Міністр-богослов

Людина і світ. — 2001. — №8. — С. 11-18

До 120-річчя з дня народження В. Зиньківського

Кілька років тому Крутицьке патріарше подвір’я видало спогади протопресвітера В. Зиньківського (1881-1962) «Пять месяцев у власти». Для більшості тих, хто знав філософські, богословські й педагогічні праці професора Зиньківського, була несподіванкою його роль державного службовця, міністра ісповідань. Як випливає із самих спогадів, і сам Василь Васильович доволі двоїсто ставився до свого «ходіння у владу», тим більше, що він був міністром ісповідань в українському уряді, а на еміграції підтримував стосунки майже виключно з російськими колами. Однак опубліковані останніми роками дослідження та документи засвідчують, що його діяльність у період Гетьманату заслуговує на схвальні відгуки й може вважатися ледь не взірцевою з погляду облаштування державно-церковних відносин — як щодо обстоювання інтересів світської влади, так і з огляду на максимально можливе невтручання в життєдіяльність церковного організму. На жаль, цей досвід залишається незатребуваним, додатковим свідченням чого є те, що про ювілей Зиньківського, одного зі знаних православних філософів XX ст., на його батьківщині не було згадано ні в наукових, ні в церковних колах.

Василь Васильович Зиньківський народився 1881 р. у Проскурові (нині Хмельницький). У своїх спогадах він відзначав, що був за походженням на 7/8 українцем, однак завжди тяжів до російської культури. Так, під впливом Писарєва в 15 років він став атеїстом, однак з часом подібні захоплення поступово відпали. Зиньківський закінчив фізико-математичний факультет Київського університету, паралельно слухав лекції на історико-філологічному факультеті. Магістерську дисертацію «Проблема психічної причинності» написав у Німеччині. В рідному Київському університеті був доцентом, а з 1915 р. — професором. Поряд із науковою та викладацькою діяльністю Зиньківський брав участь у громадському житті, був активним членом Релігійно-філософського товариства. Після лютневої революції 1917 р. професор Зиньківський бере участь в єпархіальних та всеросійських церковних з’їздах, підтримуючи ідею проведення церковних реформ. Він був прихильником скликання Всеукраїнського церковного собору й учасником засідань його першої сесії. Важко переоцінити його роль у тому, що засідання Собору було відновлено влітку 1918 р. Будучи вже міністром ісповідань Української Держави, Зиньківський докладав титанічних зусиль для того, щоб внутрішньо-церковні проблеми й питання статусу та юрисдикції Української православної церкви розглядалися не самим тільки єпископатом, а й репрезентативним вищим церковним органом — Всеукраїнським собором. За час його діяльності як міністра (травень-жовтень 1918 р.) Міністерство ісповідань було перетворено на ефективний механізм, що забезпечував більшість напрямків, де перетиналися державні й церковні інтереси.

Паралельно з роботою в уряді професор Зиньківський працював у Київському університеті. Змушений у 1919 р. емігрувати, він зміг знайти роботу за фахом — став професором богословського та філософського факультетів Белградського університету. У 1923-1926 рр. очолював кафедру експериментальної та дитячої психології в Російському педагогічному інституті у Празі; з 1926 р. був професором Православного богословського інституту в Парижі. Під час II Світової війни (1942 р.) прийняв священичий сан. У 1946 р. митрополит Євлогій (Георгієвський) пропонував призначити Зиньківського (а він був целібатним священиком) своїм вікарієм, однак з різних причин це архиєрейське свячення не було здійснено. По війні о. Василій був професором Свято-Сергієвої Православної духовної академії та головою Російського студентського християнського руху.

