Поразка повстання Михайла Глинського (1508 р.) завершила спроби українсько-білоруської аристократії відновити Руську державу в межах України та Білорусі. Внутрішні причини поразки повстання крилися в небажанні земян (шляхти) північно-східних територій Литовсько-Руської держави підтримати ідею відокремлення від Польщі й Литви. Будучи головною військовою силою у краї, вони попри це надали перевагу привілеям польської шляхти, що мали поширитись на них у результаті повної злуки Литви з Польщею. Це підривало сили руських аристократів, які після поразки повстання дедалі більше втрачали своє панівне становище в державі. Разом з тим набирала сили шляхта, яка позбавляла магнатів їхнього впливу й розширяла свої права, що знайшло найбільш яскраве відображення в законодавчій пам’ятці — так званому «Литовському статуті». Найбільше, на що спромоглися за таких умов литовсько-руські магнати, — це підтримка православної церкви. Олельковичі, Острозькі, Масальські, Вишневецькі, Капусти, Огінські, Воловичі, Бєлєвичі, Хрептовичі дарують свої землі й відписують гроші та інше майно православним церквам та монастирям і стають їх патронами, влаштовують при церквах школи.
Так, у своїх Мукободах Іван (Ян) Литавор Хрептович 1513 р. засновує при православній церкві школу. 1519 р. Федір (Федко) Хрептович зробив фундішевий запис Лавришевському монастирю, віддавши йому у вічне володіння значні земельні наділи, а 1522 р. він же отримав від Сигізмунда І грамоту на право «подавання» (Jus patronatus) цього монастиря, тобто став його благодійником і патроном. Близько цього часу «пани Людмила Юревна Хребтовичовая... улюбивши собь вьру старожитную православную греческую, в се ее милость сь поколенья предков своих уродила, в именю малжонка (чоловіка) свого Липском, лежачом у повете Городенском, церковь збудовала и до нее попу на выхование зь ласки доброты и повинносте своей христианской две волоки земли того ж именя Липского у Сервехь з деревом бортным и со пчолами надала на вьчные часы, то укгрунтувавши, при той церкви Липской зоставить рачила (побажала)». В тому ж XVI ст. один з Хрептовичів «придал на церковь стго (святого) великомученика Дмитрея в Щорсех (родовий маєток Хрептовичів) по души жоны своее Овдотьи Ивановны, горское земли отчизное именья своего кочицкого на десять бочок на вечность». У «Тератургімі» Кальнофойського знаходимо й інших Хрептовичів — вже серед благодійників Києво-Печерської лаври.
У другій половині XVI ст. Польща домоглася своїх давнішніх цілей: опанувати Литовським князівством і перетворити персональну унію, проголошену ще 1385 р., на реальну унію двох держав, хоч би як противилися цьому великі литовсько-руські пани.
У Любліні 1569 р. було укладено нову унію, за якою Польща з Литвою стали однією державою — Річчю Посполитою; при цьому Велике князівство Литовське зберігало деяку автономію: в нього залишилися свої адміністрація, військо, фінанси, печатка й герб. Крім того, на певний час урядовою залишилась руська (стара українська й білоруська) мова та як чинне законодавство — «Литовський статут».
Люблінською унією закінчилася понад двохсотлітня литовсько-руська доба в історії України. Руські землі Великого князівства Литовського своєю більшою українською частиною перейшли до Польщі, — крім Підляшшя та Полісся, які разом з білоруськими землями залишились у складі князівства до розборів Речі Посполитої у кінці XVIII ст. Відсутність своєї держави за умов переселення значної маси польської шляхти на родючі українські землі й швидкої полонізації поставило перед українцями дилему: або зректися політичного життя, або полонізуватись, тобто зректися своєї нації.
Певні перепони полонізації ставила руська православна церква, але й вона у другій половині XVI ст. переживає період занепаду. У той час значно підупала влада митрополитів, оскільки вони уже втратили право призначати єпископів. їхні кандидатури вибирали у Великому князівстві Литовському «Пани-Рада»; великий князь їх затверджував або й призначав самостійно, здійснюючи цим своє право «подавання хлібів духовних», тобто маєтностей, що належали до єпископських кафедр. Таким же чином надавались і архимандрії. Великі князі й королі призначали навіть митрополитів. Проте з XVI ст. ця практика дещо змінилась, і вони стали тільки затверджувати митрополитів, висунутих на заїздах князів, панів, шляхти й вищого духовенства. Все це ставило вищу православну ієрархію в залежність від світської влади й робило єпископські кафедри та архимандрії ласим куснем для осіб, мораль яких була часто далека від душпастирської. Вищі духовні посади надавались навіть за військові та інші заслуги людям, які не мали на них бодай формальних прав. При призначеннях широко застосовувалась протекція з характерними наслідками — непотизмом та симонією. Такі ієрархи розглядали свої духовні посади передусім як засіб матеріального збагачення. Вони вели цілком світський спосіб життя: влаштовували гучні бенкети, їздили на полювання, оточували себе озброєними слугами, разом з якими чинили всіляке насильство й навіть розбійні наїзди на сусідів. Особливо «прославився» в цьому відношенні луцький єпископ Кирило Терлецький, якого притягали до суду за вбивства, ґвалтування жінок, розбій. Не кращої поведінки був і супрасльський архимандрит Тимофій Злоба, позбавлений 1589 р. посади за вбивство. Київського митрополита Онисифора Дівочку було усунуто з кафедри за двоєженство.
