«Людина без віри відчуває пустоту в дусі», — Брія Блессінг про місіонерську місію, що переросла у любов до України

Люди були голодні… духовно

– 1993-й рік, з Техасу Ви приїжджаєте з сім’єю з місіонерською християнською місією практично Луганськ, в край, релігію якого знищили Голодомором і репресіями. Що Ви побачили? Яка була духовність Луганська в 1993-му році?

– Вони були, я пам’ятаю, такі голодні на щось духовне. Бо чи держава це забороняє, чи ні, але в людині є дух. І кожна людина рано чи пізно відчуває таку пустоту в душі, якщо вона нічим не годує себе духовно.

Я пам’ятаю: ми приїхали і люди були на Луганщині такі відкриті, просто хотіли з нами розмовляти про Бога. Американці жертвували багато грошей на Біблії. Ми купили багато Біблій і просто на вулиці роздавали людям. Вони цього просто отак прагнули. Наче вони були в якійсь пустелі дуже багато років.

Для мене, як 13-річної американки, це змінило погляд на Бога, на Біблію, бо я це все сприймала дуже легко. Я бачила, як ці люди тримали ці Біблії близько до серця, наче це безцінний камінь. Це змінило і мій погляд, я почала по-іншому ставитися до своєї Біблії, що це привілей мати це, мати свободу читати, коли я хочу, молитися коли я хочу і де я хочу.

– Але як це відбувалося? Як ви вирішили поїхати в Україну? Я десь це уявляю собі так: вам 13 років, ви снідаєте, як показують в американських фільмах, дивитеся мультфільми, а тут приходять батьки і кажуть: «Бріє, збираємо валізу і їдемо в Україну». Я підозрюю, що ви навіть не знали, де географічно знаходиться Україна. Які у вас були емоції? Як ви собі уявляли цю подорож?

– Чесно, я не хотіла. Я пам’ятаю, що я плакала. Недалеко від нас жили мої бабуся і дідусь. Кажу: "дайте мені жити з бабусею і дідусем, щоб я продовжувала ходити до школи, щоб у мене були мої друзі поруч. Я не хочу в якусь чужу країну!" Батьки, наскільки я пам’ятаю, погодилися на якийсь час, а потім скали: «Ні. Ми сім’я, і куди б не їхали, ми маємо бути разом». Я дуже не хотіла, допоки ми не приземлилися в Луганську і поки я не побачила все навкруги. Все було нове і все було цікаво, і зовсім інакше. Можливо, українці би сказали, що все було печально на той час, але для мене, як дитини, все було класним, бо все інше: їжа нова, культура нова, одяг новий, музика нова.

– Тоді Луганськ був російськомовний і Ви пробували спочатку вчити російську мову. Потім приїжджаєте у Львів, в україномовне місто зі своїм галицьким говором. Зрозуміли різницю між Луганськом і Львовом тоді?

– Так, звісно! Правда, на той час Львів не був таким аж гарним, як він зараз є. Тут у Львові було сіро, будинки не були такі розмальовані, як зараз. Архітектура була зовсім інакша. Там все-все совєцке, а тут у Львові така стародавня архітектура. Навіть погода… Ми їхали з Луганська, там було так жарко. Приїхали в Львів, а тут, здається, заледве сніг не падав. То, може, це в вересні було. Ми були одягнуті в шортах, футболках. Ми так замерзли. Думаю, чи ми в Сибір попали? Різницю, звичайно помітили. Хоч ми мову і в Луганську не розуміли, але у Львові зовсім нова мова.

Українська – найгарніша мова у світі

– Як вчили українську?

– Ми намагалися знайти якихось вчителів, які працювали з нами, але були різні обставини. Один вчитель переїхав, друга жінка завагітніла і не могла продовжувати. В якийсь момент ми навіть не шукали більше вчителів і просто так на ходу з друзями, на вулиці, на базарі, просто через спілкування почали вивчати. Хоч кажуть, що моя українська хороша і я за це дуже вдячна, але вона ще не досконала. Всіх відмінків я не вивчила.