Зиньківський — автор десятків робіт з психології, богословських та історико-філософських праць, що перевидаються й нині. Серед них відзначимо наступні:

Проблема психической причинности. — К.,1914.
Социальное воспитание, его задачи и пути. — М., 1918.
Православне и культура. — Берлин, 1923.
Психология детства. — Лейпциг, 1924.
Русские мыслители и Европа: критика европейской культуры у русских мыслителей. — Париж, 1926.
История русской философии. В 4-х тт. — Париж, 1948-1950.
Апологетика. — Париж, 1957.
Русская педагогика в 20-м веке. — Париж, 1960.
Н. В. Гоголь. — Париж, 1961.
Основы христианской философии. В 2-х тт. — Париж, 1961-1964.

***

Нижче публікуємо документи, пов’язані з діяльністю Зиньківського на посаді міністра ісповідань, які характеризують його взаємини з митрополитом Київським Антонієм (Храповицьким). Вони були досить складними й часто конфліктними. Про один з таких конфліктів Василь Зиньківський згадує у своїх спогадах. Ішлося, зокрема, про те, що його повідомили про велику скаргу, яку подав на міністерство та особисто на міністра митрополит Антоній, стверджуючи, що «никогда еще в истории русской церкви не было такого гонения как при Зеньковском». Після цього міністерство отримало від митрополита два папери, складені у грубих і неприпустимих виразах. Зиньківський вирішив, що не може залишити ці випади без відповіді й має поставити перед митрополитом Антонієм вимогу вибачитися. Однак за декілька днів ці папери таємничим чином зникли. Вже після своєї відставки він довідався, що документи викрав один із співробітників міністерства протоієрей Йосип Кречетович (у 1920-ті рр. — видний діяч обновленського руху, митрополит Сімферопольський). Саме в його архіві нами знайдено і лист митрополита до Голови Ради Міністрів Української Держави зі звинуваченнями на адресу міністра, і пояснення Василя Зиньківського Гетьману Скоропадському з цього приводу.

Документи публікуються відповідно до вимог сучасної російської орфографії. Скорочення розкриваються у квадратних дужках. Канцелярські помітки на документах винесені в коментар. Обидва документи публікуються вперше.

№1

Лист митрополита Київського і Галицького Антонія (Храповицького) до Голови Ради Міністрів Української Держави.

В. П. И.
МИТРОПОЛИТ
Киевский и Галицкий
Августа 25 / сентября 7 дня 1918 г.
№2084

*ЕГО ВЬІСОКОПРЕВОСХОДИТЕЛЬСТВУ Г[ОСПОДИНУ] ПРЕДСЕДАТЕЛЮ СОВЕТА МИНИСТРОВ И ВРЕМЕННОМУ ЗАМЕСТИТЕЛЮ ПАНА ГЕТЬМАНА[1].

Всеукраинский Церковный Собор 11 июля сего года протоколом №16 постановил: «щоб до затвердження Закону про орган Вищого Церковного уряду на Україні в стосунках церкви і свіцької влади і щоб урядування всіма церковними установами, і в тому числі духовно-учебними, було тимчасом віддано під начальницький провід Київського митрополита» [2].

Постановление это, своевременно переданное Министру Исповеданий, не только не было им выполнено, но даже и не принято во внимание. Мало того, Министерство, присвоив себе, неизвестно по какому уполномочию, захватное право высшего управлення Украинской Церкви «до установлення в ней узаконенного Собором высшего органа церковной власти» и изображая из себя нечто вроде Обер-Синода, не ограничилось узурпацией полномочий Синода, утверждая в должностях даже духовних лиц, напр[имер], ректора Екатеринославской Семинарии [3] (почти архиерейский пост), но дерзает и на то, чтобы без всякого сношения с духовной властью заниматься церковним законодательством, и при том по делам, не требовавшим никакой спешности. Так оно за моей спиной издало новый устав Киевской Духовной Академии [4] и провело его через все высшие инстанции государственного управления, наконец, отпечатало в Державном вестнике, даже не уведомив меня об этом событии. Затем оно основало новую церковную газету с бюджетом в 300000 рублей [5], учредило учено-богословский Совет при Министерстве [6] и пр[очее] и пр[очее], причём и подбор лиц, нередко иерейского сана, и самый строй этих учреждений исполнен Министерством без всякого сношения с духовной властью и даже без уведомления оной, вопреки всем канонам Церкви, вопреки всем установлениям русского церковного законодательства, по коему и Устав Академий, и план общецерковной газеты, и учёные учреждения при Синоде не только утверждались, но и вырабатывались самим Синодом.

