Двадцять років тому Кароля Войтилу було обрано 465-им папою Римським, який прийняв ім’я Івана Павла II
... О 5.30 ранку 29 вересня 1978 р. секретар папи Івана Павла І, зайшовши, як завжди, до шефа, побачив його мертвим. 264-й римський архиєрей лежав у своєму ліжку; людина, яка більшу частину життя провела за читанням, і після життя стискала в руках книгу. На престолі святого Петра Іван Павло І перебував лише 33 дні. Римом поповзли чутки, що це кара кардиналові Лучіано, котрий вагався, чи прийняти вибір конклаву і стати папою. Що Господь хотів нам сказати наглою смертю понтифіка? — питали один одного мешканці Ватикану. «Коррієра делла сера» вимагала розтину тіла. Хоча одна з незліченних перлин ватиканського фольклору стверджує, що навіть невиліковні хвороби кардиналів миттєво зникають, щойно вони дізнаються про смерть папи, в коридорах Апостольської Столиці панувала розгубленість. Занадто багато сил було витрачено під час серпневого конклаву, що обрав папу, який вирішив поєднати у власному імені імена двох своїх знаменитих попередників — Івана XXIII і Павла VI. Що сталося з обранцем, якому, на загальну думку, судилося очолювати Церкву принаймні ще добрий десяток років? Чи спостерігав хтось за його здоров’ям? Чи вимірювали йому хоча б тиск? Втім, цілковито прозорої відповіді на ці питання ми вже не отримаємо, розтину не робили, і спекуляції навколо смерті Івана Павла І тривають дотепер.
КАНДИДАТИ
Тим часом кардинали зі всього світу знов вирушали до Рима. Природно, їхніми думками володіла проблема нового вікарія Ісуса Христа. Хто саме? Три роки перед цим папа Павло VI заборонив обговорювати питання про наступника верховного понтифіка за його життя, й тому так нелегко було досягти консенсусу під час Серпневого конклаву. Отже, хто? Журналісти, акредитовані у місті-державі, билися об заклад. Інтрига обіцяла бути хвилюючою. Конклав, цей «клуб червоних шапок», умовно поділявся на кілька груп: куріали — тобто кардинали, які очолювали курії, ватиканські місіонерства й мали величезний вплив, прогресисти, помірковані та консерватори, які прагли виправити «помилки» II Ватиканського Собору й зупинити час. Водночас тих, кому належало обрати папу, можна було поділити й за регіональною ознакою. Найзначущою групою виступали італійці (їх представництво у Ватикані завжди було величезним, крім того, єпископська кафедра в Милані, Турині, Болоньї, Венеції, Флоренції, Неаполі, Палермо майже автоматично гарантує кардинальський сан, а звідси й участь у виборах папи). Окрім них — західноєвропейська група, північноамериканська й дедалі більш впливова група кардиналів Латинської Америки і Третього Світу. Кожна з цих груп переслідувала власні інтереси й кожна мала свій погляд на особистість майбутнього понтифіка. Аналітики передбачали, що внаслідок складних інтриг, багатосторонніх консультацій і домовленостей на авансцені насамкінець можуть залишитися тільки дві групи — ті ж куріали з третиною голосів і всі інші приблизно з двома третинами. Але все ж таки «приблизно» — і це означало, що концентрація необхідних двох третин голосів була вельми проблематичною.
Як у це не важко повірити сучасникам, але двадцять років тому прогнозисти вже користувалися комп’ютером. Спеціальна комп’ютерна програма проаналізувала дані про ставлення кардиналів — учасників конклаву до півтора десятка найбільш гострих проблем, які стали викликом Римо-Католицькій церкві останньої чверті XX століття, а також особистий вплив кардиналів. Це дало змогу скласти рейтинг «князів церкви» за п’ятибальною шкалою. «П’ятірку» отримали лише троє кардиналів: 57-річний архиепископ Флоренції Джованні Бенеллі, безсумнівний лідер за натурою, надзвичайно досвідчений і впливовий, якого вважали архітектором серпневого конклаву; 67-річний Перікл Феллічі, дуже сильний куріал, префект Верховного трибуналу, всебічно обдарована людина, відома не лише церковною діяльністю, але й своїми поемами, картинами й фотовиставками, і 53-річний Алозіо Лорсшейдер, найвпливовіший латиноамериканський кардинал. «Четвірку» отримали чотири кардинали, рейтинг восьми було оцінено у три бали.
