Меджибіж — то не тільки замок (частина друга)
Завершення. Початок.
Праведний Бешт та інші
Юдеї в Меджибожі з'явилися на межі XV-XVI ст. Давні акти навіть донесли імена деяких “першопоселенців”. Зокрема 1509 р. король польський Сигизмунд I Старий призначив такого собі Лібермана з Меджибожа головним податківцем у цій місцевості. Згідно з королівською грамотою цей добродій не підлягав жодному суду, окрім королівського. Перша ж згадка про місцеву громаду датується 1511 р., коли вище згаданий король видав рескрипт, яким надав місцевим євреям податкові пільги. В 1566 р. вже Сигизмунд II Август ці привілеї підтвердив.
На початок XVII ст. єврейська громада Меджибожа була однією з найбільших і найповажніших на Поділлі, однак у наслідок Хмельниччини від неї залишилося лише кілька сімей. Попри те, вже у 1765 р. в Меджибожі проживали 2039 євреїв (переважно торговців). У1926 р. в містечку нараховувалося 4614 єврея, які складали майже 60% його населення. Крапку в історії місцевої єврейської громади поставила Друга світова війна. Окупанти знищили майже всіх місцевих юдеїв, за виключенням тих, кого сховали сусіди-українці. По війні до Меджибожа повернулося менше двох десятків сімей. На сьогодні жодного місцевого єврея в селищі не залишилося.
На початку ХХ ст. в Меджибожі діяли 12 синагог та молитовних будинків. Найстарішою з них була мурована оборонна Велика Синагога, зведена ще у XVI ст. Називалася вона “Синагогою Баха” на честь видатного рабина Йоеля Сіркеса (1561-1640 р.р.), відомого як Бах. Це ім'я він отримав на честь своєї книги “Байт Хадаш” (коментар на кодекс релігійного закону — авт.).
Оборонну синагогу Баха знищили в 1950-х роках. До нашого часу збереглися лише 2 фотографії цієї пам'ятки (див. вище). Одна зовнішня і одна внутрішня (дивися фото).
Мудреця Баха прихильники юдаїзму шанують в усьому світі, але найвідомішим євреєм Меджибожа є не він, а Ісраель бен Еліезер (1698-1760), більше відомий, як Баал Шем Тов (скорочено Бешт), що в перекладі на українську означає “Володар Доброго Імені”.
Народився Бешт 18 елула 5458 (1698) року в подільському містечку Окуп (нині с. Окопи, Тернопільської обл.). Осиротів в ранньому дитинстві. Хасидська легенда розповідає, що перед смертю батько узяв його на руки і сказав: “Пам'ятай, що з тобою завжди Б-г, а тому — нічого не бійся!” — цей заповіт батька Ісраель проніс через усе своє життя.
Вже з дитинства в нім проявилося прагнення до усамітнення. Перекази стверджують, що провчившись декілька днів в хедері (єврейська школа, де хлопчики вивчають Тору), він раптом зник і його знайшли в лісі, самотнього і зануреного у свої думки. Дитину знову посилали до меламеда (вчителя тори), але він знову втікав і ховався в лісах. Нарешті у дванадцятирічному віці його остаточно вигнали зі школи.
Згодом Ісраель влаштувався сторожем в синагозі Окопів, що викликало чергові пересуди одновірців — бо вдень він переважно спав, а вночі, коли залишався на самоті, вчився — в ці роки він вже почав вивчати сокровенні розділи Тори, у тому числі і таємниці практичної кабали. Жителі ж містечка вважали, що парубок не аби яке ледащо, бо спить і вдень, і вночі.
У вісімнадцять років майбутній Бешт одружився, але не довго тішився сімейним щастям — незабаром його юна дружина померла. Після її смерті він у горі покинув Окопи і довго поневірявся по містечках Галичини, аж поки не знайшов роботу учителя в невеликому містечку десь під Бродами. Незабаром він одружився повторно — цього разу на сестрі одного зі знаменитих бродівских рабинів Гершона Кутовера.
Хасидські перекази розповідають, що одразу після весілля рабин Гершон спробував навчити свого нового родича мудрості Талмуду, але Ісраель вирішив не показувати, що його рівень пізнання набагато вищий, тож прикинувся дурником, який нічого не може второпати. Аби “недолугий” зять не ганьбив родину рабе Гершон подарував молодятам коня та воза і наказав вшиватися геть.
Вигнанці оселилися в глухому карпатському селі десь біля Косова, — тут вони прожили сім років.
