’їхав – другий приїхав. Люди казали, що ще такого похорону в селі не було», – пригадує о. Іван.
Івану Пецюху тоді теж пропонували священство, але він не бачив себе неодруженим священником. Попри це, юнак вчився за батьковими книгами. 7 червня о. Михайло Пецюх був свячений владикою Софроном Дмитерком. Служити розпочав у власному помешканні (зараз – вулиця М.Залізняка в Стрию), відправляли щодня, приходили знайомі, близькі. Про той період життя о. Іван розповідає:
«Ми мали одного сусіда-лікаря, до якого часто приходили друзі, в них було гучно. Ми завжди це терпіли, а він старався не лізти в життя інших. Припускаю, він розумів, що в нашій квартирі відбуваються богослужіння, але ніколи нас не здав.
Але часи змінилися. Він отримав інший будинок, а на його місце поселили начальника КДБ. І стало менш безпечно. Ми не мали можливості вже збиратися і служити у квартирі. Тож продали будинок в Дулібах (ту будову ми почали значно раніше, зовні будинок був готовий), доклали, брали позики і купили будинок на вул. Болехівській. Він був при дорозі, для життя зовсім не комфортний через постійний шум. Але дуже зручний для діяльності підпільної церкви. Одна з кімнат була цілком закрита, без вікон, ми там зробили капличку. А шум машин дозволяв служити Літургію не читано, а співано. Вхід був спільний і для нас, і для сусідів. Люди приходили постійно, і не було зрозуміло, до кого саме».
о. Михайло Пецюх їздив в Труханів, Моршин, по селах, які обслуговував о. Каваців (його на той час уже арештували). Родина перебувала постійно у стресі. Було чимало небезпечних моментів.
Із начальника – в кочегари
У Михайла Пецюха був дуже хороший керівник підприємства – Дудівка, який цінував свого підлеглого і за професіоналізм, і за порядність. Пану Михайлу часто казали інші: «Ви маєте таку керівну посаду, треба, щоб були в комуністичній партії». Тоді ситуацію пояснював тим, що ще не готовий. Але більше за це терпів керівник Дудівка, бо його підлеглий займає одну з керівних посад, не будучи в партії, вигороджував пана Пецюха.
«Коли батько став священником, то одразу пішов із посади. Чому? Бо працювати з людьми і бути священником було складно, – пояснює о. Іван. Якби дізналися, то потерпів би і начальник, і інші люди, від яких батько залежав, бо такого антирадянського чоловіка тримали в керівництві. Тому батько пішов на кочегара у тому ж підприємстві. Для всіх то був шок. Із начальника в кочегари. Батько це пояснив станом здоров’я. Насправді ж, це не була праця з людьми, батько нікого не підставляв. Друга перевага – це була праця по змінах (добу працюєш, дві – вдома). Дві доби мав можливість їздити відправляти. Це був ідеальний графік для служіння».
Втікали цілий день через ліси…
Одного разу, перед Богослужінням у Колодниці церкву оточила міліція. Щоб зайти до храму о. Роман Єсип із Іваном Пецюхом (тоді ще студентом) йшли як сільські парубки, щось обговорювали. Так пройшли повз міліцію. Під час Літургії міліція у храм не заходила, думали, що священників схоплять після відправи. А священники переодягнулись у жіночий одяг, щоб спокійно пройти повз правоохоронців.
«Бували різні випадки. На Тернопільщині втікали цілий день через ліси, потім добирались якось назад. Це не було легко, але надавало сили, наснаги, що Богу можна послужитися в такий спосіб. Дякувати Богу, нікого з нас не чіпало КДБ», – зазначає о. Іван.
Свячення о. Івана Пецюха
«Владика Софрон Дмитерко сказав, що висвятить мене, навіть якщо одружуся. То були 90-ті, вже не такі страшні роки. Я погодився. Владика мене викликав, призначив екзамен, висвятив (я тоді ще закінчував Дрогобицький педінститут). Перша моя відправа була в батька на парафії в Бориславі».
о. Михайлу Пецюху запропонували служити в церкві Івана Хрестителя в Бориславі. Цей храм відкрили урочистою ходою. Православного священника люди попросили піти, сказали, що хочуть греко-католицького. о. Іван Пецюх служив у селі Винники та в с. Уруш із батьком. Служив, але тоді ще був студентом.
