Митрополит, позбавлений імені

Арсеній Мацієвич — таємний в’язень Ревельської фортеці, якого боялася Катерина II

У вирі бурхливих подій XX століття з його війнами і революціями, змінами урядів і кордонів, падінням одних і піднесенням інших цінностей якось враз і надовго відійшли в непам’ять постаті, людські долі, непересічність яких примушувала гаряче сперечатися про них нащадків упродовж століть. Однією з таких яскравих, суперечливих, незвичайних навіть для багатої на колоритні особистості Православної церкви постатей був митрополит Арсеній Мацієвич, якого і в Україні, і в Росії вважали останнім противником церковних реформ Петра І та Катерини II

Особистості такого гатунку, як правило, не піддаються якимось однозначним характеристикам і оцінкам — вони надто незручні для цього. Справді, як однозначно можна оцінити людину, що в страхітливі часи біронівщини могла дозволити собі, здавалося б, неприпустиме — виправляти текст царської присяги, перш ніж її підписати; боролась із всевладдям і самодурством урядового чиновництва й місцевих поміщиків, водночас залишаючись на позиціях крайнього кріпосництва; людину, яка, безмежно цінуючи особисту незалежність і свободу, могла довести до смерті інших за позірні провини, навіть якщо це були духовні особи; чи не єдиного в численній православній ієрархії діяча, який навіть на засланні продовжував обстоювати свої позиції і сперечатись із всесильною Катериною II, примусивши її зізнатися у своєму смертельному страхові перед бунтівним митрополитом.

Щодо цього Ієрарха — вихідця з України, вихованця Києво-Могилянської академії — в Російській імперії побутували найрізноманітніші, часто полярно протилежні судження й оцінки. Як мужнього борця проти секуляризації та цезарепапізму характеризував митрополита Арсенія український церковний історик І. Власовський. Ієрархом, про якого у ростовській єпархії залишились лихі спогади, людиною, що не визнавала поряд із собою інших прав і думок, упивалася владою й навряд чи гідна наслідування називав А. Мацієвича відомий вчений В. Іконников. Не менш поважний учений К. Харлампович вважав, що А. Мацієвич належить до тієї когорти українських єпископів у російській церкві, канонізація яких — лише справа часу. Мучеником синодального періоду називає цього ієрарха митрополит Євлогій (Георгієвський). Яким же був насправді цей ієрарх, що твердим, по-своєму принциповим баченням церковно-державних відносин, неприйняттям петровської цезарепапістської моделі «держава — церква» майже півтора століття хвилював суспільство?

Олександр Мацієвич народився 1697 року в містечку Володимирі-Волинському в родині православного священика. Навчання в різних закладах тогочасної «польської України» стало підготовкою до вступу 1715 р. у Києво-Могилянську академію. Однак незабаром він опинився серед чернецтва стародавнього Новгород-Сіверського Спаського монастиря, де 1716 р. прийняв постриг з ім’ям Арсеній. Проте й монастирське буття, проповідництво і викладання в місцевій школі надовго не затримали А. Мацієвича на сіверській землі. 1718 р. він виявив бажання продовжити навчання в Київській академії. Можливо, ці різкі зміни життєвого курсу були точно розрахованими кроками в церковній кар’єрі, а можливо — віддзеркаленням гарячої натури Арсенія, що вгамується лише з передсмертним написом розстриженого ченця на стіні каземату ревельської в’язниці: «Благо мне, яко смирился єси».

Навчання в Київській академії цього разу було досить тривалим — аж до 1726 р. Слід гадати, що «спудей» — чернець Арсеній осягнув за цей строк повний академічний курс наук, який завертався філософією та богослов’ям. На жаль, його навчання припало не на кращі часи: вже залишив академію Феофан Прокопович з його новітніми системно-критичними підходами до викладання найвищих курсів; як реакція на ці віяння запанувала схоластика, ортодоксія, нетерпимість до всього нового як до «мудрувань реформатських». Невдоволений рівнем викладання в московській Слов’яно-греко-латинській академії, М. Ломоносов, який дещо пізніше від А. Мацієвича починав було вчитися в Київській академії, згадував, що тут він знайшов «одні сухі марення замість філософії і ніяких задатків для фізики та математики». Та й сама академія на середину XVIII ст. змушена була констатувати, що «у вивченні богослов’я немає порядку, а тому в Росії й донині справжнього богослов’я немає».

