Вкінці XVI ст. Московія в очах представників елітарних верств православного населення Речі Посполитої сприймалася як чужа й ворожа країна, а її звичаї як жорстокі й деспотичні. Однак цей образ під впливом низки чинників почав змінюватися.
Католицький Захід мав сподівання прилучити московитів до свого релігійно-культурного й політичного простору. До Московії починають їздити представники римських пап, намагаючись схилити московських правителів до унії з католиками, а також до залучення їх до боротьби з османами. Так, у 1581-1582 рр. у Москві з дипломатичною місією перебував єзуїт Антоніо Поссевіно. Він мав можливість кілька разів зустрітися з царем Іваном Грозний і обговорити умови завершення Лівонської війни, що велася між Московією та Річчю Посполитою. Також папський дипломат порушував питання про створення антиосманської коаліції з Московією та укладення церковної унії. З 13 по 15 січня 1582 р. Антоніо Поссевіно брав участь у переговорах з царськими послами, які завершились підписанням 10 річного перемир'я. Однак щодо антиосманської коаліції та церковної унії ніяких домовленостей не було досягнуто. У квітні-травні 1595 р. в Москві перебував ще один папський посланець Олександр Комулович, який порушував перед московськими правителями приблизно ті ж питання, що й Антоніо Поссевіно.
У Речі Посполитій, яка знаходилася на «краю» європейського світу боротьби з османами, все ж існували чималі сподівання на прилучення Московії до боротьби з турками. Показовою, наприклад, у цьому плані є творчість Київського католицького єпископа Йосифа Верещинського (? – 1598). У своїх віршах він говорив про те, що московський цар мав би виступити разом з іншими правителями проти турок.
Однак Московія не поспішала прилучатися до антиосманської боротьби. Вона грала свою гру, контактуючи з турецькими підданими. Якраз у 80-90-их роках до Москви починають їздити не лише західні папські дипломати, а й православні священнослужителі з Османської імперії, в т. ч. й деякі східні патріархи. Зрештою, в 1589 р. Константинопольський Патріарх Єремія Транос надав московським митрополитам статус патріарха. Московія почала розглядатися як один із головних православних центрів поряд зі східними патріархатами, які на той час перебували під владою османів.
У «західній інтеграції» Московії була особливо зацікавлена Річ Посполита. На це були в неї особливі причини, адже Московія межувала з цією державою і між ними постійно виникали військові конфлікти. Керівники Речі Посполитої вирішили скористатися «смутою» в Московському царстві, яка наступила на початку XVII ст. й посадити на московський трон свого царя. Це, зокрема, вдалося в 1605-1606 рр., коли московським царем став Лжедмитрій І, що підтримував контакти з можновладцями Речі Посполитої та папським нунцієм Клаудіо Рангоні в цій державі. Цей цар почав переорієнтовувати Московію в західному напрямку – за що й поплатився головою.
У 1618 рр. була ще спроба посадити польського королевича Владислава Вазу на московський трон. Однак вона зазнала невдачі.
Показово, що до походів Лжедмитрія І та Владислава Вази на Москву були залучені тодішні українські можновладці, а також запорізькі козаки. Тобто вони мали причетність до спроб «переорієнтувати» Московію в західному напрямку.
Також показово, що «смута», яка могла б привести до західної орієнтації Московії, пізніше почала сприйматися росіянами як трагедія й водночас як боротьба за незалежність їхньої держави. Подані в антизахідному (зокрема, антипольському) ключі події «смути» стали важливим елементом символічного світу росіян. Кузьма Мінін та Дмитро Пожарський, які начебто врятували Москву від «смути», стали російськими національними героями. Їм поставлений відомий пам’ятник на Красній площі в Москві, про них створено чимало різних художніх творів. Олександр Пушкін спеціально написав драму про «смуту» «Борис Годунов». Одна з перших російських опер «Життя за царя (Іван Сусанін)» теж була присвячена «смутному врємєні».
