Націоналізм та вселенськість: вимір раннього християнства
Один український священик дуже не любив росіян, звинувачуючи їх в усіх смертних гріхах. Миряни пожалілись митрополиту, владика і заборонив священику використовувати в проповіді слова "русский", "росіянин", "москаль"...
Читає священик в церкві Євангеліє від Івана:
- Зібрав Ісус своїх учнів і каже: "Істинно, істинно говорю вам – сьогодні один з вас мене зрадить". Занепокоїлись апостоли та й питають: "Чи не я це зроблю, Господи?"
Юда Іскаріотський і собі питає: "Нє я лі, Господі?"
Кожна нація має звичку пов’язувати любов до Бога і любов до своєї землі в одне ціле, будуючи свою культуру на національній церкві. А ще кожна підкорена нація ненавидить своїх завойовників, намагається по мірі можливостей битися з ними і вважає що має на це моральне право. І молитись щоб Бог дав їм побити „клятих...” (римлян, англійців, москалів, ляхів, турків – кожен народ протягом історії вставляв туди своє). Наскільки ці дві риси є добрими чи злими – сказати важко. Біблія дає нам приклад і того, і іншого. Весь Старий Завіт побудований на єврейському патріотизмі – переможні битви проти клятих моавітян, мадіанітян, філістимлян, греків змальовувалось в біблійних книгах як прояви Божої величі та любові до Свого народу. Та й виключність, унікальність Ізраїлю, Божого народу, в Біблії акцентувалася неодноразово. Не їсти з язичниками, не входити до оселі язичника (хіба що потім очиститись), не брати за жінку доньку язичника – подібні заборони в єврейській Торі, яка складає першу частину Старого Завіту, зустрічаються ледь не на кожному кроці. Багато з цих традицій і зараз лежать в основі сучасного єврейського законодавства.
За часів Христа євреї були під владою римлян. Римська імперія була не з гірших – римляни, які прийшли сюди як „визволителі” від Селевкідів (одні з наступників Александра Македонського, про війну з якими оповідають книги Маккавеїв), місцеві звичаї намагалися не чіпати, зате допомагали будувати водогони, театри та цирки, запроваджували римське право, знизити до мінімуму рівень страт та підтримувати місцеві звичаї (цар Ірод будував Другий Храм не без їхньої підтримки)... Але окупант – завжди окупант, і не є дивним що євреї, яким треба було платити податки не тільки „своєму” царю Іроду, а ще й імператору, ставилися до завойовників не дуже приязно.
Більш того, як то буває з кожним народом, корінні, палестинські євреї з недовірою дивилися на своїх сородичів з діаспори, які жили серед тих самих язичників, ненавидіти котрих «корінні» вважали за святий обов’язок, говорили їхньою мовою, зустрічались з ними кожного дня і зазвичай не відмовляли коли ті кликали їх у гості.
То ж не дивує що коли учні Христа почали проповідувати про воскресіння Господа свого, звертались вони виключно до „своїх” – адже згідно з старозавітною релігією, Месія мав принести спасіння дому Ізраїлю. Про інших, „язичників”, мова не йшла, адже юдаїзм був (і залишається) виключно національною релігією. А перші християни були євреями і, звісно, залишались вірними батьківським традиціям. Книга Діянь святих апостолів, головне достовірне першоджерело про життя першої церкви, розповідає про перші два випадки коли єврейський націоналізм (а точніше – нацизм, виправданий обставинами, але нацизм) зіштовхнулися з реаліями християнства – віри, в якій Бог ставив перед людьми зовсім інші вимоги.
Історія перша: „правдиві” і „неправдиві” євреї
Перша історія трапилася коли християнська церква складалася лише з однієї спільноти в Єрусалимі. Виникла ця спільнота коли на єврейське свято Шавуот апостол Петро звернувся до прочан, що прибули на свято до Єрусалиму. Багато людей (за Книгою Діянь – кілька тисяч) навернулася, визнавши Христа своїм Спасителем, і залишилася в Єрусалимі. Вони не мали тут ані і житла, ані роботи, ані друзів, і єдине що змушувало їх залишатись їх в Єрусалимі – це віра та можливість бути серед тих хто цю віру сповідує. Вони ще не доросли до місіонерів, але вже розуміли наскільки важливо триматись за віру. Отже, їх усіх треба було десь поселити і годувати. І якщо чоловіки могли знайти десь роботу, то вдовиці потребували на „гуманітарну допомогу”, з якою проблем не було, адже заможні християни (яких вже тоді вистачало) жертвували на церкву з свого майна. І ось, трапився інцидент:
„зачали нарікати на євреїв огречені, що в щоденному служінні їхні вдовиці занедбані”.
