• Головна
  • Моніторинг
  • «На богословському рівні католицизм, православ'я і протестантизм дуже зблизилися». Актуальна розмова про розвиток богослов'я в Україні та світі...

«На богословському рівні католицизм, православ'я і протестантизм дуже зблизилися». Актуальна розмова про розвиток богослов'я в Україні та світі

15.11.2019, 19:19
«На богословському рівні католицизм, православ'я і протестантизм дуже зблизилися». Актуальна розмова про розвиток богослов'я в Україні та світі - фото 1
Продовження розмови Кирила Караченцева, ведучого програми "Ultima cena" на каналі "Ісландія", та Юрія Чорноморця, професора Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова, доктора філософських наук, про новітню теологію. Початок розмови див. у перередній публікації «Чим займається новітня теологія?».

 

Караченцев К.: Чи можна сказати, що теолог відкриває обрії, до яких потрібно рухатися віруючим? Від нього залежить цей перехід в "землю обітовану"? Богослов визначає розуміння того, чим має бути ця "обітована земля"?

«На богословському рівні католицизм, православ

Чорноморець Ю.П.: Мені здається, що перехід в "землю обітовану" забезпечує, передусім, церковна спільнота, а не богослов. У кожної церкви є свої патріархи, первосвященики, що ведуть паству до визначеної мети. Діяльність богослова в цьому контексті часто може розглядатися як свого роду "голос Божий". Теолог, як правило, дивиться на життя власної релігійної спільноти ніби збоку, тому часто трапляється, що він випереджає свій час. В історії релігії маємо численні приклади таких постатей, які лише з часом стали вагомими авторитетами певної традиції, а сучасники ставилися до їхньої позиції досить неоднозначно, критично. Тому покликання пророка – це справа нелегка і часом невдячна.

Богословська місія не обмежується суто учительським служінням, роз'ясненням окремих доктринальних положень, того, що і як потрібно розуміти. Богослов вказує на шлях пошуку істини. До нього можуть прислухатися церковні очільники, а можуть ігнорувати його. Андрей Шептицький дуже вдало відзначив у своїй книзі "Як будувати рідну хату", що суспільними обов'язками церкви є укріплення родини; укріплення місцевої спільноти не лише на церковному рівні, а й на загально-соціальному; зміцнення національної спільноти, політичної спільноти, яка за необхідності могла би перейняти владні повноваження і взяти на себе історичну відповідальність. В 2011-му році я писав про те, що необхідно створити християнсько-демократичний рух, інакше після падіння Януковича країну трястиме десятиліттями. В 2015-му році я написав: "якщо і тепер ви не створите християнсько-демократичний рух, дорогі церковники, то до влади прийде "95 квартал"". І ще не відомо, чим все це закінчиться.

Караченцев К.: А яким чином це стосується богослів'я?

Чорноморець Ю.П.: Річ в тім, що зсередини самої церкви деякі речі дуже важко простежити. Богослов збоку бачить, що сьогодні наша країна у ситуації подібній до тієї, в якій опинилася Германія після Другої світової війни. Нація і країна розбиті вщерть. "Нам потрібен "свій Аденауер"", – каже богослов церквам. Церкви ж лише розводять руками, мовляв: "Ми не маємо таких кандидатур". Я глибоко переконаний, що всю соціальну доктрину церков можна було б втілити за двадцять років врядування: правова держава; принципи справедливості, рівності усіх перед законом; культивування культури солідарності, культури вирішення питань на місцях, субсидарності. На жаль, наші церкви не мають такої сміливості і не завжди прислухаються до пророчих голосів теологів. Я навів приклад з політичної сфери, але це може бути будь-яка інша сфера соціального життя (проблеми християнської освіти, усиновлення тощо). Серед позитивних прикладів, втілених церковною спільнотою під впливом богословських інтуїцій, можна назвати сповідування ідеалів відкритого православ'я на сучасних українських теренах. Причому ідея відкритої церкви є органічною для християнської традиції Київської Русі. Ця риса принципово вирізняє київське православ'я від московського. Останнє, навпаки, тяжіє до фундаменталізму, закритості.

