Мукачівський єпископ Стефан (Симеон) Ольшавський: його життя і свячення Київським митрополитом Атанасієм Шептицьким у 1735 р. (публікація грамоти свячень)

21 січня, 09:20
Богослов'я
Мукачівський єпископ Стефан (Симеон) Ольшавський: його життя і свячення Київським митрополитом Атанасієм Шептицьким у 1735 р. (публікація грамоти свячень) - фото 1
Історія Мукачівської єпархії кінця XVII – перших трьох чвертей XVIII ст. була позначена її боротьбою за незалежність від Яґерської римо-католицької єпархії. Єрархи останньої тлумачили Мукачівську єпархію як свій обрядовий вікаріат і намагалися різними способами підпорядкувати її та її єпископів. Сили для самозбереження, для опору цим претензіям, Мукачівська єпархія традиційно знаходила завдяки тісному зв’язку з Київською митрополією.

Наприклад, ченцем василіянської Конґреґації Святої Трійці із центром у Вільнюсі був мукачівський єпископ Йосиф (Іван) де Камеліс, тісні взаємини із Лаврівським монастирем у Галичині підтримував номінант на мукачівську катедру василіянин о. Йосиф (Іван) Годермарський, багато кандидатів до священства їздили із Закарпаття на свячення до Галичини і на Волинь, постійним був інтелектуальний обмін, частими – паломництва із Закарпаття до Галичини, регулярним – постачання книг на Закарпаття з друкарських осередків Київської митрополії. Одним з найяскравіших символічних виразів відчуття єдності Мукачівської єпархії і Київської митрополії в цей період було вділення єпископських свячень мукачівським єрархам Геннадію (Юрію) Бізанцію, Стефану (Симеону) Ольшавському та Гавриїлу (Юрію) Блажовському київськими митрополитами Левом Кишкою і Атанасієм Шептицьким. Комплексне опрацювання архівних джерел і бібліографії дозволяє в новому світлі проаналізувати хіротонію та діяльність владики Стефана (Симеона) Ольшавського.

Митр. Атанасій Шептицький - фото 85776
Митр. Атанасій Шептицький

 

