Меджибіж — то не тільки замок (перша частина)
Для рибалок, яким глибоко байдуже до всього, крім наживок, гачків, вудок та прикорму, тут є чималеньке водосховище повне риби... Одним словом, кожен тут знайде своє, бо селище це під яким кутом не подивишся — надзвичайно цікаве і варте, аби сюди приїхати.
Історичні віхи
Меджибіж стоїть на місці, де річка Бужок впадає в Південий Буг. Обидва гідроніми походять від слова “Бог”. Звідси і його назва, яка у давнину так і звучала Межибіж (Між Богами). З часом топонім трансформувався у Меджибіж. Правда на ідиш стара назва збереглася й досі, без усілякої привнесеної часом літери “д”. Місця, де зливаються річки, здавна приваблювали людей, аж надто коли тут маємо ще й чималу височину. Тож не дивно, що вже у сиву давнину тут виникло поселення, першу письмову згадку про яке маємо в Іпатіївському літопису. Зокрема згадується, що київський князь Ізяслав Мстиславич передав у власність Святославу Всеволодовичу 5 міст, серед яких Межибоже. Сталося це десь між 1146 по 1148 рр. У документах ХІІ ст. місто також згадується під назвою Побужжя.
У ХІІІ ст. Меджибіж входив до складу Болохівської землі. На той час воно мало дерев'яно-земляні укріплення (інших, на той час в наших краях і не було ще). Потім відійшло під руку Данила Романовича. Однак десь 1258 р. фортецю довелося розібрати, а вали зрити. Сталося це на вимогу Батиївого спадкоємця хана Бурундая, який прийшов на Галичину та Волинь на чолі величезного війська. Король Данило був змушений виконати ультиматум.
1362 р., по тому, як Великий князь Литовський Ольґерд завоював Поділля, місто переходить до Луцької землі, а згодом — до Великого князівства Литовського. На той час його власниками були подільські князі Корятовичі (за іншою версією волинський князь Любарт).
1444 р. Меджибіж приєднано до Польського королівства і він стає адміністративним центром Меджибозького округу.
Розгорнуту інформацію про старост та феодалів-власників міста опустимо. Зауважимо, що місто у різний час належало Зборовським, Гербуртам (зокрема Ганні Гербурт, прабабці польського Короля Яна III Собеського), Сенявським та Чарторийським. Згадаємо ключові моменти.
1593 р. — на прохання Адама Єроніма Сєнявського (старшого), король Сиґізмунд III Ваза надав Меджибожу маґдебурзьке право. Жалувальна грамота, крім відповідних прав накладала на міщан і певні обов'язки. Зокрема, жителі Меджибожа зобов'язувалися тримати оборонні споруди міста у порядку — копати рови, ремонтувати та будувати стіни та утримувати своїм коштом гарнізон. Кожен міщанин також мусив мати у себе зброю та запас куль і пороху. В разі нападу ворога всі чоловіки мали ставати до оборони. Розумно, до речі. Особливо вважаючи, що місто стояло якраз на з'єднанні Кучманського та Чорного шляхів, якими регулярно ходили татарські загони під час грабіжницьких нападів на Поділля та Галичину.
За Хмельниччини гетьманські війська двічі (1648 р. та 1650 р.) захоплюють замок.
У 1672–1699 р.р. Меджибіж, як і все Поділля, знаходиться в складі Османської імперії і стає адміністративним центром санджаку Подільського еялету. Про ці часи й досі нагадують чисельні, специфічної форми турецькі люльки (деякі навіть з клеймами майстрів виконаними арабською в'язью) виставлені в місцевому музеї. Там їх чомусь названо “козацькими”. Будемо, одначе, вважати, що у цьому разі музейники не помилилися, — козаки часто палили “трофейні”. До турецького періоду, швидше за все, належать і кам'яні ядра (османи надавали перевагу саме таким).
.
Зауважимо, що у ході війни з османами першими Меджибіж захопили татари, але 16 листопада 1672 року польські війська на чолі з Миколаєм Єронімом Сенявським ненадовго відбили місто, витявши усіх загарбників.
