Ми ніколи не наїмося. Навіть, коли наситимо шлунок їжею, все одно ми знову захочемо їсти. Потім, а може й відразу.

Ми завжди хотітимемо більше. Більше об’їдків із смітника, більше черствого хліба, більше сендвічів, більше московської ковбаси, більше чорної ікри. Така наша людська природа.

Коли ми «з’їдаємо» один телефон, нам хочеться інший, кращий, дорожчий. Коли «з’їдаємо» порцію любові чи доброти, нам цього мало і хочеться висмоктати з когось ще любові, ще доброти, ще милосердя. Наїстися, витерти губи і хотіти ще.

Коли нам не дають те, що ми хочемо, ми вимагаємо. Плачемо, кричимо, влаштовуємо істерику, ображаємося, мовчимо, б’ємося в припадку на підлозі, вимагаємо, погрожуємо, примушуємо. В дитинстві ми добивалися свого фразою: «Я хочу!». В зрілому віці ми вимагаємо «коректним» реченням: «Я маю право!». Слова різні — суть та ж сама.

Ми переконуємо себе та інших, що «їсти» — це наша природня потреба, що без цього ми не зможемо жити, ми помремо. Будь-яку спробу обмежити нас в «їжі» ми розцінюємо як провокацію, як диктатуру, як жорстокість. Наші мітинги прикрашають транспоранти з написами: «Я хочу!», «Я маю право!», «Я маю право хотіти!».

Ми обурюємося, коли бачимо багатих, які споживають дорогу «їжу», але самі потай мріємо бути на їхньому місці. Ми дуже смиренні, коли нам щось дають, і готові вбити, коли дають не те, що хочемо. І нам по барабану, чи це батьки, чи депутати.

Наші молитви до Бога із формулюванням «Дай», насправді направлені до вівтаря в середині нас. Бо просячи «хліб насущний» у Всевишнього, ми покірно приносимо його в жертву широко роззявленому ротові Молоха в нашому шлунку. Молох чавкає, пускає слину і просить ще.

І як би ми благородно та політкоректно не називали те ненаситне бажання всередині нас, воно має свою власну древню та автентичну назву: «Пожадливість». Ім’я може змінюватися, суть завжди залишається однакова.

Одного разу Хтось із Неба захотів нам дати розум. Щоб ми думали ним, а не шлунком. Щоб менше їли, щоб стримувалися, щоб розбили вівтар всередині себе. Але Молох в шлунку закричав: «Розіпни!», і ми покірно сказали: «Нехай буде воля твоя!». І розіп’яли.

Отой із Неба висів і з любов’ю дивився на нас, у яких бог — це шлунок, які живуть, як хочуть, а хотіння прирівнюють до життя. Він помирав, а разом з тим Любов переповнювала декого з нас. Його Любов, яка вище всякої пожадливості і бажання.

Більшість цього не зрозуміла, не помітила, не сприйняла. Більшість продовжує їсти, хотіти і вбивати за їжу і хотіння. Але Любов залишилася і продовжує рятувати тих, хто її не достойний. Рятувати самих від себе.