Чи знаходили українські козаки з католиками спільну мову?

Проте якщо звернемося до реальної історії, документів, то бачимо, що ситуація була не такою однозначною. Так, після укладення Берестейської унії, особливо з 20-тих рр. XVII ст., українські козаки використовували ідею боротьби проти унії та католиків для своєрідної легітимації своєї діяльності. Завдяки цьому вони постали як ідейні борці за віру. До цього їх такими не сприймали. Низка польських та українських авторів навіть вели мову про релігійну байдужість козаків.

Справді, якщо візьмемо період формування козацтва, який припав на XVI ст., то бачимо, що в козацькому середовищі часто опинялися люди, що дотримувалися різних віровизнань. І на конфесійну приналежність цих людей не особливо зверталася увага. Були серед них і католики.

Цікаво, що ті самі козацькі літописці, які були налаштовані антикатолицькі, чомусь першими козацькими гетьманами зробили… католиків. Принаймні багато хто з них першим козацьким гетьманом називають Предслава Лянцкоронського. Це робить Григорій Грабянка в своєму літописі, який був написаний у 1710 р. Вказаний твір мав великий вплив на козацьких літописців XVIII ст. Багато хто з них орієнтувався саме на літопис Григорія Грабянки. Звідси, відповідно, й поширення тези про Предслава Лянцкоронського як про першого козацького гетьмана. Ту саму тезу зустрічаємо і в «Історії русів».

Але хто такий Предслав Лянцкоронський? Це реальна історична фігура. Один з прикордонних старост, який здійснював походи на татар і турків й, судячи з усього, залучав до них козаків.

Про Предслава Лянцкоронського не маємо багато інформації. А та, що є, часто має фрагментарний характер. Походив він із польської шляхетської родини, що мала володіння на теренах Малопольщі. Зрозуміло, хрещений він був як римо-католик і таким, судячи з усього, залишався до кінця життя. Коли народився цей діяч – точно не знаємо. Припускають, що сталося це десь у 80-их роках XV ст. Вважається, що в молоді роки він побував у країнах Західної й Центральної Європи, навчаючись там військовій справі. Зокрема, відвідав Францію, Італію, Іспанію та Угорщину. Здійснив подорож до Палестини (Святої Землі). Про це писав Шимон Старовольський у своїй праці “Сарматські воїни”, виданій у 1631 р. Предслав Лянцкоронський начебто отримав титул рицаря Гробу Господнього. Повернувся до Польщі близько 1501 р. Був придворним у королів Олександра Ягеллончика, а потім – у його брата Сигізмунда І.

Предслав Лянцкоронський належав до заможних людей. Від свого батька він отримав чималий спадок – володіння у Малопольщі. Мав також маєтності в Люблінському повіті. Однак це втратив у результаті суперечок зі своїми сусідами.

Ймовірно, через те вирішив податися на українське степове пограниччя, сподіваючись тут розбагатіти й прославитися. Предслав Лянцкоронський начебто поселився в Хмільнику, який був розграбований татарами. Є інформація, яка була «розкручена» польськими авторами, про похід цього діяча на Очаків у 1516 р. Про той похід, зокрема, писав польський хроніст Марцін Бєльський, зазначаючи, начебто ця подія поклала початок українському козацтву. Під час цього очаківського походу польські воїни, які стояли на Поділлі, разом із охочими людьми, власне козаками, під проводом Предслава Лянцкоронського пішли до Очакова, а потім захопили великі овечі стада на нижньому Дністрі. І з цією здобиччю вони подалися назад. Але їх перестріли турки з Акерману. Відбулася битва на Дністровім лимані. Однак Предславу Лянцкоронському та його воїнам вдалося відбитися.

