Чи «правильно» князь Володимир прийняв віру?

До речі, свого часу про «неправильний вибір» віри князя Володимира написав Василь Стус у притаманній йому безкомпромісній формі в «Таборовому зошиті»: «Думаю про 1000-річчя християнства на Україні. Гадаю, що було зроблено першу помилку – візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства. Здається, що пасеїстичний дух православ’я важким каменем упав на молоду невизрілу душу народу – призвів до жіночості духу як атрибуту нашої духовності. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, додавши йому агресивності й парамідальності будови. Український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичної віри».

Звісно, в цих міркуваннях поета й мислителя є чимало такого, на що варто звернути увагу. Справді, «візантійсько-московський обряд» чи то московське православ’я деструктивно вплинуло на духовність й культуру українців. Про це свого часу говорив ще Тарас Шевченко. І це дає знати про себе до дня сьогоднішнього.

Але чи варто в існуванні на наших землях «візантійсько-московського обряду» звинувачувати князя Володимира? Те, християнство, яке утверджувалося за його часів на теренах Русі, було далеко не таким, яким є нинішнє московське православ’я. Принаймні на той час це була релігія «високого стандарту» з розвинутою культурною традицією, яка знаходилася в єдності із західним християнством.

Звісно, можна вдаватися до альтернативної історії й гадати, а що було, якби князь Володимир вибрав не православ’я, а католицизм. Зрештою, з таким самим успіхом можна гадати, а що було, якби ми цей руський правитель прийняв іслам чи юдаїзм. Адже такі можливості віри теж начебто існували, оскільки про це писала «Повість минулих літ». Тоді б нинішня Україна стала «другою Туреччиною» чи «другим Ізраїлем»? До речі, нинішня мусульманська Туреччина – член НАТО. Й за багатьма параметрами вона виглядає не менш «західно», ніж сучасна Україна.

Але полишимо такі альтернативно-історичні гадання на «кавовій гущі». Звернемося до історичних реалій вибору віри князя Володимира. На жаль, тут над багатьма людьми (і Василь Стус аж ніяк не був винятком) тяжіють негативні стереотипи «візантизму».

Власне, ці стереотипи цілеспрямовано формувалися на Заході. Після падіння Західної Римської імперії в 476 році (цей рік на Заході навіть з часом почав вважатися роком кінця блискучої Античності й початком «похмурого» Середньовіччя) спадкоємцем імперського Риму лишалась східна частина імперії, яка в західній літературі отримала кабінетну й досить проблемну назву Візантії. «Візантійський імператор, – справедливо відзначав український діаспорний вчений Ігор Шевченко, – встановив для себе певні виняткові права. Принаймні до 13 ст. він не укладав з іноземними правителями договорів на рівних умовах, а тільки роздавав їм привілеї, клейноди чи звання; листуючись з деякими чужоземними державами, імператор посилав не листи, а «розпорядження». Він залишив за собою виключне право карбувати золоті монети. Золоті монети, що їх випускали «варвари», були спочатку або наслідуванням, або ж фальшивками; лише в 13 ст. на місце безанта (так чужинці називали візантійську золоту монету), що майже тисячу років правив у середземноморському світі за тверду валюту, прийшов західний дукат. Візантійці, однак, не були сліпими й мусили пристосовуватися до факту існування інших держав за межами їхньої. А щоб вписати їх у свою систему, вони виробили концепцію (відтворену сучасною наукою) єрархії правителів і держав, що в ідеалі та в цілості своїй обіймала весь світ. На чолі цієї ієрархії стояв імператор, оточений підлеглими йому володарями, що вважалися ідеалізованими членами його родини: англійський правитель був йому тільки другом, болгарський – сином, руський – небожем, Карлові Великому неохоче надано статус брата. Відповідно варіювалися й титули цих правителів: володар, владний правитель, король, навіть імператор. Але аж до 15 ст. нікому з чужинців не було дозволено іменуватися «імператором римлян».

