Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя»

13 листопада, 10:24
Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 1
13 листопада 2021 року Митрополит Львівський і Сокальський ПЦУ Димитрій святкуватиме 50-річний ювілей. У Львові Преосвященний Владика служить більше десяти років. Його ми звикли бачити на кафедрі за Богослужінням чи на офіційних подіях міста, наукових конференціях. Однак, мало хто знає, що Владика колекціонує старі радіоприймачі, а у його бібліотеці близько 17 тисяч книг, які розкладені за категоріями. Напередодні ювілею хотілося б не лише поговорити про підсумки єпископського служіння, а розкрити нестандартні грані особистості Митрополита Димитрія.

Владико, чим єпископське життя відрізняється від світського? Розкажіть, який розпорядок дня в єпископа? Коли ви прокидаєтеся, що робите?

Єпископа мають характеризувати дві ознаки – літургійність і батьківство, а не так, як нам прищеплюють, – «князь Церкви». З цього приводу мене завжди цікавили спогади про багатьох архиєреїв. Знаєте, це, як і у звичайної людини, яка не має на собі ніякого священного стану: усе залежить від того, хто довше спить, а вночі працює, чи вдень працює багато, а вночі спить. Я належу до тих, хто працює більше вночі. Тому я не так дуже рано встаю. Якщо взяти до уваги те, що я маю виконувати свої архиєрейські обов’язки, кудись їхати, то, звичайно, піднімаюся тоді, коли потрібно. Слава Богу, я дзвінок ще добре на ґаджеті чую, ніколи не просипав, не затримувався, щоб встати о 5, чи то о 6, чи о 7 год. Пригадую одного ієрарха, в якого був великий сан, який так само, згідно з його спогадами, довго працював.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82306

Прокидався, в одній кімнаті молився, в іншій – пив каву і читав Священне Писання, потім провадив зустрічі зі священиками та вірянами, тоді снідав, ще раз приймав відвідувачів, а тоді обідав, ішов на прогулянку, а вже потім мав час для себе, для написання відповідей на листи, бо це був час без смартфонів і комп`ютерів. У мене так ситуація не складається. Усе залежить від того, чи довго я працював вночі. А бували такі випадки, що лягав о 5-6 ранку. Таке було, навіть пам’ятаю, що посилав у Фейсбук, у соцмережі: «Добрий ранок, Львове! І на добраніч всім, хто не лягав спати».

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82305

Звичайно, це дуже добре, коли людина привчає себе до розпорядку. Повірте, це дуже важлива річ. Треба ще й дослухатися до порад лікарів, що вони кажуть вам. Наприклад, був у мене такий один випадок, що лікар сказав: «Владико, режим праці і відпочинку відкоригуйте, тому що у вас з’явилася гіпертонія і т.д.». Тому до цього треба завжди дослухатися.

Над чим ви зазвичай працюєте вночі?

Зазвичай я маю кілька важливих зобов’язань, тому мені треба входити в певні рамки і подавати статті у два видання. Друге – це мої особисті наукові інтереси, тому що я працюю над великим проектом про історію київських митрополитів. Мені хочеться, звичайно, більше приділяти цьому увагу. Інколи деякі речі мене відволікають. У зв’язку з цим навіть пригадую біографію митрополита Макарія Булгакова, відомого історика, який казав, що мене від написання історії Церкви відволікають навіть богослужіння. Мені подобаються богослужіння, це певний відпочинок.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82307

Як казав колись отець Іван Мейєндорф: «Коли я знаходжуся у вівтарі, то я почуваю себе, як вдома». Це мені найбільше імпонує. Богослужіння все-таки на першому місці. Коли запитали би єпископа, яким він повинен бути, то я б сказав, що перш за все він повинен бути літургійним і вже потім архипастирем з батьківськими обов`язками. Ці дві речі повинні визначати його діяльність. Мається на увазі літургійність і батьківство, отцівство, а не таке, як нам прищеплюють іноді: «князь Церкви», наприклад. Такого я не визнаю.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82309

Очевидно, коли ви вибирали шлях спочатку неодруженого священика, потім ієромонаха, ви не знали, що будете єпископом. Якби вам сьогодні ще раз сказали подумати над рішенням, відмотати час назад і зробити інший вибір, ви б оминули своє покликання?