Все це позначилося на богословській підготовці, проповідницькій діяльності майбутнього митрополита. На думку дослідників, у Православній церкві XVIII ст. не було іншого проповідника, який би написав так багато великих за обсягом проповідей. Водночас не було більш нудних, сухих, нежиттєвих, абстрактно-схоластичних текстів, ніж ті, що виходили з-під пера А. Мацієвича. В цій, як і в багатьох інших сферах релігійно-церковної діяльності, митрополит Арсеній різко контрастує зі своїм попередником у Ростові—святителем Димитрієм (Тупталом), хоч окремі життєві віхи їх схожі: українське походження, Київська академія, чернігівські монастирі, російський Тобольськ, митрополичий сан, ростовська єпархія. В 50-ті роки XVIIІ ст. доля дивовижним чином звела ці два імені разом: саме митрополиту Ростовському Арсенію довелося за дорученням Синоду готувати урочистості з приводу канонізації святителя Димитрія, складати його житіє.

Подальший життєвий шлях ієромонаха Арсенія (священицький сан він отримав 1723 р., навчаючись в академії) знову виявляє в ньому людину невгамовну, охочу до перемін. Києво-Печерську лавру змінює Чернігів, а потім — далекий Тобольськ, куди А. Мацієвич поїхав на запрошення давнього протеже, колишнього архиєпископа Чернігівського, згодом митрополита Сибірського Антонія Стаховського. Однак на цьому подорожі українського ієромонаха не скінчилися: в 30-ті роки його бачили в Устюзі, Холмогорах, на Соловках, а далі — як «учительного ченця» (доля багатьох українських вчених ченців) — серед учасників морських кампаній, що вивчали можливості прокладання північного морського шляху до Камчатки.

Близьке знайомство із впливовим у світських і церковних колах вологодським єпископом, а згодом архиєпископом Новгородським, вихованцем Київської академії Амвросієм Юшкевичем не лише відкрило для А. Мацієвича шлях до церковної ієрархії, а й зблизило їх як однодумців. Досить швидко з’ясувалася спільність їхніх поглядів щодо потреби реформування вищого церковного управління, кардинального перегляду існуючих з часів Петра І державно-церковних відносин, засилля іноземців у владних структурах. Зауважимо, що в атмосфері всеімперської підозрілості, доносів, лютої розправи таємної канцелярії «розыскных дел» з інакомислячими виношувати реформаторські ідеї, говорити про них було небезпечно.

Довірчі стосунки синодального ієромонаха Арсенія з ієрархом № 1 у Синоді — архиєпископом Амвросієм, гадаємо, були вирішальним чинником у призначенні мало кому відомого ієромонаха, законовчителя кадетського корпусу на посаду митрополита Сибірського (1741 р.). Єпархія з архиєпископським осідком у Тобольську була цікава не лише тим, що сприймалася європейцями як ойкумена (край землі) і до 1727 р. займала весь Сибір, а й тим, що десятиліттями її очолювали ієрархи з України, вихованці Києво-Могилянської академії — Філофей Лещинський, Іоанн Максимович, Антоній Стаховський та інші. За підрахунками вчених, з 1701 до 1775 рр. Тобольську та Іркутську єпархії очолювали лише українці. і то не було випадково. Для православно-конфесійного освоєння краю з його «інородцями» потрібні були освічені місіонери, яких у Великоросії тоді не було. Українські ж «учительні ченці», незважаючи на пропозиції високих церковних посад, їхали сюди без особливої охоти. Бажання відбивав не лише суворий клімат, а й недоброзичливість російської ієрархії, місцевого духовенства до українців як до «чужинців», «черкасів»» і навіть як до «поляків». Саме тому священнослужителів з України запрошували сюди на єпархіальні посади — членами консисторії, економами, екзаменаторами тощо.