Всё это тем удивительнее, что г[осподин] Министр в своей декларации Собору [7] заявлял с особенным ударением, что правительство взирает на Собор как на источник высшей церковной власти, а затем подверг её и самую церковь такому беспримерному порабощению власти гражданского Министерства, на какое ни один Обер-Прокурор Св[ятейшего] Синода не решался.

Но особенно тяжкому гонению со стороны Министерства подверглась епархия Киевская. Постоянно ссылаясь на то, что управление оной должно происходить в строгом согласии с Уставом Духовных Консисторий 1883 года, г[осподин] Министр, не взирая на мои неоднократные и дружеские предупреждения, постоянно присылает Секретарю Консистории распоряжения о тех или иных препятствиях деятельности Консистории, хотя по основному положению Консистории (§2) последняя не может ниоткуда получать распоряжений, кроме Синода и своего Епархиального Архиерея. Теперь же последний является почти подчинённым своему консисторскому секретарю, который без всякого стеснения препятствует начать предписанную мною ревизию Консистории, несмотря на давно идущие со всех сторон слухи о злоупотреблениях и взяточничестве в делопроизводстве [8].

Нет более неблагодарного положения, как напоминать о своих попранных правах, и я медлил с этим делом, надеясь остановить все эти злоупотребления властью со стороны Министерства путём убеждений, но видя их полную бесплодность, — и имея в виду дополнить сие отношение более подробными указаниями тех, совершенно недопустимых, несообразностей, которые введены в новый Устав Дух[овной] Академии, а равно и в других предприятиях Министерства, — я вижу себя вынужденным подать сей протест и считаю долгом заявить Вашему Высокопревосходительству, что, кроме всего прочего, я же обязан отвечать перед Церковным Собором Украины [9], собирающимся в октябре сего года, и перед будущим Украинским Синодом за все допущенные в этот период моих высших полномочий нарушения прав и законов местной церкви, а потому прошу пока хотя бы о том, чтобы Совет Министров не принимал из министерства исповеданий никаких крупных докладов и проектов без отзыва Митрополита и чтобы Министерству Исповеданий было пояснено, что оно не управляет Церковью, а только наблюдает за сохранением последнею государственных законов и затем является органом сношений с нею государственной власти, как и в отношении к церквам инославным, находящимся до сего времени вбольшем авантаже [10] сравнительно с Православною Церковью на Украине.

Вашего Высокопревосходительства покорный слуга и богомолец
Митрополит Антоний

(Державний архів Автономної Республіки Крим. — Ф.540, оп.1, спр.83, арк.1, 1зв, 8. Машинопис, власноручний підпис).

№2

Пояснения міністра ісповідань В. В. Зиньківського з приводу викладених у листі митрополита Антонія звинувачень на його адресу.

В моё отсутствие из Киева [11], по причинам, известным ВАШЕЙ ЯСНОВЕЛЬМОЖНОСТИ, ВЫСОКОПРЕОСВЯЩЕННЫЙ АНТОНИЙ, МИТРОПОЛИТ КИЕВСКИЙ И ГАЛИЦКИЙ обратился к Председателю Совета Министров как главе Коллегии Верховных Правителей с бумагой, полной самых резких обвинений, направленных против Министерства исповеданий, которое представлено здесь гонителем и утеснителем Православия на Украине, по мнению митрополита Антония, министерство Исповеданий «игнорирует постановление Всеукраинского Собора, узурпировало право Высшего Управления Украинской Церковью и, являясь в роли Обер-Синода, дерзает без всякого сношения с духовной властью заниматься церковным законодательством».