Коли єлейно відповідати на це запитання, тобто десь ухилятися, говорити ні, ні, я не хотів цього, то інколи, коли читаєш відповіді на такі запитання, стає якось так смішно, а я вам скажу, що в мене була мета осягнути таку висоту. Це можна називати «церковним кар’єризмом», як завгодно, але ви знаєте, нас виправдовує апостол Павло, який каже: «Хто бажає єпископства, той доброго діла бажає» (Тим. 3, 1). При чому в цю фразу вкладається такий смисл, що той, хто бажає бути єпископом, той викликається на певну трудність, висоту, накладає на себе певний хрест і обов’язки. Грецькою мовою дослівно ця апостольська фраза мала би в точному перекладі звучати так: «Хто бажає єпископства, той має вкус (смак)», відчуває, що готовий стати ним, готовий нести всі труднощі єпископського служіння, щось таке. Тому я не буду сенсу приховувати це бажання, не буду казати, що я не хотів, не мріяв про це, що мене просто покликали, просто Дух Святий знайшов і покликав. Я заздалегідь знав, ще навчаючись в університеті, навіть ще десь з дитинства мріяв про те, що осягну чернецтво, виберу для себе самотність. Особливо, коли вже навчався у Києві, приходив на архиєрейські богослужіння, які тоді очолював Митрополит Філарет, я, звичайно, мріяв про те, щоб стати архиєреєм української Церкви, у мене був взірець. Такі думки в мене були, я їх не заховую. Але для цього я розумів, що треба здобути добру освіту. У моєму випадку закінчити історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, потім осягнути богословську і церковно-історичну освіту. Усе це я усвідомлював так, як це має бути.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82308

Знаєте, в цій ситуації треба завжди бути дуже тверезим. Так навчають святі отці, отці-пустиножителі, щоб у вас не було естетичної примари до такого служіння, щоб вас не приваблювала митра і хрестик на митрі, сакос і жезл, щоб ви до нестями хотіли бути архиєреєм. Для мене це було дуже природньо, тому що я був біля Митрополита, (потім Патріарха Філарета) секретарем. Я бачив зсередини, як провадиться керівництво Церквою (не просто єпархією, а всією Церквою), які для цього існують проблеми, скільки особистої свободи є в ієрарха такого рангу. Я усвідомлював, на що я йшов.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82311

«Перша книга, яку прочитав у дитинстві, – це Псалтир»

Ви згадали про чернечий стан. Окрім того, що ви є єпископом, виконуєте більш менеджерську, адміністративну роботу, чи залишається у вас час бути монахом? На скільки залишається час для особистісної молитви, занурення духовного?

Я скажу так: для особистого життя часу немає, тому що я сповідую такий принцип, що постійно треба бути чимось зайнятим, щоб зайві, спокусливі думки не лізли в голову. Це така аксіома мого життя. Я собі дуже мало приділяю часу.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82313

Якщо говорити про саме чернецтво, то, звичайно, молитва присутня, у мене навіть є кілька для цього таких старих і нових канонників, правильників, книжок з яких читають чернече правило. Нещодавно купив ще один такий канонник кишенькового типу. Вони всі в мене знаходяться на одній полиці, і я вибираю, з якого би я хотів сьогодні почитати: з дуже дрібним шрифтом чи дуже великим. Відверто скажу, я молюся тільки церковнослов’янською, звичайно, з українською вимовою. Тобто в собі я підтримую практику цієї мови, щоб її не забути, вона, ця мова, якраз присутня в моєму особистому житті. Цією мовою я вперше навчився читати.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82316