Я б згадав у зв'язку з цим останню заяву патріарха Кирила, де він ідентифікує лібералізм як гріх. Варто сказати, що російське православ'я представлено не лише богословами "кирилівської" школи. Але ці "альтернативні" теологи почасти не мають змоги виступати відкрито. Позаяк вони продовжують свою діяльність у вузьких академічних колах чи пишуть в інших жанрах, наприклад, літературознавчому. Історія знає чимало взірців, коли саме релігійні рухи впливали на зміну політичного і соціального укладу суспільства. Тому я не виключаю такого варіанту розгортання подій для сучасної Росії. Варто згадати, що ідеї відкритого вселенського православ'я були задекларовані саме росіянами. Щоправда, вони здійснювали це, перебуваючи в еміграції у Франції, Сполучених Штатах. Не виключено, що Росія, ідейний остов якої вибудовується на тріаді "самодержав'я, православ'я, народ", ризикує сьогодні залишитися без своєї "центральної" скрепи – православ'я – і перетворитися у тоталітарний фашистський режим. Адже ідея православ'я без "людського" обличчя просто неможлива. Православ'я виступає "за" права людини і ліберальну демократію.

Я тут згадав би і про вплив п'ятидесятницького руху на цілу низку латиноамериканських країн. Прийшовши до влади, представники п'ятидесятницького руху навели лад в країнах, вдаючись іноді до досить жорстких мір.

Караченцев К.: Пане Юрію, а чи можна сказати, що різноконфесійні теології "рухаються в унісон" в межах одного суспільства? Чи не можуть різноконфесійні теології створювати суспільний дисонанс?

Чорноморець Ю.П.: Я б сказав, що після Другої світової війни, особливо після 1960-х років, богослов'я православ'я, католицизму, протестантизму є досить екуменічним. Причому екуменічний характер християнського богослов'я зовсім не пов'язаний з екуменічним діалогом, до якого я особисто ставлюся досить скептично. В цьому є певний парадокс. Теології різноконфесійних традицій, починаючи від 70-х років ХХ століття, зблизилися саме через те, що кожна з традицій апелювала до вищеперерахованих мною філософських течій (феноменологічних, герменевтичних) як до певних альтернативних методологій пізнання самих себе. По мірі заглиблення у витоки власної конфесії, відкривалася перспектива спільного горизонту для всіх християнських конфесій. Католики відкрили для себе значення соборовості. На сьогодні католицизм на рівні церковного управління можливо, є більш "православним", ніж саме православ'я.

Водночас православ'я, поринувши в самопізнання власної традиції, зблизилося з філософією, культурою, розкрило свій діалогічний потенціал та теологічну розмаїтість. В православ'ї відбувся, так би мовити, відхід від "провідної лінії партії", якій було притаманне одноманіття в теології, розкривши внутрішнє розмаїття православної традиції. В наш час маємо, принаймні, чотири типи православної ідентичності, що мають рівне право на існування.

Щодо протестантизму, то тут спостерігаються різні тенденції. Одні з течій та рухів активно підтримують багато явищ постмодерної культури, інші ж – вважають, що мають вибудовувати життя за принципати епохи, яка змінює собою добу постмодернізму й, відповідно, шукають наснаги у традиційних витоках протестантизму.

На рівні богослов'я, повсякденного спілкування православні та католики дуже зблизилися, зникла ворожнеча у стосунках між представниками цих двох конфесій. Інтелектуальний традиційний протестантизм надзвичайно близький до всього того, про що говорять православні і католики. Католицька і православна теології широко використовують сьогодні протестантську біблеїстику з її наративним аналізом. Адже після історичного критицизму наративний аналіз, канонічну критику, інші протестантські винаходи через папську біблійну комісію активно засвоїли католики. Православні автори також жваво реагували на всі ці протестантські речі у своїх творах.

Отже, як бачимо, на богословському рівні католицизм, православ'я і протестантизм дуже зблизилися. На жаль, ми не можемо спостерігати такої тенденції на рівні життя громад. Зокрема, багато протестантських громад в Україні залишаються досить закритими і не відповідають ідеалу "церкви, що постійно реформується". Почасти це пояснюється їхнім радянським минулим. В свою чергу, на Заході окремі протестантські громади надто відкриті до різних модних тенденцій, а це сприяє розмиванню їхньої власної ідентичності. Деякі демонстративні приклади (причастя собачки чи іновірця) свідчать про кризу протестантизму, занепад ліберальних протестантських спільнот.

Наразі стрімко поширюються консервативні настрої в протестантизмі. Зокрема про це свідчить розвиток п'ятидесятницького руху в ряді країн. Цілком ймовірно, що в найближчому майбутньому діалогічним партнером православних богословів стануть п'ятидесятники-консерватори. Тому до п'ятидесятників потрібно ставитися серйозно. Приміром, у складі нашої спеціалізованої вченої ради університету Драгоманова є два п'ятидесятники. Вони прекрасно ознайомлені з континентальною філософською традицією, є чудовими науковцями.

