Монастирі між духом і світом

Чернеча обитель як духовний інститут вимагає повного зречення світського життя, самозаглиблення та особистісного спілкування з Богом (грецьк. monasterion — відособлене житло). Чернецтво є певним надреальним життям, що не підлягає визначенню в рамках загальновизнаних суспільних стандартів. Водночас монастир як соціальний інститут змушений виступати як діяльна соціальна сила у складних політичних колізіях вітчизняної історії.

Чернецтво на Русі знало два способи співжиття — келіотство та кіновітство. Келіотство — чернеча методика спасіння, що випливає з усвідомлення людиною неможливості вистояти проти зваб навколишнього життя; це метод буквальної втечі зі світу в пустелю. Там, маючи украй обмежені засоби до існування, кожен чернець, який мешкав окремо, не мав змоги вдаватися до якихось надмірностей. Але не маючи нікого поруч із собою, «чернець найбільше думає про власне «Я» і може впасти в гординю. Келіотство, смисл якого полягав у пустельництві (і в цьому вигляді його захищав Ніл Сорський), у соціумі перетворювалось на зручне користування земними благами, стаючи своєрідним відображенням того суспільного середовища, в межах якого воно існувало.

Альтернативою келіотству на Русі стало кіновітство, або життя суспільножительне, засновниками якого на Русі вважаються преподобні Антоній та Феодосій, фундатори знаменитого Києво-Печерського монастиря. Певна демократичність устрою та побуту печерних монастирів, їх незалежність від церковної і державної влади досить часто призводили до значних конфліктів з властями. Зокрема, лише в Печерському монастирі протягом XI ст. такі конфлікти виникали неодноразово: з приводу неузгодженого посвячення в ченці князівських слуг, незаконного проживання на князівських землях, удаваного пособництва великокнязівській опозиції тощо. Так, за князя Ізяслава до Антонія, прохаючи постригу, прибули блаженний Варлаам, син боярина Івана, та Єфрем, євнух князівський. Никон з волі преподобного постриг пошукачів, за що боярин Іван зі слугами розігнав чернечу обитель і забрав сина, а князь Ізяслав пригрозив відправити братію з Антонієм у в’язницю, а печеру «розкопати».

Ці конфлікти, що іноді закінчувалися вигнанням ченців із печер, руйнуванням їхніх жител тощо, мали примусити печерне чернецтво шукати заступництва в державних інституціях. Такі заходи подекуди мали успіх — зрештою Кирилівський та Видубецький монастирі, що свого часу починалися як печерні, перетворилися на звичайні ктиторські князівські обителі. Переслідували відлюдників і в часи пізнього середньовіччя, подекуди до кінця XVIII ст., коли в рамках загальнодержавної програми розцерковлювання Російської імперії було видано наказ про заборону затворництва та пустельництва.

В ідеалі кожний, хто вступає до монастиря, має залишити все «в мирі», в тому числі й майно. Як стверджувалось у статуті Теодора Студита, для ченця вже забагато, якщо він матиме більше трьох монет дрібних. Чернець той, хто стоїть вище світу злиденністю своєю, хто не має жодного срібняка. Але оскільки монастирі з часом перетворилися на великі господарські об’єднання, то бажаними членами для них стали багаті постриженики, які віддавали своє майно монастирю. Це був перший етап відходу від фундаментальних принципів діяльності монастирів. Адже у Студійському статуті було сказано: того, хто приходить до монастиря та приносить із собою пожертву, приймати, але не надавати за це жодних переваг; всі браття рівні, і перевага віддається тільки доброчинності. Перший з князів, хто добровільно прийняв чернецтво, був Святослав (1106 р.). Княгині стали постригатися раніше від князів. Першою черницею стала княгиня Янка (з 1086 р.), потім сестра її Євпраксія. Пізніше з’явився звичай перед смертю вдягати чернечий одяг. Князі, створюючи церкви, керувались своїми родинними й релігійними потребами: майже кожен бажав мати власну родову церкву та свого духівника. З XI ст. монастирі стають княжими сімейними усипальнями.

Усі монастирі були звільнені від податків, а ченці — від громадських повинностей. Деякі монастирі стали великими землевласниками. Це зробило їх самостійними феодальними господарствами і змінило їхній соціальний статус.

У XI-XII ст. монастирі вже беруть участь у соціальному житті не тільки поодинці, а і як собор ігуменів. У другій половині XII ст. ця організація оформлюється у вигляді архимандрії, яка створюється в найвпливовішому монастирі і здійснює керівництво іншими монастирями міста. Певну роль у цьому відігравала князівська влада, зацікавлена в контролі діяльності монастирів через голову митрополита та єпископів.

Уперше титул архимандрита отримав ігумен Києво-Печерського монастиря. Надалі титул став присвоюватись настоятелю найважливішого в місті монастиря; він мав певні права й поза своїм монастирем.

Монголо-татарське нашестя змінило стан Церкви в Руській державі. Хоча вона, як і князі, стала васалом ханів, але ієрархи дістали можливість відстоювати свої інтереси в Орді незалежно від князівської влади, що зробило їх активними учасниками політичної боротьби на Русі В XIV-XV ст., значною ідеологічною та суспільною силою.

