Молитва про єдність: 20 років мирянському руху «Схід і Захід під Покровом Пресвятої Богородиці»
Створювали громадські організації, Центр християнської співпраці, залучали до спільної молитви осередки в Україні та в діаспорі, організовували міжцерковні «круглі столи», щоліта збиралися на міжконфесійні братські зустрічі в Криворівні у Карпатах.
Мирянський рух не став потужним явищем, яке спричинило б тектонічні зрушення в свідомості українців. Про нього знали на різних парафіях, але небагато хто долучався. «Це був рух Дон Кіхотів, — вважає протоєрей Іван Рибарук. – Але, я думаю, що в українському психополі він записався як прецедентний досвід молитовної праці і спілкування».
Духовне продовження Помаранчевого Майдану
На першу зустріч біля стін Святої Софії у травні 2005 року зібралося п’ятеро людей. За два місяці, у липні, разом молилися вже 60 осіб з різних конфесій. Ініціаторами зібрання стали православний християнин, фізик-теоретик Ігор Пушкар, греко-католицький священик о. Юстин з Харкова, отець Михайло Низкогуз із Червонограда, що на Львівщині (нині Шептицький) та львівський підприємець, засновник ГО «Християнська Україна» Мирослав Данилків. Вони познайомилися в Києві в церкві на Аскольдовій могилі. «З Харкова до Києва і зі Львова до Києва – два крила», — зазначав Ігор Пушкар.
«Цей рух узяв свій початок з єднання українського народу на київському Майдані восени 2004 року. Тоді люди єднались у своєму щирому прагненні відстояти свободу. Той народний протест супроводжувався радістю, любов'ю, надією, самопожертвою. Не пролилося жодної краплі крові. Все це сприймалося християнами як дія благодаті Духа Святого», — пояснював світлої пам’яті Святослав Варення, член Координаційної ради мирянського руху «Схід і Захід у єдності під покровом Пресвятої Богородиці».
Чому збиралися саме 13-го? Бо 13 травня 1917 року у Фатімі в Португалії явилася Богородиця і з'являлася там 13-го числа упродовж шести місяців. Вона закликала жити в простоті й правді й повідала, що з Росії виплеснеться на весь світ безбожництво, тортури й масові убивства, та просила «молитися за навернення Росії до Бога». Українські віряни розуміли, що фальсифікації на виборах у 2004 році, через які постав помаранчевий Майдан, пов’язані з Росією, і що це політичне утворення ще багато зла може наробити. А вистояти допоможе єдність.
Учасники мирянського руху зазначали, що на Софійській площі вони «пізнали, що таке єдина, соборна, апостольська церква святая». «Першим кроком до об’єднання має бути любов, Божа любов, — казав голова оргкомітету «Християнської України» Мирослав Данилків. – Хай ми залишимося кожен у своїй церкві. Але мусимо відчути оту, справді братерську, християнську любов».
Молитва як простір для співпраці
Молебні за єдність щомісяця проводилися у Києві, Львові, Івано-Франківську, Стрию, Червонограді, Луцьку, Харкові, с. Криворівня та с. Красник (Верховинський р-н.); Косові, Здвижині, с. Шепіт (Косівський р-н); Ганновері (Німеччина), Торонто (Канада), Філадельфії (США). Рух благословили Патріарх Київський Філарет, Патріарх УГКЦ Любомир і архиєпископ Ігор (Ісіченко) від УАПЦ. Було узгоджено чин спільної молитви з акафістом до Пресвятої Богородиці та молитву за єдність християн. Керівництво Церков скеровувало на спільні молебні священників. Один з них – отець Андрій Нагірняк, УГКЦ, зазначав тоді: «Важливо, щоб вогонь молитовної єдності почав горіти в усіх куточках України, — зазначає священик. — Нехай у кожному містечку буде п'ятеро осіб, які раз на місяць збиратимуться й молитимуться, цього буде достатньо, щоб Господь зіслав свою благодать у відповідь на цю молитву. Поширення молитви між нашим народом, углиб народу, створення молитовної духовної мережі – це те, що найбільше треба плекати».
Окрім щомісячної спільної молитви, рух організовував дружні відвідини різних парафій різних Церков, міжцерковні прощі та богословські круглі столи.
