Мужність віри і мужність дії: свідчити Христа в часі війни
І. Відновити історичну справедливість. Місія неможлива
У травні 2022 року мені довелося виступати з лекцією про російське вторгнення в Інституті філософії Лювенського католицького університету. Мені хотілося донести західним слухачам правду про війну, в якій несподівано для себе опинилися мільйони українців. Після завершення лекції один із слухачів зробив мені зауваження: «А чому ви вважаєте, що позиція українців об’єктивна і заслуговує на підтримку? Послухаймо іншу сторону. Можливо, вони (росіяни – Авт.) мали легітимні причини розпочати цю війну?».
Замислившись про природу війни та навіть поверхово аналізуючи головні події з історії західної цивілізації, нині я змушена визнати, що на перший погляд благородна ідея «відновлення справедливості» була приводом для початку багатьох збройних конфліктів та війн. Згадаймо хоча б чехословацькі Судети 1938 року, коли під приводом відновлення історичної справедливості Гітлер вимагав приєднання цього регіону до Німеччини, стверджуючи, що це необхідно для захисту прав судетських німців, які населяли ці території. Кримська війна (1853–1856 рр.) почалася як спір про права християнських меншин у Османській імперії. Перед тим, наприкінці XVIII століття, Росія представила своє вторгнення у Крим як захист православних християн, хоча насправді мала стратегічні цілі щодо розширення свого впливу на Балканах та контролю над Чорним морем. З недавніх прикладів згадаймо інтерв’ю Володимира Путіна Такеру Карлсону, в якому питання відновлення «історичної справедливості» стало наскрізним мотивом усієї розмови, байдуже, що сам Путін показав дуже «особливе» розуміння історичного минулого.
Хоча мова про справедливість часто використовується державами або групами для виправдання воєнних дій, сама собою вона не є достатньою умовою для їхньої легітимності з двох головних причин. По-перше, через суб’єктивність оцінки справедливості: поняття справедливості може істотно варіюватися залежно від культурних, історичних, політичних та особистих переконань. Те, що одна сторона вважає справедливим, може вважатися несправедливим з погляду другої. По-друге, лідери або уряди можуть використовувати звернення до справедливості для маніпулювання громадською думкою, виправдання агресії або відволікання уваги від справжніх мотивів війни – стратегічних, економічних чи політичних.
Прислухання до позицій супротивних сторін не забезпечує вичерпного розуміння ситуації та не може бути основним критерієм для розв’язання конфлікту. Слід також брати до уваги інші чинники, як, наприклад, етичні та моральні аспекти воєнних дій, збереження принципів міжнародного права і потенційні загрози в масштабі цілої цивілізації. Вбивства цивільних та руйнування, спричинені війною, змушують нас уважніше придивлятися до причин конфлікту. Цінність та святість людського життя, спільне благо та відповідальність перед майбутніми поколіннями – це ті метапринципи, які невід’ємно доповнюють прагнення до миру і справедливості в контексті соціального вчення Католицької Церкви. Саме собою прагнення миру або бажання відновлення справедливості роблять конструкцію суспільного життя хиткою, навіть небезпечною, наче риштовання без опори.
У цій війні Росія, на жаль, демонструє безпринципність та беззаконність, коли ігноруються не лише принципи міжнародного права і державний суверенітет інших країн, а й базові права людини, повага і цінність людського життя.
ІІ. Росія – держава суперечностей і парадоксів
«Якщо Бога немає, можна все», – пророче стверджував герой роману Достоєвського Іван Карамазов. Парадокс сучасної Росії полягає в тому, що у неї є Церква, але нема Бога. Головний храм Збройних сил Російської Федерації – це макабричне нагадування про те, хто чи радше що є справжнім богом росіян. Парадоксальність ситуації в Росії полягає ще й у тому, що останнє десятиліття, і в цій війні зокрема, Росія представляє себе захисницею традиційних цінностей, стверджуючи, що саме вона є останнім правдивим осередком збереження вічних метафізичних принципів, природного закону і Божих заповідей.