„Огречені” – це євреї з діаспори, які багато в чому перейняли греко-римську культуру. Вони дотримувались єврейських традицій, ходили до синагоги та знали Закон, але також вільно розмовляли грецькою, читали Гомера, могли піти і до театру чи в гості до язичників. Цього вистачало щоб правовірні патріоти дивились вважали їх за „зрадників”, „манкуртів”, „колаборантів”, „прислужників окупанта”. Для порівняння – як би ставились в карпатському селі 1950-х років до хлопця, який поїхав на навчання в Москву, залишився там жити і зробив кар’єру? І що б йому сказали якби він приїхав на Великдень до рідного селі і пішов до церкви? Братський дух, який царив в єрусалимській спільноті, звісно, пом’якшував цю ненависть, але на побутовому рівні, в деяких дрібницях, вона не могла не проявитись. І таки проявилась: коли роздавали „допомогу”, вдовицям „діаспорного” походження недодавали. Вони це швидко зрозуміли і поскаржились апостолам – зокрема, Петрові.
Важливо зрозуміти: Петро був корінним ізраїльтянином. До того ж, небагатим – а значить, в гостях у римлян не був. І до ненависті єврея до греко-римського окупанта (а для єврея що грек, що римлянин – одна сатана, тим більше що євреї встигли повоювати і проти греків) додавалася стара як світ нелюбов бідного до багатих. Інші апостоли також були корінними і небагатими (крім хіба що митаря Матея, який до свого навернення був зрадником-колаборантом без лапок). Отже, природних мотивів для любові до „огречених” вони не мали. Але тим не менш, їхнє рішення вражає своєю несподіваністю: вони вирішили перекласти турботи про роздачу допомоги на плечі дияконів (так, до речі, цей сан і з'явився в Церкві), і обрали для цього:
...”Степана, мужа повного віри та Духа Святого, і Пилипа, і Прохора та Никанора, і Тимона та Пармена, і нововірця Миколу з Антіохії”
Імена усіх цих дияконів – грецькі. Отже, диякони ці походили якраз з тих самих „огречених”, яких „корінні” вважали за ворогів народу, а один – взагалі був грецького походження. Отже, тепер роздачу „гуманітарки” контролювали вихідці з діаспори. Інакше кажучи, апостоли чітко дали зрозуміти ревнителям традицій що не схвалюють розпалювання національної ворожнечі і вважають „огречених” не гіршими за корінних, „справжніх” євреїв, і мирне спілкування з окупантами за гріх не тримають. А ще – зробили тонкий натяк на те що „огречені” у своєму космополітизмі дещо ближче до істини ніж затяті корінні патріоти – і ще більше ця ідея буде очевидна в наступних главах книги Діянь.
А власне цей випадок хоча і стосувався суто внутрішньоєврейських стосунків, проте церква тоді якраз з цих євреїв і складалася, і в рішенні апостолів ми вперше зустрічаємо один важливий принцип – а саме відокремленість питань духовних від питань національних. Як би не корінні євреї не ставилися до діаспори і які б в них не були для цього причини, але любов до ближнього залишається любов’ю до ближнього незалежно від його національності
Історія друга: чи пускати язичників до Церкви?
Один з персонажів Книги Діянь – римський сотник Корнілій. Важко уявити щось гірше для єврея ніж римський солдат, а тим більше офіцер. Це і язичник, і римлянин, і представник окупаційної влади, більш того – армії. Водночас це була благочестива і порядна людина, але навряд чи для євреїв це було приводом вважати його за „свого”. Входити до чужинця єврею було не вільно – і крапка. Тому коли Бог з'явився Корнілію і велів відправити людей до апостола Петра щоб той розповів йому про Христа, Петрові потрібно було ціле видіння для того щоб відповісти на запрошення:
„І бачить він небо відкрите, і якуюсь посудину, що сходила, немов простирало велике, яка, за чотири кінці прив'язана, спускалась додолу. У ній же знаходились чотириногі всілякі, і земне гаддя, і небесні пташки. І голос почувся до нього: Устань, заколи, Петре, і їж! А Петро відказав: Жадним способом, Господи, бо ніколи не їв я нічого огидного чи то нечистого! І знов голос удруге до нього: Що від Бога очищене, не вважай за огидне того! І це сталося тричі, і посудина знов була взята на небо”.
