Московський Патріархат взявся за Волинську єпархію
Нещодавно, 18 жовтня 2016 року, відбулося засідання Священного Синоду УПЦ (МП). Церковні єрархи ухвалили рішення про нових вікарних архиєреїв, про настоятелів монастирів та реєстрацію нової редакції статутів. Здавалося б нічого особливо важливого, але це на перший погляд.
Синод відправив на покій Луцького митрополита Нифонта (Солодуху) (очолював єпархію з липня 1992 р.), який ще з 2013 року мав поганий стан здоров`я та довгий час перебував у лікарні. На посаду керуючого Волинською єпархією було призначено вікарного єпископа Нафанаїла (Крикоту). Цілком нормальна практика, яка має місце в багатьох помісних Православних Церквах. Її логіка в тому, що архиєрей поступово готує собі наступника, якого до того ж всі знають. Таким чином при відході на спокій або смерті архиєрея, єпархія не впадає в анархічний хаос боротьби за вплив між різними групами.
Однак це модель ідеальна, а що ж в реальному житті? Важко собі уявити, щоби владика Ніфонт готував собі в якості наступника саме єпископа Нафанаїла, і на це є низка причин. Перша і найголовніша – ідеологічна. Нифонт є прихильником автокефалії УПЦ (МП) та бачить в ній шлях до подолання розділення.
Загалом владику можна характеризувати, як проукраїнську та якщо не ліберальну, то точно не консервативну людину. Він посприяв виданню старовинного Луцького Євангелія – пам`ятки української мови XIV століття та широко презентував його як в Україні, так і в Росії. Популяризація національної історії та культури свідчить радше про українофільські погляди. Також владика Нифонт доклав чимало зусиль для збереження міжконфесійного миру на Волині. Він публічно демонструє толерантне та поважливе ставлення до представників протестантських конфесій.
Під патронатом владики діє Волинська духовна семінарія. Цей навчальний заклад спрямований на підготовку одружених парафіяльних священників, на відміну від сусідньої Почаївської семінарії, значна частка випускників якої йдуть в ченці. Клірики волинських єпархій демонструють прихильність європейському вибору України, захисту цілісності держави та й взагалі патріотично налаштовані. Так, протодиякон Віктор Мартиненко став відомим завдяки жорсткій відповіді митрополитові Павлу (Лебедю) стосовно порівняння В. Януковича з Ісусом Христом.
Спікер Волинської єпархії прот. Валентин Марчук теж демонструє державницьку позицію. Зокрема, з благословення владики Ніфонта він з колегами прибув на початку березня 2014 р. у захоплений російськими окупантами Крим, з великими труднощами потрапили на корвет «Луцьк» і молилися там разом з українськими моряками. Серед військових, які захищають територіальну цілісність України, є також і випускники Волинської духовної семінарії.
«Владика Нифонт був і залишається дуже поважною та авторитетною людиною, незважаючи навіть на загальну політику УПЦ. В Україні є Українська Православна Церква за назвою та за духом. Владика Нифонт, як і покійний Митрополит Володимир (Сабодан) – представляли УПЦ за духом», – відзначає релігієзнавець з Луцька Ірина Клімук.
Попри все це існує стереотип щодо Нифонта, що він противник автокефалії через негативне ставлення до Київського Патріархату. Але скоріше за все це пов`язане з особистою образою. У 1990-х роках, коли відбувалися «міжконфесійні війни», в ході сутичок за кафедральний собор владика Нифонт, за власним свідченням, зазнав фізичного насильства від опонентів.
Перелічені вище факти якраз і свідчать про умовно ліберальну, проукраїнську позицію митрополита Нифонта.
Діаметрально протилежними є погляди єпископа Нафанаїла. Він тривалий час був викладачем Одеської духовної семінарії. В 1992 році був одним з тих, хто вигнав з єпархії архиєпископа Лазаря (Швеця) за підтримку автокефалії УПЦ. Тоді частина одеського духовенства, переважно монахи, написали листа Патріарху Алексію II з проханням прийняти Одеську єпархію під своє пряме керівництво в обхід Київського митрополита. Врешті решт Лазаря тоді відправили до Криму, а в Одесу призначили одіозного монархіста та прихильника «русского мира» Агафангела (Савіна). Останній є етнічним росіянином, був депутатом-комуністом Верховної Ради України першого скликання, а також депутатом Одеської обласної ради від Партії Регіонів.