Початок вивченню документальної спадщини мукачівського єпископа Стефана (Симеона) Ольшавського поклав протоігумен василіянської Провінції на Закарпатті о. Йоанникій Базилович у своїй історичній праці «Коротка відомість про фундацію Федора Корятовича…». Він цілеспрямовано шукав акти, пов’язані зі згаданим єпископом, але змушений був констатувати їх брак: «Нам не трапилося жодних актів вищеназваного єпископа Симеона Стефана Ольшавського, які збереглися б для майбутніх поколінь, окрім єдиного документа наочної ревізії стану церкви [Мукачівського монастиря], дому єпископської резиденції, а також келій та помешкань отців-ченців, що її 26 лютого 1734 року провели пани урядники на запит вищезазначеного єпископа» [Basilovits, 1799, ч. 2, с. 184]. Публікація цього документа з короткими біографічними відомостями про владику становить основу XXVI глави другої частини першого тому книги о. Базиловича [Basilovits, 1799, ч. 2, с. 183-186]. Таким чином, о. Базилович не знав грамоти свячень Стефана (Симеона) Ольшавського. Першим її згадав дослідник першої половини ХІХ ст. о. Михайло Лучкай [Лучкай, 2002, с. 130, 253]. Утім, він не вмістив грамоту у свою працю, як це зробив з багатьома іншими документами. До того ж, відповідний третій том шеститомної «Історії…» о. Лучкая лишався невиданим до 1990 р. [Лучкай, 1990]. А все ж, слід віддати належне о. Лучкаю за те, що вмістив до своєї праці лист о. Ольшавського від 9 липня 1733 р., як генерального вікарія мукачівського єпископа, марамороському православному єпископу Дософею Теодоровичу [Лучкай, 2002, с. 243-244], його ж лист від 5 серпня 1733 р. до Яґеру з повідомленням про смерть єпископа Бізанція [Лучкай, 2002, с. 244-246]; подання Угорською надвірною канцелярією у Відні кандидатури о. Ольшавського на єпископа і апостольського вікарія від 16 жовтня 1733 р. [Лучкай, 2002, с. 249-251]. Згодом лист від 9 липня 1733 р., а також подання від 16 жовтня 1733 р. передрукував о. Іван Дулишкович [Дулишковичъ, 1877, с. 98-101, 103-104]. Останній автор фактично зреферував невидану ще тоді працю о. Лучкая, а також скупу інформацію з праці о. Базиловича, не вникнувши в суть того, чому папа іменував Ольшавського апостольським вікарієм, а яґерський єпископ прагнув мати його за свого обрядового вікарія. Дулишкович, не розуміючи причин конфлікту між мукачівськими і яґерськими єпископами, хибно вважав, що Базилович допустив суперечності. Дуже побіжно згадав про єпископське служіння Ольшавського і його висвячення митрополитом Шептицьким о. Юрій Жаткович у праці «Боротьба Мукачівської єпархії проти впливу Еґера», що побачила світ угорською мовою у 1884 р., українською – тільки у 2008 р. [Жаткович, 2008]. Цей дослідник вів мову про брак інформації щодо єпископа, і примітно, що не написав про нього нарис, як це зробив про багатьох інших ієрархів, у тому числі про його брата Михайла (Мануїла) Ольшавського і його святителя Атанасія Шептицького. Ще один історик із Закарпаття, Антоній Годинка, у своїй історії Мукачівської єпархії вділив опису діяльності Стефана (Симеона) Ольшавського мало місця, обмежившись цитуванням праці о. Дулишковича [Hodinka, 1909, с. 590, 592]. У 1944 р. лист о. Ольшавського від 9 липня 1733 р. передрукували також Микола Лелекач та Михайло Грига [Лелекачъ, Грига, 1944, с. 62-63]. Папські бреве про затвердження о. Ольшавського мукачівським апостольським вікарієм від 18 травня 1735 р., апостольським адміністратором від 20 травня 1735 р. і дозвіл на отримання єпископських свячень від 24 травня 1735 р. були опубліковані, щоправда зі скороченнями, у 1954 р. о. Атанасієм (Григорієм) Великим, ЧСВВ [Documenta, 1954, с. 70-72]. Лист примаса Угорщини до апостольського нунція від 7 березня 1735 р. з короткою біографічною інформацією і характеристикою єпископа Ольшавського, а також лист яґерського римо-католицького єпископа Ердевді до апостольського нунція від 17 вересня 1736 р., в якому згаданий мукачівський владика, о. Великий видав у 1981 р. [Litterae Episcoporum…, 1981, c. 331-332, 335].

Серед дослідницьких публікацій ХХ ст., в яких йшлося про діяльність Стефана (Симеона) Ольшавського, важливу роль відіграла стаття о. Іринея Кондратовича 1930 р., де автор розглядав походження й діяльність єпископів-братів Ольшавських: Стефана (Симеона) і Михайла (Мануїла) [Кондратовичъ, 1930]. Англійською мовою дослідження о. Кондратовича про братів-єпископів Ольшавських вийшло у 1963 р. [Kondratovič, 1963] У 1932 р., з’явилася ще одна розвідка про родину Ольшавських: авторства священника та історика Миколи Бескида [Beskid, 1932]. Втім, у працях о. Кондратовича і о. Бескида більше уваги зосереджено на Михайлі (Мануїлі) Ольшавському, ніж на його старшому браті. Згодом роботу о. Бескида використав о. Міхал Лацко, ТІ у своєму дослідженні про владику Михайла (Мануїла), в якому побіжно згадано і владику Стефана (Симеона) [Lacko, 1959]. Певною мірою підсумком студій істориків ХІХ – першої половини ХХ ст. щодо історії Мукачівської єпархії часів єпископа Стефана (Симеона) Ольшавського стали кандидатська дисертація архімандрита Василія Проніна 1958 р., видана у 2009 р., і монографія о. Атанасія (Василя) Пекаря ЧСВВ, видана у 1967 р. (англійська версія опублікована у 1992 р.) – названі праці можна назвати більше узагальнюючими, аніж такими, що впровадили нові джерела з цього питання [Пекар, 1967; Пекар, 1997; Pekar, 1992; Пронин, 2009]. До цієї ж групи досліджень ж слід віднести праці о. Дмитра Блажейовського, в яких зібрано інформацію про біографію Стефана (Симеона) Ольшавського і документи, пов’язані з ним [Blažejovskyj, 1984; Блажейовський, 1996]; а також дослідження з історії Закарпаття о. Степана Папа, в якому подано сумарну інформацію про цього єпископа [Пап, 2003, с. 14-15].