Шкодив авторитету церкви й «патронат» світських осіб над церквами й монастирями, який по суті мало чим відрізнявся від того ж самого «подавання», хоч і здійснювався тільки щодо ігуменів менших монастирів та священиків. Канонічно не регульоване право патронату перетворилось на спадкове й передавалось за заповітом. Це давало можливість ставати патронами православних церков та монастирів людям, які перейшли в католицизм або протестантизм, що з другої половини XVI ст. робить значні успіхи у Польщі та Литві й знаходить відгук на Україні. «Дезорганізація української церкви у другій половині XVI ст., — писав М. Грушевський, — особливо в останній чверті його доходить крайніх границь».
Саме в цей час на авансцені церковних та суспільно-політичних подій в Україні з’являється досить колоритна постать — Мелетій Хрептович, нащадок п’ятого сина Богдана Хрептовича — Василя, який мав сина Олехна, потомство котрого називали Богуринськими. У сина Олехна Івана було п’ятеро синів; Семен, Данило, Кіндрат, Мелентій (Мелетій), Іван та дві дочки. До того як прийняти духовний сан Мелентій Хрептович служив у війську. Як розповідав його брат Данило, «замки будовал, места осадил и в войну при королю его милости з немалым почтом служил, за то от-короля, его милости, нагороду через лист обецаную, с подекованием мель». Закінчивши військову кар’єру, Мелетій, за звичаєм того часу, мав право шукати нагороди за службу в отриманні «к уживанью» якогось багатого монастиря або доходної єпископії; внутрішні спонуки рішення прийняти необхідний для цього духовний сан нам не відомі. Та хоч би як там було, король Генріх Валуа 1574 р. видав йому жалувану грамоту на Києво-Печерську архимандрію, в якій, однак, йому вдалося закріпитися не раніше 1576 р., діставши підтверджуючу грамоту вже від короля Стефана Баторія.
У грамоті розкрито самий механізм отримання такої посади: Мелетій подав королю акт про добровільне обрання його ченцями на архимандрита, попередню грамоту Генріха і, крім того, «права і привілеї монастирські». Відтак «Пани-Рада Корони польської та Великого князівства Литовського, а також посли землі Київської в Торуні на теперішнім сеймі від імені всіх князів, панів, шляхти, обивателів землі Київської, маючи від них повноваження та повністю погоджуючись з печерськими ченцями щодо Мелетія Хрептовича, клопоталися, щоб ми (король) його як людину достойну цього хліба духовного затвердили своєю грамотою».
Цій новій грамоті передувала боротьба Мелетія з обраним раніше ченцями архимандритом Сильвестром Єрусалимцем. Перипетії цієї боротьби досить характерні: Мелетій Хрептович, за тогочасним документом вже «Мелешка Богуринський, колишній чернець Києво-Печерського монастиря», приїздить до Мінська, де зустрічає свого суперника архимандрита Сильвестра, що приїхав до митрополита у своїх справах. Про те, що відбулось між Мелетієм і Сильвестром, довідуємось з листа князя Костянтина Костянтиновича Острозького до віленського воєводи й литовського маршалка Яна Ходкевича. Мелешко Богуринський, «людина непобожна», як кваліфікує його князь Острозький, «злодій і святокрадця монастиря Печерського, котрий перво сего скарбу церковного немало покрав, коли там був чернцем за поміччю і радою Мінського воєводи і за допомогою слуг мінського підстарости Станковича, учинив напад на помешкання Сильвестра, під час чого ображав його і пограбував так, що сам Сильвестр з слугами залишились в одних сорочках».
Сильвестр повідомив про це Києво-Печерський монастир, і той подав на Хрептовича скаргу до земського з’їзду, що відбувався в Києві. Земство у свою чергу поскаржилось київському воєводі князю Острозькому, а той відписав про напад віленському воєводі Яну Ходкевичу.