Комп’ютер розіграв навіть кілька моделей можливого досягнення компромісу — звичайно, компромісними виявлялися постаті з пристойним рейтингом. Щоправда, в одній ситуації програма здивувала аналітиків. Їй замовили назвати архиєрея, який би найбільше відповідав покійному Іванові Павлу І. Комп’ютер видав ім’я архиєпископа Кракова Кароля Войтили. Цікаво, — вирішили фахівці. Цікаво, але не більше того: у Войтили рейтинг впливовості два бали, він не є кандидатом.
КАРДИНАЛ ВОЙТИЛА
... Позірно ситуація з кардиналом Краківським Войтилою на жовтневому конклаві 1978 р. нагадує історію з Попелюшкою, яка повернулася з балу принцесою. Але тільки позірно. Про Кароля Войтилу не писали італійські мас-медіа, але в Церкві його знали. Поза жодним сумнівом, відтоді як ми можемо простежити його біографію майбутній папа щоразу виявляв себе людиною непересічною. Народжений 1920 р. у польському містечку Вадовіце, Кароль був найкращим учнем у школі, а потім — одним з найкращих студентів у Ягеллонському університеті. Він рано захопився театром, грав у студентській «Studio-38», а під час окупації — навіть у підпільному театрі. Окупація — одна з драматичних сторінок його життя. Кароль працював на кам’яному кар’єрі, хімічному заводі, вчився в підпільній семінарії і постійно переховувався: спочатку «просто» від примусового вивозу до Німеччини, а потім — від гестапо, яке включило його ім’я до розшукового списку тих, хто допомагав євреям. Священиком Войтила став 1946 р. і тоді ж поїхав вчитися до Рима. 1948 р. він захистив докторську. Потім викладав етику і філософію, був деканом Люблінського Католицького університету, Краківським єпископом-помічником, учасником ІІ Ватиканського Собору, нарешті став кардиналом Краківським. У такому стислому послужному спискові важко віднайти ті рушії, які згодом винесли Войтилу на престол святого Петра. Але кожний рядок його біографії може бути представлений інакше: Войтила не просто викладав, а був і лишається визначним теологом, його книга «Любов і відповідальність» була відома учасникам конклаву, а принаймні один з кардиналів — Спаніард Нарсіо Юбані Арнау — поклав її у валізу, вирушаючи до Вічного Міста. Він не просто взяв участь у II Ватиканському Соборі, а виступив там з промовою, яка запам’яталася. Його страждання під час війни через двадцять років по її закінченні приведуть його до участі у створенні видатного документа — Листа польських єпископів до єпископів німецьких з його знаменитою формулою: «Прощаємо і просимо прощення». Цей лист відіграє величезну роль у тій підтримці, яку кардинал Войтила отримає від німецьких кардиналів у жовтні 1978 р. Нарешті Войтила завжди був наділений вмінням завойовувати прихильність різних людей — від студентів Ягеллонського університету до колег по кардинальській курії, від учасників байдарочних подорожей карпатськими ріками до директора Гарвардської літньої школи, який назвав Войтилу за два роки до його тріумфа «найдивовижнішою людиною з-поміж тих, кого коли-небудь зустрічав».
На відміну від Попелюшки Войтилі було що втрачати: величезне коло друзів і учнів, улюблений Краків, альпінізм, байдарку і футбол, повагу і любов поляків, які він щодня відчував на Батьківщині. Ватикан обіцяв відібрати все це, зробити своїм в’язнем і заручником курії: Апостольська Столиця жила за своїми законами, усвідомити які чужинцеві було майже неможливо.
«HABEMUS PAPAM»...