Я завжди згадую таку одну річ. Коли я читаю, як виховувався святитель Димитрій Туптало, мій небесний патрон, як навчився читати Тарас Шевченко, то бачу, що в них був присутній в обох Псалтир. І в мене був присутній у моєму дитячому віці Псалтир, видання Києво-Печерської лаври великого формату, з якого в селі читали за покійниками, а це робила моя бабця. Цей Псалтир, ця книга знаходилася в мене в хаті, де ми мешкали в селі. Бабця відкривала мені цей Псалтир і навчала читати, я тоді тільки-но по складах навчився читати українською мовою. Це був дошкільний вік, приблизно 6 років. Почав читати одночасно українською і церковнослов’янською. Не скажу, що в мене є упереджене ставлення до української мови. Навпаки, я виступаю за це, зробив чимало богослужбових перекладів, пам`ятаю, як українізували на початку 90-х Володимирський собор. Але до цього часу, якщо брати особисте життя, то читаю церковнослов’янською молитви, так зберігаю в собі пам’ять про цю церковну мову.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82312

Тепер більше про ваше служіння у Львівсько-Сокальській єпархії. Ви вже майже десятиліття проживаєте у Львові і очолюєте тут єпархію, хоча народилися, як я знаю, на Хмельниччині, значну частину життя проживали в Києві. Чи відчуваєте ви за цей час себе галичанином?

Питання дуже цікаве. Не тільки ви мене про це запитуєте. Я відчуваю тут певні труднощі, я вам скажу які. Я розумію, що є в Україні етнічні території, з певними етнографічними відмінностями та забарвленням, закономірність історична. Її дуже бояться, у нас більше «регіонами» називають всі кути і сторони України, але бояться називати Волинню, Поділлям, Галичиною. Чому? Тому що думають, що зараз хтось поведе мову про якусь федералізацію України. До речі, про це дуже довільно говорив у своїх публіцистичних статтях і виступах В’ячеслав Чорновіл, який був прихильником такого устрою. Знаю ще людей, які казали, що треба називати Галицька земля, Волинська земля і т.д.. Звідси, звичайно, походить і те, що ви – галичанин, бо ви з Галичини, ви – волиняк, бо ви з Волині, ви – подоляк, бо ви з Поділля.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82314

Звичайно, я визнаю, що ці етнічні території мають на собі певний відпечаток. Особливо, якщо ти жив в патріархальному селі, володієш певним діалектом тої місцевості, звичаями, обрядами, яких ти не бачив на іншій території. Але чому я скептично ставлюся до таких речей, чи ти себе відчуваєш таким чи ні. Я не хотів би, щоб ми дуже ділилися за таким принципом. Я пам’ятаю, коли був такий епізод в моїй біографії, коли я просився в Патріарха Філарета до Львова. А він сказав мені таку фразу, яка мене обурила, і я навіть йому про це сказав: «Владико, куди ви йдете? Ви ж не галичанин». Я сказав: «Ваша святосте, що це означає? Не галичанин не може керувати Львівсько-Сокальською єпархією? Ви вважаєте, що це неправильно? Повинен бути тільки галичанин?» Такі речі мене дещо обурювали. Але прихильників такого «остракізму» чимало: «Ти свій, ти звідси, а це означає можеш керувати». У Церкві так не повинно бути.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82317

Звичайно, що за 11 років мого перебування в Галичині, я побачив ці відмінності. І вони мене надихають, бо це є певне багатство. Це не є певна «ущербність». Я б сказав про існування такого феномену, як галицьке православ’я. Так, як я колись досліджував історію Православної церкви на Волині, я б сказав, що є і такий феномен, як особливості православ’я на Волині, волинського православ’я. Але не з таким бажанням показати, що тут є аж надто якась велика особливість. Тому що Православна церква є Православна церква. Своїми догматами, вченням, загальною особливістю, ставить тебе в певні рамки. А особливості це вже певні моменти сприйняття віри. Наприклад, я бачу в Галичині дуже велику побожність людей. При чому, чим далі села віддалені від якогось т.зв. цивілізаційного оазису, тим більше вони патріархальні. Це просто, коли ви приїжджаєте до села, розташованого за 100 км від якогось центру і вбік від колишнього району, то просто вражає присутність дітей, молоді, старших людей на богослужінні. При чому діти всі стоять попереду, як у спогадах Павла Алеппського «Подорож Антіохійського патріарха Макарія». Він це також спостерігав свого часу на Поділлі, бо прямував до Києва з Бессарабської території і також бачив цю картину. Це явище було притаманне для всієї України. На жаль, в нас так є, що в Галичині все-таки люди більше відвідують храм, ніж в центрі і на сході держави.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82315