Метою цієї статті є дослідити життя й діяльність мукачівського єпископа Стефана (Симеона) Ольшавського і для доповнення наукового знання про нього опублікувати грамоту вділення йому єпископських свячень київським унійним митрополитом Атанасієм Шептицьким, датовану днем 7 грудня 1735 р. Завданнями роботи є: відтворення життєпису владики Ольшавського, опис умов, в яких у 1735 р. відбулися його єпископські свячення, а також публікація грамоти про вділення цих свячень, як важливого історичного джерела.

Стефан у чернецтві, а в хрещенні Симеон, Ольшавський походив із руської, тобто української, селянської родини села Ольшавиця колишнього Спіського комітату, теперішнього Левоцького округу Пряшівського краю Словаччини. Його дід Іван був залежним від пана, батько Юрій 28 травня 1686 р. купив собі право бути солтисом і таким чином позбувся залежності. Первісним прізвищем родини було «Жидик» або «Жид», а нове прізвище з’явилося як вивідне від назви рідного села [Кондратовичъ, 1930, с. 95; Лучкай, 2002, с. 252; Beskid, с. 5-6]. Як зазначав о. Лацко, первісне прізвище не обов’язково мало означати єврейське походження його носіїв; його могли дати через те, що представники даної родини були грошовитими особами [Lacko, 1959, с. vii]. Тут слід уточнити, що могло йтися не просто про заможність, а про підприємливість предків єпископа, адже справді далеко не кожен залежний селянин міг і вмів заощадити настільки, щоб стати солтисом.

Стефан (Симеон) Ольшавський народився приблизно у 1695 р. Загалом у сім’ї його батьків було четверо дітей: троє братів і сестра. З них він і його брат Мануїл (у чернецтві Михайло) стали єпископами, сестра вийшла заміж за одного з представників родини Брадачів і стала бабусею і прабабусею ще двох єпископів: мукачівського Івана і помічного мукачівського Михайла [Lacko, 1959, с. viii].

Майбутній єрарх навчався спершу в місцевого священника в Ольшавиці, потім у єзуїтській школі в Кошицях, а в 1712–1717 р. в єзуїтській колегії у Трнаві, звідки вийшов у статусі доктора філософії зі Святого Письма [Litterae Episcoporum…, 1981, c. 331; Кондратовичъ, 1930, с. 96; Лучкай, 2003, с. 199; Blažejovskyj, 1984, p. 159]. Він був відомий як знавець кількох мов; і все ж, якийсь час працював економом у панському винограднику [Лучкай, 2002, с. 249]. Після священничих свячень, які отримав у неодруженому стані в 1719 р. з рук мукачівського єпископа Геннадія (Юрія) Бізанція, о. Симеон був парохом у Мукачеві. У 1724–1725 рр. займався полагодженням справ новоствореного Марамороського вікаріяту Мукачівської єпархії [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 371]. 3 лютого 1727 р. о. Ольшавський – тоді духівник (капелан) мукачівського єпископа і єпископський суддя (авдитор) – був присутній на зборах духовенства Угорчанського комітату в Севлюші (тепер Виноградів) [Лучкай, 2002, с. 212-213; Пекар, 1997, с. 73]. Також він був шариським і земплинським архидияконом, а з 9 жовтня 1729 р. – мараморським вікарієм, хоча в Марамороші не резидував. По смерті генерального вікарія мукачівського єпископа о. Йосифа (Івана) Годермарського, ЧСВВ у 1729 р., о. Симеон Ольшавський 12 грудня 1731 р. зайняв цю посаду. Позаяк три останніх роки свого життя владика Бізанцій сильно хворів, то генеральний вікарій фактично заміщував його [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 473; Basilovits, 1799, ч. 2, с. 187; Лучкай, 2002, с. 239, 248, 252; Лучкай, 2003, с. 279; Пекар, 1967, с. 80, 199].

