Місцеві заборони УПЦ (МП) не працюють. Чому і що каже закон України?

Попри реальні претензії до окремих представників УПЦ (МП), попри факти колаборації деяких її священників з російськими загарбниками, подібні рішення місцевої влади викликають сумніви.

Заборонено забороняти

По-перше, це не зовсім законно. Адже відповідних повноважень у місцевої влади просто немає. Припинення діяльності релігійної організації, відповідно до ст. 16 профільного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», відбувається виключно у судовому порядку. Тобто ні місцева, ні навіть центральна державна влада не мають повноважень закрити церкву чи заборонити Московський патріархат в Україні. Тільки рішенням суду. І ще не кожен охочий може бути ініціатором звернення до суду.

Відповідно до Закону – тільки прокурор або орган, відповідальний за реєстрацію статуту. Для місцевих парафій – це відповідні ОДА/ОВА, а для монастирів, єпархій, духовних навчальних закладів – це Держетнополітики. Більше того, в цій же статті описаний вичерпний перелік підстав, за яких можна у судовому порядку ліквідувати релігійну організацію.

Ліквідація релігійної організації – дуже кропіткий і технічно складний процес. Така процедура була закладена ще у 1990-і роки на хвилі лібералізації і відчуття провини перед релігійною спільнотою за радянські переслідування. Частково тому і було прописано такий складний механізм ліквідації, щоб дати зрозуміти церквам, що їх не будуть переслідувати у нових політичних реаліях.

Власне, і самі органи місцевої влади частково це розуміють. До прикладу, мер Львова Андрій Садовий заявив, що рішення про заборону має суто декларативний характер і ніхто не перешкоджатиме функціонуванню УПЦ (МП). Але тоді не зрозуміло, навіщо було голосувати за ухвали, про які ще наперед відомо, що вони діяти не будуть? Теж саме можна зауважити і до низки деяких законів – навіщо голосувати за те, що не буде виконуватися?

Що робити місцевій владі?

Бажання «якось вирішити» церковне питання на своєму рівні цілком зрозуміле, але його слід реалізовувати у законний спосіб. Що могла б зробити місцева влада? УПЦ (МП) досі так і не виконала норм закону про перейменування і не змінила офіційної назви у своїх статутах. І якщо процес перейменування Київської митрополії, єпархій, монастирів та синодальних установ заблокував своїм рішенням сумнозвісний Київський окружний адмінсуд Вовка, то на парафії це рішення не розповсюджується і вони повинні були змінити назву. Повинні, але не зробили.

Вони перевищили часові ліміти, встановлені законом. А далі вони втратили чинність своїх статутів. Тобто тепер ці юридичні особи не можуть вступати ні в які правочини, оскільки їхній установчий документ не дійсний. Він не відповідає чинному законодавству. Де-юре, вони не можуть ні відкрити рахунок у банку, ні укласти договір з комунальними закладами тощо. Хоча де-факто це не завжди може виконуватися.

Місцева влада в нових політичних реаліях могла б ухвалити політичні рішення, але які б містили правові наслідки.

Наприклад – ухвалити документ, який би закликав громади УПЦ (МП) виконати Закон про перейменування. Майже з впевненістю кажу, що церква би цього не зробила. Бо якщо не перейменувалися до війни і до їхнього Помісного собору у Феофанії, то вочевидь вже точно не перейменуються зараз, коли все російське не тільки в Україні, але й в усьому світі є токсичним.

І далі у такій декларації місцева влада може спокійно прописати, що в разі відмови від приведення статутів релігійних організацій до вимог чинного законодавства, вона, тобто місцева влада, залишає за собою право розірвати усі договори про комунальне обслуговування (водо- і газопідведення, електропостачання, вивіз сміття тощо) з тими релігійними організаціями, чиї статути порушують чинне законодавство.

Формально це не є ліквідацією і не суперечить законодавству, а по-суті суттєво ускладнює функціонування.

Чи дійсно УПЦ (МП) повинна перейменовуватися?

Звичайно, що парафії будуть називати це незаконним, апелювати до того, що ні конкретна громада, ні вся УПЦ (МП) загалом не належить до Московського патріархату. Я і сам, коли працював начальником відділу релігій, стикався з такою позицією громад. Доводилося довго пояснювати, що це не якесь самоуправство місцевої влади, а що є Закон про перейменування, який встановлює вичерпні критерії належності релігійної організації до центру в країн-агресорі.

Профільний департамент Мінкульту зібрав повний список усіх парафій УПЦ (МП)

Цей Закон зобов’язав Мінкульт провести спеціальну релігієзнавчу експертизу, в якій, шляхом аналізу статутів, встановлено 5 церков, що мають центри в країні-агресорі: Російська істинно-православна церква, Російська старообрядницька церква (поморянє), Російська дрєвлєправославна церква (новозибківська згода), Російська православлавна старообрядницька церква та УПЦ (МП).

Перші чотири і так мають у своїй назві слово «Російська» тобто Закон фактично не виконує лише УПЦ (МП). Більше того, профільний департамент Мінкульту тоді зібрав повний список усіх парафій УПЦ (МП), які підпадають під дію цього Закону. Там перелік юридичних організацій на 900 сторінок.

Допоки не зареєстровано нову редакцію Статуту УПЦ (МП) – діє стара редакція

Як тільки буде зареєстрована нова версія Статуту, треба буде здійснити нову релігієзнавчу експертизу

Якщо дуже коротко, то допоки не зареєстровано нову редакцію Статуту УПЦ (МП) – діє стара редакція, за якою зміна назви необхідна. Як тільки буде зареєстрована нова версія Статуту, треба буде здійснити нову релігієзнавчу експертизу щодо питання – чи підпадає цей Статут під дію Закону про перейменування. А отже станом на теперішній час – зміну назви і виконання Закону від УПЦ (МП) ніхто не відміняв.

Таким чином місцева влада може в межах своїх повноважень реагувати на діяльність релігійних організацій, не порушуючи при цьому норм чинного законодавства.