Обійнявши нову посаду, митрополит Арсеній почав запроваджувати в єпархії традиційні для України порядки: сформував консисторію, зайнявся проповідництвом, навчанням духовенства і т. п. Як це часто буває, висока церковна посада рельєфніше висвітлила особистість Арсенія Мацієвича. З відстані у два з половиною століття постать тобольського, а згодом ростовського митрополита сприймається як суперечливе поєднання в одній особі рис, що не вкладаються в прокрустове ложе чорно-білих оцінок. Твердо відстоюючи інтереси Церкви, він ішов у цьому до кінця, не приймаючи компромісів, і був православним ортодоксом, який на відміну від інтелектуального ядра в українському чернецтві вважав, що майбутнє Православної церкви — в її догматизації, консерватизмі, непоступливості. Владолюбний, нетерпимий, жорсткий, а часом і жорстокий — ось лише деякі риси цього непересічного ієрарха. Саме з його крутим норовом пов’язані унікальні рекомендації Синоду не допускати смерті допитуваних: на церковному суді «впредь пытать бережно».

На сибірський період діяльності митрополита Арсенія припадає його перше відоме зіткнення як представника Церкви із самовладдям і самодурством місцевої світської влади в особі воєводи. Хоч конфлікт виник з конкретної справи одного священика, митрополит Арсеній сприйняв його як відображення масштабніших проблем підсудності чи непідсудності духовних осіб світській владі, приниження Церкви місцевим воєводським управлінням, що зрештою негативно позначалося на справі християнізації сибірських «інородців». Завдяки активно непоступливій позиції А. Мацієвич а в конфлікт був втягнений навіть дрімаючий Синод, що надало справі широкого розголосу.

Однак справді масштабним оприлюдненням особливої позиції, поглядів митрополита Арсенія стало спільне з Амвросієм Юшкевичем подання імператриці Єлизаветі проекту реформування вищого церковного управління (1742 р.). Скориставшись національно-релігійним піднесенням після падіння ненависного режиму іноземців на російському престолі і приходом нової імператриці, два ієрархи вирішили, що настав час і для грунтовніших реформ: якщо не відновити патріаршество, то хоча б перетворити Синод у суто церковний орган, з урядуванням ієрархів, а не світських оберпрокурорів, і тим самим наблизити управління вітчизняною Церквою до традиційного у Східній церкві. Однак незважаючи на те, що ієрархи декларували утаємничені прагнення більшості вищого духовенства, проект залишився без реагування — надто сильною була інерція петровської реформи.

1742 р. завдяки протегуванню того ж митрополита Амвросія А. Мацієвич став митрополитом Ростовським, зайнявши кафедру, яка у давнину входила до складу Київської митрополії і яку в 1702—1709 рр. посідав перший святитель синодального періоду митрополит Димитрій (Туптало).

Але вже невдовзі почалися події, що поступово, крок за кроком переводили реформаційні ініціативи Арсенія, прагнення унезалежити Церкву від світського врядування у трагічну площину. Створюється враження, що після невдачі з проектом кожне зіткнення митрополита з самодержавно-синодальною владою підштовхувало його до трагічної розв’язки.

Для осмислення позиції і настроїв А. Мацієвича в 40-і роки показовою є справа про присягу Єлизаветі. Принагідно зазначимо, що складання присяги черговому імператорові ієрархією, духовенством, всіма мирянами, як свідчать архівні документи, стало для підданих Російської імперії справжнім лихом. Здійснювалася ця процедура головним чином через церковні структури; нескладання присяги, незалежно від причин і віку, люто каралося — клеймуванням, розірванням ніздрів, засланням до Сибіру.

Постало питання і про присягу А. Мацієвича. Ще в Тобольську, пояснюючи свою позицію щодо присягання новій імператриці й відмову присягати регенту Бірону, митрополит Арсеній зробив досить показові й принципові правки тексту присяги. Найважливіші з них: «крайнім суддею... церковного уряду» слід вважати не «всеросійську монархиню», як було написано в присязі, а «самого Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа»; слова «діяти всім за написаними в Духовному регламенті уставами» слід було, на його думку, замінити на «діяти всім за Христовим і Апостольським і святих отців ученням та за написаними в Духовному регламенті уставами, що відповідають Церкві святій... православно-східній». Це були принципові поправки. Своїм запереченням цезарепапізму, визнанням за Регламентом керівного документа тільки в тих положеннях, які відповідали православному вченню, вони виявляли справжні настрої значної частини ієрархії, кліру. Слід гадати, що і заключна репліка А. Мацієвича в його правках («решта — зайве ласкательство, що принижує чи відкидає... Ісуса Господа») аж ніяк не викликала в Синоді й царському палаці захоплення.

