Молитви переможного бою: захисники України за духовною підтримкою зверталися до Господа
Лариса ЛЕВЧЕНКО,
докторка історичних наук, професорка, директорка Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України
«Свою Україну любіть,
Любіть її во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть!»
Тарас Шевченко
Мiж більшовиками, денiкiнцями та поляками
Літо 1919 року в історії боротьби українського народу за незалежність і державність видалося спекотним. У червні 1919 року Українська галицька армія (УГА), в складі якої налічувалося до 25 тисяч вояків, під час наступальної операції примусила до відступу 40-тисячну польську армію.
На жаль, УГА банально не вистачило зброї та боєприпасів для подальшого розвинення наступу. 28 червня польська армія зламала український фронт. Ці воєнні події отримали назву Чортківської офензиви.
Ще більш суттєвою загрозою був наступ більшовицької армії в тилу УГА. 5 липня командувачем УГА замість генерала Олександра Греківа став Мирон Тарнавський.
8 липня у Борщеві з метою переговорів зустрілися директор Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Євген Петрушевич і голова Директорії Української Народної Республіки (УНР) Симон Петлюра. Під час переговорів було прийнято болісне, але багатообіцяюче рішення про перехід УГА та уряду ЗУНР на Східну Україну.
16 липня УГА перейшла річку Збруч і невдовзі в районі Кам’янця-Подільського об’єдналася з Наддніпрянською армією УНР. Обидві українські армії чисельністю до 85 тисяч вояків розпочали спільні дії проти більшовиків.
Об’єднаний штаб українських армій очолив генерал Микола Юнаків. У середовищі військового командування точилися дискусії щодо того, в якому напрямі вести наступ. Командири від УГА пропонували спрямувати його на Одесу та об’єднатися з Антантою на півдні, а командири від Армії УНР вбачали за необхідне спершу звільнити Київ. Врешті 11 серпня головний отаман Армії УНР Симон Петлюра віддав наказ про наступ армій на більшовиків по всій Правобережній Україні.
Наддніпрянські частини (група Юрка Тютюнника, Волинська група, третя стрілецька дивізія та друга бригада УГА) просувалися до Одеси, другий корпус УГА і Січові стрільці пішли на Житомир, перший та третій корпуси УГА і Запорізька група Армії УНР — на Київ. Упродовж серпня українським військам вдалося зайняти Вінницю, Хмільник, Бердичів, Житомир та інші населені пункти.
30 серпня 1919 року українські війська під командуванням генерала-чотара Антіна Кравса вступили до Києва. Однак 31 серпня в місто несподівано увійшла сьома дивізія Добровольчої армії під командуванням Миколи Бредова. Генерал Мирон Тарнавський віддав наказ Антіну Кравсу залишити Київ, проте останній усе ще сподівався домовитися з Бредовим.
До кінця дня стало зрозумілим, що переговори не врятують ситуації, й українські війська в ніч з 31 серпня на 1 вересня 1919 року залишили Київ і відступили до Василькова. Натомість генерал Бредов уранці 1 вересня наказав розклеїти по місту листівки про повернення Києва до складу «єдиної і неподільної Росії». Ці події в історії отримали назву Київської катастрофи. Євген Петрушевич призначив слідчу комісію, яка визнала командування УГА винним у здачі Києва.
2 вересня уряд УНР у зверненні до українського народу фактично оголосив війну Збройним силам Півдня Росії (ЗСПР). Наступними днями Симон Петлюра уклав договір із ворожими до УГА поляками, передавши їм Галичину та Прикарпатську Русь, та наказав українським військам відійти подалі від Києва на лінію Козятин—Житомир.
13 вересня розпочалися переговори генерала Михайла Омеляновича-Павленка, котрий представляв Армію УНР, із представником ЗСПР генералом Петром Непеніним. Проте ці переговори були зірвані російською стороною, яка наполягала на ухваленi неприйнятних для українців умов.
У свої чергу Мирон Тарнавський від УГА в жовтні також розпочав переговори з ЗСПР і навіть підписав із Яковом Слащовим угоду про перехід вояків УГА на бік ЗСПР. 17 листопада 1919 року УГА дійсно приєдналася до денікінської армії. І хоча цей крок лише приховував справжню мету — врятування армії та надання воякам передишки, ним у вкрай утруднене становище був поставлений весь український національний рух.
Директорія опинилася у так званому «трикутнику смерті» (Любар—Чортория—Миропіль): її армія була затиснута між більшовиками на півночі, білими на сході та буцімто нейтральними поляками на заході. Причинами цієї катастрофи були непорозуміння й незлагоджені дії вищого командування обох українських армій.
