На Чернігівщині повернули з небуття храм і відновлюють історичну пам’ять
Тут відбуваються непересічні події: за три роки з небуття повернуто знищений храм, не зупинив роботу цукровий завод, якому понад 100 років, громада відновлює парк і реставрує оглядова вежа з маєтку друга Тараса Шевченка – нащадка шотландських баронетів Якова де Бальмена. Першою в області громада приступила до створення власних екологічних програм. А історичні матеріали тут натхненно збирає краєзнавець із французьким корінням.
Давнє поселення, культурний осередок Прилуччини
За однією з версій, топонім ЛинОвиця походить від назви річки, в якій було багато риби, зокрема, і линів. Мовляв, назва пішла від словосполучення «лин ловиться». Нині цю річку називають Рудкою, вона є правою притокою Удаю.
У цій місцевості люди мешкали з давніх-давен: про це свідчать кургани ІІ–І тисячоліть до нашої ери, виявлені поблизу.
Перша писемна згадка про хутір Линовиця датується 1629 роком. Із 1636-го по 1648-й він належав князю Яремі Вишневецькому. У 1697 році прилуцький протопоп Іван Магерівський купив хутір і заснував тут слободу (поселення із самоврядуванням, мешканців якого власник звільняв на 15–25 років від виконання повинностей).
У 1718 році слобода дісталася гетьману Іванові Скоропадському, а після його смерті Линовицею володіли нащадки. Тут уже було 32 двори.
У 1735 році на правому березі річки Рудка коштами козаків Батуринського і Переяславського полків було споруджено дерев’яну церкву на честь апостола Луки. Вона достояла до радянського часу і була знищена. Зображення цієї споруди не збереглося.
Із середини XVIII ст. до 1780 року Линовицею володів генерал-майор сербського походження Іван Стоянович (Стоянов). На той час тут було 115 хат.
У 1781 році половину Линовиці викупила поміщиця Марія Башилова, яка загорілася ідеєю побудови нової церкви на своїй території. Протягом 1808-1819 років тривали узгодження і будівництво.
1812 року поміщиця свою дочку Софію видала заміж за графа Петра Олександровича де Бальмена, тож Линовиця дісталася йому в посаг. Очевидно, і молода сім’я не стояла осторонь спорудження церкви. Поява тут молодят відіграла значну роль у розвитку села, яке згодом перетворилося на культурний осередок Прилуччини. Де Бальмени були "лібералами": вони скасували тілесні покарання і запровадили суд із вибраних селян, платили дворовим людям. Палац, господарські будівлі, ставки, парк – усе було добротним і вишуканим. Тут часто гостювали класики української культури та видатні діячі XVIII–XIX століть.
Петро і Софія де Бальмен мали двох синів: Якова, 1813 року народження, і на три роки молодшого Сергія.
Тарас Шевченко познайомився з Яковом де Бальменом у 1843 році, тоді ж він гостював у Линовиці. Яків ілюстрував рукописний «Кобзар», поеми «Гайдамаки» і «Гамалія» – він був не лише офіцером, а й письменником, художником, випускником Ніжинської гімназії вищих наук (де вчився Микола Гоголь). У 1845 році Яків загинув у кавказькій війні, а Тарас присвятив другу поему «Кавказ», де оплакав марну смерть українця за чужі інтереси імперії.
Ішли роки, мінялися господарі Линовиці. Зокрема, у 70-х роках XIX ст. частину села купив граф Давид Жевахов (Джавахішвілі). На березі ставу він спорудив будинок і заклав розкішний парк, який зберігся донині.
У 1892 році через Линовицю – від Крут до Пирятина – пройшов перший вузькоколійний потяг. У 1912-у збудували вже ширококолійну смугу.
Наприкінці 1890-х бельгійські піддані Адольф і Павло Стевинар купили у де Бальменів 100 десятин землі для будівництва цукрового заводу і дві тисячі десятин під посіви цукрового буряка. За сезон завод виробляв близько 29 тисяч центнерів цукру.