Після смерті єпископа Геннадія (Юрія) Бізанція, яґерський єпископ Гавриїл Антоній Ердевді поспішно призначив о. Ольшавського своїм вікарієм. З іншого боку, за давньою традицією Мукачівської єпархії, єпархіяльне духовенство і чернецтво монастирів єпархії на зборах 28 липня 1733 р. провело голосування і обрало о. Симеона новим єпископом [Лучкай, 2002, с. 244, 247, 252-253]. За інформацією о. Лучкая, ці вибори викликали невдоволення в Яґері, тож звідти подали позов і скаргу до Апостольської столиці, намагаючись довести, що Мукачівська єпархія – тільки обрядовий вікаріят Яґерської, а його керівників має обирати яґерський єпископ [Лучкай, 2002, с. 244]. Гавриїл Антоній Ердевді не почувався настільки сильним, щоби скасувати результати виборів мукачівського духовенства, але почав позиціонувати о. Ольшавського саме як свого кандидата [Лучкай, 2002, с. 248]. Яґерський єпископ мав змогу робити так, бо наперед знав, кого духовенство обере наступником покійного владики Бізанція: той за життя позиціонував о. Ольшавського, як свого наступника [Жаткович, 2008, с. 271-272]. Варто відзначити, що Стефан (Симеон) Ольшавський був останнім з мукачівських єпископів, якого обирало духовенство на таких виборах. Потім цю традицію перервали претензії яґерських єпископів призначали кандидатів до Мукачева [Пронин, 2009, с. 315].

Вочевидь, що о. Ольшавський зробив певні висновки з агресивних дій яґерського єпископа. Дійсно, якщо у згаданому вище листі від 5 серпня 1733 р. в Яґер він запопадливо повідомляв, що вживає заходи, аби ніхто з кандидатів на священство із Закарпаття не їхав святитися до Речі Посполитої [Лучкай, 2002, с. 244-245], то після згаданого явно недружного акту Ердевді сам вирішує їхати святитися до Львова.

Після обрання єпископом, але перед поїздкою на свячення, владика-номінант прийняв чернечий постриг під іменем Стефан, згідно з давньою традицією Мукачівської єпархії, яку з її початків очолювали монахи. Попередник Стефана (Симеона) Ольшавського Геннадій (Юрій) Бізанцій був першим єпископом з єпархіяльного духовенства, але перед хіротонією також прийняв постриг. У цьому кроці обох архиєреїв, крім вірності традиції, був присутній ще один мотив: вони прагнули водночас бути і на катедрі, і верховними настоятелями (архимандритами) василіян єпархії. Єпископ Бізанцій ще зумів урядувати єпархією та монастирями, проте після його смерті, на основі прижиттєвої угоди з ним від 22 лютого 1729 р., чернецтво 9 липня 1733 р. провело собор, на якому обрало своїм верховним настоятелем (протоігуменом) мукачівського ігумена о. Григорія Булка, ЧСВВ. Тож Стефан (Симеон) Ольшавський, хоча вже й сам василіянин, верховним настоятелем монашества стати не міг [ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 117; Там же, спр. 168].