Отже, Войтила не вважався кандидатом. Він читав філософський журнал (марксистський, як згадають потім) і стежив за боротьбою гігантів. Перше балотування вивело вперед Джузеппе Сіпі, лідера консерваторів з чвертьстолітнім стажем перебування в кардинальській курії. Сіпі, архиєпископ Генуї, був принциповим кандидатом консерваторів і головним конкурентом майбутнього папи Павла VI ще на конклаві 1963 р. У Дж. Бенеллі виявляється сильна опозиція — він доклав занадто багато зусиль до обрання Івана Павла І у серпні. Друге, третє, четверте балотування — ясності немає, жодна постать не влаштовує дві третини присутніх. Джованні Коломбо, 76-річний архиєпископ Мілана, компромісна людина для всіх італійців, говорить, що не прийме обрання. І лише після цього у виснажливому протистоянні з’являється ім’я кардинала Войтили — йому доводиться відкласти марксистський журнал.
... Величезний натовп римлян, ціла армада журналістів стежать за димарем Сікстинської капели. Якщо папу оберуть, до бюлетенів, які спалюють у грубі, додадуть соломи і з’явиться білий дим. Але сім разів уже з димаря віяло чорним. В понеділок 16 жовтня, о 18.13, коли вже було видно місяць над Тібром, над капелою з’явився білий дим. Лишилося чекати якихось півгодини. Натовп завмер.
У цей час один з кардиналів звернувся до іншого: «Войтила чудовий кандидат. Справа не в політичній стратегії, це все потім. Ми обрали людину, яка працюватиме, і працюватиме, певний, добре. Єдина проблема — як нам пережити за кілька хвилин реакцію римського натовпу на папу-неіталійця». Востаннє папу-неіталійця обрали 455 років тому, і коли після дев’ятнадцяти місяців понтифікату він помер, кардинали уквітчали будинок його лікаря квітами й заприсяглися, що ніколи не допустять іноземця до папського престолу.
І от двері на балкон собору святого Петра відчиняються: «Habemus papam» ... — ... Маємо папу ... Войтила. — Що, ассіатіко? — перепитують ошелешені римляни. — Ні, ун поллако... — Поляк? — Гнітюча тиша.
АНАТОМІЯ ВИБОРУ
Що зрештою зробило кардинала Войтилу папою? Якщо відкинути феномени, які не піддаються раціональному аналізові (як-от Господнє провидіння, наприклад), то складові остаточного вибору на його користь виглядають таким чином. Переважна більшість кардиналів дедалі більше усвідомлювала необхідність «папи нового типу» — не куріального, а пасторального, здатного зрозуміти й бути зрозумілим у найвіддаленіших єпархіях і насамперед молоддю. Далі. Кандидатура Войтили виявилася найбільш задовільною для німецьких, північноамериканських, латиноамериканських і африканських кардиналів, які прагли подолати багатовікову італійську монополію. До того ж єпископи Північної Америки і Західної Німеччини, вирішальні донори Римо-Католицької церкви, дали зрозуміти, що незадоволені тим, як витрачаються їхні гроші, — фінансовим скандалам, аферам час покласти край, і зробити це може лише людина, не пов’язана з куріями. Войтила сприймався і як кандидатура, котра здатна віднайти ключ до розв’язання двох колосальних проблем Церкви: відносин з комуністичним блоком і з бунтівними священиками та єпископами Латинської Америки, інфікованими радикальним марксизмом. Ніхто так не поєднував у собі ясне бачення проблем, рішучість діяти, поміркованість і політичний прагматизм, як Войтила. Саме це, а не тільки згадуваний лист 1965 р., забезпечило йому всебічну підтримку німецьких єпископів, які мали й мають великий вплив за межами своїх єпархій, архиєпископа Відня Франца Кьоніга, французів і багатьох інших. Нарешті, не забуваймо про мудрий комп’ютер — коаліція, яка зробила кардинала Лучіано папою Іваном Павлом І, була на боці Войтили. Італійці ж розкололися. Коломбо, який влаштовував кожного з них, зійшов з дистанції, а на іншу компромісну кандидатуру в них вже не вистачало сил.