І хоча у 800 році Карла Великого на Заході коронував як імператора Римський Папа, а в 962 році з’явилася Священна Римська імперія, ці державні організми були ніби «вторинними» до Імперії ромеїв. Саме правителі останньої претендували на римське імперське первородство. З часом, коли вже ця імперія перестала існувати, в літературі Заходу й з’являється термін Візантійська імперія. Ніби це «несправжня» Римська імперія, бо «справжня» мала існувати на Заході. Хоча правитель т. зв. Візантії іменувався імператором римлян чи то по-грецькому ромеїв.

До речі, після завоювання цієї держави турками-османами балканські землі, що опинилися під владою Порти, іменували Румелією, власне країною румів, тобто римлян. Румелія стала однією з головних адміністративних одиниць новопосталої імперської держави, поряд ще з однією такою головною адміністративною одиницею – Анатолією, землі якої становлять основу сучасної Туреччини. Після поразки Росії в Кримській війні 1853-1856 рр. російський протекторат над дунайськими князівствами (Валахією та Молдавією) перестав існувати. Західні держави гарантували автономію цим державним утворенням під зверхністю османської Порти. У 1858 році в Парижі було укладено міжнародну конвенцію про їх устрій, що передбачала існування в них спільних органів державного управління. У 1859—1861 рр. Молдавія об'єдналася з Валахією. Нова держава, створюваної під егідою Заходу, передусім Франції, отримала назву Романія, чи то Румунія, перейнявши естафету від турецької Румелії. Ні молдавани, ні мешканці Валахії себе румунами не називали. Тепер же вони з санкції західних держав стали румунами, тобто римлянами. А «римський міф» активно насаджувався жителям новопосталої держави. Мова волохів (так себе називали предки сучасних румун) зазнала романізації під впливом французів, їхня кирилична абетка була переведена на латиницю. До того часу латиницею користувалися лише волохи Трансільванії. Таким чином, румунам хай навіть через «другі руки» дісталася назва колишньої Ромейської імперії, а вони почали вважати себе нащадками давніх римлян, як, до речі, й представники елітарних верств згаданої імперської держави.

Але повернемося до сприйняття т. зв. Візантії на Заході. Там культивувалися негативні стереотипи щодо цієї імперії, в якої навіть була забрана назва. Якщо звернемося до сучасних підручників з історії Середньовіччя, то бачимо намагання принизити чи проігнорувати роль Ромейської імперії в європейській історії. При цьому спеціально акцентується увага на ролі країн Заходу. Однак якщо говорити про період раннього Середньовіччя, то ці країни перебували в стані руїни. Натомість, Ромейська імперія залишалася могутньою державою, яка продовжувала традиції Античності, поєднуючи їх з християнством. У цій імперії буяло культурне життя. Тут, до речі, не було потреби «відроджувати Античність», як це сталося пізніше на Заході. Зрештою, саме вихідці з Ромейської імперії зробили чимало для становлення культурного руху Відродження (Ренесансу) в Італії, де існували ромейські (візантійські) володіння й релігійно-культурні осередки.

Один з ідеологів Ромейської імперії Євсевій, сучасник та оспівувач Костянтина Великого, висунув концепцію, згідно з якою імперія була тотожна з християнством. Й ця концепція утвердилася в державі, нею керувалися її правителі. Тому кожен її здобуток трактувався як здобуток для християнства, а кожне завоювання християн за межами цивілізованого світу сприймалося як завоювання для цієї християнської держави. Тому Ромейська імперія відіграла важливу роль для християнізації Європи, а також країн Азії та Африки.

У цьому контексті цілком зрозуміло виглядає місія Кирила й Мефодія, яка дала знати про себе в країнах Центральної Європи, християнізація Балкан та Русі. І не лише тут спостерігався помітний вплив ромейської християнської культури. Мала вона й чималий вплив на культуру західноєвропейських країн у період раннього Середньовіччя і навіть у пізніші часи.

Зрозумілим стає й ромейське хрещення князя Володимира. Саме в часи його правління Ромейська імперія переживала пік свого піднесення, а тодішній імператор Василь ІІ вважається одним з найбільш успішних імператорів цієї держави. Показово, що при хрещенні Володимир прийняв ім’я Василь.