Під час війни з Тевтонським орденом у 1520 р. Предслав Лянцкоронський командував стрілецьким корпусом. Начебто за свої військові заслуги отримав приграничне Хмільницьке староство. На посаді старости займався обороною Поділля від набігів татар. Також здійснював походи на татарські терени разом з іншими прикордонними старостами. Зокрема, в 1528 р. разом із Остафієм Дашкевичем та підстаростою вінницьким і брацлавським організував похід на Очаків. Тоді вдалося зібрати близько 1200 поляків та русинів – чималий військовий контингент. Нападники захопили великі стада коней й овечі отари. Цю здобич намагалися відбити татарські загони – одначе без успіху. Тоді відбулося три сутички між поляками й русинами з одного боку, й татарами з іншого.

Зрозуміло, що в умовах пограниччя Предслав Лянцкоронський контактував із українськими козаками, брав їх на службу. Звідси й твердження козацьких літописців про Предслава Лянцкоронського як про першого козацького гетьмана.

Помер цей діяч 1531 року в Кракові.

Не менш цікавою фігурою в цьому плані є постать Бернарда Претвича (бл. 1500 – 1561), якого козацькі літописці теж називали одним з перших козацьких гетьманів. Його ім’я було добре знане в Україні, Польському королівстві та Великому князівстві Литовському. За деякими свідченнями, польський король Ян Казимир (1609-1672), якому довелося чимало повоювати з татарами, тримав у своєму кабінеті портрет Бернарда Претвича.

Бернард Претвич прославився передусім як захисник українських земель від нападів татар. Відома була приповідка “За Претвича вільна від татар границя”. Про нього писала низка авторів другої половини XVI ст. Бартош Папроцький у 1575 р. іменував Бернарда Претвича «пострахом татар», Криштоф Варчевський – «муром Польщі». Німецький історик Йоганн Сінапіус навіть стверджував, що іменем Бернарда Претвича татарські матері лякали неслухняних дітей.

За походженням Бернард Претвич був сілезцем. Належав до представників нобілітету, шляхти. Відповідно, був хрещений як римо-католик і таким лишався до кінця днів своїх.

У середині 20-их рр. XVI ст. Претвич став на службу до польського короля й великого князя Литовського Сигізмунда І, виконуючи його різні доручення. У квітні 1526 р. їздив королівським послом у Прагу. У 1527 р. перебував у Оломоуці, де вів переговори з імператором Священної Римської імперії Фердинандом щодо угорських справ. У наступні роки за дорученням Сигізмунда І побував у різних регіонах Польщі, а також у Сілезії, Моравії та Чехії.

У 1537 р. цей діяч, як ротмістр кінноти, з’являється на Поділлі. Йому доводиться брати участь у сутичках із татарами, які постійно нападали на цей край. У 1540 р. Бернард Претвич отримує в управління Барське староство. У той час Бар був основним центром Східного Поділля. Однак місто знаходилося не в найкращому стані. Через те новий староста чимало уваги приділив його облаштуванню. Очевидно, не без його старань Бар у 1540 р. отримав магдебурзьке право.

Будучи барським старостою, Бернард Претвич у 40-их рр. XVI ст. активно воював з татарами. Є численні свідчення, що він успішно перемагав їх. Зі своїми загонами цей державець доходив до Очакова, грабував татарські й турецькі землі, повертаючись назад із багатою здобиччю. Існують документи, які дають підстави говорити, що Бернард Претвич використовував козацькі загони.

Барський староста настільки дошкуляв туркам, що вони не переставали на нього скаржилися очільникам Польського королівства й Великого князівства Литовського. Сигізмунд ІІ Август, що став польським королем й великим князем литовським в 1548 р., вирішив викликати Бернарда Претвича на сейм, аби той дав пояснення щодо своїх дій. Сталося це в 1550 р. після ультимативного листа турецького султана Сулеймана І Пишного, в якому той звинувачував барського старосту з нападах на турецькі й татарські терени.