На 1900 рік населення Линовиці становило 463 особи, 77 домогосподарств, селяни мали від 0,1 до 5 десятин землі.
До Жовтневого перевороту 1917 року власником маєтків графів де Бальменів був син Сергія Петровича – Сергій Сергійович – 1849 року народження. У його власності було 1103 десятини землі. У 1918-у його застрелили…
Конфлікт майже за Гоголем скінчився добре
Нову цегляну церкву в Линовиці задумала нова поміщиця – Марія Башилова, дружина таємного радника і сенатора. Але перш ніж розпочати будівництво, їй довелося кілька років боротися з сусідом. Ситуація нагадувала сюжет Миколи Гоголя про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем. Але конфлікт завершився позитивно.
Краєзнавці, зокрема, Володимир Вікторович Латуіль, інформують: у документах за 1803 рік є свідчення, як нова власниця половини села звертається з проханням до полтавського єпископа Сильвестра та російського імператора з проханням дозволити мурувати храм. Мовляв, село розрослося, і багато людей проживає далеко від старої церкви апостола Луки. До того ж, будівля вже не вміщає всіх парафіян.
Інший власник половини Линовиці – Іван Стоянович – також звертається до полтавського єпископа і російського імператора з проханням виділити йому гроші для ремонту дерев’яної церкви апостола Луки і не дозволяти сусідці будувати нову споруду. В своєму зверненні він пише: «Башилова хоче збудувати нову церкву з каменю поближче до свого маєтку, а стару церкву апостола Луки зруйнувати». Виник конфлікт, почалася п’ятирічна тяжба, яка тривала з 1803-го по 1808 рік.
Як з’ясувалося, будівництво нового храму поміщиця таки планувала розпочати поруч зі своїм маєтком. Але, очевидно, через гучний скандал єпископ полтавський Филип утворив спеціальну комісію, яка повинна була все врахувати і визначити місце для нової споруди.
Комісія виконала своє призначення – місце для храму було обрано, і поміщиця це рішення прийняла. Довгі 11 років тривали узгодження і будівництво, і в 1819 році освячення й відкриття Свято-Успенського храму таки відбулося.
Римська базиліка й український класицизм
Свято-Успенський храм спорудили у вигляді хреста. Архітектурний стиль поєднував у собі два напрямки: римська базиліка й український класицизм. Варто зауважити, що в той період по всій Лівобережній Україні велося будівництво храмів: у сусідніх із Линовицею селах Полонки і Яблунівка та в Прилуках зводили цегляні храми в стилі українського класицизму. Тож, очевидно, поміщиця захотіла виділиться і спорудила новий храм у такому величному стилі.
Храм має центричну композицію, з трьох боків (окрім східного) – портики тосканських колон (рівна, без орнаментів, визначальна деталь неокласичного стилю, одна з найдавніших і найпростіших архітектурних форм, що практикувалася в давній Італії). По центру споруди – купольна ротонда з круглими вікнами в барабані. Храм гармонійно скомпонованим: його вирізняли пропорції та бездоганні форми.
Усе це свідчило про те, що будівництвом займався професійний архітектор. На жаль, його ім’я історія не зберегла… Таку ж вишуканість мав інтер’єр храму. Ікони для іконостасу були написані на замовлення в Петербурзькій художній академії.
При храмі були допоміжні споруди: перед входом – цегляна дзвіниця, поруч із нею – сторожка для охорони, при якій діяла жіноча церковно-парафіяльна школа (розібрана в 1983 р.). Були тут і церковна бібліотека, і квартири для псаломщиків. Окремо стояли будинок диякона і будинок священника (в ньому до 2000 року розміщувалася сільська рада).
У 1896 році біля храму звели нову парафіяльну школу. З 1906 року опікуном її був князь Володимир Жевахов (святитель Іоаосаф Жевахов). У 1933 році в цій школі зробили аптеку, а в 1941-у відступаюча Червона армія спалила приміщення.