Розпад Радянського Союзу в багатьох моментах можна розглядати як кінець епохи модерну на цій території. На відміну від західного світу, де переломним моментом було десятиліття після завершення Другої світової війни, країни радянського блоку наче завмерли в твердих структурах модерну, а 1989 рік став не лише кінцем імперії, а й початком переосмислення себе країнами й народами, що несподівано для себе опинилися в новій екзистенційній ситуації. Характеризуючи стан сучасного суспільства з його мінливістю та нестабільністю, відмовою від традиційних структур і рамок, що раніше вважалися непорушними, соціолог Зиґмунт Бауман запровадив термін liquid modernity – рідка, плинна, мінлива модерність. Соціальні структури, ідентичності й ідеології не є більше стійкими та передбачуваними, а тому індивіди змушені постійно адаптуватися до змін, що вимагає гнучкості, але також призводить до почуття невизначеності й тимчасовості. Соціальні зв’язки стають більш ефемерними, а традиційні інститути, такі як сім’я, клас, нація, втрачають свою колишню стабільність і вплив. «Рідка модерність» – це одночасно епоха нових можливостей і тривоги перед невизначеністю. Мінливий світ приваблює і відштовхує водночас, адже вимагає більше відповідальності, особистої участі та мужності бути.
Для непідготовлених до свободи радянських людей ситуація, в якій вони опинилися після розпаду СРСР, була відверто важкою. Якщо більше нема «твердих» структур, то й поняття правди теж підлягає переосмисленню. Розширюючи концепцію «рідкої модерності» Зиґмунда Баумана на сферу знання, інформації та правди, дозволю собі створити інший термін – liquid truth («рідка правда»). У контексті «рідкої модерності», де постійні зміни й нестабільність є ключовими характеристиками, поняття «рідкої правди» відображає її епістемологічний вимір – ситуацію, в якій об’єктивність і абсолютність істини піддаються сумніву, інформація швидко змінюється або адаптується під впливом медіа, ідеологічних розбіжностей і персональних переконань. Поняття «правди» стає релятивним, залежним від контексту, перспективи сприйняття або навіть від інтересів окремих груп чи осіб. «Рідка правда», на відміну від постправди, не означає кінець правди як такої, а радше вказує на її мінливість і контекстуальність: «У мене своя правда, у вас своя».
Потвора російської державної машини – це гібрид негнучкого тоталітарного апарату й надзвичайно гнучких форм роботи з інформаційним простором. Росія вправно використовує різноманітні тактики маніпуляції інформацією для просування свого порядку денного як на внутрішньому, так і на міжнародному рівнях. До них належать пропаганда через державні ЗМІ для внутрішнього ринку, дезінформація і фейкові новини для зовнішніх споживачів, вибіркове представлення інформації та спотворення фактів (як-от відоме всім українцям «нас там нєт»). Фабрики ботів і тролів ледве встигають перекваліфіковуватися з одного питання на друге, просуваючи потрібні для Кремля наративи та маніпулюючи публічною опінією в соціальних медіа.
У своїй знаменитій книзі «Джерела тоталітаризму» (1951 р.) Ганна Арендт описує, що тоталітарна держава будується на двох головних принципах – терорі (страху) і пропаганді. Терор зазвичай спрямований всередину суспільства, на тих, що вже в лещатах монстра. Пропаганда, натомість, розрахована на те, щоби переконати й залучити на свій бік тих, що поки-що стоять осторонь. Однак гібридний російський тоталітаризм «удосконалив» свій механізм: тепер терор і пропаганда не диференціюються на внутрішню і зовнішню аудиторії. Вони використовуються одночасно й паралельно: світ завалюють фейками і одночасно погрожують атомною бомбою, громадян Росії переслідують, садять у тюрми і вбивають та водночас накачують неправдивою інформацією.
На жаль, Церква не має особливого імунітету до таких проявів зла. Як боголюдська структура, що одночасно є людською, Церква також періодично потрапляє в комунікаційну пастку.
ІІІ. Леопольдинг. Примирити непримиренне
У пізньорадянській епосі – епосі мого дитинства був популярний дитячий мультфільм про кота Леопольда та двох мишей, яких він постійно намагався примирити за будь-яку ціну. Його фраза «Давайте жити дружно!» стала гаслом цілого покоління дітей 1980-х.
Абстрагуючись від змісту мультфільму, хотіла б використати образ кота Леопольда для того, щоби продемонструвати, як позиція примирення заради миру може бути не лише недієвою, а й навіть шкідливою. Поняття, яке використаю для цього, я знайшла в письменника і блогера Остапа Українця. Саме йому належить термін «леопольдинг», що описує спробу вирішення конфлікту між двома іншими сторонами, у якій декларація про відсутність конфлікту є першорядною і часто єдиноважливою.