Запросити місіонера в гості до невіруючого щоб розповісти йому про Христа – це все одно що запросити голодного до ресторану, фаната класичної музики – на концерт „Віртуозів Львова” або юного донжуана – в гості до красуні. За логікою, Петра треба було навпаки, стримувати щоб він встиг вдітись чи взутись! Проте зі слів самого Петра видно що його зупиняло:
„Ви знаєте, що невільно юдеєві приставати й приходити до чужинців. Та відкрив мені Бог, щоб я жодну людину не мав за огидну чи то за нечисту. Тому я без вагання прибув, як покликано”.
Петро був святим, і тому Богові не довелося казати йому другий раз: зрозумівши що язичникам теж треба проповідувати, він вже без вагань іде до Корнілія та проповідує йому. Під час проповіді на Корнілія сходить Дух Святий, повторюючи все, о трапилось на П’ятидесятницю. Але все ж таки досить симптоматично що істина, очевидна для нас, для Петра була відкриттям:
„Пізнаю я поправді, що не дивиться Бог на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду”.
„А обрізані віруючі, що з Петром прибули, здивувалися дивом, що дар Духа Святого пролився також на поган”!
Речі, які є очевидними для нас (до речі, і так поган за єврейськими стандартами), не були такими для євреїв часів першої церкви. І хоча в юдаїзмі також ходили прислів’я на зразок „язичник, що читає Закон, перед Богом не гірший за первосвященика в храмі”, але ходили вони передусім в діаспорі, в Ізраїлі ж великого впливу не мали. Тому нас не дивує що апостол Петро, відважившись відвідати язичника, бере з собою свідків – на випадок якщо брати по церкві вирішать влаштувати йому „головомийку” за порушення Закону. Так і трапилось:
Почули ж апостоли й браття, що в Юдеї були, що й погани прийняли Слово Боже. І, як Петро повернувся до Єрусалиму, з ним стали змагатися ті, хто з обрізання, кажучи: Чого ти ходив до людей необрізаних та споживав із ними?
(Дiї.11:1-3)
«Споживав з ними» - значить, розділив з іноплемінником трапезу, їв їхню їжу (адже в гостях харчами не перебирають). Виходячи з того що Корнілій навряд чи тримав в себе кухаря-єврея, мусимо визнати що страви, якими Корнілій частував Петра, були некошерними (тобто, приготовленими не за єврейськими звичаями та містили багато чого що в Старому Завіті євреям вживати заборонялося). Отже, Петро двічі порушив єврейський закон! Отже, видіння, яке Бог надіслав Петрові, мало значення і алегоричне (прийняти до церкви «нечистого» римлянина), і буквальне (дозвіл їсти некошерне). Виходячи з тогочасних реалій, братів, що вимагали від Петра пояснень, зрозуміти неважко: адже прийнявши Христа, вони залишалися євреями, вірними старозавітному законові. Християнство для них було не стільки новою вірою, скільки продовженням старої. Ісус був єврейським Месією, який приніс спасіння дому Ізраїля. Інше трактування приходу Христа і своєї віри в нього вони не мали, і тому раптове включення до Божої спільноти римлянина-язичника а також Божий дозвіл на споживання некошерної їжі, котрий не мав до єврейства ніякого відношення, було для них сюрпризом. І далеко не останнім – невдовзі на першу церкву чекала нова несподіванка.
Історія третя: церква йде до язичників
А ті, хто розпорошився від переслідування, що знялося було через Степана, перейшли навіть до Фінікії, і Кіпру, і Антіохії, не звістуючи слова нікому, крім юдеїв.
А між ними були мужі деякі з Кіпру та з Кірінеї, що до Антіохії прийшли, і промовляли й до греків, благовістячи про Господа Ісуса. І Господня рука була з ними; і велике число їх увірувало, і навернулось до Господа! І вістка про них досягла до вух єрусалимської Церкви, і до Антіохії послали Варнаву. А він, як прийшов і благодать Божу побачив, звеселився, і всіх став просити, щоб серцем рішучим трималися Господа. Бо він добрий був муж, повний Духа Святого та віри. І прилучилось багато народу до Господа! (Дії 11:19-24)
Єрусалимська церква на той час залишалася замкнутою спільнотою, яка зростала хіба що за рахунок проповіді окремих апостолів. За іронією долі, незважаючи на заклик Христа «йти і зробити учнями усі народи» лише переслідування спонукали церкву до зростання! Але навіть тоді, коли обставини змусили перших християн рушити з місця, .вони не могли переступити через звиклі національно-культурні рамки. Мабуть, інцидент з апостолом Петром вони вважали за якесь виключення чи непорозуміння, і продовжували кликати до Царства Небесного виключно євреїв – або навернених на юдаїзм «еллінів». І лише «огречені», вихідці з діаспори, котрі трохи розширили свій світогляд, виховуючись в грекомовному середовищі та звикли до розуміння що їхні мова, культура та ідеали – не єдині в світі, змогли зробити цей крок – «промовляли і до греків». Божа допомога не забарилася – нова спільнота (друга християнська спільнота після єрусалимської) виявилася чисельною та потужною.