Навколо церкви стояв кований паркан (розібраний у 1983 році, частиною цього паркану обгородили лікарню, а іншу частину вкрали тодішні чиновники).
На 1904–1917 роки при Успенській церкві було 33 десятини землі (47,85 гектару). Земля оброблялася церковнослужителями та приносила щорічний прибуток у 32 карбованці.
Поблизу храму розташовувався цвинтар, на якому поховані священники та інші поважні особи Линовиці. Праворуч від входу в церкву була могила Софії де Бальмен. Князі Жевахови також були меценатами Успенської церкви, тому їм надано право бути похованими в усипальниці під храмом.
Церкву закрили, склеп зруйнували
У 1932 році служіння в церкві радянська влада заборонила, а добро розікрала. Залізли навіть у склеп і забрали всі цінності, а покійників викинули на подвір’я. Після цього в приміщенні церкви утворили зерносховище.
У 1942 році німці відкрили церкву і дозволили богослужіння. Після тривалих перипетій, у 1960 році храм перетворили на клуб. Віряни були змушені перенести антимінс у невелику сільську хату.
Варварство доби «перестройки»
9 квітня 1983 року посеред ночі купол храму завалився. Краєзнавець О.С. Власенко пише: «Це не був простий обвал, спричинений зношеністю споруди, а спланована акція місцевої влади. Була дана вказівка закласти вибухівку і підірвати купол». За свідченнями інших очевидців, увечері того ж дня було видно на куполі людей у військовій формі, які проводили там незрозумілі роботи. Селяни, знайомі з будівельними роботами, стверджували, що конструкція куполу була міцною і не могла впасти без сторонньої допомоги.
Справа ж, очевидно, була ось у чому: поруч із Свято-Успенською церквою запланували будівництво нової школи, тож не можна було допустити її сусідство з культовою спорудою. І районне керівництво розпорядилося повністю зруйнувати церкву, зрівнявши її з землею, хоча та і значилася як історична пам’ятка та була в спеціальному реєстрі.
І 21 червня 1985 року, в час так званої «перестройки» храм було зруйновано. Людська пам’ять зберегла імена трьох односельців, які це зробили. Кажуть, усіх невдовзі спіткала нагла смерть.
Відновили швидко і на старому місці
У 1991 році в Литовцю приїхав новий священик – Георгій Лук’янович Гангур.
Як згадує отець Георгій, тоді становище церкви було плачевним. Служили в маленькій хатинці, де ледве вміщалися всі парафіяни. Тому і було вирішено відновити зруйновану церкву. Саме відновити, а не спорудити за новим проєктом.
Будівництво тривало три роки – з 1992-го по 1995-й. Точних креслень храму ніде не збереглося, тому довелося працювати з фотографіями. Настоятелю стали в пригоді його будівельні навички: він був і виконробом, і столяром, і крив дах, і виконував інші роботи. Звісно, не сталося б відновлення храму без благодійників, якими були керівники Линовицького цукрового заводу, міжрайонного відгодівельного комплексу, бурякорадгоспу «Линовицький», сільгосппідприємства села Нова Гребля. Не стояли осторонь і парафіяни та вихідці з Линовиці.
Тож 28 серпня 1995 року, на свято Успіння Пресвятої Богородиці, було освячено відроджений храм. Люди почали приносити богослужбові речі, забрані з церкви в період радянського терору. Зокрема, було повернуто позолочену чашу та дві ікони: святителя і чудотворця Миколая та великомучениці Варвари.
Нині в церкву проведено газове опалення, встановлено новий іконостас, облаштовано вівтар і жертовник, споруджено навколо храму огорожу.
P.S. Знайомство з Линовицею, її історією і сьогоденням стало можливим завдяки громадській організації «Сіверський інститут регіональних досліджень».