16 жовтня 1733 р. Угорська надвірна канцелярія у Відні подала кандидатуру о. Ольшавського на посаду «мукачівського єпископа з’єдинених грецького обряду в Мукачівському окрузі» (Episcopi Munkacsiensis Graeci Ritus Unitorum in Districtu Munkacsiensi) і апостольського вікарія там же [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 509, арк. 1-4; Жаткович, 2008, с. 272; Лучкай, 2002, с. 249-251]. Природно, що на місці, всередині Мукачівської єпархії, це розуміли саме як подання кандидата на «мукачівського єпископа». До прикладу, 27 листопада 1733 р. о. Григорій Булко, ЧСВВ писав до марамороського вікарія о. Івана Стойки таке: «Симеѡн Ѡлшавьскый Мүкачевъскый н҃нѣшный Єнералный викарїүшъ ѿ Єго Ѩсности Цесарской […] Є̏п҇҅помъ Мүкачевъскымъ нареченный о̑уже єсть, которой Єп҇҅пїй дажь доденесъ донацїю при рукахъ прав̑да є̀ще неймаетъ […]» [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 508, арк. 1зв.].

Далі, 27 серпня 1734 р., імператор Карл VI номінував о. Ольшавського на єпископа для русинів грецького унійного обряду в «Мукачівському окрузі» (Districtus Munkácziensis) [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 523]. 18 травня 1735 р. папа Климент ХІІ призначив його мукачівським апостольським вікарієм для вірних грецького обряду того ж «Мукачівського округу» (in districtu Munkaciano) [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 547; Documenta, 1960, с. 70]. 20 травня той же папа призначив о. Ольшавського апостольським мукачівським адміністратором з єпископським титутом «пелленський» [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 546; Documenta, 1960, с. 70-71]. Тобто о. Ольшавського Апостольська столиця призначила саме апостольським, а не обрядовим вікарієм, як того вимагали з Яґеру [Basilovits, 1799, ч. 2, с. 183-184; Лучкай, 2002, с. 10, 252, 253]. Щодо «Мукачівського округу», то цей незвичний титул, знову ж, пов’язаний з фактом невизнання угорськими римо-католицькими єпископами Яґеру самостійності і навіть існування Мукачівської єпархії: її вони тлумачили як «округ» Яґерської єпархії. Тільки мукачівський єпископ 1743–1767 рр. Мануїл (Михайло) Ольшавський підняв відриту боротьбу за визнання і звільнення єпархії, яка увінчалася її канонізацією папою Климентом XIV 9 вересня 1771 р.; щоправда, тоді Мукачівську єпархію одразу підпорядкували естерґомським римо-католицьким архиєпископам, як митрополитам [Bullarii Romani, 1845, с. 382-386].

24 травня 1735 р. Стефан (Симеон) Ольшавський отримав дозвіл папи на хіротонію. Водночас показово, що у відповідному документі його названо апостольським вікарієм саме в «Мукачівській єпархії» (in Dioecesi Munckaciensi), а не «окрузі» [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 548, арк. 1; Documenta, 1960, с. 71-72]. Днем 12 вересня 1735 р. датовано паспорт єпископа-номінанта на безпечний проїзд до Львова від імператора для висвячення в якості «єпископа пелленського й апостольського вікарія Мукачівського округу» [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 550, арк. 1]. Як бачимо, термін «округ» щодо Мукачівської єпархії домінував тоді у документах з Яґеру і від світської влади, натомість у документах Апостольської столиці наявні і «округ», і «єпархія». Останнє можна пояснити суперечливими повідомленнями щодо стану і статусу єпархії, які доходили з Відня, Мукачева та Яґеру.

Грамота вділення єпископських свячень Стефану (Симеону) Ольшавському 1735 рік - фото 85779
Грамота вділення єпископських свячень Стефану (Симеону) Ольшавському 1735 рік
Джерело фото: ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 549