Цікавий момент – єрусалимська церква з недовірою поставилася до нової спільноти. А як же – якщо похід Петра в гості до «поганця» правовірні євреї вважали за гріх, то що вже казати про цілеспрямовану проповідь еллінам? То ж звісно, без ревізора тут не обійшлося б в жодному разі. Але перевіряти «правильність» нової церкви відправили Варнаву – який, судячи по усьому, був родом з Кіпру – тобто, з діаспори! То цілком логічно, що побачивши греків в церкві, він міг це лише схвалити.
Церква в Антіохії досить швидко стала потужнішою за єрусалимську (хоча б за рахунок того що Антіохія, великий порт в Сирії, була більша за провінційний Єрусалим). І саме з цієї церкви вийшов святий Павло – ортодоксальний єврей, який колись очолював гоніння на християн, а потім сам навернувся до Христа. Він також був родом з діаспори – з Тарсу, міста, яке славився своєю академію (третьою після афінської та олександрійської в Римській Імперії). Ретельно знаючи Закон та вчення рабинів, він також чудово орієнтувався в античній літературі, а люблячи свою вітчизну та народ усім серцем, не цурався дружити з інородцями. Наголошуючи на те що спасіння призначене «по-перше євреям, а потім і еллінам», він перш за все заходив до синагог, де звертався до сородичів, згадуючи їм старозавітні пророцтва, але потім – йшов на площі, і звертався до греків, цитуючи Епіменіда і Клеанфа. І що важливо – грекам і римлянам він не розповідав про єврейський закон, не змушував дотримуватись єврейських традицій і взагалі – ніяк не пов’язував віру в Христа з єврейством.
Звісно, прихильники «єдіного і нєдєлімого» єврейського християнства, які не мислили віру в Христа без обрізання, не погоджувались з Павлом і ледь не довели першу Церкву до розколу, але за Павла вступилися і Петро, старший між апостолами, і Яків, голова єрусалимської спільноти. Але Павлові цього було замало – і він написав глибокі та величні послання, які складають левову частку Нового Завіту і в яких святий пояснював сутність християнського спасіння. Не заперечуючи роль в ньому євреїв і єврейського закону, Павло водночас настоював на тому що роль ця – не головна, і євангельська звістка стоїть вище і за старозавітній закон, і за національну культуру, що «обраний народ» - не євреї, а усі хто вірить у Христа, незалежно від своєї культури, мови чи національності.
Християнство – принаймні таке, яким постає воно в Новому Завіті, працях Отців Церкви та постановах соборів, на відміну від юдаїзму чи ісламу, індуїзму чи буддизму, не має міцної прив’язки до якоїсь національної культури. Наша віра в багатьох асоціюється з «європою» чи «заходом» - але Христова віра з самого початку свого існування стала „своєю” для безлічі народів від Кавказу до Ірландії з різними мовами, культурами та ментальністю. Християнські місіонери несли Слово Боже до Азії й Африки, до американських індіанців і аборигенів Океанії, кожного разу роблячи нашу віру зрозумілою і сприятливою для інших народів та культур.
Історія сварок в єрусалимській спільноті, історія Петра та Корнилія, історія виникнення церкви в Антіохії і історія апостола Павла були першим випробуванням на шляху християнства. Зробити рішучий крок, відірватись від національної ворожнечі, від національних упереджень і стати наднаціональною вірою, вірою в Бога, Який є один для усіх – без цього наша віра залишилася б юдейською сектою і зникла б невдовзі по руйнації Єрусалиму. Але церква вижила і виросла, змогла пустити коріння в багатонаціональному античному світі - завдяки Божій благодаті і мудрості перших апостолів, які змогли зрозуміти що любов до свого народу, своїх традицій, прагнення свободи і незалежності лежить зовсім в іншій площині ніж любов до Бога, і пов’язувати ці дві речі може бути небезпечно – особливо коли любов до свого переростає у ненависть чи зневагу до чужого. Бо церква набагато ширше за національні рамки навіть найобранішого з обраних народів.
Віктор Заславський