Реальне подолання конфліктних ситуацій, ліквідація дисбалансів у статус-кво та вирішення справжніх передумов конфлікту – складна і довга робота, що потребує вникання у суть конфліктної ситуації і прийняття того, що обидві сторони виходять із глибинних розбіжностей у поглядах. Леопольдинг, натомість, є формою мироборства, метою якої є завершення конфлікту заради миру, але не заради подолання розбіжностей, які призвели до війни. Остаточною метою леопольдингу є персональний комфорт третьої сторони, для якої наявний конфлікт – прикра пригода, що тимчасово псує її життєвий простір.
Будь-які конфлікти з комплексними причинами завжди вказують на фундаментальний дисбаланс у поглядах і цінностях, про розходження в сприйнятті та обробці інформації, яке порушує статус-кво і провокує конфлікт. Долати реальні конфлікти складно ще й тому, що вони не лише вимагають розуміння суті конфлікту, а й часто просто невирішувані. Існують позиції-антагоністи, для яких паритетне примирення за означенням неможливе. Якщо така позиція-антагоніст є фундаментальною цінністю для людини, не можна переконати її просто примиритися з опонентом, погляди якого передбачають чи вимагають неіснування антагоніста. Українсько-російські відносини за останні 20 років (принаймні від Помаранчевої революції 2004 року або й раніше) є прикладом якраз такого конфлікту.
Утім Леопольда не цікавить реальність, а лише картинка, в якій усі гармонійно співіснують, а тому леопольдинг – це завжди газлайтинг постраждалої сторони і майже завжди – газлайтинг обох сторін, адже від конфліктів, як правило, страждають всі сторони, хоча й по-різному. Менш авторитетну і більш сприйнятливу до тиску сторону, як правило, примушують до того, щоб ігнорувати власні інтереси та цінності заради непорушного комфорту третьої сторони, котра до конфліктної ситуації взагалі не має стосунку.
Леопольдинг шкідливий, бо не є інструментом подолання конфліктів і не працює з передумовами конфліктної ситуації, натомість безкарно дозволяє їх ігнорувати. Як правило, показове дистанціювання від конфлікту там, де безпосередня участь може сприяти вирішенню, лише заохочує подальші конфлікти. Заклики до порозуміння без спроби розібратися в передумовах конфлікту, в глибших розбіжностях, які його породили, не є подоланням конфлікту. Це просто заклик замовкнути. Натомість діалог, спрямований на вирішення конфлікту, може спричинити дискомфортну політизацію розмови настільки ж неприємну, наскільки й неприйнятну для озвучення. Приймаючи накинуту третьою стороною стратегію леопольдингу, незгодні будуть змушені стати менше собою, щоб не справити враження, що поведінка однієї зі сторін конфлікту може бути морально, етично, деонтологічно чи політично неоднозначною.
IV. Особиста зустріч з істиною
Інтуїція, яку останнім часом поділяють багато інтелектуалів – філософів, політологів і навіть письменників, полягає в тому, що політичне і політика – це не якась окрема сфера суспільного життя. Політичне наповнює наше життя, стаючи умовою і підставою для взаємодії з іншими. Як пише Ален Бадью: «Мак’явеллі розлого визначав політику як довершене мистецтво омани. Але для нас політика має бути дещо іншим: здатністю суспільства взяти в руки власну долю, винайти справедливий лад і діяти згідно з імперативом спільного блага». Висловлюючись мовою філософії, політика – це спосіб бути в сфері публічного. Висловлюючись мовою богослов’я, політика є не просто ареною людських інтересів, а й місцем, де людина може відкрити для себе вищі істини про себе і своє призначення в світі, відповідальності перед спільнотою і перед Богом. У змаганні за кращий світ політика перетворюється на покликання служити не тільки земним потребам, але й вищим моральним і духовним ідеалам, освітлюючи шлях до спільного блага через призму вічних істин.
В І посланні до Коринтян (1 Кор 12:12-27), пояснюючи природу Христової Церкви, апостол Павло використовує метафору тіла: Церква як Тіло Христа символізує глибоку єдність віруючих з Ісусом Христом. Водночас він наголошує на взаємозалежності членів Церкви. Як у тілі не може існувати частина незалежно від інших, так і кожен віруючий потребує спільноти з іншими членами Церкви для духовного зростання та служіння.