Прежде чем остановиться на фактах, приводимых Высокопр[еосвященным] Владыкою в обоснование своих тяжких обвинений, позволю себе обратить внимание ВАШЕЙ ЯСНОВЕЛЬМОЖНОСТИ на очень трудное положение, которое создаётся для Министерства Исповеданий тем обстоятельством, что на Украине до сих пор нет органа Высшего Церковного Управления — Св[ященного] Синода [12]. Жизнь не считается с временным отсутствием нужного церковного органа, и министерству исповеданий, чтобы не создавать крайних затруднений для лиц, дела которых раньше разрешались в Св[ятейшем] Синоде, приходится в случаях неотложных направлять делопроизводство в не терпящих отлагательства случаях к Епархиальным Архиереям или же иногда разрешать их в Министерстве, испросив согласие правящего епархией Архиерея. Этот порядок разрешения церковных дел именно мною и был признан ненормальным, и я употребил все усилия по созыву собора, могущего создать высший орган власти в Церкви. После трудных, моментами почти безнадёжных переговоров с Епископами Украины [13] Собор был созван, и на первом же заседании мною, от имени Правительства и ВАШЕЙ ЯСНОВЕЛЬМОЖНОСТИ, выражено было пожелание, чтобы Собор, оставив другие, может быть, более важные вопросы до следующей сессии, в первую очередь создал статут Украинского Синода и избрал его членов.