Кардинали зробили вибір. Їхній обранець узяв ім’я Івана Павла. Отже, Іван Павло II виходить на балкон і звертається до недоброзичливо мовчазного натовпу римлян і невдоволених журналістів, які прогавили сенсацію й не мають майже нічого у своїх досьє на новообраного Римського архиєрея. Звертається італійською; за спиною в папи примас Польщі, великий кардинал Вишинський, борець з фашизмом і комунізмом, людина, без якої Войтила навряд чи став би папою, а Польща стала на прю з тоталітаризмом на десятиліття раніше повалення Берлінського муру. «Чи багато італійських кардиналів захоплюється лижам? — спитав якось кардинал Войтила під час перебування в Мілані. — Жодного, — відповіли йому. — Шкода, в Польщі 40% кардиналів на лижах, — Стривайте, як це можливо, у вас же всього два кардинали? — Я рахую Вишинського за 60%».
ПОЧАТОК
«Слава Ісусу Христу! — починає папа. — Слава навіки, — автоматично відказує натовп. — Якщо я не зможу висловити себе на вашій — нашій — італійській, виправте мене». (Ваша мова, яка стає нашою — це чудова знахідка!) Потім папа апелює до Божої Матері, культ якої єднає польську й італійську культури, — і натовп підкорено; Іван Павло II залишає балкон під бурхливі оплески.
Його перша поява перед пресою 21 жовтня стає справжнім проривом. Він робить те, чого ніколи не робили папи, — виходить у зал і вільно спілкується з журналістами. Ті шаленіють від можливості ставити Верховному понтифікові будь-які запитання, секретарі намагаються перешкодити спілкуванню, але папа чітко дає зрозуміти, що він цілковито на боці медіа. Він відповідає на запитання італійською, англійською, французькою, німецькою, російською, литовською... Він спеціально призначає свою інаугурацію на недільний ранок, а не вечір, щоб не перешкоджати італійцям дивитися футбол. Він працює як навіжений по 18 годин на день і вираховує, що йому треба 300 годин фізичних вправ на рік, аби запобігти нервовому стресу... Такого папу направду ще не бачила ані Італія, ані цілий світ — мускулястого папу в трусах біля басейну! Папарацці заробили на цьому фото добрячі гроші, а один з витончених ватиканців зазначив, що подібне фото папи Пія XII було б блюзнірством, Івана XXIII — немислимим, Павла VI — неможливим. Коли ж ідеться про Івана Павла II — то це нормально.
Найбільше хвилювань у прихильників нового папи викликала взагалі здатність єпархіального архиєрея пересісти у крісло глави майже мільярдної Церкви, проблеми якої часом принципово відрізняються від проблем, які чатували на кардинала Войтилу в Польщі. Чи не в перший же день понтифікату він знайшов на своєму столі 500 прохань про вихід із сану від священиків, які далі не могли й не хотіли бути безшлюбними. В Польщі це було неможливо! Він зіткнувся з проблемою висвяти жінок, небажанням носити священицький одяг, питанням про сексуальні стосунки, на які католики Заходу дивилися набагато ліберальніше, ніж поляки. В одній з перших пасторальних бесід папа, намагаючись звернути увагу на духовну глибину подружнього життя, зазначив, що вона визначатиме зміст подружжя у вічному житті. Мас-медіа відреагували миттєво: «Месаджеро» вмістила карикатуру, де невдоволений чоловік говорить жінці, сидячи в райському саду: «Давай повернемося на землю!» Звичайно, це була зовсім відмінна від польської атмосфера.
Але «папа-провінціал» буквально в перші ж дні понтифікату став «геопапою». Він активно включився в розв’язання конфлікту між Аргентиною і Чілі, вів переговори з А. Громико, відвідав Мексику, Туреччину, Польщу, Францію, Африку. Римо-Католицька церква отримала великого папу — це зрозуміли і недоброзичливці Івана Павла II, і його відверті вороги. Папу, який зробив виключний внесок у ненасильницьке повалення комунізму і став першим понтифіком — героєм коміксів. Який кинув виклик бідності, поділу світу на Південь і Північ, став першим папою, який лікувався в публічній лікарні після замаху Алі Агджі, який безкомпромісно захищав ненароджених, викликавши тим самим хвилю нищівної критики, і який об’їздив 117 країн світу, всі континенти, крім Антарктиди. Який, здається, таки приведе Церкву в III Мілленіум.
Підготував Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ
Людина і світ. — 1998. — №10. — С. 10—14.