Зрозуміло, що син селян, владика Стефан (Симеон) не зміг відкрито опиратися претензіям угорських яґерських єпископів, які, як його сучасник Гавриїл Антоній Ердевді, були не лиш духовними, а й впливовими і багатими світськими діячами, представниками сильних магнатських родів. До того ж, слід відзначити, що в ті часи Мукачівська єпархія, на відміну від римо-католицьких дієцезій, не мала жодної матеріальної фундації від держави. Головними джерелами доходу владики Ольшавського були податок-катедратик (розміром від 1 ґульдена 20 крейцарів до 2 ґульденів 4 крейцарів з пароха в рік) і плата від кандидатів за священничі свячення (розміром 12-20 ґульденів). За підрахунками самого єпископа Стефана (Симеона), в рік цей дохід сукупно сягав 1045 ґульденів 622 крейцари [Beskid, 1932, p. 57]. Щоби розуміти дійсний розмір названої суми в ті часи, достатньо, сказати, що, наприклад, вживана ряса коштувала 11 ґульденів, єпископська карета – 15 ґульденів, його ж перстень з рубіном – 166 ґульденів [Beskid, 1932, p. 58]. Одинока фундація в Мукачівській єпархії за тих часів, була видана ще подільським князем Федором Корятовичем, власником Мукачева наприкінці XIV – початку XV ст., для Мукачівського монастиря, проте первісних документів на її підтвердження бракувало. Через брак матеріальних ресурсів мукачівські єпископи оспорювали право чернечої обителі на цю фундацію [Пекар, 1997, с. 64, 102]. З такого конфлікту певні дивіденди мав і яґерський єпископ, узалежнюючи мукачівського єпископа й ченців від себе, як посередника у вирішенні суперечок.

У підсумку, через неспроможність владики Ольшавського опиратися Яґеру, «з-за пересадної услужности яґерським єпископам клир у нім розчарувався» [Пекар, 1967, с. 199; порівн.: Кондратовичъ, 1930, с. 100]. Втім, насправді це вже інше питання, що Мукачівська єпархія за часів Стефана (Симеона) Ольшавського не мала достатньо сил і ресурсів, аби відкрито відстояти свою руську церковну ідентичність. Уже сам факт того, що цей ієрарх, як і його попередник у 1716 р., поїхав на свячення до глави Київської митрополії, є яскравим виразом його, хоча й мовчазної, проте позиції.

Насамкінець треба зазначити, що єпископ Стефан (Симеон) Ольшавський, ще як генеральний вікарій, а потім уже як владика, піклувався питаннями освіти, дисципліни серед духовенства і його матеріального забезпечення [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 511; Там же, спр. 512; Пап, 2003, с. 14]. Зрештою, цей архиєрей зумів добитися того, щоб держава виділяла річно 2000 ґульденів (форинтів) для забезпечення бідніших священників Мукачівської єпархії і 1000 – для єпархіяльного управління [Šoltés, 2010, с. 233]. У 1737 р. владика почав проводити перепис парафій своєї єпархії, але встиг описати тільки 21 з них у Мукачівській та Чинадіївській домініях, бо зробити решту завадила передчасна смерть [Пап, 2003, с. 14].

Щодо особистих рис єпископа Стефана (Симеона), то, за словами о. Кондратовича, «коли він по смерті Бізанція, у 1733 році, зайняв єпископську катедру, він цілком володів уже потрібним досвідом, авторитетом і знанням відносин та потреб своєї єпархії» [Кондратовичъ, 1930, с. 98]. За оцінками о. Лучкая був цей єпископ: «[…] теолог-дослідник, людина гідна вічної пам’яті за свою ерудицію і прекрасний характер» [Лучкай, 2002, с. 130]; «[…] жив мирно в монастирі св. Миколая разом з монахами і своїм великим умом керував і управляв як підпорядкованим йому народом, так і духовенством. Керуючи, цей вчений єпископ Симеон був настільки ревним у дотриманні чеснот, що він не мирився з жодним проступком, навіть допущеним публічно через людські слабкості кимось із духовенства, але в той же час виявленням правди і співчуття як до винного, так і потерпілого, батьківським умовлянням повертав до розважності тих, хто виходив за межі прийнятного» [Лучкай, 2002, с. 253-254]. На думку о. Миколи Бескида, «виділитися Симеону Стефану завадила передчасна смерть. У нього також були неординарні якості» [Beskid, 1932, с. 55].