У результаті другого поділу Речі Посполитої (1793 р..) Поділля відійшло до Росії. Всі маєтки князів Чарторийських, у тому числі Меджибіж, були конфісковані царським урядом, але 1795 року все повернули у власність магнатам. Не виключено, що цьому посприяла протекція спадкоємця російського престолу Олександра Павловича (у майбутньому царя Олександра І) — друга юності Адама Чарторийського. Але пан Адам любов до Польщі поставив вище монаршої дружби. Згодом він активно підтримав Листопадове (Польське) повстання 1830-1831 рр., навіть став міністром в уряді повстанців. Після придушення заколоту маєтності князя знову конфіскують. Меджибізький замок відходить військовому відомству. Згодом тут облаштовують казарми.
На цьому в короткій історичній довідці про Меджибіж поставимо крапку. По тому все було як і у всіх — революція, війна між Червоною Росією та УНР, НЕП, колективізація, репресії, Друга світова війна та окупація тощо...
Зупинки по дорозі
Меджибіж розташований за 25 км від Хмельницького десь за кілометр від Вінницької траси. Селище належить до Летичівського р-ну. Сам райцентр теж настійливо радимо відвідати — тут збереглися залишки замку, є давній монастир з чудовим старовинним костелом. Втім про Летичів іншим разом.
Десь за 700-800 метрів від траси Хмельницький-Вінниця в селі Требухівці (передмістя Меджибожа) робимо першу зупинку. Тут варто оглянути муровану церкву Івана Богослова (1812-1818 р.р.). Цікаво, що на відміну від більшості сільських храмів Хмельниччини вона майже весь час була діючою. Закривали її лише 1936 р., але по тому, як німці у 1941 р. її знову відкрили, церква вже не закривалася. Вона пережила навіть атеїстичну хрущовську вакханалію початку 1960-х років (тоді, нагадаємо, в Україні було закрито та зруйновано сотні храмів). Крім власне церкви радимо оглянути поховання ліворуч від нього. Там можна побачити кілька цікавих надгробків.
Від храму вже видно вежі та стіни замку. Але квапитися не радимо. На “требухівському” березі Південного Бугу, перед самою дамбою варто зробити ще одну зупинку.
Одразу ліворуч зверніть увагу на місцеву ГЕС. Об'єкт діючий, тож потрапити на його територію — проблема (та й не потрібно). Станція цікава, як зразок промислової архітектури середини ХХ ст. Але це не головне. Під огорожею станції (зі сторони мосту) починається досить карколомна стежечка, що виводить на берег Бугу, звідки можна зробити чи не найкрасивішу світлину замку (і, звісно, самому увічнитися на його тлі). Тож — уперед!
Ліворуч від дороги, що веде через дамбу, теж варто прогулятися. Берег водосховища дуже красивий та мальовничий. Верби, очерети та все таке. До того ж звідси відкривається чудова панорама на Меджибіж та замок. Також тут, на правому березі Бугу, стовбичить (у прямому та переносному значенні) одна з міні-родзинок селища — великий цегляний чотиригранний стовп з лелечиним гніздом на верхівці. За народними переказами, які ретрансльовані у безлічі путівників та публікацій в медіа, цього стовпа нібито встановили на могилі якогось турецького воєначальника. Як варіант — у пам'ять турків похованих на мусульманському цвинтарі, що був за переказами саме тут. Стовп дійсно датується XVII ст., але жодного відношення до османів він немає (та й мусульманського цвинтаря на цьому місці не було теж). Колись на цій колоні у давнину стояла звичайна придорожня “фігура”. А от що за зображення було встановлене зверху на жаль невідомо.
У глибині самого Меджибожа, неподалік селищного парку є ще одна подібна колона, лише кругла. Вона теж датується XVII ст. Легенди і її приписують османам, але й це — звичайний “фігурний” постамент.
На самій дамбі можна оглянути механізм, що піднімає заслони шлюзу (доступ вільний). Це буде цікаво переважно тим, хто полюбляє старий “індастріал”.
Одразу по той бік дамби впираємося у ще один “старожитний” об'єкт — водяний млин ХІХ ст. Споруда ця хоч і давня, симпатична, але все ж досить тривіальна. Тож затримуватися тут надовго не варто. Попереду чекає головна пам'ятка — знаменитий Меджибізький замок.