Проте Мелетій був усе-таки виправданий королівським судом. Мабуть, переважило те, що він був родичем Яна Ходкевича й мав грамоту на монастир від короля Генріха, чого не міг отримати Сильвестр, бо Генріх Валуа втік до Франції, де під іменем Генріха III успадкував після Карла IX французький престол. В Речі же Посполитій з 28 липня 1574 р. до початку 1576р. було безкоролів’я.
Отаким чином Мелетій Хрептович з 1576 р. став повноправним архимандритом і в цьому сані почав управляти Києво-Печерським монастирем, спрямовуючи свою енергію на покращання матеріального стану обителі, убезпечення її від втручання в справи воєвод і шляхти та звільнення від деяких державних повинностей. Лаврські документи рясніють відомостями про численні позови до суду різних осіб, що посягали на монастирські угіддя. Хрептович судиться з князями Полубенським, Микитиничем, Слуцькими, котрі накладали руку на церковні прибутки, скаржиться на князя Вороницького та його жінку за напади на монастирські грунти тощо. Хрептович домагається відновлення для Лаври ставропігіальних прав й отримує від Константинопольського патріарха Єремії відповідну грамоту. Тут, однак, не обійшлося без обману: архимандрит підсунув патріархові підроблену грамоту Андрія Боголюбського, що нібито з прадавніх часів підтверджувала права і привілеї Лаври. Єремія, як він сам висловився в іншому документі, «при неумістності (незнанні) мови Руської і Словенської», не став доскіпуватись до автентичності поданого йому документа. Наступною операцією Мелетія Хрептовича було оволодіння Володимиро-Берестейською єпископією, однією з найбагатших православних кафедр Речі Посполитої. «Піклуючись про інтереси Лаври, — писав його біограф Є. Шпаковський, — Мелетій не спускав ока зі своїх особистих: в 1579-му році йому трапилась нагода придбати Володимирську єпископію, і він цю нагоду не проґавив».
Претензіям Мелетія на Володимиро-Берестейську єпископію передували такі обставини: єпископ Фєодосій Лозовський, який свого часу за допомогою військової сили відбив кафедру в Іони Борзобогатого-Красенського, хоч той і мав на неї королівську грамоту, на старості літ вирішив відійти від справ і надумав за достатню ціну знайти собі наступника. Претендентів виявилося двоє: белзький суррогатор Станіслав Жолкевський і Мелетій Хрептович. Жолковський перший отримав від короля право на цю єпископію, але, мабуть, запропонував Лозовському меншу ніж той бажав суму і йому було відмовлено. Відтак Лозовський порозумівся з Мелетієм, котрого і представив Стефану Баторію як найкращу кандидатуру. Король, вже знаючи Хрептовича та його аристократичні зв’язки, дозволив Лозовському «спустити» єпископію, скріпивши це грамотою від 23 грудня 1579 р.
Далі події розгортаються нестандартно. Замість прийняти висвяту і приступити до єпископських обов’язків, Мелетій видав письмове доручення своєму братові Семену Хрептовичу та зятю Лозовського, володимирському війту Михайлу Дубницькому, де писав, що хоч він і введений у володіння Володимирською єпископією, але з певних причин, які не пояснюються, здає в довічну оренду «тоє святе мєстце» колишньому єпископу, передаючи управління всіма церковними справами вищеназваним особам. Отже, було укладено угоду, метою якої було забезпечити з найбільшою гарантією перехід володимирської єпископії по смерті Феодосія Лозовського до Хрептовича, залишивши першому за велику купу грошей право довічного володіння єпископією.
Тільки 1589 р. по смерті Лозовського Мелетій висвячується на єпископа й, таким чином, обіймає дві значні посади разом — єпископію та архимандрію. Можливо, він міг би стати й митрополитом, тим паче, що Константинопольський патріарх Єремія, приїхавши в Україну в 1588—1589 рр., позбавив Онисифора Дівочку сану митрополита. Однак своїм втручанням у справи місцевої церкви патріарх викликав незадоволення владик, котрим, до того ж, не сподобалось і надання ставропігій братствам, які тим самим виходили з їхньої юрисдикції. Більше того, не рахуючись з думкою єпископів, він висвятив на митрополита Михайла Рогозу, підтриманого лише світськими особами. Мелетій, який і сам спирався на світську владу, став на бік нового митрополита й разом з ним виступив проти інших єпископів, що зібрались на таємний з’їзд в Белзі. Тут четверо ієрархів: єпископ Луцький Кирило Терлецький, єпископ Львівський Гедеон Балабан, єпископ Пинський і Туровський Леонтій Пельчицький і Белзький Діонісій Збируйський оголосили про свою опозицію митрополиту и ухвалили піддатися римській церкві. Піднята на з’їзді ідея унії, як ми знаємо, була реалізована на Берестейському соборі 1596 р., до якого Мелетій Хрептович не дожив. Він помер у січні 1593 р. в лаврському маєтку Луцького повіту — Городку, і тому важко сказати про його ставлення до унії. Відомо, що митрополит Михайло Рогоза підписався під унією, що ж до позиції Мелетія, то він дав своє благословення й письмову згоду на заснування в Бересті братства при Борисоглібському приділі Миколаївської церкви, на що в жовтні 1592 р. було отримано королівське затвердження. Братство було зрівняно у правах з Львівським та Віленським, при ньому було заплановано відкрити греко-латино-польсько-руську школу. Отож самий факт заснування Берестейського братства свідчить про підтримку Хрептовичем православної церкви. Водночас чимало ієрархів ставились до братств переважно негативно. Незалежність братств від їх влади була одним з аргументів виправдання переходу більшості з них до унії з римською церквою.