Постановление Собора, касающееся организации Высшей Церковной Власти на Украине, по моему представлению было одобрено Советом Министров и ВАШЕЙ ЯСНОВЕЛЬМОЖНОСТЬЮ, после чего Председателем Совета Министров соответствующая бумага была послана Патриарху Тихону для утверждения с его стороны [14]. Однако до сих пор ответа со стороны Патриарха не получено. Таким образом, ни Правительство, ни меня в частности [нельзя] обвинять в том, что порядок разрешения церковных дел, намеченный Собором, не вошёл в жизнь. Правда, митр[ополит] Антоний получил от Собора полномочия быть представителем Православной Церкви, но эти полномочия не были целиком признаны правительством. По обсуждении вопроса о духовных школах Совет Министров возложил заведование ими на Министра Исповеданий и вместе с тем выразил изумление, что Собор, передавая полномочия митр[ополиту] Антонию, не облёк его в звание Всеукраинского Митрополита [15] (на идее чего так настаивал Епископ Никодим [16] и другие Владыки перед выбором Киевского Митрополита). Фактически после того, как Совет Министров имел суждение о постановлениях Собора, я обыкновенно направлял общие церковные дела к Митроп[олиту] Антонию, но упрекать меня, что я «не исполнял постановлений Собора», которые получают силу для Министерства лишь после признания их в государственном порядке, совершенно неуместно. Совершенно поэтому не отвечает действительности и страдает непостижимым преувеличением утверждение Митроп[олита] Антония, что Министерство «присвоило себе захватное право Высшего Управления Украинской Церковью». К Министру Исповеданий преемственно перешла власть Министра исповеданий Российского Правительства, которому эта власть перешла преемственно от Обер-Прокурора Св[ятейшего] Синода [17]. Новых взаимоотношений Церкви и государства, до декретов большевиков, не имеющих на Украине никакой силы, не установилось, — и если бы Министр Исповеданий самовольно, до издания основных законов, стал бы на другую точку зрения, — именно это было неисполнением своих обязанностей. В системе Церковного Управления, правда, не хватает Высшего Церковного Органа, — и до его создания Министру Исповеданий по делам каждой епархии приходилось и приходится иметь дело с отдельными Епископами, что канонически безупречно при отсутствии объединяющего церковного органа. По наиболее важным делам я обращался и обращаюсь к Патриарху Тихону [18], а после постановления Собора о полномочиях Митроп[олита] Антония я, хотя и не имел прямых указаний Совета, по общеукраинским делам обращаюсь к Митроп[олиту] Антонию. Таково положение дела, — и более чем странными, скажу, совершенно непостижимыми являются конкретные упрёки Митроп[олита] Антония. Так, пример «узурпации полномочий Синода» Митроп[олит] Антоний видит в утверждении ректора Екатеринос-лавской Семинарии. Но это дело, возникшее и решённое до Собора и до представления особенных полномочий митроп[олиту] Антонию, и не могло быть решено в силу этого при его участии. Существо же дела таково. Порядок утверждения Ректора Семинарии, слагавшийся из утверждения Синода и согласия Обер-Прокурора, мог быть на Украине, до возникновения Высшего Церковного органа, только следующим — ректор семинарии должен утверждаться — по соглашению — местным Архиереем и Министром Исповеданий. Именно на этот путь, при том по собственной инициативе и стал Архиепископ Екатеринославский [19], который, соглашаясь на утверждение избранного педагогической корпорацией кандидата, сам просил меня об его уведомлении. С точки зрения закона — в виду приемственности власти Министра Исповеданий от Обер-Прокурора и в виду поручения Министру Исповеданий заведывать духовно-учебными заведениями, я поступил так, как этого требовало положение: утвердил Ректора. Из разбора уже этого факта становится ясно, насколько необоснованны и тенденционны обвинения, предъявляемые Митроп[олитом] Антонием Министру Исповеданий. В ещё более резкой форме составлено второе обвинение, в котором Митроп[олит] Антоний жалуется, что Министерство Исповеданий, как значится в его резолюции, «за моей спиной издало новый устав Киевской Духовной Академии и провело его через все высшие инстанции государственного управления, наконец, отпечатало в Державном вестнике, даже не уведомив меня об этом событии». На это долгом считаю сообщить ВАШЕЙ ЯСНОВЕЛЬМОЖНОСТИ, что так называемый Временный Устав Духовных Академий уже был рассмотрен и одобрен определением Св[ятейшего] Синода от 21 июля 1917 года за №4612 в Москве и в новом одобрении Духовной власти не нуждается. Некоторые же изменения, какие сделаны в нём, применительно к изменившимся условиям политической жизни на Украине, внесены Советом Киевской Духовной Академии, во главе которой стоит Єпископ [20]. Министр Исповеданий, исполняя лишь желание Совета Академии, внес Устав на утверждение Государственных установлений, без чего он не мог получить силы Закона. Если и есть в этом Уставе, как полагает Владыка Антоний, «совершенно недопустимые несообразности», то в этом повинен, кроме Министерства Исповеданий, Российский Св[ятейший] Синод, Совет Киевской Духовной Академии и Государственные Установления Украины, одобрившие Устав, после рассмотрения его в двух инстанциях. Кроме того, проведён он не «за спиной» Владыки Антония, ибо внесён был в Совет Министров 24 июня, т[о] е[сть] до облечения Митроп[олита] Антония Всеукраинским Собором правами Власти Всеукраинского Первосвятителя. Устав Академии назван «временным», следовательно признаётся подлежащим исправлению и пересмотру и если Митроп[олит] Антоний недоволен Уставом, кто мешает ему на Соборе приступить к пересмотру его? Оскорбительный намёк на то, что Министерство тайно («за спиной») проводит закон, звучит тем более неожиданно, что до утверждения Устава Академии Митроп[олит] Антоний ни разу не дал мне и повода думать, что он доволен Уставом. Если же его не осведомил Ректор Акдемии, то это меня нисколько не касается.