Владико, яке значення у вашому житті мають мандри? Знаю, що ви подорожуєте не тільки по Україні, але й закордон, зокрема були в Австралії, про що писали навіть блог, про пожежі в Австралії.

Що я хочу сказати – якраз мандри мені не дуже притаманні. Я навіть, інколи, жартома кажу, що я зайвий раз у літак не сідаю. Якщо я бачу, що у нас є такі архиєреї, які б робили це постійно, це таке їхнє хобі, то я їх не осуджую, але думаю: «Де в них береться стільки сили для цих мандрів?». Раніше я дуже багато подорожував, тому що виконував благословення Патріарха. Я був і на Святій Землі, у Америці, Європі, але все це відбувалося тільки з благословення Патріарха. Останній раз, коли я мав подорож уже в статусі Львівсько-Сокальського архиєрея, єпарха, – це була Австралія, в 2010 році, як тільки-но я прийшов на львівську кафедру. Я був дуже вражений цим світом, цим континентом, тому що там вони всі дуже радісні. А чому радісні? Я довідався, що там дуже багато сонця, і коли я тільки зійшов з літака, нас перевірили, там дуже суворі обмеження і заходи щодо перевірки, щоб ви розуміли, австралійці дуже оберігають свій світ фауни і флори, бо це і континент, і Австралійський Союз, це піддані Британської корони. Мене запитали: «Владико, як вам Австралія?». Я відповів, що я ще її не бачив, а мені кажуть: «Ну в нас тут так запитують, як тільки ви прилетіли, як вам Австралія?» І ще можуть запитати українською «Астралія», тобто це такий далекий континент, у якому можна ще й ледь не віртуально побувати, далека дорого, як у космос. Ми відвідували міста, парафії, звершували богослужіння і спілкувалися з українцями.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82318

Але подорожі, звичайно, дуже збагачують. У цих подорожах я завжди відчував легкість, пізнання світу, спілкування з людьми, мене це окрилювало. Зараз чомусь, я ці останні 10 років, майже ніде не був, окрім того, що я змушений був літати кілька разів до Стамбула у справі визнання нашої Церкви. Це відбувалося часто, починаючи з 2015 року, і так тривало до отримання Томосу. Останнє, де я був закордоном, це під час отримання Томосу на Фанарі на початку 2019 року. Більше я ніде не подорожую, хоча мене запрошують, наприклад, відвідати Український вільний університет у Мюнхені, але я ще цього не здійснив. У мене такі особисті обмеження, бо зараз для того, щоб поїхати, треба багато різних дозволів. Звичайно, я відвідував ще Польщу, але ця країна поруч. Є багато чудових місць у світі, які варто відвідати, однак і в нас не мала кількість святинь. Оскільки, я займаюся українською церковною історією, то я прихильник того, щоб ми все-таки пам’ятали і про наші святині, реліквії, святі місця, мощі святих і так далі. Дуже важливо це усвідомлювати разом із нашими подорожами закордон.

«Під час візитацій люблю оглянути старі речі у храмі, поховання довкола церкви. Я прихильник, що все це треба оберігати»

Ви також багато здійснюєте візитацій у єпархії. Які у вас враження?