У монгольський період особливо поширилась традиція постригу перед смертю, особливо серед князівських та боярських родин. Шість великих князів монгольського періоду померли в чернецтві: Олександр Невський, сини його Дмитро і Андрій, Іван Калита та сини його Іван і Симеон. Серед княгинь чернечий постриг прийняли Ганна, вдова князя Михайла-Мученика; Феодосія, вдова князя Ярослава; Марія, вдова вбитого князя Дмитрія Тверського; Олександра; Анастасія, вдова князя Андрія Суздальського, та інші.

У тогочасний монастир людина не йшла на довічне проживання. Скоріше це було місце, де вона могла усамітнитися задля духовних подвигів, не пориваючи зв’язків зі світом. Так сталося і з литовським князем Войшелгом. Коли в 1263 р. був убитий його батько Міндовг, князь поклявся помститися язичникам. Він переконав охреститися Довмонта, князя Нальшанського, і, заручившись його підтримкою, протягом трьох років упокорював Литву, знищивши ворогів свого батька. Для поширення православної віри Войшелг викликав з Новгорода православних священиків, переважно псковських як більш знайомих з литовською мовою. У 1268 р. він передав свої володіння зятю Шварину, а сам постригся в Угровіському монастирі. Словом, середньовічне суспільство не вважало, що чернецтво — це цілковитий розрив зі світом. Таким чином відбувається трансформація початкового змісту поняття монастиря як місця усамітнення.

Початок XVIII ст. став у цьому сенсі переломним. Реформи Петра І зіткнулися з протидією Церкви, яка, з одного боку, була абсолютним моральним цензором для населення держави, а з другого — через посередництво монастирів володіла значною часткою матеріальних цінностей і земельних угідь, ставши «державою в державі». Отже, метою уряду стала ліквідація соціальних підвалин чернецтва як основної опори Церкви й повна перебудова церковного апарату.

Обмеження фінансування поставило чимало монастирів практично на межу виживання. Православний монастир за адаптаційними можливостями завжди був структурою інертною.

А проте представники так званого «вищого світу» Москви та Петербурга з другої половини XVIII ст. не визнавали за монастирями ніякої користі. Так, у статті «Человек за 40 талеров» (СПб., 1780) зазначалося, що «ченцями є люди, які збираються в монастирі, не знаючи один одного, живуть без взаємної любові й помирають без жалю. Їм би зробили відмінну послугу, якби розстригли. Так, без сумніву, вони багато б через те виграли, а держава й того більше, адже суспільству повернули б громадян... Задля доведення до квітучого стану... потрібно мати, по змозі, якнайменше духовенства і якнайбільше художників».

Подібні настрої сприяли секуляризаційним заходам. Конфісковані у монастирів землі змінювали своїх власників, зокрема, імператриця Катерина щедро дарувала їх своїм фаворитам. Зрештою в 1799 р. у Російській імперії по всіх єпархіях залишилося 629 чоловічих і 227 жіночих монастирів.

Але чернеча братія не завжди смиренно приймала державні нововведення. Так, в указі Священного Синоду від 6 листопада 1773 р. Києво-Печерському архимандриту з братією приписувалось утримуватися від будь-яких протизаконних вчинків. Архимандрит мав діяти згідно з духовним регламентом зі смиренням, утримувати монашествуючих у належному стані, не виявляючи жодного озлоблення й не допускаючи самоправних вчинків.

Виділених державою коштів не вистачало для утримання монастирів. В указі Колегії економії вказувалося, що річного жалування архиєрейським і монастирським служителям замало, і його необхідно частково збільшити.

Посилаючись на скрутне економічне становище, окремі монастирі, особливо на півдні України, зверталися до єпископату з проханнями про надання грамоти для «испрошения милостыни в Запорожской Сечи». Зокрема, 6 січня 1768 р. з таким проханням звернувся до єпископа Переяславського ігумен Мотронинського Троїцького монастиря Гервасій.

Навіть через століття після введення штатів монастирі не змогли повернути собі втраченої могутності. Зокрема, штатна реформа царського уряду зламала звичний ритм життя українських монастирів і розірвала ті ланки, які й підтримували їх передусім як духовно-просвітницькі заклади.

Порівняймо для ілюстрації суспільножительний і штатний монастирі. В першому чернець отримував від обителі все необхідне для безбідного, але скромного життя: житло, одяг, їжу — словом, усе, крім грошей. Свій час він мусив витрачати на виконання покладеного на нього по-слушництва й перебував у повній залежності від настоятеля; тобто чернець був мовби сином обителі. У штатному монастирі чернець одержував келію та трапезу, а також відповідно до його статусу деяку частку грошей зі спільної кварти. Настоятель не цікавився тим, як чернець використовує власні кошти. Крім кількох годин богослужіння, чернець був цілком вільний від праці й тому завжди мав можливість відлучитись з монастиря.