Дійсно, недовго прослуживши на мукачівській катедрі, владика захворів, а тому призначив своїм генеральним вікарієм рідного брата о. Мануїла, який і управляв єпархією [Лучкай, 2003, с. 248]. Єпископ Стефан (Симеон) помер 24 грудня 1737 р. за новим стилем і похований у криптах Мукачівського монастиря [Пекар, 1967, с. 199]. Оскільки він жив дуже скромно в резиденції, що складалася з двох малих кімнат, комірчини й кухні, то по собі залишив небагато майна, яке оцінили в 5286 ґульденів і 79 крейцарів [Basilovits, 1799, ч. 2, с. 185; Beskid, 1932, с. 57]. Наступним мукачівським єпископом став Гавриїл (Юрій) Блажовський – один з найближчих помічників і духівник покійного [Basilovits, 1799, ч. 2, с. 187; Лучкай, 2002, с. 255; Лучкай, 2003, с. 248-249]. Владика-номінант Блажовський також поїхав на свячення до київського митрополита, яким тоді був Атанасій Шептицький – святитель Ольшавського [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 604, арк. 1; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 605, арк. 1]. Нижче подаю текст грамоти вділення єпископських свячень Стефана (Симеона) Ольшавського від 7 грудня 1735 р. за старим стилем (18 грудня за новим стилем), яка зберігається у фондах Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО) [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 549].

Текст Грамоти свячень Ольшавського - фото 85777
Текст Грамоти свячень Ольшавського

 

Підпис митр. Атанасія Шептицького на Грамоті - фото 85778
Підпис митр. Атанасія Шептицького на Грамоті

 

Висновки. Таким чином, у світлі опрацьованих джерел та їх аналізу вдалося відтворити життєпис і охарактеризувати служіння мукачівського єпископа 1735–1737 рр. Стефана (Симеона) Ольшавського. Цей ієрарх, маючи дуже обмежені можливості для діяльності і розпоряджаючись обмеженими ресурсами, старався зберегти й розвинути доручену йому Мукачівську єпархію. Як і його попередники та наступники, він зробив це, знаходячи підтримку в Київській митрополії, а тому отримувати єпископські свячення поїхав до київського митрополита Атанасія Шептицького. Важливим історичним документом і свідченням цих подій є опублікована у цій статті грамота свячень від 7 грудня 1735 р., яка значно доповнить джерельну базу для подальших досліджень історії Мукачівської єпархії у період її боротьби за звільнення від впливу римо-католицької Яґерської єпархії.

Ця стаття первісно була опублікована у Науковому віснику УжНУ, Серія Історія 2 (2021)