Щодо єпархії, то мої візитації відбуваються дуже часто. Трапляється навіть по кілька тижнів або місяців я не відправляю богослужінь у кафедральному соборі, окрім вечірніх, бо я цього не опускаю, а в неділю я, як правило, відсутній у катедрі, бо є на виїзді. Мене постійно запрошують і якщо говорити про мої враження, то ця справа мені дуже подобається, бо перш за все, ти можеш уявити свою єпархію, побачити її різноманіття, духовні барви, зокрема є нагода побувати у столітніх храмах. Встановлюється найбільший контакт тоді, коли ти не тільки молишся разом з людьми, а коли ти проповідуєш і дивишся їм у вічі. Також мені подобається хоча б оглянути храм, хочу бачити, які є речі у храмі, чи вони старі, наприклад, іконостас може бути просто встановлений зі старої церкви, якої вже нема, старі ікони, реліквії, старі поховання навколо храму. Я прихильник того, що все це потрібно оберігати. Я про це завжди розповідаю отцям, кажу, що нам потрібно все це зберігати, аби під час ремонтів вони часом не брали на себе відповідальності руйнувати те, чого не будували. Ми маємо це залишити для наступних поколінь, тому візитації – це дуже важливо. В мене відчуття, що люди просто розуміють, хто до них приїжджає, це звучить трішки гордо, але вони знають, що це є архиєрей, Владика, і йому треба віддати належну честь, чого не скажеш, наприклад, про інші території, тому що там усвідомлення – «якийсь високий батюшка приїде» і все. Тут, у Галичині, всі прекрасно розуміють: якщо Владика приїжджає, то це велика честь для них відбути цю візитацію. Вони стараються, ретельно готуються, вручають пишні короваї, виходять всім своїм братством, тримають хоругви. Я відчуваю, що для кожного храму, парафії зустрічати архиєрея – це дуже важливо.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82319

Владико, знаю, що у вас багато особистісних захоплень – старі радіоприймачі, книги, ручки. Розкажіть про свої хобі.

Кажуть, що будь-які хобі дорослої людини – це нереалізовані мрії дитинства. Це правда, тому що в дитинстві я завжди хотів мати приймач, я його мав, але не такий, якого тоді хотів, бо я бачив приймач «Океан», а він в той час коштував 120 карбованців. Його виготовляли на Мінському радіозаводі, можна уявити, яка це була апаратура. Я мав трошки менший приймач за 80 карбованців, але я його мав. У школі в нас були певні конструктори, вони знаходилися у фізичному кабінеті. Учням, які цим цікавилися і хотіли змайструвати свій радіоконструктор, вчитель фізики давав їх додому, тому я мав змогу також змайструвати своє перше радіо і навіть послухати його. Потім інтереси змінилися, я дорослішав, але приймач завжди був при мені. Пам’ятаю навіть перший приймач свого брата, тоді мати його, носити з собою, включати радіостанції – було дуже модно. Все це супроводжувало мене до 10 класу. Коли я вступив до Києва, то також купив собі приймач, слухав його. Згадую, як під час археологічної практики 16 липня 1990 року на картопляному полі, де ми копали трипільське поселення, я слухав, як приймали Декларацію про державний суверенітет України. Все це я добре пам’ятаю, бо тоді мав чітке усвідомлення, що мушу все це прослухати. Але потім, приблизно у 2007 році, я усвідомив, що до мене повернулося бажання почати збирати ці приймачі. Вони з’являлися в мене один за одним, і це дуже мене захопило, тому на сьогодні я маю досить промовисту колекцію, яку мені допомогли і навіть тепер допомагають збирати різні люди. Наприклад, одна людина добре розумілася на військових приймачах і запропонувала подарувати мені цілу колекцію цих приймачів. Загалом, це були різні люди, деякі підказували, на що варто звернути увагу. Також у мене є серія промислових приймачів, починаючи від великих імпортних фірм, таких як «Зеніт», «Sony» і до звичайних, кишенькових. Тому, якби треба було відкрити музей, ми б це спокійно зробили, тому що більшість колекції в мене, на жаль, зібрана в коробки і «законсервована». Єдиний приймач, яким я поділився з львівським музеєм Української повстанської армії, це досить старий 40-х років. Ми навіть підписали договір, що я дав їм приймач, який можливо, був у наших повстанців у криївках, бо це приймач часів Другої світової війни.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82320