Твердиня над Бугом
Перші писемні відомості про мурований замок у Меджибожі датуються 1516 р. Але, швидше за все, стіни з каменю з'явилися тут набагато раніше — ще у 2-й половині XIV ст. Цим ж часом датують і будівництво замкової церкви.
На сьогодні, завдяки праці істориків, вдалося чи не повністю відтворити усю еволюцію цитаделі — коли і у якому порядку зводилися її мури та башти, коли вони перебудовувалися та надбудовувалися, коли взагалі демонтувалися. Але заглиблюватися в це не станемо. Передовсім з причини, що це виллється в окреме і чимале дослідження. До того ж принаймні 95% читачів навряд чи зрозуміють специфічну фортифікаційну термінологію, яку не кожен дипломований історик знає. Тож усі ці “пунтони”, “протобастіони”, “бастеї” (хто з вас знає, чим вони відрізняються від “бастіонів”?) та інші “куртини” пропустимо. Зауважимо лише, що протягом усієї своєї історії у зв'язку з еволюцією озброєнь і військової тактики фортеця неодноразово перебудовувалася та модернізувалася.
З кінця XVIII ст., коли замок повністю втрачає будь-яку оборонну функцію, він використовується виключно у ролі резиденції Чарторийських. Остаточного (сучасного) вигляду він набуває під час господарювання російських військових, які тут оселяються від 1848 р. У цьому місці варто зупинитися більш докладніше.
Серед перших “постояльців” замку був Петербурзький Уланський полк. По тому — 48-й Одеський піхотний полк. Далі — 12-й Охтирський Гусарський полк. Останній був одним з найелітніших військових підрозділів Російської імперії. Варто зазначити, що його августійшим шефом був прусський принц Фрідріх-Карл, який по сумісництву був ще й російським фельдмаршалом. По тому охтирцями опікувалася велика княгиня Ольга Олександрівна (сестра імператора Миколи ІІ). Меджибізькі вояки були улюбленими “іграшками” російських монархів. Зокрема, до Меджибожа на маневри приїздили імператори Микола І та Олександр ІІ.
Про "височайший" візит останього пізніше згадував полковник Володимир Михайлович Лермонтов (1874-1954) (родич відомого поета), який служив у згаданому полку:
“В 1896 году полк был переведен еще ближе к австрийской границе и расположился в Меджибоже. Штаб полка стоял в бывшем замке польского помещика Чарторыйского. Здесь примерно в 1860-х годах стоял Кирасирский полк, которым командовал мой дед, Владимир Матвеевич. Он не дурно рисовал, и в одном из залов на большой стене изобразил свой эскадрон на вороных лошадях, и впереди самого себя. Тут как раз были получены сведения, что в Меджибож едет Государь Александр II, и эту картину заклеили обоями.
Меджибож – это бывшая турецкая крепость с амбразурами в стенах. Вокруг – громадное военное поле, на котором учился Кавалерийский корпус, состоявший из двух дивизий. Одной из них – 12-й, командовал прибывший сюда из Царского Села мой дядя, Александр Михайлович Лермонтов. Вторая дивизия была казачьей”.
Звісно, що елітні вояки потребували елітного ж “облямування”. Від 1848 р. починається чергова грандіозна реконструкція замку. Всі споруди перебудовують у модному на той час романтичному стилі, оздобленому псевдоготичними формами. Тоді ж корпуси, башти та мури увінчують декоративними зубцями.
Одночасно масивну північно-східну круглу башту надбудували декоративною восьмигранною вежею, прикрашеною стрільчастими вікнами. У ній було облаштовано офіцерське зібрання, на честь чого її й назвали “Офіцерською”. Тоді ж стіни всіх будівель і фортечні мури покрили білим вапняковим тиньком. Романтична біла споруда, що відбивалася у водах Бугу, виглядала надзвичайно ефектно (та й сьогодні — нівроку). Саме завдяки вапняному тиньку замок й отримав назву “Білий Лебідь”.
Завершуючи “військову” тему варто згадати, що 1917 р. саме у районі Меджибожа відбулася реорганізація українізованого 34-го корпусу під командуванням Павла Скоропадського (його штаб на той час був у замку) в Перший Український Корпус.