Караченцев К.: Якщо продовжувати цю тему з нехрещеними собачками, то як взагалі сучасне богослов'я реагує на трендові проблеми біоетики, гендеру?

Чорноморець Ю.П.: Означеним Вами колом питань займається, з одного боку, соціальне вчення церкви (його опорою виступають рішення церков з приводу того чи іншого питання), а з іншого – соціально-політичне богослов'я (воно відштовхується від інтуїцій самої людини та їхньої подальшої аргументації). Варто відзначити, що ці два дискурси сходяться, і точкою перетину для них є поняття гідності людини. Винятком є російське православ'я, для якого центральним є поняття гідності православної нації, яка перебуває у симфонії з державою. Ось, до прикладу, якщо брати питання використання контрацептивів. Згідно соціальної доктрини католицької церкви, використання контрацептивів заборонено, оскільки це негативно впливає на гідність людини. Католицькі ж богослови вважають дану заборону безпідставною, вони не знаходять вагомих доказів на користь того, що використання контрацептивів впливає на почуття людської гідності.

Можна ще навести ряд подібних прикладів, вони всі вказують на наявність дискусійного поля, яке розгортається між Церквою і богословами. Останні можуть не погоджуватися з деякими рішеннями Церкви (яка бере сміливість і виступає з офіційними заявами з приводу того чи іншого питання). При цьому варто завжди пам'ятати, що всі без винятку богослови одностайні в тому, що існує коло першорядних питань і є питання другорядного порядку. Головними є питання соціальної справедливості, захисту, солідарності; питання щодо того, наскільки суспільство в цілому є таким, щоб його благословляв Бог. Суспільство, в якому є невсиновлені діти, в якому є політична безвідповідальність перших осіб і соціальна несправедливість, не може бути благословенним Богом. Соціальні вчення всіх церков в Україні говорять про потребу встановлення правової держави. На тлі того, що ми живемо не в правовій державі, питання, приміром, ратифікації Стамбульської конвенції просо втрачає вагу. Іншими словами, неможливо обирати колір фіранок для будинку, в якому ще відсутній дах. Тому суперечки про гідність та права людини можливі лише в контексті наявності правової держави, інакше, всі спроби їхнього обговорення виглядатимуть просто смішно. Я вважаю, що навчати можуть ті, хто прикладом власного життя втілює ідеали, про які говорить. З цього приводу можна згадати таких п'ятидесятників як єпископа Давидовича, Петра Дудника... Ці пастирі разом з представниками своїх церков усиновили сотні дітей. Петро Дудник брав активну участь у відбудові зруйнованого Слов'янська. Цілком правомірно, що ці люди можуть публічно обговорювати питання гідності і справедливості.

Караченцев К.: Насамкінець хотів би Вас запитати про перспективи розвитку богослів'я в Україні. І, якщо можливо, коротко охарактеризуйте історію становлення богослів'я як окремої дисципліни в сучасному українському вузі. Раніше Ви сказали, що першу дисертацію зі спеціальності 09.00.14 - богослов'я було захищено в 2017 році.

«На богословському рівні католицизм, православ'я і протестантизм дуже зблизилися». Актуальна розмова про розвиток богослов'я в Україні та світі

Чорноморець Ю.П.: Було багато спроб "легалізації" богослів'я саме як окремої академічної дисципліни. І якщо в Румунії, Польщі, Словаччині цей процес легалізації богослов'я пройшов швидко і безболісно, то в Україні, вже традиційно, даний процес затягнувся на десятки років. Значних зусиль до впровадження богослів'я як загальноосвітньої дисципліни доклала колишня міністр освіти Лілія Гриневич. Довелося боротися з наслідками тоталітарного упередження до богослів'я як такого. Нарешті вищі навчальні заклади України отримали змогу пройти державну акредитацію за спеціальністю "богослов'я". З'явилася можливість захистити кандидатську чи докторську дисертацію з цієї спеціальності. Було сформовано тимчасовий паспорт спеціальності (спеціальність "богослов'я" зараз відноситься до філософських наук), згодом планується, що це буде самостійна спеціальність. Крім того, в Міністерстві освіти запустився механізм визнання дипломів випускників духовних семінарій, академій. Паралельно працювала інша міністерська комісія (в роботі якої безпосередню участь брав я), що займалася визнанням робіт, поданих на здобуття наукового ступеня кандидата і доктора богослов'я. Всі роботи пройшли експертну оцінку, перевірені на рівень науковості. Звісно, що не всі праці, подані на розгляд, пройшли визнання. Відхилено було 10-20% відсотків усіх робіт.