У тих умовах українці як ніколи потребували духовної підтримки. Саме молитви, які промовляли і в церкві, і в мирній оселі, і у війську, додавали стійкості й віри в кінцеву перемогу. Водночас молитви якнайкраще віддзеркалювали ситуацію, що складалася в державі та армії.
Наприкінці липня, коли об’єднання українських армій ЗУНР та УНР вселяло надії на переможну боротьбу, головний священник об’єднаних українських республіканських військ А. Матиюк склав «Молитву за Отчизну», у якій ідеться про правдиву братню любов, повну згоду та розуміння народної святої справи.
Автор молитви втілив у її словах увесь сенс людських прагнень літа 1919 року — у своєму єднанні завжди сильним і непереможним є український народ. «Допоможи, Всеблагий Господи, дорогу Україну, Отчизну нашу, правдиво любити і спільними силами всім нам щиро трудитися для її розвитку і кріпості, а Твоєї слави», писав А. Матиюк.
МОЛИТВА ЗА ОТЧИЗНУ
Приклоньши коліна Господу помолимся… Господи помилуй (3 раз[и])
Господи, Боже, Єдиний Отче, Владико Неба і Землі, що любиш всі народи і опікуєшся їми, зглянься над недолею нашої дорогої Отчизни і вислухай наші сердечні молитви. Прости Твоєму Народові всі вольні і невольні його провини та усунь всякі недомогання і відверни від него кару і погибель. Низпошли нам, Боже, ласку Твою; дай нам тверду пам’ять ніколи не забувати, що лише за вірне виконання Твоїх заповідей та за Християнські чесноти, Ти посилаєш Свою Всемогучу поміч, яка побіждає всяке зло і напасть. Великий Боже, утверди в житті нашому правдиву братню любов, повну згоду і почитання законної Влади. Дай нам синовню преданість православній вірі і готовність до всякої жертви. Допоможи, Всеблагий Господи, дорогу Україну, Отчизну Нашу, правдиво любити і спільними силами всім нам щиро трудитися для її розвитку і кріпості, а Твоєї слави. Дай нашому дорогому народові повсякчас провідників віруючих, розумних і чесних, та ревне священство; а широкому світові пошли розуміння нашої народньої Святої справи. Благослови, Великий Боже, нашу любу Отчизну всім добром Твоїм, покрий її милосердієм Своїм, відверни від неї всі нещастя і положи край народній недолі. Христолюбивому нашому Воїнству дай кріпость, послух, на врагів-же побіду і одоління, а положивших на Отчизну і друзів життя своє в сєлєніях праведних упокой. Будь нам довготерпеливим і милостивим Отцем, Єдиним Покровителем, по молитвам Заступниці Нашої Владичиці Пресвятої Діви Марії і всіх Твоїх Святих. Амінь.
Для ужитку військовим духовенством і віруючими козаками- вірними синами України.
Головн[ий]Свящ[еник]Укр[аїнських] Респ[убліканських] Військ А. Матиюк. № 553, 31 липня 1919 року. Ставка.
(Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Фонд 2208. Опис 1. Справа 141. Аркуш 19б.)
«Звiльни вiд зухвалих чужинцiв»
Із «трикутника смерті» вбачалися такі варіанти виходу: або долучитися до УГА, що перейшла на бік денікінців, або йти на компроміс із більшовиками, або ж інтернуватися до Польщі. Симон Петлюра та його ближче оточення попрямували до Польщі. Натомість тодішній командувач Дієвої Армії УНР Василь Тютюнник запропонував перетворити військо на партизанські з’єднання і пройти рейдом по ворожих тилах.
6 грудня 1919 року, зібравшись у Новій Чорториї, командири Армії УНР підтримали ідею рейду денікінськими та більшовицькими тилами. В історії цей рейд отримав назву Першого зимового походу.
За цього походу українська армія складалася із Запорізької дивізії під командуванням Андрія Гулого-Гуленка, Волинської дивізії Наума Никоніва, Київської дивізії Юрка Тютюнника, Галицької кінної бригади Едмунда Шепаровича, окремого кінного полку Григорія Чижевського та кінної сотні Штабу Армії. Загальне керівництво походом здійснював генерал Михайло Омелянович-Павленко (Василь Тютюнник помер від тифу 19 грудня 1919 року).
Перший зимовий похід Армії УНР тривав від 6 грудня 1919 року до 6 травня 1920 року і охопив території сучасних Житомирської, Київської, Черкаської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської та Вінницької областей. Це найгероїчніша сторінка в історії української армії, що завдяки злагодженим діям своїх командирів під час рейду здобула численні перемоги над ворогом.