І хоча в нашій свідомості, завдячуючи оповідям «Повісті минулих літ», які масово тиражувалися й тиражуються, міцно утвердився стереотип, ніби цей князь «вибирав християнство», насправді то був «вибір без вибору». Християнство на Русь прийшло задовго до Володимира. Правда, згідно з давньоруським літописом, князь виявляв «хитання у виборі», він зрештою сам хрестився й наказав хреститися своїм підданим.

Показово, що ромейські письмові джерела нічого не говорять про хрещення Русі за часів Володимира. Проте є розлога оповідь у біографії ромейського імператора Василя І (867-886) про хрещення руських, власне українських, земель у 60-их роках ІХ ст. Ось як звучить вона:

«А ще імператор утихомирив буйний і архибезбожний народ, прихиливши їх щедрими дарами золота, срібла і шовкових одеж: він уклав з ними мирну угоду, переконав їх прийняти благодать хрещення, поставив над ними єпископа, що отримав висвяту від патріарха Ігнатія. Прибувши до краю згаданого народу, архиєпископ здобув у них визнання, вчинивши наступне. Правитель того племені скликав своїх підданих на збори та головував на них разом зі старійшинами свого двору; останні відстоювали свої забобони навіть упертіше, ніж усі решта, тому що вони звиклися з ними за довгий час. Сперечаючись про свою віру і віру християн, вони закликали єрарха, який недавно прибув, і запитали, з чим він прийшов і чому має навчити. Єрарх простяг їм Святе Письмо Євангелія Божого і прочитав їм про кілька чудес, створених Спасителем нашим і Господом; він також розтлумачив їм деякі з чудес Господніх, описаних у Старому Завіті. Після чого роси сказали: «Якщо нам не покажуть чогось подібного, особливо такого, що, як ти кажеш, сталося з трьома юнаками в огненній печі, то анітрохи тобі не повіримо і більше не слухатимо твоїх казань». Єрарх послався на істинне слово Того, Хто сказав: «І коли що просити будете в Ім’я Моє, те вчиню» та «Хто вірує в Мене, той учинить діла, які чиню Я, і ще більше від них він учинить» (якщо те, що чиниться, чиниться задля спасіння душі, а не задля хвастощів), і сказав їм: «Хоч не слід спокушати Господа Бога, та якщо ваше рішення прийняти Бога йде з глибини серця, то можете просити Його про все, що забажаєте, і Бог напевне вам це подарує, тому що ви увірувати – щоб я навіть був наймізернішим, найменшим чоловіком». Вони попросили, щоб оту саму книгу християнської віри, тобто Боже і Святе Євангеліє, кинути у вогонь, нам розведений; якщо їй не станеться нічого і вона не згорить, то вони приймуть Бога, якого він проповідує. Після цих слів єрарх звів очі і руки до Бога і сказав: «Ісусе Христе, Господи наш, у цей час хай славиться Ім’я Твоє перед усім цим людом, і книга Святого Євангелія була кинута в огненну піч. Минуло кілька годин, піч згасла, і виявилось, що свята книга лишилася ціла і неушкоджена, не обгоріла і не обкоцюбилася від вогню, навіть китички на застібках вціліли, як були. Коли варвари те побачили, то приголомшені величчю чуда, відкинули всякі сумніви і почали охрещуватись».

Неведений уривок демонструє типовий сценарій охрещення варварів, який був притаманний для ромейських місій. Спочатку імператор дарує варварам, точніше їхнім вождям, цінні подарунки, задобрюючи їх. Після цього висвячується єпископ, який має поширювати християнство серед них. Цьому єрарху допомагають задобрені цінними подарунками вожді. Він проповідує серед варварів. Але ті тримаються своєї стародавньої віри й вимагають для підтвердження істинності нової віри, яку їм пропонують, чуда. Єпископ здійснює чудо. Й після цього варвари стають християнами.