Щодо захисту нових робіт з цієї спеціальності, то, зокрема, лише на засіданнях спеціалізованої вченої ради в педагогічному університеті Драгоманова було захищено шість докторських і близько двадцяти кандидатських робіт зі спеціальності "богослов'я". Серед найбільш знакових вирізняються роботи Кирила Говоруна, В'ячеслава Рубського, Геннадія Христокіна. Праця пана Геннадія була присвячена методології православного богослов'я. Одна з провідних тез даної дисертації наголошує на тому, що православній теології властива методологічна єдність з філософією. Аналізується, яким чином різні типи філософій вплинули на розвиток православного богослов'я.

Караченцев К.: Тобто Ви вбачаєте перспективу розвитку богослов'я в Україні лише на академічному рівні?

Чорноморець Ю.П.: Я б сказав, що наразі богослов'я на наших теренах переживає глибоку кризу. Якщо у двотисячних роках спостерігався досить високий рівень інтересу до богослов'я серед широкого загалу (про що свідчить хоча б кількість студентів в Інституті релігійних наук св. Томи Аквінського, де я викладав), то на сьогодні ця хвиля зацікавленості світоглядною, богословською проблематикою, як на мене, пройшла. Знизилася кількість тих, хто відчуває покликання до богослов'я, капеланського служіння. Важко уявити, як богослов'я в Україні розвиватиметься надалі.

Особисто я вважаю за необхідне підтримувати Український католицький університет (УКУ). Мені дуже імпонує організація роботи його  філософсько-богословського факультету. Переконаний, що потенціал УКУ в суспільному житті нашої країни використаний недостатньо. Саме за зразками УКУ варто було би започаткувати українські православний і протестантський університети. Численні православні та протестантські семінарії не мають необхідної суспільної репрезентації. Спільні для всіх семінарій проекти вказують на надзвичайну плідність їхньої співпраці. Приміром, нещодавно за участі Євро-Азіатської акредитаційної асоціації, зусиллями більшості протестантських семінарій було видано чудову річ – "Слов’янський Біблійний коментар: сучасна євангельська перспектива". Це справжня подія для країн пострадянського простору, адже цей контекстуальний коментар розрахований на читачів (що володіють українською, білоруською, російською) укладено з урахуванням бачення Біблії в країнах східноєвропейського регіону. Раніше проекти подібного масштабу були реалізовані для латиноамериканського контингенту.

Отже, я повторюся, що необхідно буде створювати православний і протестантський університети України за типом УКУ. Звісно, що спонсорам доводиться вкладати пристойні кошти в Український католицький університет. Але, з іншого боку, саме наявність УКУ забезпечує левову частку авторитету греко-католицької церкви у нашому суспільстві. На черзі має бути створення в Києві православного університету, де реалізовувалися б водночас освітні, просвітницькі, наукові цілі. Цей заклад мав би демонструвати, що сучасний стан православної церкви в Україні не гірший, ніж за часів Петра Могили. Як відомо, тоді було створено освітній заклад, Києво-Могилянську академію, який відповідав загальноєвропейським освітнім стандартам, що панували від Іспанії до Речі Посполитої.

Караченцев К.: На Вашу думку, які освітні центри України на сьогодні могли би стати майданчиком для становлення академічного богослів'я?

Чорноморець Ю.П.: Я вважаю, що базисом для православного університету повинна стати православна богословська академія. Як це було і у випадку з УКУ, що постав на підмурках Львівської богословської академії. Я не прихильник того, щоб створювати православний університет на базисі якого б то не було світського вузу. Останні сьогодні можуть лише допомогти церквам, семінаріям, академіям, конфесійним закладам освіти у справі підготовки кадрів. Хотілося б вірити у те, що колись буде створено православний і протестантський університети за зразками УКУ, будуть активно впроваджуватися останні досягнення науки й технологій (як відомо, факультет прикладних наук УКУ забезпечений найновішим обладнанням). Відзначу, що у світі з християнських загалом міцно стоять на ногах лише католицькі університети. Протестантські університети також наразі переживають глибоку кризу. А православні університети взагалі представлені переважно богословськими факультетами, як наприклад, в Бухаресті, в Афінах. Церква там часто не може впливати на університетські правила. Саме тому я й кажу про створення окремого конфесійного університету, в межах якого церква мала б авторитетний вплив. Я переконаний, що такого типу освітній заклад впливав би на культуру, загальну атмосферу у суспільстві.

Караченцев К.: Будемо вірити в те, що теологія матиме майбутнє в Україні. Дякуємо Вам за цікаву, змістовну розмову! Це була програма "ULTIMA CENA"...

 

Підготував Кирило Караченцев

"Релігія в Україні", 06 листопада 2019