Цей період описується в стилі житія святих пустельників. Ісраель, ніби-то, здебільшого жив у глибокій печері, розташованій на березі гірського озера. Лише на шабат він повертався до дружини. На життя він заробляв випалюючи вапно, а у будні вживав виключно пісні млинці замішані на воді, які не випікав, а лиш підсушував на сонці, розклавши на камені. Отак у самотності та медитаціях він і розробив своє вчення, яке стало найпотужнішою течією в юдаїзмі.
Пізніше Бешт згадував, що у цьому допоміг йому наставник, посланий з Неба — давній ізраїльський пророк Ахья Шилоні, який уперше “відкрився” Ісраелю, коли йому виповнилося двадцять шість років.
У “карпатський” період Бешт познайомився зі славетним отаманом опришків Довбушем, ватазі якого одного разу допоміг сховатися в своїй печері. За це Олекса подарував своєму рятівнику люльку, з якою той не розлучався до кінця життя, хоч і не палив.
На цьому зупинимося — біографія Бешта, якщо вірити хасидським переказам, була багатою, насиченою та сповненою чудес, де провидіння майбутнього та різні зцілення були лише незначними епізодами. Кажуть, цадик навіть піднімав з могил небіжчиків, які померли століття тому, аби лише поговорити з ними.
У Меджибожі Баал Шем Тов осів близько 1740 р. Поряд з ним оселилося близько шістдесяти найближчих учнів. Особливе місце серед них займали його друзі і ровесники рабе Гершон Кутовер і рабе Нахман з Городенки, які допомагали в керівництві стрімко зростаючою общиною послідовників.
Синагога, у якій служив Бешт, простояла до Другої світової і була спалена нацистами. Сьогодні на її місці стоїть повна її копія, відтворена у 2000-2004 рр за старими фотографіями та кресленнями. Поряд можна побачити розкопаний фундамент середньовічної синагоги Баха.
З давніх єврейських пам'яток до нашого часу зберігся старий кіркут (є ще й новий цвинтар ХІХ-ХХ ст.). Станом на 1990 р. там задокументовано близько двох сотень надгробків-мацев. Найдавніший датується 1555 р. Наймолодший — 1853 р. Саме на цьому цвинтарі й похований Баал Шем Тов (Бешт) та його найближчі учні.
Над їх надгробками споруджено склеп-мавзолей. Раніше ж тут стояло лише встановлене на стовпчиках шатро. Бешт помираючи просив не ставити на його могилі пам'ятника і учні виконали його заповіт. Але опади швидко зруйнували надмогильний горбик. Розповідають, що знайшовся один праведник, який придумав, як зберегти могилу не порушуючи заповіту Бешта. Ця людина з помічниками й побудували шатро. Кажуть, що повернувшись додому, ця людина сказала рідним, що зробила праведну справу і… одразу померла. Наразі надмогильний пам'ятник таки стоїть. Як і чому послідовники рабе Бешта порушили пряму заборону цадика — для автора загадка.
Сьогодні могила Бешта — місце паломництва хасидів з усього світу. У 2000 р., у зв'язку з 300-ю річницею з дня народження Баал Шем Това, поряд з цвинтарем зведено нову синагогу, а також готелі для паломників та мікву (ритуальну купальню).
Відвідати старий кіркут радимо не лише євреям. Давні, вкриті витонченим різьбленням, надгробки дуже красиві. Мацеви XVIII ст. (на цей час випадає пік розквіту різьбярства) взагалі — високохудожні шедеври. Враження дещо псують епітафії, вже в наш час підведені рідким чорним асфальтом. Чорномирдінський афоризм: “Хотіли, як краще, а вийшло, як завше”, — виявляється, стосується не лише росіян. Єдине, що в суботу туристам сюди зась! В шабат відвідувати кіркут заборонено.
Паломників тут дуже багато. У автора цих рядків взагалі враження, що вони складають чи не більшість населення Меджибожу. Принаймні 9 з 10 перехожих були саме хасидами. У районі могили Бешта навіть вказівники на вулицях виконані на івриті.
На вузьких вуличках з давньою містечковою забудовою вбрані в традиційні строї (по моді кінця XVIII, початку ХІХ ст.) хасиди виглядають напрочуд гармонійно. Навіть складається враження, що якась машина часу перенесла тебе принаймні років на сто у минуле.
Дуже колоритними є поважні старші паломники з довгими сивими бородами. Вони статечно походжають у своїх штраймлах (це така хутряна шапка, схожа на поставлене на голову колесо легковушки) та ведуть неспішні бесіди. А от молодь нагадує зграйки верескливих ґав. Для них (переважно це мешканці західних мегаполісів на кшталт Нью-Йорку) поїздка в подільську глибинку — це ще й не аби яка пригода та розвага. Тож все навкруги в радість і у дивовижу. Спостерігати за ними не менш цікаво, ніж оглядати давні пам'ятки.