Бернард Претвич на сеймі не лише виправдався. Зберігся сеймовий виступ цього діяча в письмовій формі, який є цінним документом. Це своєрідний літопис відсічі татарській агресії. Барський староста у своїй розповіді також закликав приділяти більше уваги обороні кордонів. Звісно, ця оборона не обходилася без українського козацтва.

У 1552 р. Бернард Претвич із молодим Дмитром Вишневецьким, якого з часом почали вважати засновником Запорізької Січі, здійснив вдалий похід на Очаків. Це викликало чергову негативну реакцію турецького султана Сулеймана І. Сигізмунду ІІ Августу треба було якось реагувати. Він забрав у Бернарда Претвича Барське староство й передав йому староство в Теребовлі. Останнє було дещо віддалене від степового кордону. Тут, на західному Поділлі, менше давали знати про себе татарські нападники. Відповідно, й Бернард Претвич поводився спокійніше.

Саме на становищі теребовлянського старости Бернард Претвич скінчив своє життя. Згадуваний польський історик Марцін Бєльський у своїй хроніці під 1561 р. відзначив: «Зацний рицар на Поділлі Бернард Претвич, гербу Вчелє, староста теребовлянський, помер, який багато років перед тим кордони руські й подільські від татар оберігав, і завжди їх бив, і багато перемог над ними мав».

Ім’я цього героя українського степового пограниччя з часом підзабулося. Хоча донині існує рід Претвичів, представники якого проживають у Німеччині й намагаються зберігати пам’ять про свого славного предка. У «столиці» Сілезії, місті Вроцлаві, є вулиця Бернарда Претвича. А в грудні 2015 р. Вінницька міська рада своїм рішенням перейменувала вулицю Куйбишева на вулицю Бернарда Претвича.

Але не лише прикордонні старости, які були католиками, співпрацювали з українськими козаками чи навіть очолювали їх у походах на татар. Маємо навіть одного римо-католицького єпископа, який став «козацьким вождем».

Це Йосип (Юзеф) Верещинський – надзвичайно цікава фігура. До того ж автор, фактично, першого проекту створення автономної козацької держави на землях Подніпров’я.

Про його походження знаємо мало. Вважається, що народися він у 1532 р. (чи приблизно в той час) на південній Волині, у Збаражі або десь біля нього. Неподалік цього міста знаходиться село Верещин, звідки, ймовірно, походив рід Верещинських. Батько Йосипа був підсудком.

Родина Верещинських дотримувалася православного віровизнання. Однак Йосип перейшов у католицизм. Про мотиви цього переходу можна тільки здогадуватись. Можливо, він мріяв про духовну кар’єру, яка відкривала чимало можливостей. У 1577 р. Йосип став каноніком у Холмі, потім опатом, тобто настоятелем, бенедиктинського монастиря в Сеціхові на річці Вісла. Тому він часто підписувався як опат сеціховський. У 1589 р. Йосип Верещинський обійняв становище Київського католицького єпископа, на якому знаходився до смерті в 1598 (чи 1599) році.

На той час на теренах Київщини не було багато римо-католиків. Ці землі постійно потерпали від нападів татар. Тому Йосип Верещинський став єпископом-войовником. Сам нерідко брав зброю в руки і виступав у похід проти неприятеля, залучаючи до цього українських козаків. Резиденцією єпископа був не Київ, а містечко Фастів, що знаходилося на південь від колишньої столиці Русі. Йосип Верещинський прагнув перетворити його в культурний осередок. З цією метою заснував у Фастові друкарню, а саме місто перейменував у Новий Верещин.

Виступаючи в похід проти татар, Йосип Верещинський не раз спирався на козацькі загони. Звідси інтерес та симпатія до козаків, що і знайшло відображення в його політичних, полемічних, моралізаторських та поетичних творах. До найбільш відомих із них належать: «Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого осадження в Руському краї пустельних земель рицарством Королівства Польського» (1592), «Зголошення… як заснувати рицарську школу на Україні синам коронним, а також орден хрестоносців за Мальтійським статутом….» (1594), «Побудка... з метою піднесення святої війни спільною рукою проти турків і татар» (1594), «Спосіб осади Нового Києва і оборони колишньої столиці Київського князівства...» (1595), «Війську Запорозькому пресвітлий виказ» (1596), «Голос на піднесення потужної війни проти турецького царя» (1597).

