Місто релігійних спільнот: Церква віри євангельської

23 жовтня, 17:00
Місто релігійних спільнот: Церква віри євангельської - фото 1
Вірити чи ні – особистий вибір кожного. Те, в що чи в кого вірити – теж індивідуальне переконання. Засуджувати чи возвеличувати певну релігійну спільноту має право тільки той, хто відчув на собі усі переваги та недоліки кожного релігійного напрямку. Дозволено все, що не заборонено законом. Тому кожен може залишатись зі своїми вподобаннями. А знати про різні релігійні спільноти Івано-Франківська – щонайменше корисно.

На черзі – релігійна спільнота Церкви Ісуса Христа Спасителя.

Степан понад 20 років є служителем Церква віри євангельської. Чому обрав саме це віросповідання? В чому особливість цієї релігійної спільноти? Як відбуваються богослужіння та інші обряди в Церкві Ісуса Христа Спасителя. Про це та інше читайте у матеріалі.

Степан: “Я не люблю себе ідентифікувати з певним релігійним напрямом і поділяти людей на “такі” і “не такі”. Члени нашої спільноти називають себе просто християнами.

Місто релігійних спільнот: Церква віри євангельської - фото 60461

На мою думку, християнство змінює природу людини. Народження згори дає розуміння того, що варто і не варто робити в житті. Якщо раніше людина грішила і це здавалось нормальним, а спрацьовували тільки соціальні рамки, то після увірування змінюється саме сприйняття власних дій. Після цього зникає бажання грішити, а нехристиянські вчинки викликають якісь неприродні, неприємні відчуття.

В євангельську церкву я потрапив після непростих випробувань у житті. Понад 10 років я вживав наркотики й теж вважав себе християнином.

Як і багато сучасних людей я відвідував церкву (греко-католицьку) 3-4 рази в рік: на Великдень, Зелені свята, Різдво і т. д. В 16 років вперше спробував наркотики й не розумів, яку шкоду вони завдають мені. Здавалось, це щось нове, модне, цікаве, і близько 2 років я не вважав себе наркоманом. Згодом я намагався звільнитись від цієї залежності, але всі спроби були марними. Батьки мали фінансову можливість і витягувати мене з цього різними способами: лікувався, ходив до ворожок, екстрасенсів. Результату не було.

Вперше проповіді служителів віри євангельської я почув у Бурштині. Їхні стандарти життя мене зацікавили, але одночасно я думав, що це не такі люди, як я, що це ніби герої казки. Я був впевнений, що так жити не зможу.

Черговий раз я потрапив у в’язницю через наркотики. Мене повезли у львівську тюремну лікарню і я зрозумів, що помираю. Праву сторону мого тіла паралізувало, температура під 40 градусів спалювала моє тіло, я вже навіть їсти не міг, розвинулась дистрофія. Думка про те, що я вже не витримую, а попереду ще суд, змусила вдатись до найгіршого. Я вирішив покінчити життя самогубством. Перед цим вирішальним вчинком я почав роздумувати над власним життям. Згадав, як чув від вірянин те, що самогубці Царства небесного не вспадкують. Раптом мені стало дуже шкода себе: вийти з цього дна я не можу, але й закінчити так життя – неправильно. Така безвихідь розривала моє серце, а в думках я просив Бога про порятунок або смерть. Зараз розумію, що Бог ніби чекав того моменту, щоб я усвідомив і почав все спочатку.

Місто релігійних спільнот: Церква віри євангельської - фото 60463

За законом мене мали б позбавити волі щонайменше на 3 роки. На суді громадський захисник переконував суддю в тому, що бере мене на поруки. Я зрозумів, що Бог дає мені другий шанс. Згодом дали слово прокурору, який сказав: “Я, як працівник прокуратури, прошу три роки позбавлення волі для обвинуваченого, але як людина, я не буду оскаржувати рішення суду про умовний термін”. Для мене це було дивним, бо ж цей прокурор страшенно не любив наркоманів і раніше він проявляв свою негативну позицію щодо мене. Суд виніс рішення умовного позбавлення волі терміном на два роки. Для мене це було несподівано й радісно.