Із багатьох причин Церква не може бути осторонь трагічних подій, що нині відбуваються, але повинна пильнувати, щоб не стати заручницею фальшивих комунікацій. Особливо варто бути уважними, щоб не опинитися в морально неоднозначній ситуації кота Леопольда. Мир і примирення не мають цінності, коли їхньою початковою інтенцією не є правдивий і щирий намір подолати конфлікт, а ще гірше, коли конфлікт не має розв’язку як такого, бо ставки в ньому – це вимога припинення існування другої сторони не лише як суб’єкта дискусії, а буквальне фізичне припинення її існування як такої.
Компроміс – це взаємовигідна угода, коли обидві сторони йдуть на поступки задля досягнення більшого блага. Однак не всі компроміси однакові, деякі з них можуть бути морально неприйнятними або шкідливими. Філософ Авішай Марґаліт називає такі явища «гнилими компромісами», оскільки вони порушують основні моральні принципи та цінності, такі як справедливість або права людини. Гнилі компроміси часто стають результатом сильного політичного чи соціального тиску, коли сторони почуваються змушеними пожертвувати своїми принципами заради досягнення більшої мети. Проте вдавання до таких компромісів остаточно послаблює легітимність переговорного процесу та завдає шкоди фундаменту суспільства. «Я вважаю, що нас варто судити більше за нашими компромісами, ніж за нашими ідеалами та нормами. Ідеали можуть сказати нам щось важливе про те, ким би ми хотіли бути. Але компроміси говорять нам, хто ми є», – писав Марґаліт у книзі «Про компроміси і гнилі компроміси».
Готовність іти на компроміс зі злом ставить нас в один ряд із фарисеями, до яких звертався Ісус, кажучи: «Диявол – батько брехні, і ви хочете виконувати бажання вашого батька» (Ів 8:44). В контексті російсько-української війни, коли страждають невинні люди, коли порушуються основні права людини та відбувається очевидне зловживання владою, ми, як християни, покликані виступати як свідки істини. Наша віра вчить нас, що кожна людина створена на образ і подобу Божу, тому ми зобов’язані захищати гідність кожної особи. Це означає, що ми не можемо бути осторонь, коли ця гідність порушується. Мир, до якого ми прагнемо, не є просто відсутністю війни, а повинен відображати цінності християнства. Фальшива миротворчість, яка ігнорує зло і несправедливість, не приводить до справжнього миру, а лише до тимчасового і хиткого перемир’я, яке, однак, не розв’язує фундаментальних проблем. Пошук персонального (зокрема й духовного) комфорту замість істини є потуранням злу. Ігнорування порушення принципів людської гідності, спроба примирити жертву і ката є таким самим злом, як і злочин ката.
Лише в безпосередній зустрічі лицем до лиця з тими, що страждають, нам відкривається істина Христа. Ця істина не лише в словах нашої віри, а й у наших діях, у нашій здатності співчувати, підтримувати й допомагати. Через персональне свідчення, через визнання та підтримку кожної людини, яка зазнала психологічного чи фізичного болю війни, ми показуємо силу Христової любові, яка може перемогти найтемніші сили тоталітаризму і зла.
Подолати тоталітарного монстра можливо лише в моменті особистої зустрічі з Іншим лицем до лиця. Це не лише боротьба зовнішня, а й внутрішня боротьба з нашими страхами, байдужістю та спокусою замовчувати зло. Як християни, ми покликані бути світлом у темряві, миротворцями, які, однак, не уникають називати зло злом і стояти на боці правди.
Наше християнське свідчення в такі часи вимагає від нас мужності, мудрості та глибокої віри. Воно вимагає від нас бути присутніми в світі не як нейтральні спостерігачі, а як активні учасники, що працюють на благо миру, справедливості та любові, які є основою нашого християнського покликання.
Про авторку: Орися Біла, завідувачка кафедри філософії філософсько-богословського факультету УКУ
Це доповнений текст промови, виголошеної на Міжнародній конференції New Wine in Old Wineskin: The Need for New Thinking in Catholic Teaching on Just Peace, 26–27 лютого 2024 року, Український католицький університет, Львів.