Далее Митроп[олит] Антоний ставит в вину Министерству, что оно основало новую церковную газету [21] с бюджетом 300000 рублей. Что именно ставится в вину Министерству — основание ли газеты или её бюджет, или и то и другое вместе, — не совсем понятно, но ясно, что то и другое в равной мере неосновательно. Газета «Слово», к изданию которой приступило Министерство, — не официальный орган Св[ященного] Синода, с обязательной для церквей подпиской, а лишь орган, имеющий своей задачей постановку и освещение вопросов церковных; интересоваться же вопросами веры и церкви — не есть привилегия только духовенства; газеты с такой программой не запрещено издавать и частным лицам, и дай Бог, чтобы таких газет было побольше и чтобы все они находили для себя читателей. Бюджет же газеты испрошен в законодательном порядке; а государство, конечно, имеет право расходовать свои средства и без утверждения митр[ополита] Киевского. Ещё ставится в вину Министерству то, что оно (Министерство Исповеданий) учредило Учёно-богословский Совет при Министерстве «и пр[очее], и пр[очее]». Обвинение совершенно непонятное: Учёные и учёно-богословские общества свободно могут открывать все граждане Украинской Державы, — для этого требуется только подать заявление о регистрации такого Общества в соответствующие установления. Можно подойти к этому вопросу с точки зрения необходимости и целесообразности, но уже ни в коем случае с точки зрения закономерности. Ни газета «Слово», ни Учёный Комитет не исключают возможности существования таких же просветительских учреждений при Св[ященном] Синоде, — это органы чисто министерские. Считать же, что организация Министерства без сношения с духовной властью противоречит «всем канонам Церкви, всем постановлениям русского церковного законодательства» можно, только совершенно не различая компетенции Церкви и Государства.

Суммируя все эти обстоятельства, митроп[олит] Антоний пишет, что я «подверг её, и самую церковь такому беспримерному порабощению власти гражданского Министерства, на какое ни один Обер-Прокурор Св[ятейшего] Синода не решался». После того, как я разобрал отдельные обвинения и выяснил, насколько мало они соответствуют действительности, мне нечего говорить, что общее обвинение, говорящее при том не о столкновениях Министра с Церковной властью, говорящее сразу о «порабощении церкви», хотя митроп[олит] Антоний лучше меня знает, что понятие церкви вовсе не совпадает с понятием высшей иерархии, — это общее обвинение свидетельствует только, что митроп[олит] Антоний вместо того, чтобы найти почву для общей работы, пользуется мелкими случаями, чтобы выдвинуть обвинение против Министра Исповеданий, — тем более жёсткое, что это имеет место в стране, которая признаёт Православную веру «первенствующей» [22].

Владыка Антоний ставит в особую вину Министерству «беспримерное порабощение Церкви и особенно тяжкое гонение епархии Киевской».

Конкретным поводом к сему обвинению послужило то обстоятельство, что Министерство Исповеданий стало в деле упразднения присутственных мест — Духовных Консисторий и замене их чисто церковными органами — Епархиальными Советами на государственно-правовую точку зрения, полагая, что упразднение государственно-присутственных мест — Духовных Консисторий — возможно лишь в государственно-законодательном порядке, а не одними духовными властями, без участия и даже ведома государственной власти. В сём смысле Министерство Исповеданий оповещало Владык Украинских Епархий, давало инструкционные указания Секретарям Духовных Консисторий, последним — как непосредственным своим органам, в силу не отменённого ещё Устава Духовных Консисторій [23]. Распоряжения и предписания от Министерства Исповеданий Секретарям Духовных Консисторий не только не противоречат действующему церковно-государственному законодательству, но прямо им предусматриваются. Если в отстаивании точки зрения законности выражается «гонение» Церкви, то это «гонение» распространялось в равной степени на все Украинские Епархии. Если же принципиальная позиция Министерства Исповеданий касательно способа проведения в Епархиях реформы органов Епархиального управления сказалась главным образом в отношении к Киевской Консистории, то это обстоятельство находит своё естественное объяснение в возможности частых сношений с Секретарём Консистории. Секретари же прочих Консисторий весьма редко сносятся со своим высшим органом, вследствие чего Министерство Исповеданий не всегда имеет точные данные относительно положения дел в иных епархиях.