Цей та інші вчинки, що так чи інакше розцінювалися як опозиція, ігнорування Синоду, закріплювали за митрополитом Арсенієм репутацію самовладного, некерованого, нестриманого «в дерзостях» ієрарха. В окремих випадках, імовірно, лише особливе ставлення Єлизавети Петрівни до духовенства українського походження рятувало митрополита від здійснення вже висловленої погрози позбавити його сану й чернецтва.

Але головний конфлікт митрополита Арсенія з самодержавно-синодальною владою розгорнувся навколо питання про секуляризацію церковних, архиєрейських і монастирських маєтностей. Світська влада вже давно, з часів Петра І, прагнула заволодіти ними, аргументуючи свою позицію тим, що оскільки чернецтво декларує своє зречення світу і всього, що у світі, то й не повинне обтяжувати себе «мирськими попечительствами». Зазначимо, що практика секуляризації не є винаходом Російської імперії. За різних часів до неї зверталися у Візантії, у королівських, імператорських дворах Європи. Варіантів реалізації цього задуму (за ним нерідко стояло прагнення вирішити проблеми державної скарбниці) існувало багато, але всі вони так чи інакше зводилися до передачі церковно-монастирських маєтностей з селянами державі й утримання білого та чорного духовенства за державний кошт.

Вже синодальна форма управління Церквою ставила її в залежне від світської влади становище. Вилучення церковних маєтностей, запровадження духовних штатів робили Церкву залежною від держави ще й матеріально. Церква, монастирі втрачали при цьому досить багато, але ні в Росії (1764 р.), ні в Україні, де секуляризація через побоювання опору була проведена на 22 роки пізніше, ці кардинальні заходи не викликали очікуваного спротиву ієрархії та духовенства. Невдоволених серед вищого духовенства було багато, проте відкрито виступити проти секуляризаційної акції, розпочатої Єлизаветою і завершеною Катериною II, насмілився лише один митрополит Арсеній Мацієвич.

Можливо, якусь частину ієрархії, кліру ввела в оману демонстративна релігійна ревність Катерини II, що особливо тішила православну спільноту після протестантських симпатій Петра III (голити бороди, вилучати ікони і т. п.), та її указ про ліквідацію колегії економії і повернення маєтностей духовенству. Однак, як пізніше виявилося, новій імператриці потрібно було лише виграти час. Він-то й виявив, що справжнє ставлення Катерини II до релігії досить утилітарне й не пов’язане з унезалежненням Церкви від держави; секуляризацію з порядку денного не було знято, вона лиш старанніше готувалася спеціальною комісією.

Та хоч би як там було, а лише митрополит Арсеній підняв голос проти зазіхань на церковну й монастирську маєтність. Більше того. У своїх донесеннях у Синод він поставив питання значно ширше: з давніх-давен маєтності церковні нікому не підлягали, крім апостолів, а згодом архиєреїв, і тому ніхто під страхом відлучення від Церкви не має права посягати на цю власність. Єпископи, ігумени у своїх монастирях — єдині господарі церковно-монастирського майна. Прагнучи оприлюднити свою позицію з цього питання, митрополит Арсеній у неділю Православ’я — 9 лютого 1763 р. влаштував у себе в єпархії багатолюдне богослужіння, під час якого в офіційний чин включив додатки із стародавнього чину 1 642 р. про «розкрадачів церковних маєтностей». Воно закінчувалося прокляттям усім, хто кривдить Церкву. Натяк був аж надто прозорий.

Цей вчинок та наступні два донесення А. Мацієвича в Синод, де він, по суті, заперечував зверхність світської влади над Церквою, правомірність розпоряджень Синоду про утримання Церквою шкіл, інвалідів тощо, і стали статтями звинувачення. До того ж, як показали раніше секретні матеріали судової справи митрополита Арсенія, на цей час Катерині II стали відомі далеко не компліментарні судження А. Мацієвича про неї особисто («не наша по природі», а тому «не тверда в законах наших», їй би «не треба було Російський престол приймати»). Саме в той час імператриця, захищена військами, охороною, таємними службами, зізналася: «...Знаю властолюбство й шаленість (у російському тексті вжито слово «бешенство») ростовського владики, я помираю — боюсь...» (Русская старина, 1879. — Т. 26. — С. 6).