Водночас всі ці події мали для православних України й Білорусії своєрідний ефект. Їхні представники після заснування Московського патріархату й встановлення контактів з московитами в кінці XVI ст. починають дивитися на Московію як на православне царство. Князь Василь-Костянтин Острозький, ведучи перемовини про унію з Католицькою Церквою, у своєму листі до єпископа Іпатія Потія від 1593 року радив йому звернутися до московського правителя, сподіваючись, що той теж пристане до унії. Однак Іпатій Потій не мав ілюзій щодо московитів і дав зрозуміти, що не поїде до них, бо там на нього чекає смерть.
Щодо питань церковної унії в Речі Посполитій велася літературна полеміка. І в православній полемічній літературі московське православ’я починає подаватися в ідилічному плані.
Водночас у Московському царстві православне населення Речі Посполитої вкінці XVI – на початку XVII століть сприймалося як єретичне. У 1620 р. Московський патріарх Філарет, який, до речі, відіграв помітну роль під час «смути» і син якого Михайло Федорович був обраний на московський престол, поклавши початок царської династії Романових, видав указ, згідно з яким вихідці з Речі Посполитої підлягали перехрещуванню у православ’я московського зразка [1]. І хоча цей указ не завжди діяв, а його виконання часто мало вибірковий характер, однак саме існування такого документу показове.
Натомість деякі православні священнослужителі Київської митрополії з 20-их років XVII ст. починають проводити думку, ніби руські землі Речі Посполитої, власне Україна й Білорусь, це династична спадщина, яка належить московським царям. Відповідно, останні мають опікуватися православними на цих теренах. Однією з головних причин звернення до таких тверджень – намагання переконати московських можновладців надати милостиню православним храмам та монастирям в Речі Посполитій. Уже в чолобитних до московського царя в 20-х роках XVII ст. це простежується. У них формувався збірний образ Русі, яка об’єднувала православних Речі Посполитої й московітів. Винайдені були чинники, які творили таку «єдину Русь» – династія, що сягала князів «Володимирового племені», християнська віра, яка була утверджена цим же князем Володимиром, а також земля і народ. Відповідно, відбувалося звеличення давньоруських князів – не лише Володимира, а і його сина Ярослава Мудрого. Вони подавалися як правителі, що утверджували християнство на Русі й всіляко допомагали Церкві. Таким чином ці князі поставали прикладом для московських царів, що начебто були нащадками цих славних христолюбивих можновладців.
З часом такі уявлення лягли в основу концепції православного слов’янського світу, який базувався на православній вірі, церковнослов’янській мові, візантійській культурі, болгарських (південнослов’янських) й руських релігійно-культурних здобутках. Територіально цей світ охоплював не лише українські, білоруські, російські, болгарські та сербські терени, а й землі волохів і молдаван – предків сучасних румун. Показово, що в ХІХ ст. Російська імперія здійснювала експансію на Балкани. Під її протекторатом на певний час опинилися дунайські князівства – Валахія та Молдавія. Також ця держава стала «покровителем» південних слов’ян на Балканах, які перебували під владою турків.
Священнослужителі Київської митрополії на початку XVII ст. почали утверджувати думку, що населенню цього православного слов’янського світу загрожує небезпека не лише з боку мусульманського, а й католицького світів. І саме московський цар, як могутній православний правитель, має стати на його захист. А одним із виявів такого захисту є милостиня царя православним у Речі Посполитій [2].
Наприклад, у чолобитній намісника Києво-Печерського монастиря Ігнатія Старушича до царя Михайла Федоровича, надісланій у 1640 року, йдеться про виготовлення раки для мощів князя Володимира. Там, зокрема, зустрічаємо апеляцію до давньоруської спадщини, звеличення князів Володимира й Ярослава Мудрого, що подаються як предки московського царя. Ігнатій Старушич просить царя, аби той «…велел своим государевым мастерам своею царскою казною сделать раку на мощи прародителя своего святого и равноапостольного великого князя Владимира, которая поставлена будет с его мощи в соборной церкви у Святой Софии, юже соорудил великий князь Ярослав, сын его» [3]. Схожі представлення московських царів Романових, як предків давньоруських князів, подаються і в багатьох інших зверненнях представників Київської митрополії. Навіть митрополит Петро Могила у чолобитній до московського царя, де йдеться про надання милостині для реконструкції храмів, що були розорені адептами унії, іменує верховного правителя Московії як «великого всея России князя и самодержца всесветлого твоего царского величества прародителя Ярослава, во святом крещении Георгия, святого равноапостольного Российского князя Владимира сын» [4].