Я обожнюю українську мову, для мене це найгарніша мова, гарніша, ніж французька, італійська. Для мене, як музиканта, українська мова так гарно лежить в піснях. Можна пишатися собою, якщо вивчити українську мову хоч трошки, бо вона нелегка. Досить складна мова. Я тішуся, як чоловік мій з кожним разом, коли приїжджає в Україну, намагається якісь нові слова вивчити, нові букви, починає читати, що на бігбордах написано.

Хлопцям на сході допомагає Господь

– З Ваших сторінок у соцмережах видно, що коли Ви в Україні, то їдете до наших захисників. Якими зараз побачили наших хлопців?

– Вони, як завжди, позитивні, дуже теплі, завжди нас приймають з відкритими серцями. Вони вражають, настільки вони сильні. Вже восьмий рік, як вони воюють. І я навіть не можу уявити, як це постійно бути на передовій, постійно воювати. Але Господь, мабуть, їм допомагає, бо я не знаю, як можна триматися, завжди надіятися, без цього неможливо просто. Вони завжди вражають.

– Що Ви відчували в перші поїздки до хлопців?

– Думала, що мені їм сказати. Я розумію, що я якась crazy американка, дівчина з Техасу, яка живе у Львові, ніколи не переживала війну. Що мене там чекає? Мабуть, всі в депресії, у важкому стані. А я хто, що я їм буду казати, що співати. Як я буду їхати туди і співати якісь веселі пісні, а вони живуть у війні. А після першої зустрічі я зрозуміла, що нема взагалі про що хвилюватися. Вони такі сильні, у них є багато емоцій, але вони цього не можуть показати навіть, не можуть переживати, бо їм потрібно завжди триматися в формі. Не тільки має бути фізична форма, але й емоційна, духовна. І вони так і роблять.

Пам’ятаю, як ми приїхали на першу локацію і хлопці розказали такі жарти, що ми сміялися весь час. Вони хотіли почути веселі техаські пісні. Сумні пісні вони не хотіли. І тоді я зрозуміла, що з ними просто одне задоволення спілкуватися. Вони мене надихають і з ними дуже легко спілкуватися.

– Що Ви їм співаєте зі свого репертуару?

– Зазвичай, я граю на гітарі, бо її набагато легше брати з собою (сміється). Граю пісні кантрі, вони це дуже люблять, і ми всі кричимо оцей техаський ковбойський крик “І-ха”! І вони постійно сміються. Граю українські пісні: «Я піду в далекі гори», граю і християнські пісні, щоб якось підбадьорити їх, що є надія, що ніколи не треба здаватися. По-різному ми співаємо. Інколи навіть, якщо є там людина, яка грає на гітарі, то я даю гітару в руки і вони нам щось співають. Завжди дуже приємно з ними.

– Про американську мрію ми знаємо, багато чули про неї. Як вважаєте, чи є українська мрія?

– Я думаю, що є. Українська мрія – це менш егоїстично, ніж американська. Американська мрія – це все про себе. Я можу процвітати, мати свою хатинку, мати те й те. А в Україні є шанс так, як військові це роблять на передовій, розвивати цілу свою країну, народ, історію. Це дивовижно!

Перший раз, як чоловік приїхав зі мною, поїхав на передову, він сказав: «Начебто я зараз зустріну усіх своїх предків-американців, які тоді воювали за нашу землю. А зараз я бачу реально своїми очима, нібито мої предки воюють за свою землю, своє майбутнє». Мені здається, що отака є українська мрія, щоби допомогти не тільки собі, а своїй країні, своєму народу.

Це текстовий фрагмент інтерв'ю, яке Брії Блесінг дала для програми "Без гриму з Марією Шиманською",яка виходить на телеканалі НТА