Перебуваючи у Варшаві, Симон Петлюра уклав договір із Юзефом Пілсудським про визнання поляками Української Народної Республіки. Насправді Варшавський договір 21 квітня 1920 року підписали Андрій Лівицький від УНР та Ян Домбовський від Речі Посполитої.
Не тільки цей факт є важливим в історії, а й те, що за визнання незалежності УНР і допомогу у війні довелося віддати Польщі Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя та кілька повітів Волині. Правник Сергій Шелухін критикував Варшавський договір, називаючи його нелегітимним і антиукраїнським.
А втім наприкінці квітня—на початку травня польська армія, поєднавшись із українськими військами, розгорнула наступ проти Червоної армії. 6 травня 1920 року польсько-українські війська заволоділи Києвом.
На жаль, діставшись кордонів Речі Посполитої до першого поділу 1772 року, поляки не рухалися далі, а українські війська самотужки не могли продовжувати наступ. Більшовики ж кинули в червні проти з’єднаних польсько-українських сил першу кінну армію Семена Будьонного.
Фронт почав коливатися то в одну, то в іншу сторони. Ключовим моментом цих воєнних подій, що в історії мають назву польсько-радянської війни, стало так зване «Диво на Віслі» — Варшавська битва 13—25 серпня 1920 року, внаслідок перемоги в якій Польська Республіка відстояла свою незалежність.
Ба більше, більшовики змушені були сісти за стіл переговорів з поляками. На жаль, більшовикам вдалося усунути українців від участі в цих переговорах. 12 жовтня 1920 року в Ризі польська та радянська делегації підписали перемир’я, а 18 березня 1920 року — Ризький мирний договір. Згідно з ним, Варшавський договір Петлюри—Пілсудського було анульовано, Польща отримала більше території, ніж мала після другого поділу 1793 року, однак визнавала Українську РСР і зрікалася УНР. У цих умовах Армія УНР залишилася наодинці в боротьбі проти навали більшовицьких військ.
11—21 листопада 1920 року позначені тривалими запеклими боями, унаслідок яких знекровленим українським частинам не лишалося нічого іншого, як відступити на територію Польської Республіки.
Командири і вояки Армії УНР опинилися в таборах інтернованих, і в кращому випадку на них чекала еміграція. 8 листопада 1920 року на державній нараді члени Директорії прийняли рішення про початок наступу проти більшовиків з 12 грудня 1920 року та закликали український народ «до останнього бою».
Цей останній бій усе ще триває, історію не завершено! Тому не втрачає актуальності «Молитва за Отчизну про перемогу над ворогом, запосівшим Рідну Землю». Її автором є професор Іван Огієнко.
В історії України він більш відомий як міністр народної освіти та міністр ісповідань в різних урядах Директорії УНР, засновник та перший ректор Кам’янець-Подільського національного університету, пізніше названого на його честь. Вужче коло дослідників історії знає Івана Огієнка як перекладача Біблії українською мовою та автора виданого у 1937 році у Львові українського перекладу Нового Заповіту.
В працях церковних істориків про Івана Огієнка йдеться як про митрополита Ілларіона — єпископа Холмського і Підляського в Польській православній церкві, митрополита Вінніпега та предстоятеля в Українській греко-православній Церкві у Канаді.
В канадський період еміграції Огієнко був ректором Українського народного університету у Вінніпезі, деканом богословського факультету Манітобського університету, фундатором Українського наукового богословського православного товариства в Канаді.
Щойно опинившись на еміграції в Польщі, Іван Огієнко заснував у Тарнові видавництво «Української Автокефальної Церкви». 1921 року в цьому видавництві побачили світ його праці «Українська вимова церковно-слов’янського богослужбового тексту», «Як Москва взяла під свою владу вільну Церкву Українську», «Світовий рух за утворення живої народньої національної церкви», «Як Москва знищила волю друку Київо-Печерської Лаври», «Як цариця Катерина обмосковлювала Церкву Українську», «Українська мова як мова Богослужбова», «Як треба вимовляти букву ? в церковно-слов’янських текстах», «Історія букви ? на Україні», переклади «Шкільних молитов» та «Українського православного молитовника».
Там же було надруковано й поширено в українських колах звернення «До Його Святійшиства, Найсвятішого Патріярха Царгородського, Архієпископа Нового Риму», «Нота до Народних Представництв Держав Світу», «Прохання до Патріярха Царгородського благословити Автокефальну Українську Церкву», відозви Уряду до вояків Армії УНР і цивільного населення України. 14 березня 1921 р. Церковною Радою було затверджено текст Поминання влади Української Народної Республіки для вживання при Службах Божих.