У штатному монастирі не практикувалось послушництво, а братія була менш захищена від впливів зовнішнього світу, тому її моральний стан цілком залежав від чеснот настоятеля. У тих випадках, коли настоятель виявлявся не на висоті свого покликання, ченці часом «пускалися берега». Зокрема, у листі оберпрокурора Синоду від 9 жовтня 1878 р. зазначено, що в окремих київських штатних монастирях серед ченців поширене п’янство та різноманітні збочення, які дискредитують їх святий сан. Деформація морального ідеалу чернецтва призвела до знецінення в суспільстві значення монастиря як національної святині.

Водночас, як свідчили сучасники, у другій половині XIX ст., крім лавр та столичних монастирів, по всій Російській імперії налічувалось хіба що з десяток благополучних обителей. Більшість з них ледве зводила кінці з кінцями, а деяким не вистачало коштів не тільки на прожиття, а навіть на богослужіння.

Наприклад, на 1 січня 1865 р. у Флорівському жіночому монастирі, крім ігумені, було 50 черниць, 3 штатні послушниці та близько сотні послушниць у вигляді штатної прислуги. Черниці та послушниці нічим не користувались від монастиря, крім приміщень, які надавались відповідно до їх початкових внесків у монастирську казну. Право на жалування та допомогу з монастирських прибутків мали тільки керуючі особи. Вище єпархіальне управління змушене було виділяти для бідних черниць та послушниць кошти на спільну трапезу, щоб ті не шукали хліба насущного на міських базарах. За важкої безперервної праці майже в усіх монастирях півроку харчувалися тільки рослинною їжею. Багатьом монастирям бракувало грошей на лікаря.

Така ситуація складалася переважно в заштатних монастирях. Адже вони були позбавлені можливості господарської діяльності, бо землі було конфісковано, а належного фінансування з боку держави не було. Братії, окрім хворих і старих, доводилось виконувати різний господарський послух: чумакувати, варити мед, орати землю, косити сіно тощо. Деякі ченці та черниці мали кілька професій. Але поступово завдяки працелюбству насельників обителі стають власниками невеликих цегельних, свічкових заводів, сільськогосподарського реманенту, стежать за новими ідеями в землекористуванні.

Поступово із феодального землевласника монастирі перетворюються на підприємства капіталістичного типу і пропагують нові господарські відносини в постфеодальній державі.

Як свідчать документи, до 1861 р. селянам для вступу до монастиря був необхідний дозвіл поміщика, а після скасування кріпацтва — дозвіл громади (сільського сходу). До того ж прохач мав одержати згоду членів родини, сплатити всі борги та податки, не належати до таємних релігійних сект і не підлягати рекрутському набору. Тобто одного бажання стає вже замало, і монастир виявляється тісно пов’язаним з «мирськими» соціальними інститутами.

Задля зміцнення дисципліни в чернечих обителях 9 вересня 1873 р. Синод ухвалив, щоб настоятелі приймали на послушництво тільки тих, хто має посвідчення особи, а також рекомендації щодо благонадійності та схильності до чернечого способу життя.

Серед чернечих гріхів у документальних джерелах найчастіше згадується зловживання спиртними напоями. В настанові архимандрита Києво-Видубецького монастиря сказано, що винний у цьому позбавляється права спільної трапези, а якщо неблагочестиві дії повторяться — отримує від казначея паспорт і негайно відсилається з монастиря. На той час це було досить жорстоке покарання, адже за діючим законодавством колишній чернець позбавлявся всіх станових та майнових привілеїв, які мав до вступу в монастир.

Серед монастирських послушників нерідко траплялися люди одержимі або психічно хворі. У Києві як виправний заклад найчастіше використовували Києво-Видубецький монастир. В’язниць у повному розумінні цього слова в українських монастирях, як правило, не було, але застосовувалося насильницьке послушництво. За незначні (за тогочасним законодавством) провини на жінок накладалась єпітимія у вигляді примусового послушництва в монастирі до двох років.

Примусове послушництво особливо часто застосовувалося щодо тих представників білого духовенства, які зловживали алкоголем. Після відбуття єпітимії та покаяння священики, як правило, повертались до своїх парафій.

Перебування в монастирі у стані послушника не звільняло від військового обов’язку. Для малолітніх злочинців після досягнення повноліття існувало обов’язкове правило відправки в солдати після відбуття примусового послушництва.

Під час І Світової війни православне чернецтво займало досить активну соціальну позицію. Зокрема, з Києво-Печерської лаври у 1914 р. було призвано до діючої армії значну частину послушників. Монастирі допомагали армії практично до 1919 р.

Реалії монастирською життя в Україні не дозволяють змальовувати його в рожевих тонах (особливо це стосується синодального періоду). А проте впродовж тисячоліття існування православного чернецтва в Україні монастирські обителі накопичили значний суспільний потенціал, який було реалізовано і в добу козаччини (див. статтю «Православне чернецтво і козацтво в ХVII-ХVIII ст. в № 5 за 1999 р.), і реалізується в наш час. Але це вже тема окремої розмови.

Людина і світ. — 1999. — №11-12. — С. 45-48.

Ірина ЛОМАЧИНСЬКА