Показово, що синодальний суд над Арсенієм Мацієвичем (1763 р.), який спочатку головно звинувачував митрополита в опорові вилученню церковно-монастирських маєтностей, вже в ході процесу почав маскувати цю реальну причину конфлікту, висунувши на перший план звинувачення в образі імператриці та влади. І це симптоматично для розуміння справедливості дій світського уряду, особливо коли невдовзі вилучені в Церкви маєтки разом з селянами почали роздавати направо й наліво фаворитам, катерининським вельможам, а не використовувати на благо всієї держави, як це робилося в Європі. Парафіяльне духовенство, освіта в імперії практично залишились у такому самому жалюгідному стані, що й до секуляризації.

Зіставляючи дати суду над А. Мацієвичем і секуляризаційних заходів, важко позбутися думки, що розправа над митрополитом, а в його особі — над усією можливою опозицією серед православних ієрархів відкрила владі шлях до рішучого перерозподілу церковно-монастирської власності на користь світських ініціаторів акції.

За вироком суду А. Мацієвич був позбавлений сану і з забороною писати був засланий рядовим ченцем у далекий Карельський Миколаївський монастир. У Синоді залишилося його письмове зобов’язання ніколи не називатися архиєреєм чи митрополитом.

Проте справа Мацієвича на цьому не скінчилася. І в монастирі знайшовся донощик, який сповіщав церковне начальство, що колишній митрополит серед ченців та солдатів-охоронців продовжує твердити про «пограбовану Церкву», про власті, що нагадують «Содом і Гомору», піддавати сумніву законність зайняття престолу Катериною II. Про реакцію на ці доноси красномовно свідчить уже той факт, що Катерина ІI особисто взяла участь у виборі покарання невгамовному Арсенію під час повторного суду в жовтні 1767 р. Саме з її волі А. Мацієвича було розстрижено й відправлено в довічне ув’язнення в казематі Ревельської фортеці під іменем, вигаданим Катериною,— Андрій Враль. Таємність перебування в’язня-митрополита, суворо засекречене листування властей про нього, охорона з іноземців досягли мети: про останні роки життя Арсенія майже нічого не відомо.

Достовірним є лише те, що помер він у серпні 1772 р. Але натомість з’явилися численні легенди про нескореного архієрея, якого страшилася імператорська влада.

Розмірковуючи над демонстративно-жорстоким покаранням архиєреїв А. Мацієвича, а ще раніше — Ф. Яновського, можна, як це і робив відомий історик В. Іконников, пов’язувати ці факти, окрім усього іншого, з українським питанням. Саме тому Катерина II наказувала новопризначеному на Україну генерал-губернатору П. Румянцеву «вміло доглядати за тамтешніми архиєреями та їх підлеглими, щоб вони в силу закостенілого в них владолюбства не виходили за належні межі свого сану, ставлячи владу свою духовну над мирською... під виглядом закону Божого і благочестя».

Можна по-різному ставитися до цього неординарного церковного діяча, до його позиції, поглядів, поведінки, до досить великої за обсягом богословсько-полемічної та проповідницької спадщини. Однак навряд чи можна назвати його типовим представником київської школи. Вихованці Києво-Могилянської академії здебільшого не були такі ортодоксальні, нетерпимі до інакомислячих, не мали таких збіднених уявлень про освіту для духовенства і народу, як А. Мацієвич. Усе це було кроком назад, відступом від уже здобутого у могилянську й постмогилянську добу.

Водночас не можна не віддати належне цьому діячеві, що був до кінця послідовний у своїх переконаннях. Подальша вітчизняна церковна історія довела правильність точки зору Арсенія про необхідність незалежного від світських властей існування Церкви, про недопустимість втручання держави в її внутрішні справи. Показово, що через сто років з листом проти «мирського, що витісняє начало божественне з вітчизняної Церкви», до Олександра II звернувся волинський архиєпископ Агафангел. Але тепер уже невирішеність цієї проблеми, як попереджав автор листа, загрожувала Православній церкві втратою не десятків, а тисяч, мільйонів віруючих.

Людина і світ. — 1995. — №11-12. — С. 37-41.

Валерій КЛИМОВ,

кандидат філософських наук