Список використаних джерел

  • Basilovits, J., 1799. Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits olim ducis de Munkacs, pro religiosis ruthenis ordinis sancti Basilii Magni, in monte Csernek ad Munkacs, anno MCCCLX. factae, ч. 1–3, Cassoviae: Typographia Ellingeriana, 104+208+140 p.
  • Beskid, N., 1932. Iz minuvšaho odnoj kresťanskoj semji, Homestead: Typografia Amerikanskoho Russkoho Viestnika, 95 p.
  • Blažejovskyj D., 1984. Byzantine Kyivan Rite students in Pontifical colleges, and in seminaries, universities and institutes of Central and Western Europe (1576–1983), Analecta OSBM, Series 2, Sectio 1, vol. 43, Romae: PP. Basiliani, 366 p.
  • Bullarii Romani continuatio Summorum Pontificum Benedicti XIV, Clementis XIII, Clementis XIV, Pii VI, Pii VII, Leonis XII, Pii VIII, 1845. tomus 5, Prati: Typographia Aldina, 832 p. illustrantia (1075–1953), 1954, vol. 2, Romae: PP Basiliani, 670 p.
  • Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ukrainae illustrantia (1075–1953), 1954. tomus 2, Analecta OSBM, Series 2, Sectio 3, Romae: PP. Basiliani, 669 p.
  • Hodinka, A., 1909. A Munkácsi görög-katholikus püspökség története, Budapest: Kiadja a Magyar Tudománjos Akadémia, 856 p.
  • Kondratovič, I., 1963. The Olšavský bishops and their activity, Slovak Studies, vol. 3, Cyrillo-Methodiana, Roma: Slovak Institute, p. 179-198.
  • Lacko, M., 1959. New documents about Michael Manuel Olšavsky Bishop of Mukačevo, Extracta ex Orientalia Christiana Periodica, vol. 15, num. 1-2, Rome: Pont. Institutum Orientalium Studiorum, xiv p+pp. 53-90.
  • Litterae Episcoporum historiam Ukrainae illustrantes (1600–1900), 1981, Analecta OSBM, Series 2, Sectio 3, vol. 5: 1711–1740, Romae: PP. Basiliani, 374 p.
  • Pekar, A., 1992. The history of the Church in Carpathian Rus’, New York: Columbia University Press, 296 p.
  • Šoltés, P. 2010. A papság reformja a Munkácsi Egyházmegyében a 18. században, Collectanea Athanasiana – I. Studia vol. 3: Symbolae. Ways of Greek Catholic heritage research. Papers of the conference held on the 100th anniversary of the death of Nikolaus Nilles. Ed. Véghseő Tamás. Nyíregyháza, p. 231-245.
  • Блажейовський Д., 1996. Ієрархія Київської Церкви (861–1996), Львів: Каменяр, 567 с.
  • Державний архів Закарпатської області (ДАЗО), ф. 64, оп. 1, спр. 117, 6 арк.
  • ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 168, 1 арк.
  • ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 371, 10 арк.
  • ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 473, 1 арк.
  • ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 508, 3 арк.
  • ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 509, 4 арк.
  • ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 511, 8 арк.
  • ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 512, 2 арк.
  • ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 523, 1 арк.
  • ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 546, 1 арк.
  • ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 547, 1 арк.
  • ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 548, 1 арк.
  • ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 549, 1 арк.
  • ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 550, 1 арк.
  • ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 604, 1 арк.
  • ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 605, 1 арк.
  • Дулишковичъ, І., 1877. Историческія черты угро-русскихъ, тетрадь ІІІ. Унгваръ: Печатня Карла Іегера и Альберта Ю. Рейпайя, 234 с.
  • Жаткович Ю., 2008. Праці з історії Угорської Русі, Ужгород: Мистецька Лінія, 452 с.
  • Кондратовичъ, И., 1930. Очерки изъ исторіи Мукачевской епархіи. Епископы Ольшавскіе и ихъ дѣятельность въ борьбѣ за церковную унію и за канонизацію Мукачевской епархіи, Карпаторусскій сборникъ, Ужгородъ: Типографія «Школьной помощи», с. 91-111.
  • Лелекачъ, Н., Грига. М., 1944. Выборъ изъ старого руського письменства Подкарпатя (отъ найдавнѣйшихъ поатковъ до середины ХІХ в.), Унгваръ: Выданя Подкарпатского общества наукъ, 136 с.
  • Лучкай, М., 1990. Історія карпатських русинів, т. 3, Науковий збірник Музею української культури у Свиднику, випуск 16, Братіслава: Словацьке педагогічне видавництво, с. 29-256.
  • Лучкай, М., 2002. Історія карпатських русинів, т. 3, Ужгород: Закарпаття, 383 с.
  • Лучкай, М., 2003. Історія карпатських русинів, т. 4, Ужгород: Закарпаття, 328 с.
  • Пекар, А., 1967. Нариси історії Церкви Закарпаття, т. 1, Analecta OSBM, серія 2, секція 1, т. 22, Рим: Видавництво ОО. Василіян, 241 с.
  • Пекар, А., 1997. Нариси історії Церкви Закарпаття, т. 2, Analecta OSBM, серія 2, секція 1, т. 50, Рим – Львів: Видавництво ОО. Василіян, 492 с.
  • Пап, С., 2003. Історія Закарпаття, т. 3, Івано-Франківськ: Нова Зоря, 648 с.
  • Пронин, В., 2009. История Православной Церкви на Закарпатье, Ужгород: Φιλοκαλια, 527 с.