Мученики за віру: трагедія родини Гургулів сорокалітньої давнини
Обставини тієї трагедії з’ясовують досі, бо вважається, що загинули Гургули як мученики за віру.
Минулої неділі, 1 березня, у родинному селі отця Анатолія Гургули вшанували роковини його з дружиною трагічної загибелі. В церкві, яку побудував батько священника, відбулася панахида. З родини в селі зараз мешкає невістка Гургулів – дружина сина Володимира. Син Іван живе в Луцьку. Всього дітей було четверо – Марія, Володимир, Іван, Ярослава.
«На місці загибелі родини священника зараз є пам’ятний хрест, — розповідає адміністратор парафії Введення в храм Пресвятої Діви Марії села Томашівців отець Іван Ребега. – Поховані отець Анатолій і пані Ірина в селі. Знаю, що ховали їх з церкви у частині Томашівців — Кам’яному, бо церква Введення була зачинена. Відбувалося все попри заборони, люди все-рівно зібралися, щоб віддати шану родині. До слова, рештків тіл залишилося по декілька кілограмів, поховали їх в одну могилу».
Серед тих, хто вивчав історію родини священника Анатолія Гургули і його з дружиною трагічної загибелі, — отець Ігор Пелехатий. Отже, він поділився з нами тим, що вдалося з’ясувати.
«У 25-ті роковини смерті отця Анатолія і пані Ірини Гургулів я поїхав у їхнє родинне село Томашівці і дещо довідався обставини тієї страшної трагедії і про них самих, — розповідає він. — Отець Анатолій народився в липні 1905 року. Був сином священника — пароха села отця Ярослава, до слова, під час його душпастирства там збудували церкву Введення в Храм Пречистої Діви Марії. Отець Анатолій закінчив школу, гімназію, потім вступив до Львівської духовної семінарії і 1932 року був висвячений на священника, рукоположення він отримав з рук Митрополита Андрея Шептицького. Душпастирював отець Анатолій Гургула на Тернопільщині в кількох парафіях. Потім в рідному селі, де його заарештували у 1950 році за непідписання православ’я. Також переслідували дружину пані Ірину, яка була з родини підпільників руху опору ОУН–УПА, тому отримала 10 років ув’язнення. Отець залишився сам, але вів дуже активний спосіб життя, адже був високоінтелектуальною, творчою особистістю, володів багатьма музичними інструментами. Також був композитором, піснярем – дуже колоритною постаттю».
Зі слів отця Пелехатого, особливо жорстоко переслідувати отця Анатолія Гургулу почали за часів Сталіна. Саме тоді примусово госпіталізували і, як свідчать його сини, Іван і Володимир, йому ввели, так званий, «сталінський укол» — специфічна ін’єкція на основі ефіру, яку вкололи в стегно, і отець фактично став інвалідом з паралізованою ногою. Все це було зроблено через те, що відмовився переходити до "казьонної" РПЦ і таким чином служити режиму.
Після арештів та ув'язнень священник з дружиною жили у шпихлірі – приміщенні, де зазвичай зберігають збіжжя, бо парафіяльний дім чи проборство зайняла колгоспна контора, а потім сільська рада. Шпихлір був неподалік церкви і проборства.
"Кінець 70-х — початок 80-х років минулого століття був дуже складним часом для нашої Церкви і для дисидентства загалом, — продовжує отець Пелехатий. — Пройшла хвиля репресій проти Стуса, Чорновола, Лук’яненка, цілої когорти українських дисидентів. Така ж хвиля репресій прокотилася і по УГКЦ. Хоча отець Анатолій уже не вів такої активної діяльності через поважний вік, але працював з дітьми як вчитель музики. І, очевидно, навіть така його діяльність дуже дошкуляла органам безпеки і його попереджували, щоб нарешті заспокоївся. Бо, очевидно, що окрім того, що вчив музики, розмовляв з дітьми на тему релігії, отже, проводив своєрідну катехизацію. Також підпільно хрестив, вінчав, проводив Богослужіння, на які таємно збиралися люди".
На початку 1980-го року було декілька дивних збігів обставин і про це розповідав його син Володимир: спочатку отруїли собаку Гургулів, зникло світло в помешканні, а 28 лютого 1980 року, посеред ночі, сталася страшна пожежа.
"Я розмовляв з пожежником, який її гасив. Він поділився, що запам’ятав ту пожежу, бо була дуже жахлива – все палало і плавилося, горіло з усіх боків. Внаслідок і отець Анатолій, і його дружина згоріли вщент, чудом вбереглися лише маленькі фрагменти одягу, а тому можна було хоч якось їх ідентифікувати. Є певні свідчення, що ніби-то клямка на дверях в їх будинку була зав’язана дротом, щоб не могли вийти. Було це не так давно і, очевидно, це були останні подихи репресій радянської системи. До слова, рівно за два місяці до загибелі отця Анатолія загинув владика Йосафат Федорик – єпископ УГКЦ, висвячений у підпіллі в Караганді єпископом Олександром Хірою. Його теж примусово госпіталізували і, як розповідають свідки, єпископ був отруєний і помирав у важких муках».
Після загибелі родини Гургулів, тодішній Глава УГКЦ Патріарх Йосиф Сліпий звернувся до світу про цей трагічний випадок і наголосив на тому, що вони є мучениками за віру. Хоча для радянської влади це не було жодним аргументом.
Свого часу розпочався і триває процес беатифікації родини Гургулів. «Зараз збирається історичний матеріал і свідчення людей про обставини їх смерті, — каже голова Постуляційного центру беатифікації УГКЦ отець Полікарп Марцелюк. — Ми якомога більше дізнавалися про випадок з родиною Гургулів. До прикладу, пожежна служба не має жодних даних щодо цієї трагедії і причин її виникнення. Але зі слів очевидців – руки загиблих були зв’язані дротом, так само вхідні двері до помешкання. Також їм погрожували за те, що були практикуючими християнами. Також перевірки архівних документів нам зовсім нічого не повідомляють».
Скоріше всього родина Гургулів, за наявності усіх необхідних доказів, буде беатифікована разом як частина групи отця Петра Мекелити, до якої входить сорок п’ять осіб. Практика беатифікації дозволяє мучеників, які загинули від одного переслідувача – у даному випадку більшовизму — провадити її групою. Збираються докази за чи проти того, що саме ці люди були закатовані за християнську віру, яку практикували, і їх, відповідно, згодом проголошують блаженними мучениками. Таким чином у 2001 році було беатифіковано групу новомучеників УГКЦ на чолі з єпископом Миколаєм Чарнецьким.