Після звільнення я потрапив у лікарню з діагнозом туберкульоз легень. Там я побачив людей, які один за одним помирали від цієї хвороби. В голові промайнула думка про те, що в’язниця мене не зламала, а тут точно вже кінець. Прийшли вірянини спільноти й почали втішати мене. Казали, якщо Бог вберіг мене від в’язниці, то і від хвороби зцілить. Пообіцяли молитись за мене, хоч я вже зневірився у порятунку. Через два тижні я здавав повторні аналізи. Приніс лікарці, а вона повідомила, що мої дані переплутали. Відправили у попередній кабінет, там сказали, що все правильно і я справді хворий.

Так мною маніпулювали декілька разів і потім відправили до комісії, яка мала розглянути мої аналізи. Там мене повідомили, що я вилікувався. В мене був шок, адже в голові не вміщувалась думка про те, що хвороба відступила. Та й лікарі були здивовані, що за такий мізерний проміжок часу я одужав. Для мене ця подія стала черговим підтвердженням того, що Бог є і Він допомагає мені.

Згодом я переїхав у Івано-Франківськ, одружився і досі відвідую Церкву Ісуса Христа Спасителя.

Коли вперше потрапив у євангельську церкву, мене охопило здивування. Якщо для Америки протестантські церкви є нормальним, то для нашого сприйняття все, що не є православ’ям – секта. І тому для мене новинкою було бачити не ту звичну церкву, яку я відвідував до цього. Почав читати Біблію, порівнювати віросповідання й все ж обрав для себе цю релігійну спільноту. До речі, раніше думав, що релігія – це для старших людей, а молодим варто насолоджуватись життям. А тут я побачив вільних, незакомплексованих, щирих, адекватних людей. Найбільше мені сподобалось те, що ці люди не докладають зусиль, щоб правильно жити, вони просто хочуть цього і це є.

Місто релігійних спільнот: Церква віри євангельської - фото 60464

Крім того, що я позбувся згубних звичок, ще й кардинально змінив своє життя. До речі, за роки подружнього життя я жодного разу не зрадив, не обманув свою дружину. Так жити – це нормально. Моя сім’я звикла, що молитва – це частина нашого повсякденного життя.

Зараз я є тюремним капеланом. До карантину ми кожного четверга відвідували довічно ув’язнених людей.

Наше богослужіння відрізняється від звичного для більшості людей. Спочатку відбувається спільна молитва, потім група прославлення співає, читає вірші тощо. Після цього пастор або інші вправні служителі проголошують проповідь. По закінченню богослужіння ми чаюємо, спілкуємось.

Відсутність ікон та інших атрибутів християнства зовсім не впливає на нашу віру. Я не проти картин релігійного спрямування, але чи варто? Розкажу історію, яка допоможе дещо зрозуміти. Я побачив жінку біля храму Царя Христа, яка дуже щиро на колінах молилась біля каплиці. Мені стало шкода її, бо вона молиться, але не розуміє, що Бог живий і Він серед нас. Це ніби не бачити поруч матір, а тримати в руках її фото і спілкуватись з ним. Якщо сприймати ікони, як предмет поклоніння, то ми проти.

Місто релігійних спільнот: Церква віри євангельської - фото 60462

В нас теж є обряд хрещення, шлюбу тощо. Втім, після народження дитини ми не одразу її хрестимо, а спершу благословляємо. Вже у віці 16 і більше років, коли людина усвідомлює те, що хоче жити у цій вірі – проводимо обряд хрещення. Це відбувається на річці чи у басейні й проводить цей обряд не тільки пастор, а й інші служителі.

В Івано-Франківську є багато євангельських церков. Спільнота нашого дому молитви нараховує понад 100 вірян“.

Джерело: Вежа