У «Молитві за Отчизну про перемогу над ворогом, запосівшим Рідну Землю» Іван Огієнко пророче звертався до Бога — «Не попусти, Господи, померти на чужині!». На жаль, так сталося не тільки для самого митрополита Ілларіона, який помер у 1972 році і похований у Вінніпезі, провінція Манітоба, Канада, а й для багатьох тих, хто боровся за незалежність, державність і самостійність України в часи Української революції 1917—1921 років.
Не дай, Боже, історії піти по колу! «Сокруши ж, Боже Сильний, всіх ворогів наших і Край Рідний звільни від зухвалих чужинців і пошли нам, змученим, давнобажаний спокій!..»
Молитва за Отчизну
про перемогу над ворогом, запосівшим Рідну Землю
Молитву ухвалено Українською Церковною Радою.
Під час кожної Служби Божої священик серед Церкви голосно вичитує отцю молитву.
СВЯЩЕНИК: Ставши на коліна, од цілого серця Господу помолімся!
ХОР: Господи, помилуй!
СВЯЩЕНИК: Господи, Боже, Отче і Творче наш, Боже правди і милосердя! Ми віримо правді Твоїй і визнаємо, що все, що Ти посилаєш нам, Ти посилаєш по заслугах наших, бо Ти караєш грішних і милуєш праведних.
Вислухай теплу молитву нашу, Отче Небесний, яку приносимо Тобі на колінах і з слізми на очах!
Провинили Тобі ми багато вільно й невільно, словом і ділом, свідомо й несвідомо, і часто забували Тебе, Бога Єдиного…
Та не суди нас, Боже, по безмірних провинах наших, бо Ти Милосердний і ласці Твоїй немає кінця… Дозволь нам устами недостойними, як слугам вірним Твоїм, щиро благати Тебе: змилосердься над нами, Добрий, і прости нам, Отче Небесний, всі провини наші! Бо все, що ми робимо з серцем, ми хочемо робити з серцем чистим і з Богом в думці… І у всіх ділах наших повсякчасно тільки єдиного ми й бажаємо: щоби слава Твоя була безмежною, а Рідна Земля наша стала щасливою!...
Боже Праведний, зглянься над гіркими стражданнями нашими, бо страждання ці більше людських немічних сил наших! Ворог лютий посів Рідну Землю нашу і в господі чужій кріваво справляє перемогу свою…
Там, в далекій Отчизні, тужать по нас в журбі повсякчасній Отець та Мати старі, брат та сестра беззахисні, — Всеблагий, покрий їх ласкою Своєю і борони од помсти крівавої!... І дружину безпомічну, і дітей безпризорих заступи, Милосердний, од напасти ворожої!... Край наш рідний зруйновано, а нарід хрещений помордовано, — Боже, зглянься над безмежним горем нашим і не попусти Землі Рідної до загибелі!...
На тебе одного, Милостивий, вся надія наша: страждання наші великі і горе наше безмежне: не попусти, Господи, померти на чужині!
Тричі поклін.
Боже Сильний, Ти Милосердний, і милость Твоя безмежна! Пошли ж нам ласку Заступниці скривджених Богородиці, і надією на милость Твою переповняться наші серця! Ми віримо й визнаємо, що всі страждання наші стануть Тобі на славу, а Батьківщині нашій на користь…
Пошли нам, Господи Боже, Заступника Небесного, Твого мочного Ангола Охоронителя, щоб повсякчасно боронив нас, щоб у імня Твоє великеє водив наше Христолюбиве Славне Козацтво, щоб наповнив одвагою серця їхні, щоб заступив їх од всякої біди, напасти та лукавства неприятельського, і щоб силою Твоєю Святою переміг наших супротивників…
Сокруши ж, Боже Сильний, всіх ворогів наших і Край Рідний звільни від зухвалих чужинців і пошли нам, змученим, давнобажаний спокій!...
Пошли ж, Господи, сили та мудрости Голові Держави нашої і всьому Пресвітлому Високому Урядові, а Христолюбивому Славному Козацтву нашому подай щасливого повернення до Краю Рідного і повної перемоги над ворогом! Всім же братам нашим, на чужині і вдома сущим, пошли, Господи, щирої єдности і братерської любови!...
І омита кров’єю, слізми оплакана, вогнем очищена Отчизна наша од повного серця дякуватиме Тобі, Богу Милостивому, і однодушно славитиме Тебе, Бога Великого, Отця і Сина і Святого Духа, нині і завжди і на віки вічні.
ХОР: Амінь. І співає: Спаси, Господи, люди Твої і благослови Україну Твою, перемогу Христолюбивому Козацтву нашому на ворогів подай і борони Христом Твоїм землю Твою.
Видавництво «Українська Автокефальна Церква» під редакцією професора І. ОГІЄНКА. (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Фонд 1092. Опис 2. Справа 727. Аркуш 170.)