«То виглядало дуже комічно. У священичій сорочці я їхав зранку на відправу, люди мене забирали зі студентського гуртожитку, а після відправи привозили під інститут. Я знімав колоратку, ховав у кишеню, так ішов на навчання. Тоді ніхто поняття не мав, що таке священича сорочка і я тим користав».
о. Іван також пригадує ще момент, через який його могли вигнати з інституту:
«У Винниках загинув молодий вчитель, був похорон, я його правив. Перший мій похорон, багато викладачів, думаю, завтра буде мені гаплик. Але нема на то ради, служимо. Іду на другий день по інституту, вітаюся з тими, кого бачив, вони чемно відповідають, абсолютно нічого не кажуть про попередній день. І з часом я питав, чому ви мене тоді не здали в деканат. А вони очі на мене: «То ви були? Ми вас не впізнали». Але ті моменти щасливо завершувалися, дякувати Богу. Проте знаємо, що багато священників було в тюрмах на той час».
Підпілля і сьогодення
«Підпілля – час, коли люди готові були жертвувати всім, щоб бути в Католицькій Церкві, щоб мати Сповідь, Причастя. Зараз, дякувати Богу, такі люди теж є. Але, попри те, ситуація на загал зовсім інакша. Те, що дається вільно, не цінується. Я завжди кажу: ми маємо благодатний час (принаймні, до пандемії мали). Коли Церква розвивається, коли все можливо. Але потрібно, щоб і люди цього хотіли. На початку 90-х люди справді були більш запалені. А зараз, коли це стало нормою життя, людина збайдужіла. То є прикро. Іноді згадуєш часи підпілля, коли за Церкву можна було отримати термін, і люди йшли, хоча й боялися. А сьогодні треба перемогти байдужість. І я бажаю, щоб ми зрозуміли, що такий благодатний час – не вічний. Ось, наприклад, здавалося б, вірус – а паралізував Церкву, весь світ. Бог показав: те, що не цінується, – забирається. Нам треба вважати, щоб чого гіршого і з нами не сталося, як читаємо у Святому Письмі. Треба бути вдячними Богу за все, і за терпіння, і треба цю подяку виявляти».
Момент виходу з підпілля
«Пригадую, як наприкінці 1980-х до батька приїхали о Михайло Гаврилів, о. Мирон Бендик і кажуть: «Треба відкривати церкви, досить бавитися в підпілля. Тоді було по-різному, але ми ніколи не були ініціаторами неприємних моментів, бійок. Був такий випадок: ми приїхали в одне село відправляти на цвинтарі. З нами був о. Михайло Гаврилів. Люди просили, щоб ми приїхали в то село, я ще був студентом. Під кінець відправи прийшов православний священник, привів громаду і почали там все трощити. Престіл розтрощили, ікони, і я там трохи дістав. Пригадую, як той священник ногою стукнув наш імпровізований престіл. о. Гаврилів чашу вхопив, щоб Святі Тайни не були осквернені, але престіл розламали».
Після цього інциденту вирішили написали колективний лист до священника тієї церкви. Пояснили всі його неправочинні як священнослужителя дії. Пояснили, який злочин він вчинив стосовно Бога. Той священник узяв і на богослужінні той лист зачитав людям. Прихожани, почуваши лист, зрозуміли, що він таки був не правий. І сказали: «Вибачте, отче, ми хочемо, щоб тут була греко-католицька Церква».
«Ми ніколи не воювали, не зчиняли бійки, – розповідає о. Іван Пецюх. – Навіть в Уружі була така ситуація: люди, які хотіли, щоб на храм був УГКЦ, зібрались і чекали, коли ми приїдемо. Православний священник тоді підбурив деяких людей, виставив їм алкоголь, вони цілу ніч пиячили, а зранку мали не пустити нас. І що вони зробили: вони п’яні вчепились у церковну огорожу, казали, що нікого не пустять. І коли прийшли греко-католики, чоловіки просто взяли огорожу з тими хлопами та винесли вбік. А ті були такі п’яні, що не могли навіть відчепитися від огорожі».
Сьогодні о. Іван пригадує: парафії, в яких священники перейшли до Греко-Католицької Церкви, були спокійними. А в інших випадках було складніше. Часом люди стояли не за Церкву, а саме за священника, за особу. Тому сьогодні повинні цінувати особливий час дозволеності, черпати з нього максимально добрих речей, прагнути доброго формування.