Йосип Верещинський дотримувався популярного на той час погляду, що увесь християнський світ має об’єднатися в боротьбі проти турецької загрози. І в цьому об’єднанні не остання роль має належати українським козакам. Саме українське козацтво мало б стати, вважав він, щитом від турецької загрози на теренах Східної Європи.

У низці своїх творів Йосип Верещинський намагався подати рецепти, як вирішити «козацьке питання» й зробити козаків вірними захисниками теренів Східної Європи від турецької та татарської загроз.

У 1594 р. Кракові надрукували його «Зголошення… як заснувати рицарську школу на Україні синам коронним, а також орден хрестоносців за Мальтійським статутом….». У цьому творі подається проект заснування т. зв. рицарської школи на теренах Подніпров’я. Йосип Верещинський ніби пропонує створити цю школу за зразком навчальних закладів – колегіумів:

«Всіляку небезпеку, милостиві панове-браття, яка часто з багатьох мір до Корони і Великого князівства Литовського приходить, інакше не усунете, доки на Україні рицарський колегіум, тобто рицарську школу, для милого потомства свого шляхетської крові (яке вдома батькам своїм милим даремно наприкриється і лави в домі лишень із соромом у бездіяльності протирає) фундувати не будете, а в тій школі рицарській без перерви могло бути потомства вашого близько десяти тисяч, з тим, щоб те потомство ваше колегіум, а також бурсу свою мало не в середині королівства, по-краківськи, на бурку, а в диких полях просто неба під небесним дахом».

Отже, Йосип Верещинський розглядає територію Подніпров’я, яку іменує Україною, «школою рицарства». Щось подібне (це вже зазначалося) говорив перед ним Станіслав Оріховський, котрий трактував територію Русі як місце, де може гартуватися справжній чоловік в умовах постійної воєнної небезпеки.

Схоже, в цей період почав формуватися погляд, відповідно до якого Подніпров’я, зокрема Запоріжжя, і є якраз такою школою. Це й знайшло відображення в «Зголошенні…» Йосипа Верещинського.

Єпископ бачив, що козацтво стає самостійною силою. До того ж силою «недостатньо цивілізованою». Він прагнув її окультурити. Думав над тим, які можна знайти адекватні форми для цієї стихії. Із такими пошуками пов’язана поява наступних його творів. Одним із них став «Спосіб осади Нового Києва і оборони колишньої столиці Київського князівства від всякої загрози без затрат для Його Королівської Милості і коштів коронних». Цей твір був написаний і поданий на сейм Речі Посполитої у 1595 р.

На початку «Способу осади…» автор вважає потрібним «звідомити про велику небезпеку, котра діється зі сторони для колись славної столиці князівства Київського від прикордонного ворога». Єпископ вважав, що Київ повинен бути обсаджений людьми, йому необхідно надати належну допомогу. Місто має отримати особливі привілеї – більші, ніж інші міста Польського королівства. Йосип Верещинський неодноразово порівнює Київ із Краковом й пропонує створити тут королівську резиденцію. Звісно, якби такий план був реалізований, це могло б посприяти цивілізуванню козацьких околиць Речі Посполитої. А історія Східної Європи, певно, розвивалася б трохи інакше.