Я прочитав у єпископа Варнави Беляєва, а це відомий переслідуваний подвижник, тому він не був правлячий єпископ, але він писав у своїх аскетичних творах, що будь-які хобі – це пристрасті, вони нас заманюють, і це не є дуже добре. У мене, як виявилося, цих хобі є дуже багато, тому що я маю дуже велику колекцію книг, бібліотеку, причому в мене є книги і стародавні. Напевно, це хобі номер один, бо книги я збираю з дитинства, ще в дитячі роки в мене була своя досить велика бібліотека, бібліотеку я і відвідував, маю значки книголюба, які мені вручало керівництво району. Дотепер я постійно купую нові книжки, слідкую за ринком, найбільше мене цікавить богослов’я, психологія, філософія, історія України та світу. Окрім цього, в моїй бібліотеці зібрана вся літературна класика, як українська, так і зарубіжна, багато періодики, я зібрав певну колекцію журналів. Чесно скажу, я інколи задумуюся над тим, кому це все дістанеться. Є таке поняття – людина епохи книги. От воно мені дуже подобається, тому що якби ввели періодизацію історії не за тим, як керували наші імператори, царі, князі, гетьмани, як змінювався той чи інший політичний лад, а ділити нашу історію людства за якимось відкриттями. Або так само історію Церкви не за тим, що князь Володимир хрестив, а Ярослав Мудрий поширював, а за тим, як розвивалося богослів’я, як змінювалася духовність людей, то все б по-іншому виглядало б. Тому «людина епохи книги» – це вже людина від першого книгодрукаря Йоганна Гуттенберга і аж до цього часу. Зараз вже сформувалася «людина епохи гаджетів». Книга, нажаль, відходить. У мене ще інші хобі. У мене ще є колекція чорнильних ручок та друкарських машинок.

«Біля мого ліжка є стосик книг, які потрібно невідкладно прочитати»

Скільки приблизно книг у вашій бібліотеці?

У мене зараз, приблизно, до 17 тисяч книг.

І все зберігається тут у Єпархії?

Так. І я вам скажу, що місця складати це вже немає. Оця шафа у кабінеті – це вже останній додаток, де я виклав книги з візантології, серію книг із історії богослів’я і історії церкви. І книги, які мені потрібні тут, коли я працюю над історією київських митрополитів.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82321

Тобто у Вас всі книги, я так розумію, вискладані у певному порядку, для зручності?

У мене раніше так не було, але зараз, наприклад, я знаю, що у мене ось ця стійка з книгами – це історія української Церкви. Тут є греко-католицизм, тут є римо-католицизм. Тут у мене є всесвітня історія Церкви, є філософія, словники, українська література, російська література, зарубіжна література. Є література ХХ століття окрема, ціла шафа. Потім християнська публіцистика, літургіка, догматичне богослів’я, патрологія, пастирське богослів’я, життя святих і гомілетика. У книгах із гомілетики я черпаю проповіді. Так у мене книги поділені, як у звичайній бібліотеці, бо так я б і не знав, де яка знаходиться. А так, підходячи до шафи, я можу приблизно згадати, що тут лежить те, що я недавно читав.

Тому що, повірте мені, якщо розкласти бібліотеку, то тут коридору не вистачить. Мрія ж кожного бібліофіла, щоб книги стояли не в три ряди, чотири, і навіть не два, а в один. Але це треба мати величезні приміщення. Мене часто запитують: «Чи ви, владико, все це прочитали?». Я відповідаю: «Звичайно, що ні, якби я все це прочитав, то напевно всі книги роздав би, і бібліотеки не було б».

Цікаво, нас же будуть читати люди не тільки старших поколінь, а й молодь. От які ви б 5 книг, як затятий такий книголюб, могли б виділити для молоді. Що варто молодій людині в першу чергу прочитати?