Зокрема прямуючи до руїн костелу святої Трійці (про цей храм та його сумну долю далі) автор почув за своєю спиною схоже на бойовий клич Тарзана нелюдське завивання. Як виявилося, то якесь 18-19 річне створіння гналося за куркою. Створіння радісно розмахувало руками, що той вітряк. Курка тікала. Парубок насправді навіть не намагався скривдити пташку. Просто для нього то була екзотика. Жива курка, на волі і у пір'ї, а не якась обскубана тушка в целофані на полиці маркету... Коли курка прожогом влетіла в куші, “мисливець” перестав репетувати, поправив на носі окуляри і поважно почимчикував у напрямку синагоги...
Зауважу, що протягом екскурсії автор став свідком ще кількох не менш веселих сцен на тему “юні хасиди-урбаністи та сільська живність” (ніхто не постраждав). А от старші, то таки дуже солідні і поважні дядьки...
Костел Святої Трійці та церква св. Миколая
Костел Святої Трійці, а точніше його жалюгідні руїни, і сьогодні є однією з архітектурних домінант Меджибожа. Він впадає в вічі ще з протилежного, “требухівського” берега. Як він виглядав до руйнації, сьогодні нагадують лише старовині світлини. Це дійсно була окраса міста. Навіть його руїни — прекрасні.
Збудували його 1632 р. за наказом яворівського старости Адама Єроніма Сенявського. Храм являв собою однонефну хрестовокупольну споруду зведену у стилі бароко. Дах був високим ґонтовим, увінчаний главкою на восьмигранному барабані. Вікна костелу стрільчасті, високі і дуже вузькі. Останнє свідчить ще й про оборонне призначення споруди (на той час це було звичною справою). “Оборонність” засвідчують і чималої товщини стіни храму (вони навіть витримали більшовицьку вибухівку) та й саме розташування на верхівці пагорба, оточеного чималим підпорним муром. У комплексі це перетворювало костел на невеличкий, але досить неприступний замок.
Храм мав 10 вівтарів, в центральному знаходився великий образ роботи знаменитого художника Марчелло Бачареллі (1731-818 рр.), який зображував святих Рафаїла, Єроніма, Миколу та Адама. В верху того ж вівтаря знаходився герб родини Сенявських “Леліва”.
Руський воєвода князь Чорторийський заклав при костелі фундуш для утримання 12 убогих.
Остаточного вигляду храмовий комплекс набув 1812 р., коли за наказом князя Адама Чорторийського біля нього звели дзвіницю.
Храм діяв до 1929 року, аж поки не був закритий комуністами. По тому понад три десятиліття костел стояв пусткою, аж поки 1962 року, у рамках хрущовської антирелігійної кампанії його спробували висадити у повітря. Нагадаємо тоді Микита Сергійович пообіцяв, що вже 1980 р. “по телевізору покажуть останнього попа”. Збудований, аби протистояти ворожим ядрам, костел витримав вибух. З того часу центр Меджибожа прикрашають мальовничі руїни.
З сакральних памяток Меджибожа варто згадати й капличку-ротонду, що біля старого цвинтаря. Як і костел, її звели у XVII ст., але від початку не як культову споруду. Це одна з башт старих міських укріплень XVI-XVII ст. У 1800 р. вежу перебудували в цвинтарну каплицю. Суворий фортечний характер ротонди пом'якшили прямокутним притвором, декорованим пілястрами і трикутним фронтоном. Нині каплиця-ротонда розташована на приватному подвір'ї і використовується як банальний сарай. Виглядає сумно.
Наостанок — ще одна сакральна споруда, яку варто відвідати — храм Св. Миколая (1913 р.) Звели його на честь 300-річчя царювання Дому Романових, а на освячені була присутня велика княгиня Ольга Олександрівна Романова (сестра імператора Миколи ІІ).
Раніше на цьому ж місці стояла дерев'яна Свято-Троїцька церква (1771 р.). Перед початком будівництва її розібрали та продали в село Деркачі Староконстянтинівського р-ну, де вона спокійно простояла до початку 1980-х (її навіть не закривали!), але потім храм таки вирішили зруйнувати.
Храмовий комплекс цікавий тим, що дзвіниця (1881 р.) старіша за саму церкву, освячену, нагадаємо 1913 р.
Якщо є час та натхнення, то радимо просто прогулятися околицями селища. Краєвиди тут пречудові.
Світлини автора, з архіву державного історико-культурного заповідника “Меджибіж”, Анатолія Кержнера, зі сайтів: geocities.ws, gusa.ru, panoramio.com, skyscrapercity.com, videnovum.com, wikiwand.com, doroga.ua, 2queens.ru
Рекомендуємо почитати