«Як нам спілкуватися з людьми і аргументувати їм про єдність Церкви? Як можна рухатись до того, щоб всі перешкоди знімати? Це потребує від нас певної підготовки, певних знань передання Церкви, історії Церкви, певних знань, скажімо, еклезіології, з вченням про Церкву», — переконував координатор руху Святослав Варення, який розробив стратегію руху. Він наполягав, аби осередки мирянського руху за єдність у різних регіонах співпрацювали з місцевими богословами, які проводили б просвітницькі бесіди та лекції для учасників руху. Святослав пояснював, що спільна молитва є тим простором, де виникає спілкування і бажання співпраці. Люди таким чином формулюють своє прагнення до єдності. Він вірив, що ці молитовні зустрічі, «як вогонь, будуть запалювати спільноти, від одної переходити до іншої» і з часом виллються в потужний рух.
Служіння й інформація
13 травня 2006 року, у першу річницю започаткування мирянського руху за єдність Церков в Україні у Київському будинку вчителя відбувся круглий стіл «Спільне свідчення Церков Київської традиції в контексті сучасності». Участь у ньому взяли близько 60 представників Церков Київської традиції з Тернополя, Львова, Києва, Івано-Франківська, Луцька, Рівного, Донецька, Херсона, Кіровограда (нині Кропивницький). Це зібрання благословили Предстоятель УПЦ КП Патріарх Філарет та Предстоятель УГКЦ кардинал Любомир (Гузар), а також архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор (Ісіченко).
Проведення Круглого столу мало на меті обмін досвідом служіння між мирянськими організаціями традиційних Церков України та налагодження співпраці для спільного свідчення про Христа в сучасному українському суспільстві.
Учасники обговорили можливості співпраці у чотирьох напрямках служіння – дитячому й молодіжному, соціальному, місіонерському та інформаційному. Зокрема, в інформаційному передбачалася співучасть у виданні загальновизнаної міжцерковної газети (більшість зійшлася на думці, що це газета «Наша Віра», що її видавав Євген Сверстюк) і організація спільних інформаційних центрів та бібліотек.
Центр християнської співпраці
Того дня було засновано Український центр християнської співпраці. Вирішили, що Україна потребує громадського міжконфесійного християнського центру, не прив’язаного до жодної з Церков. Щоб інформувати громадськість про багатство української християнської культури і створювати умови для зустрічей, знайомств, спільних соціальних, освітніх та мистецьких проектів.
Серед завдань Центру бачили налагодження контактів з різними мирянськими спільнотами і братствами, створення бази (інформаційної і суспільної) для порозуміння між вірними різних Церков; надання громадським діячам, журналістам, науковцям, учителям і всім зацікавленим достовірної й багатопланової інформації про життя традиційних Церков України та взаємини між ними. Влаштування зустрічей, лекторіїв, семінарів, дитячих таборів, прощ до українських святинь.
Засновники Центру почали з простого – з упорядкування каталогів фільмів і бібліографії видань про спільну спадщину Церков Київської традиції, записів української християнської музики, Інтернет-розсилки новин. Започаткували самвидавівський часопис «Дзвони Софії», де була й дитяча сторінка – «Дзвонарик».
Другу річницю мирянського руху відзначили 13 травня 2007 року в Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара». Були виступи представників молитовних осередків з різних міст України і основна доповідь релігієзнавця зі Львова Тараса Гринчишина «Студійна група Київської Церкви: історія, головні здобутки, перспективи». У мистецькій частині виступили кобзар Тарас Компаніченко, лірник Ярема (Вадим Шевчук), виконавці української духовної класики і народних псалмів.
Жертовні люди і освіта
Чому рух не став масовим, як мріялося? «Ми живемо в країні, де посіяно каміння замість зерна. Як говорити з народом, який є більшою мірою сповідником обрядів, ніж віри? Треба розбивати каміння словом, ширити інформацію”, – вважав світлої пам’яті редактор православної і водночас екуменічної газети «Наша Віра», філософ Євген Сверстюк.