Пізніше гетьман згадував:
“... Я зі штабом розташувався в замку, частини — в самому Меджибожі і в таборі поблизу містечка. Українізацію почав з того, що всіх членів всіляких комітетів, всіх великоросів і євреїв-солдатів передав у 41 корпус, залишивши у себе з цього контингенту лише кращих. На місце вибулих приходило українське поповнення. Особливо приємно, що серед нового українського елемента не було озлоблених, незадоволених, розпропагандованих людей…"
Військові базувалися у фортеці до кінця 1920-х років. По тому тут облаштували маслозавод. Під виробництво пристосували лише замкову церкву (про неї — нижче), інші ж споруди одразу ж зазнали руйнувань. Хазяйновиті пролетарі виламували та розтягували усе, що могло б знадобитися в господарстві — від віконного скла та “столярки” до дощок з підлоги. Головним ж трофеєм була бляха з покрівель. Не варто пояснювати, що позбавлені даху споруди одразу ж почали руйнуватися. Найбільших ж руйнувань замок зазнав у повоєнні часи, коли селищна рада дозволила місцевим жителям розбирати мури та корпуси замку на будматеріали. Охороняти пам'ятку почали лише з кінця 1960-х. Тоді ж потроху почали консервувати та реставрувати замкові споруди. В 2001 р. Меджибізький замок отримав статус державного історико-культурного заповідника.
Реставрація в фортеці триває й досі. Звісно, металочерепичні дахи трохи дисгармоніюють зі стародавніми мурами, але хоч так, ніж ніяк. Музейники залюбки замінили б їх на гонорову череп'яну дахівку чи ґонт, але все упирається у фінансування. Тут підходить мудрість “Коли немає гербової, пишемо на звичайній”. Покрівлю можна завжди замінити — були б на це гроші. А от як розваляться стіни — то вже справжня біда. Зокрема, 23 грудня 2014 p. стався обвал західної стіни палацу Сенявських-Чарторийських. Наразі руїни обгороджено і туристам туди — зась.
Головною домінантою замкового двору є мурована церква святого Миколая (вона ж Замкова церква). Звели її ще у XIV ст. за Корятовичів. Правда, на сьогодні від того храму вціліли лише невеличкі фрагменти. По тому як у 1432 р. Поділля відійшло Польщі, а замок перейшов у коронне (державне) володіння, православний замковий храм нові господарі перетворюють на католицький костел. 1586 р. за наказом співвласника Меджибожа Рафаїла Сенявського майже повністю розбирають старий храм і на його місці зводять готичний костел. Останній у роки османського володарювання на Поділлі, коли в замку стояв турецький гарнізон, встиг побути в ролі мечеті. Тоді на даху колишнього храму звели мінарета. В середини XVIII ст. костел дещо перебудовують, надавши йому модних на той час барокових форм.
Храм був католицьким до 1831 р, по тому його переосвятили у православну церкву Св. Миколая. 1919 р. храм був закритий комуністами (нагадаємо, на той час тут стояла радянська військова частина). Церкву повернули вірним (УПЦ КП) лише 2005 року.
На що варто подивитися та звернути увагу
У першу чергу звісно оглянути самі фортечні споруди і засунути свого носа усюди, де це дозволено. Де не дозволено — висять відповідні таблички, а де зовсім не дозволено, — ще й огорожа. Також варто піднятися на верхівку “Лицарської башти” — звідси відкривається чудова панорама на фортечний двір та околиці. Звісно потрібно відвідати і чисельні замковф музеї. Особливо вражає Музей пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Інші, хоч і цікаві, але тривіальні, з досить стандартною експозицією — трішки археологічних знахідок, трішки старої зброї, трішки етнографічних експонатів...
Найкраще ж відвідати замок, коли тут проходить традиційний Всеукраїнський історичний фестиваль “Стародавній Меджибіж” (зазвичай його приурочують до Дня Незалежності). У фестивальні дні кожен може поринути у середньовічну (а також фентезійну) атмосферу, повболівати на лицарських турнірах, повчитися стріляти з лука у справжніх ельфів, та послухати менестрелів.
Втім і без історичних реконструкторів екскурсія до Меджибізького замку залишить по собі яскраві та приємні спогади.