Ще не встигло охолонути тіло Мєлетія, як над його труною закружляла зграя вороння. Рідні, наближені, ченці його монастиря, клірошани наввипередки поспішали накласти руки на залишене небіжчиком добро, причому робили це не стільки за законом, скільки шляхом насильства й захоплення. Коли протопоп соборної Володимирської церкви Дмитро Прокопенський, дізнавшись про смерть свого єпископа, приїхав до Городка скласти опис церковного майна й паперів, то дізнався, що реєстр уже зроблено й речі опечатано возним Луцького повіту Брянським, ровенським старостою Модлевським і Луцькою капітулою. Прокопенському нічого іншого не залишилось як повернутись додому, зробивши запис про ці події у градській володимирській книзі.
Залишилась і скарга Данила Хрептовича, брата Мелетія, про розкрадання єпископського майна. Приїхавши в Городок, Данило побачив там картину повного розгрому. Мало того, до Городка, як сказано у скарзі, — «неведати для чого» прибув відомий своїми розбоями луцький єпископ Кирило Терлецький, котрий забрав інвентар (опис) майна небіжчика та зацікавився листами, які він зі своїм приятелем Вільгорським «розбирали й розглядали, а иншие дей сами до себе, пошарпали, попалили». Хоч Терлецькому важливо було передусім загарбати різні папери на маєтки та грунти, однак він не погребував і цінними речами. Як дипломатично висловились опитані слуги небіжчика, «ми дей ведати не можем, хто што взял, только дей ведаем, же и мантию аксамитную и клобук єдвабний его милость, отец владыка Луцкий взял».
Мелетій Хрептович був останнім представником волинської гілки Хрептовичів-Богуринських, що залишив слід в українській історії. Як і багато інших українських панів та шляхти, Хрептовичі починають «дезерцію» до польського табору, покидаючи свою батьківську православну віру, мову та звичаї і перетворюючись на католиків-поляків. Одні роблять це тому, що виховувались в єзуїтських школах, других приваблювала близька до західноєвропейської польська культура, треті — внаслідок переходу в римо-католицьку віру заради більш швидкого досягнення державних посад. Таке траплялося майже в кожній аристократичній українській родині. Навіть славний рід князів Острозьких, відомий своєю опікою над православною церквою, після смерті 1608 р. старого князя Костянтина перестає бути українським. Його діти й онуки стали католиками, а на місці заснованої ним Острозької православної академії єзуїти поставили свою колегію. Старе українське панство перестало обороняти українську церкву...
У «Треносі», або «Плачі східної церкви...» (1610) Мелетія Смотрицького, котрий і сам невдовзі перейде в уніатство, православна церква з болем і жалобою звертається до своїх синів-відступників:
«О єпископи, єпископи, чи вам не досить ще тої неоціненної втрати, яку я понесла через вашу недбалість, таку велику втрату в золоті, сріблі, в перлах, в дорогих каміннях, в котрих я пишалася, як найславніша королева! Де тепер той безцінний камінь карбункул, блискучий як світильник, котрий я носила в короні голови моєї між іншими перлами, як сонце серед звізд, — де дім князів Острозьких, що сіяв понад усі інші блеском світлості своєї старої віри? Де інші дорогі каміння тої корони, славні доми руських князів, безцінні сапфіри, неоціненні діаманти; княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Масальські, Лукомські, Ружинські та інші незчисленні, що їх довго було б рахувати? Де поруч них і інші мої неоціненні клейноти? Де тепер родовиті, славні, великомислені й давні доми по всім світі голосною доброю славою, могутністю і відвагою народа руського відомі — Ходкевичі, Глібовичі, Кишки, Хрептовичі (розрядка моя. — Авт.)?..»
Людина і світ. — 1998. — № 5 - 6. — С. 43—47.
кандидат філософських наук