Наступника Михайла Федоровича на царському престолі Олексія Михайловича священики Київської митрополії теж репрезентували як спадкоємця Володимира Хрестителя. Зокрема, це бачимо у зверненнях настоятеля Києво-Печерського монастиря Інокентія Гізеля й Чернігівського та Новгород-Сіверського єпископа Лазаря Барановича. Останній за царський кошт видав книгу «Меч духовний», де була вміщена гравюра із зображенням князя Володимира, що лежить на боці, а з його коліна виростає генеалогічне древо.
У своїх чолобитних до московських царів та патріархів священнослужителі Київської митрополії наголошували, що Михайло Федорович та Олексій Михайлович повинні продовжити благочестиві діяння своїх давньоруських предків – підтримувати й поширювати православ’я на руських землях Речі Посполитої. А задля цього надавати грошову милостиню храмам і монастирям. Також у цих чолобитних йшлося про історію хрещення Русі. При цьому акцентувалася увага на діяннях князя Володимира. Наприклад, про хрещення Русі за часів князя Володимира говорили Київський митрополит Йов Борецький та єпископ Ісая Копинський.
Хоча в тогочасній літературі, поширюваній на руських землях Речі Посполитої, Володимировому хрещенню надавалося чималого значення, однак воно не абсолютизувалося, а християнізація Русі розглядалася як довготривалий процес. Так, у полемічному творі унійного Смоленського архиєпископа Льва Кревзи «Оборона церковної єдності» (1617) Володимирове хрещення не постає як центральна подія давньоруської історії, оскільки до нього Русь двічі хрестили – спочатку князі Аскольд і Дір, а потім княгиня Ольга. Лев Кревза також наголошував на тому, що всі три хрещення відбулися до того, як відбувся розкол на католиків і православних. Відповідно, ще означало, що Церква на Русі від самих початків була пов’язана не лише з Константинополем, а й Римом. З боку православних відповіддю став об’ємний твір Захарії Копистенського «Палінодія» (1619-1622). У ньому підтримувалася думка, що Русь хрестилася кілька разів, починаючи ще з часів апостола Андрія Первозданного. При цьому Захарія Копистенський спеціально акцентував увагу на тому, що християнство на Русь прийшло з Константинополя.
Обґрунтування священиками Київської митрополії ідеї династичного зв’язку московських царів із князями Русі й, відповідно, представлення їх спадкоємцями «київської спадщини» так чи інакше мало знайти вияв у політичній діяльності. Це, зокрема, вилилося в підпорядкуванні Війська Запорізького та українських земель московському цареві під час Переяславської ради 1654 р. У наступні часи ідея спільного «київського спадку» в різних формах використовувалася російської пропагандою для претензій на українські й білоруські землі. Це й концепція російського народу, який складається з чотирьох гілок – великоросів, малоросів, білорусів та червоноросів, що використовувалася в Російській імперії. Також це теорія давньоруської народності, котра мала поширення в Радянському Союзі. Згідно з цією теорією, саме та народність начебто дала початок росіянам, українцям та білорусам. Зрештою, це й сучасні заяви президента Росії Володимира Путіна про спільну «київську купіль» й «один народ». Показовим у цьому плані стало відкриття, ініційоване цим російським президентом, пам’ятника князеві Володимиру в Москві в 2016 р.
Насправді ж, говорити про династичну спадкоємність давніх київських князів та династії Романових, яка утвердилася в Москві після «смутного врємєні», доволі проблематично. Аналіз московських текстів показує, що на початку XVII століття ідея генеалогічного зв'язку монархічних нуворишів Романових з князями «Володимирового племені» не була популярною в Московії [5]. А «право» Михайла Федоровича Романова на московський престол обґрунтовувався не тим, що він нащадок давньоруських князів, а його місцевим походженням й родинними зв’язками з останнім московським правителем перед часами «смути» Федором Івановичем.
Таким чином, те, що українські землі (принаймні їхня частина) в середині XVII століття опинилися під владою московських царів – це значною мірою заслуга духовенства Київської митрополії, яке виявилося ласим до московських грошей.
##DONATE_TEXT_BLOCK##