Вот и все факты, приведённые Владыкой Антонием в доказательство «беспримерного порабощения церковной власти гражданской Министерства, на какое никогда ни один Обер-Прокурор не решался». Если говорить, не играя словами, о беспримерном порабощении Церкви, то лучше было бы представить факты вторжения Министерства в чисто духовные церковные отношения, что как раз было при всех Обер-Прокурорах, но чего теперь нет. В деле отправления своего иерархичесного служения, устройства пастырских школ, религиозного просвещения народа и т[ому] п[одобного] Церковь пользуется полною и неограниченною свободою и поддержкой Правительства. Стремление же Митроп[олита] Антония и церковно-государственные отношения подчинить ведению только церковной власти всегда и неизбежно будут встречать противодействие в Министерстве Исповеданий [24].

(Державний архів Автономної Республіки Крим. Ф.540, оп.1, спр.83, арк.2-7. Машинопис).

КОМЕНТАРІ

1 Митрополит Антоній надіслав цього листа, коли Гетьман Скоропадський перебував з візитом у Німеччині. Згідно зі статтею 16 Тимчасового закону про Верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби або перебування поза межами Держави Гетьмана всієї України його тимчасовим заступником призначався Голова Ради Міністрів Ф. А. Лизогуб.
2 Це рішення було прийняте на останньому засіданні другої сесії Всеукраїнського Православного церковного собору.
3 Йдеться про конфлікт навколо посади ректора Катеринославської духовної семінарії після звільнення з неї протоієрея Кречетовича. Останній оскаржував це рішення як перед Патріархом (у лютому 1918 р.), так і перед українською світською владою (у квітні та червні), вимагаючи, зокрема, перенесення своєї справи на розсуд Всеукраїнського церковного собору. Ситуація дещо розрядилася після того, як Кречетович прийняв пропозицію перейти на службу в Міністерство ісповідань, хоча навіть тоді його родина відмовлялася покинути службову квартиру в Катеринославі.
Нового ректора, обраного колективом семінарії, було затверджено Міністерством ісповідань за погодженням з Катеринославським єпархіальним архиєреєм. Див. також відповідні пояснення В. Зиньківського.
4 Новий Статут Київської духовної академії було розроблено Ученим комітетом при Міністерстві ісповідань, але на основі проекту, підготованого спеціальною комісією Всеросійського Собору 1917-1918 рр. Статут передбачав значну автономію академічної корпорації, проти чого був митрополит Антоній. Цей Статут було затверджено Радою Міністрів 13 серпня 1918 р., підписано Гетьманом 16 серпня й надруковано в №40-41 «Державного вісника». Ухвала Статуту без згоди митрополита Антонія спровокувала конфлікт, що так і не був залагоджений до кінця 1918 р. Відповідні папери (у тому числі Статут) були надіслані також Патріархові, однак потрапили до Москви лише у травні 1919 р.
5 Йдеться про газету «Слово», що виходила в жовтні — грудні 1919 р.
6 Учений комітет при Міністерстві ісповідань діяв з 11 липня 1918 р. по 16 січня 1919 р. Очолював його професор КДА П. Кудрявцев. До складу комітету входили професори КДА Ф. Міщенко, М. Мухін, В. Завітневич, В. Попов, В. Екземплярський та ін. Основними напрямами діяльності Ученого комітету було визначено релігійно-просвітницьку (переклади богослужбових та канонічних книг, житій святих, популярних церковно-історичних нарисів) і культурно-наукову роботу (видання пам’яток історії церкви в Україні), вчену експертизу (вивчення відповідних програм і підручників, створення бібліографічних довідників, наукові довідки для органів державної влади).
7 В. Зиньківський виступав на першому засіданні (8/21 червня) 2-ї сесії Всеукраїнського Православного церковного собору. Промову опубліковано: В. Ульяновський, Б. Андрусишин. Церква в Українській Гетьманській Державі: попередні нотатки та документи// Останній Гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. — К., 1993. — С.337-349.