Нафанаїл є послідовним прибічником ідеї максимальної інтеграції УПЦ (МП) в РПЦ. У 2012 році він був включений до складу комісії, що мала привезти статут УПЦ відповідно до статуту РПЦ, зі скасуванням усіх пунктів, що уможливлювали автономність в керуванні УПЦ. Головою комісії був Донецький митрополит Іларіон (Шукало), а серед учасників одеський батюшка-сепаратист о. Андрій Новіков (що втік до Росії). Саме на цих трьох особистостей і розраховували в Росії, що вони зможуть ліквідувати надлишки автономності. Прихильник консервативних, монархічних ідей, а також культу царя Микола II, про що пише одіозний протоєрей з Одеси Володимир Корецький.
З 1997 по 2016 рік Нафанаїл (Крикота) був ректором Почаївської семінарії (ПС), яка є рупором ідей «русского мира». Про його жорсткий стиль керівництва та строгість до підлеглих свідчать випускники Почаївської лаври. Навчання, якщо так можна сказати, в ній побудовано особливим чином. Знання як такі не вважаються цінністю, якщо вони не можуть бути використанні у відстоюванні власної позиції. «Горе від розуму» та «послух вище за піст та молитву» – найпопулярніші у викладачів та студентів семінарії. Такі умови проживання і навчання за чотири роки виховують цілком лояльних та слухняних молодих людей, якими через низький рівень освіти досить легко маніпулювати.
Віруючі з осторогою відносяться до нового єпископа. «Існує припущення, що єпископ Нафанаїл почне застосовувати жорстку авторитарну модель правління. Це може спричинити конфлікт, оскільки в Луцьку до такого не звикли. Владика Ніфонт практикував модель «м`якого керування», без різких кроків та жорстких дій, чим і зміг зберегти єпархію. В місцевих є побоювання, що з приходом нового керуючого єпархією почнеться чистка кадрів, перш за все це стосується авторитетних проукраїнських священників, як, наприклад, о. Валентин Марчук», – ділиться думками Андрій Мельник з православного братства Миколи Святоші м. Луцьк.
Якщо ці припущення перетворяться на реальність, то ми зможемо спостерігати певне відображення центральних подій на місцевому рівні. Оскільки подібний крок буде дуже схожим на звільнення о. Георгія Коваленка з посади речника УПЦ. Марчук, як і Коваленко, є представниками т.з. проукраїнського крила в УПЦ. Маючи великий кредит довіри від суспільства, ці священики доволі довго за рахунок власного авторитету зберігали «людське обличчя» Церкви.
З призначенням Нафанаїла на волинську кафедру УПЦ ризикує, чого і хоче її вище керівництво, створити вибухонебезпечну ситуацію на Волині. В регіоні дуже багато протестантських громад, суттєво присутня УПЦ КП, в особі доволі радикального митрополита Михаїла. Зважена політика Ніфонта, толерантне ставлення до протестантів та проукраїнська позиція допомогли владиці зберегти власну єпархію від переходу більшості парафій до Київського Патріархату. Нафанаїл не буде демонструвати проукраїнську поведінку, однак буде везти безкомпромісну політику, як і більшість єрархів, що пов`язані з Почаївською Лаврою. Навіть на рівні спілкування перше, що може спричини спротив волинян новому єпископу – це принципове спілкування з підлеглими тільки російською мовою.
Все це органічно вписується в логіку протистояння керівництва УПЦ (МП) з українською державою та суспільством. Митрополія відчуває себе чужою в нових соціальних та політичних реаліях. Вона намагається відгородитися, будуючи стіну між вірянами, як нижчою єрархічною ланкою, і Синодом, як вищою. Помітним маркером, що відображає чужинність проводу УПЦ (МП) до суспільства, є те, що фактичним її спікером є заступник голови Відділу зовнішніх церковних стосунків. Це аналог першого заступника Міністра закордонних справ. Дивно, коли до власного суспільства звертається людина, відповідальна за зовнішню політику. Керівництво цієї Церкви цілком виправдано побоюється, що під тиском священників єпархіальні архиєреї почнуть проводити більш-менш проукраїнську політику. Роблячи кроки, які носять антидержавницький характер, чи то відверто чи то приховано, Церква в особі своїх митрополитів штучно створює конфліктну ситуацію. Подібні дії очікувано провокують радикальну частину населення. Цим користується Московська Патріархія та Кремль задля створення інформаційної кампанії проти України.
Робиться це все дуже вдало та акуратно, щоби в разі пред`явлення претензій завжди лишилася можливість «відійти» назад, заявивши, що «все було не правильно сприйнято». Таким чином київські владики МП семимильними кроками тягнуть власну Церкву на дно, в прискореному темпі втрачаючи залишки авторитету та репутації. Нажаль, попри гучні заяви про високі стандарти та рівень знань в духовних академіях і семінаріях, уроки 1917 року Церквою так і не було вивчено.