Я Вам скажу, маю великі труднощі відповісти на ваше запитання. Тому що якби я це говорив для своїх віруючих, я вже колись таке робив, то я їм називав Біблію, «Житія Святих» Димитрія Туптала, це кілька томів, десь 12. Ви повинні прочитати Літопис Руський, той, який перекладав і видавав Леонід Махновець, з духовних книг, напевно – «Ліствиця» і т. д. Я завжди казав це для своїх студентів і зараз так кажу. А для молоді зараз видається так багато книг, особливо зарубіжних письменників, які були для нас колись недоступними. Наприклад, Рей Бредбері. Я би пропонував молоді читати його. Ну наприклад того ж самого Джорджа Орвелла. Пропонував ще Євгена Водолазкіна, його роман «Лавр», Василя Шкляра з його серією історичних романів, того ж Романа Іваничука та ін.

Також із задоволенням я читаю Івана Нечуй-Левицького та Миколу Гоголя. До речі, у моїй бібліотеці є майже повна, зібрана мною, Шевченкіана і Гоголіана. Це для мене класика. Миколу Гоголя перечитую, щоб іронічно і інколи із сарказмом посміятися з тих порядків, які вони описували, і які до сьогодні, у тих типажах, зустрічаються. Коли мені на душі буває важкувато, це моменти, звичайно, як і кожної людини, я читаю Біблію, або ж Кобзар.

Наприклад влітку я ще раз прочитав «Люборацькі» Анатолія Свидницького. Я був дуже вражений пригніченим станом і долею героїв. Родиною Люборацьких, священичою родиною, їх трагічною долею. Але вона дуже яскраво описує ХІХ століття і ту епоху, а також семінарії, в яких навчалися за суворими порядками царського режиму.

Загалом дуже багато прочитав. А зараз маю біля свого ліжка кілька стосиків книг. В мене там лежить: «Пандемія» Сні Шах, «Чума» Альбера Камю (то зараз актуальне), потім у мене лежать книги Євгенія Водолазкіна, Юрія Щербака та чимало книг з богослів`я, бо готую одну статтю.

Ми підсумовуємо ваш пережитий час і заглядаємо далі. Чи є у вас мрії на майбутнє і які ці мрії?

Ви знаєте, колись у мене був такий годинник, я його подарував татові, на ньому було написано «Часу мало». От і у мене є така думка, що часу дуже мало залишилося, а стільки заплановано, як у Наполеона. І ось ти не знаєш, чи ти це все здійсниш. Скільки часу тобі відведено, бо вже більше прожив, ніж ще можеш жити. Тому, звичайно, спочатку хочеться завершити працю «Київські Митрополити. Історія у портретах» і вже потім подивитися, що ти ще можеш зробити. Хоча в мене ще є в проекті книги. Вони частково розроблені стоять. Можу назвати: «Курс пастирського богослів’я», окремо «Пастирська психіатрія», окремо «Погляд. Питання старості, хворіння і смерті», з історичного блоку – «Київська Митрополія в епоху політичних та церковних уній» – це дуже цікава тема, яку я вже давно розробляв. «Церква і Коліївщина» – мені хочеться все-таки дослідити цю проблему, а ще «Літописні церкви в Київській Русі-Україні». Звичайно, хотів би завершити історію свого краю, в мене наполовину це вже зроблено. Я маю архів Семена Гаюка. І маю великий жаль перед його родиною, що не зміг до цього часу зробити. Зараз я закінчую перший том, буквально залишилось кілька штрихів. У протопресвітера Семена Гаюка є докторська дисертація, захищена в Українському вільному університеті. Вона мені дісталася в рукописі, до нині так і не була видана. Ось закінчую з цим проектом. Тобто більше маю наукові плани. Ще одна мрія – побудова кафедрального собору на Сихові. Зараз розробляється проект храму.

Митрополит Димитрій: «50 років – це не час згортати сувій особистого життя» - фото 82322

50 років – це не час згортати сувій особистого життя. Він ще розгорнутий і на ньому стоять такі позначки з фразою «не закінчено». Отож, рухаймося далі…