«Багато вірних наших Церков іще перебувають під впливом ідеологічних чи історичних негативних стереотипів, — пояснював Святослав Варення. – Не вистачає розуміння того, що любов має проявлятись однаково до всіх братів і сестер у Христі, хай до якої Церкви вони належать – своєї чи іншої помісної Церкви-сестри; тим більше коли це Церкви одної культурної та духовної традиції». Святослав вважав, що потрібні жертовні люди, які зважились би першими прийти до вірних іншої Церкви, відкритись їм у любові і налагодити братерські зв'язки.
На думку протоєрея Івана Рибарука, до єдності не було готове й духовенство. Хоча було благословення і Патріарха Філарета, і Блаженнішого Любомира, але саме як дозвіл мирянам так молитися, а от священики не дуже залучалися до цього – боялися зробити щось невідповідне «канонам».
«На жаль, і серед духовенства, і серед вірних немає розуміння того, що Українська Церква духовно єдина, — вважає отець Іван. – Ми боїмося говорити про це в голос. Можливо, тому що людей не навчають ані Слову Божому, ані розумінню літургії, чи тих же канонів, чи християнського мистецтва. Часто є магічна свідомість, рушійною силою якої є страх покарання якоїсь вищої сили. І це не дає нам рухатися назустріч один одному, відновити єдність. Але ми знаємо, що наш Бог не є караючим. Людина має належати Богові і собі. Тоді вона може вільно діяти, об'єднуватися, спілкуватися».
Євхаристійна єдність уже відновлена?
На братських зустрічах руху в Криворівні щоліта православні й греко-католики знайомилися, разом ходили в гори, співали біля ватри, читали поезію, слухали богословські лекції, спілкувалися з отцем Іваном і спільно приймали Святе Причастя. До речі, у липні 2008 року в рамках братської зустрічі в Івано-Франківську відбувся круглий стіл «Відновлення євхаристійного сопричастя між Церквами Київської традиції – спадкоємницями Володимирового хрещення».
Багато хто на братських зустрічах у Криворівні вперше мав нагоду побачити близько, за одним обіднім столом представника іншої Церкви. І здивуватися – і таке бувало! – «та це ж такі ж люди, як і ми, такі ж християни!». І почати дружити, відкриваючи для себе й іншу церковну спільноту. «Єдність є там, де є любов до ближнього, — говорила світлої пам’яті поетеса, харків’янка Олена Пушкар, дружина одного із засновників руху Ігоря Пушкаря. – Як ми можемо практично любити один одного, коли ми не спілкуємося? Ми саме спілкуванні починаємо розуміти і знати один одного, відкривати Бога один в одному, бути об'єднаними».
Протоєрей Іван Рибарук, парох села Криворівні, завжди був захоплений ідеями як екуменізму, так і національної єдності. «Ми тоді всі прагнули єдності, і хто не був фанатично заангажованим у свою конфесію, розумів насправді, що вірує в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву, — каже отець Іван. – А ще були романтичні надії, що з України почнеться відновлення євхаристійної єдності церкви. Коли Ісус Христос говорив про те, щоб згадувати про Нього, то мав на увазі не соціальне служіння, не щось ідейно-політичне чи національне. Він говорив про євхаристію. І в Криворівні учасники мирянського руху з різних конфесій причащалися разом».
МОЛИТВА ЗА ЄДНІСТЬ
У 2009 році в чин молебнів, які проводяться в рамках мирянського руху за єдність, була включена спільна для всіх осередків молитва руху:
Боже, Ти закликав нас до єдності у вірі і любові, сказавши через Сина Свого Єдинородного: „Щоб всі були одно”.
Просвіти ж нас Духом Твоїм
Дай нам усвідомити, що єдність між нашими Церквами допоможе свідчити про Тебе в нашому народі.
Очисти наші серця від гріхів, які породжують в нас байдужість, упередженість та незгоди.
Допоможи нашому спілкуванню, щоб ми, прагнучи зрозуміти наші відмінності, в головному мали єдність, в другорядному – свободу, в усьому – любов.
Нехай же наша спільна молитва наблизить нас до Тебе і один до одного.
І даруй нам милість Твою, щоб відновилась в Україні єдність Церкви, яка була в час Володимирового хрещення.
Бо Ти єси Бог миру і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і