Хрещення русів у 60-их роках ІХ ст. підтверджують й інші ромейські письмові джерела. У 866 р. Константинопольський Патріарх Фотій у своєму посланні говорив, що християнство утверджується серед росів і туди він посилає єпископа. У той час, наскільки можемо судити, у Києві княжили Аскольд і Дір (або хтось один із них). Тоді ж у місті була споруджена церква святого Іллі. Побудова її багато про що говорить. Пророк Ілля особливо шанувався імператором Василем І, який навіть наказав спорудити Іллінську церкву в своєму палаці.

Християнство в Константинополі прийняла княгиня Ольга. Ймовірно, сталося це під час її поїздки до цього міста в 946 р. Про хрещення княгині Ольги є згадка в ромейських джерелах. Говорить про цю події й «Повість минулих літ». Це ж літописне джерело веде мову й про перших християнських мучеників на Русі ще до Володимирового хрещення. Там говориться про двох варягів-християн, вбитих киянами в 983 р.

Тобто, як бачимо, християнство східного (ромейського) обряду на Русі мало значну традицію. До того ж треба мати на увазі, що християнство на той час не було розділеним на східне й західне. Звісно, існували відмінності між західним і східним обрядами, велося змагання між римськими папами, з одного боку, та ромейськими імператорами й константинопольськими патріархами, з іншого, за сфери місійного впливу, та все ж представників і одної, й другої гілки християнства вважали адептами однієї релігії. Тому правителі Русі аж ніяк не відгороджувалися від західного християнства. Ще княгиня Ольга в 959 р. запросила до себе єпископа з Німеччини Адальберта, який перед тим займався християнізацією полабських слов’ян. З ним також прибули місіонери із Заходу.

Подібні речі зустрічаємо й у Володимира. Попри те, що він прийняв християнство з Ромейської імперії, однак сприяв місіонерам із Заходу. Зокрема, в 1007 р. на Русь прибув єпископ з Німеччини Бруно Кверфуртський, який займався поширенням християнства на Сході Європи. Його прийняв князь Володимир і погодився надати допомогу. З військовим загоном цей можновладець супроводжував Бруно Кверфуртського до печенігів. Там німецький місіонер охрестив частину цих кочівників і навіть висвятив для них єпископа. Фактично, Володимир забезпечив успішність місії Бруно Кверфуртського.

Цей князь і його наступники намагалися встановлювати родинні зв’язки не лише з ромейським імператорським домом, а й центрально- та західноєвропейськими правителями, які належали до християн західного обряду. Особливо це стосувалося Володимирового сина Ярослава Мудрого, якого іноді в літературі іменують «тестем Європи». Сам він був одружений на Інгігерді – дочці шведського короля. Його дочки вийшли заміж за французького, угорського й норвезького королів, сестра – за короля польського. Також цей князь породичався з аристократичними домами Священної Римської імперії.

Смерть Ярослава Мудрого припала на 1054 рік, який вважається роком «великої схизми», коли виник гострий релігійний конфлікт між Римом та Константинополем. Однак і після цієї події говорити про остаточне розділення християнства на західне й східне не варто. Між східними й західними християнами продовжували зберігатися контакти й навіть були спроби поєднання. У цьому контексті варто згадати Флорентійську унію 1439 р. «Остаточне розділення» західного й східного християнства відбулося вже після падіння Ромейської імперії, коли її землі завоювали турки-османи.

Після «великої схизми» 1054 р. руські правителі продовжували родичатися й підтримувати контакти із західними можновладцями. Деякі з них навіть приймали королівські корони від римських пап, наприклад, це стосувалося Данила Романовича (Галицького).

Тому говорити, що князь Володимир нас «відірвав від Заходу», прийнявши східний (ромейський) обряд, певно, не варто. По-перше, цей обряд ще до правління Володимира в Києві утверджувався на Русі. А, по-друге, прийняття цього обряду зовсім не означало припинення контактів із Заходом. Радше, навпаки, прийнявши християнство, руські можновладці виявилися в плані політичному та культурному відкритими як для Ромейської імперії, так і для країн латинського Заходу.

Щодо «закритості» України до Заходу, то вона відбулася під впливом Московії. Але це вже інша історія.