8 Конфлікт навколо Київської консисторії було викликано розпорядженням митрополита Антонія замінити консисторію Єпархіальною Радою. Однак 26 липня (8 серпня) його було повідомлено про те, що секретар Консисторії М. Лузгін за розпорядженням Міністерства ісповідань не допустив членів Єпархіальної Ради до виконання їхніх обов’язків. Канцелярія митрополита неодноразово зверталася до Міністерства з вимогою звільнити Лузгіна, однак це не давало бажаних результатів. 31 липня (13 серпня) митрополит Антоній розпорядився призначити ревізію консисторії, «а если г[осподин] секретарь и теперь будет чинить препятствие, то он этим навлечет на себя подозрение в том, что он просто боится ревизии». Повні тексти резолюцій митрополита Антонія у цій справі опубліковано: В. Ульяновський. Церква в Українській Державі 1917-1920 років. Доба Гетьманату Павла Скоропадського. — К., 1997. — С.108, 109-110.
9 Митрополит Антоній звітував на 3-й сесії Собору (25 жовтня/7 листопада), в основному повторивши вищезгадані претензії до Міністерства ісповідань. Окрім того, митрополит підкреслив, що він «пробовал говорить об зтом с ушедшим министром исповеданий, но он всегда отвечал уклончиво и мои протесты оставлял без внимания».
10 Тут — у більш привілейованому становищі.
11 Зиньківський перебував у відпустці.
12 Священний Синод/Собор єпископів усієї України розпочав свою діяльність лише 24 листопада (7 грудня) 1918 р.
13 На початку червня 1918 р. В. Зиньківський провів наради з декількома правлячими архиєреями українських єпархій з приводу дати та умов відкриття другої сесії Всеукраїнського собору. Згідно з постановою, прийнятою на першій сесії (у січні), засідання другої мали розпочатися 10 травня . Однак єпископи з України — учасники Всеросійського Помісного собору вирішили відкласти продовження праці Всеукраїнського собору на невизначений строк. Лише після особистих наполягань П. Скоропадського і за умови, що держава перебере на себе фінансування Собору, єпископат погодився на скликання 2-ї сесії.
14 Відповідь на цього листа Патріарх Тихон надіслав 13/26 вересня 1918 р., разом з іншими документами, якими затверджувалося прийняте Всеукраїнським собором «Положение о временном высшем церковном управлении Православной Церкви на Украине».
15 Формально митрополит Антоній був лише Київським єпархіальним архиєреєм, і його повноваження не поширювалися на решту українських єпархій, хоча де факто він уже влітку 1918 р. став Всеукраїнським митрополитом.
16 Никодим (Кротков) — єпископ Чигиринський, 2-й вікарій Київської єпархії. У період після смерті митрополита Володимира (Богоявленського) й обранням на Київську кафедру митрополита Антонія (Храповицького) — тимчасово керуючий Київською єпархією.
17 Йдеться про створене російським Тимчасовим урядом 5 серпня 1917 р. Міністерство ісповідань, яке очолив відомий церковний історик О. Карташов. Він, до речі, був також останнім Обер-Прокурором Святійшого Синоду.
18 В. Зиньківський листувався з Патріархом з приводу організації церковного управління на територіях, приєднаних до Української Держави, що в адміністративному відношенні були частинами неукраїнських єпархій.
19 Агапіт (Вишневський) — архиєпископ Катеринославський у 1911-1919 та 1921-1924 рр.
20 Ректором Київської духовної академії був преосвященний Василій (Богдашевський), єпископ Канівський, перший вікарій Київської єпархії.
21 Газета «Слово» почала виходити замість тижневика «Віра та Держава», який видавався Міністерством влітку 1918 р.
22 Це було зафіксовано в Законі «Про Тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 р.
23 Йдеться про статут Духовних консисторій 1883 р., на який, до речі, посилається й митрополит Антоній.
24 Машинописний текст, що публікується, ймовірно є однією із копій пояснень міністра, на якій відсутній його особистий підпис.

Публікація і коментарі Андрія СТАРОДУБА