Наступного, 1595 р., Йосип Верещинський пропонує ще один проект – створити на Подніпров’ї автономну структуру в складі Речі Посполитої, керівництво якої би здійснювалося князем та гетьманом. Це дехто схильний трактувати як проект козацької держави, що був реалізований за часів Богдана Хмельницького. Згаданий проект був викладений у творі «Війську Запорозькому пресвітлий виказ, як і з боку виховання, так теж вічного забезпечення на Задніпров’ї». Із самого початку в згаданому творі говориться таке:

«З товариства війська Запорозького має кожен бути певним свого виховання на Задніпров’ї, а також забезпечення. Тому, хто буде князем Задніпровським, повинен на вічні часи мати забезпечення зі своїм полком Переяслав і з всіма хуторами, а той, хто буде гетьманом, має забезпечення своїм полком на вічні часи в Лубні і з усіма хуторами. Другий полковник — Печатин зі своїм полком зі всіма хуторами. Третій полковник зі своїм полком — Ставище із всіма хуторами. Четвертий полковник зі своїм полком — Борисполя зі всіма хуторами. П’ятий полковник зі своїм полком — Остер зі всіма хуторами. Шостий полковник зі своїм полком — Лютич зі всіма хуторами. Сьомий полковник зі своїм полком — Гомель зі всіма хуторами. Восьмий полковник зі своїм полком — Чичерськ зі всіма хуторами. Дев’ятий полковник зі своїм полком — Пропойськ зі всіма хуторами. Десятий полковник зі своїм полком — Кричів зі всіма хуторами. Одинадцятий полковник зі своїм полком — Мстислав зі всіма хуторами. Дванадцятий полковник — Радовиль зі всіма хуторами».

Як бачимо, козацька автономія мала охоплювати придніпровський регіон, займала не лише теперішні українські, а й білоруські терени. Це було пограниччя Речі Посполитої. Й головною функцією козаків повинна була стати охорона кордонів.

Певно, в проекті Йосипа Верещинського не варто вбачати проект козацької держави. У римо-католицького єпископа була інша мета – зробити козацтво конструктивною для Речі Посполитої силою, інкорпорувавши його в політичний організм цієї держави. Йосип Верещинський навіть представляв себе своєрідним месією «козацького народу». Вкінці зазначеного твору писав: «Бо як Господь Бог дав ізраїльському народові Мойсея таємним способом як князя і вождя, аби був з неволі їх єгипетської на побут ліпший за море вивів, так і мене Господь Бог в таємний спосіб для Вас, козацького люду, на цю країну догледів, щоб Вам був вождем за Дніпром для ліпшої свободи Вашої і доброго імені Вашого. І як Йосип Патріарх єгипетський, правдивий тезка мій, весь світ захистив розмислом своїм на сім років від великого голоду, так і Ви теж, коли моїм розмислом будете фундуватись статечно на Задніпров’ї, тоді із нащадками через сімсот років не тільки із князівством своїм славними будете знані і від голоду ніколи вмирати не будете, а після сімсот років вже останнього суду Божого майбутнього сподівайтесь».

Йосип Верещинський виходив із тієї засади, що в поведінці козаків є елементи неконструктивні. Але це можна поправити. Для цього потрібна спеціальна організація. Спочатку він вважав, що для козаків варто створити рицарську школу, котра б запозичувала організаційні форми тогочасних колегіумів. Потім єпископ запропонував більш високу форму – автономну структуру в складі Речі Посполитої. Мовляв, якщо козаки будуть перебувати в межах цієї структури, «фундуватись статечно на Задніпров’ї», то в них все буде добре.

Водночас Йосип Верещинський схильний був розглядати козаків як захисників кордонів Речі Посполитої. Козаки в нього навіть постають як оборонці християнського світу від татарської й загалом мусульманської загрози.

На жаль, проекти київського єпископа так і лишилися на папері. Влада Речі Посполитої не готова була йти на такі кроки. А шкода…

Як бачимо, у XVI ст. між українськими козаками, серед яких, судячи з усього, переважали православні, й римо-католиками не було якихось серйозних проблем і конфліктів. І одні, й другі співробітничали між собою. Козацькі загони часто використовувалися для походів на татар і турків прикордонними старостами, які були католиками. І навіть це робив київський римо-католицький єпископ Йосип Верещинський.