Феномен митрополита Андрея Шептицького полягає передусім у тому, що йому вдалося в окупованій чужинцям Галичині створити такі умови для розширення і поглиблення національно-визвольного руху, які не можливо було нівелювати навіть після його смерті, і які заклали реальний духовний і політичний фундамент для постання Західно-Української Народної Республіки, яка 22 січня 1919 року об’єдналася з УНР, возз’єднавши Західну і Східну Україну в межах єдиної, суверенної і демократичної Української держави.

Що означає для нації постать митрополита Андрея Шептицького?

Початок відповіді на це питання позначений своєрідною містикою. Його поява в українському суспільному житті була не логічною і малопередбачуваною. Батько майбутнього митрополита граф Іван Шептицький походив з давнього, але ополяченого роду галицьких бояр. Мати, Софія Фредро, з діда-прадіда - полька. Ревні римо-католики вони не могли збагнути наміру свого сина піти у монастир, стати монахом і греко-католицьким священиком. Адже їх рідний син свідомо покидав звичне для нього аристократичне товариство, розривав з польськими традиціями, відрікався латинського церковного обряду, що був сутністю релігійного життя графської родини.

Натомість юнак добровільно погодився присвятити своє життя українському народові, якого у тодішній Галичині зневажливо називали збіговиськом «хлопів і попів». До речі, молодий священик дуже добре усвідомлював драматизм свого життєвого вибору. Одного разу він зізнався матері: «Я знаю, що мене чекає: поляки вважатимуть мене за українця, а українці трактуватимуть мене як поляка...» У 1918 році, коли постала Західно-Українська Народна Республіка Андрей Шептицький усім серцем вітав прагнення галичан мати свою соборну і незалежну Українську державу. Водночас, його рідний брат Станіслав керував штабом польських збройних формувань, які придушували українське повстання у Львові. Ось така реальна ціна вибору, що його у свій час зробив митрополит.

Поява на Олімпі церковно-релігійного життя Андрея Шептицького мала колосальне значення для формування національної свідомості галичан. Адже на чолі їхнього духовного проводу, який заміняв тодішню політичну й громадську еліту, став не просто земляк, а українець з думкою якого рахувалася Апостольська Столиця, урядові й політичні кола Європи і Росії. Доходило до того, що деякі шляхтичі наслідували приклад Андрея Шептицького. У своїй книжці «Українська Церква і процес національного відродження» Василь Іванишин згадує про поміщика Михайло Маленького, який теж повернувся до обряду і нації предків. Збудував каплицю і нову греко-католицьку церкву на місці аварійної, чим зруйнував плани поляків збудувати тут костьол. Він побудував також садок для дітей, виховав чотирьох монашок, виділивши їм значний шмат поля. Помираючи, заповів маєток товариству «Просвіта». На базі маєтку «Просвіта» згодом відкрила господарську школу.

Феномен митрополита Андрея Шептицького полягає передусім у тому, що йому вдалося в окупованій чужинцям Галичині створити такі умови для розширення і поглиблення національно-визвольного руху, які не можливо було нівелювати навіть після його смерті, і які заклали реальний духовний і політичний фундамент для постання Західно-Української Народної Республіки, яка 22 січня 1919 року об’єдналася з УНР, возз’єднавши Західну і Східну Україну в межах єдиної, суверенної і демократичної Української держави.

 По-різному оцінюють результати сорока чотирьохрічного служіння митрополита Андрея Шептицього. Одні стверджують, що йому вдалося на підневільній території створити своєрідну «українську християнську державу». Другі сталять у заслугу формування такого явища як «греко-католицька цивілізація», що спричинилося до збереження національної і духовної ідентичності української нації. Не підлягає сумніву лише один висновок: згадані успіхи були б не можливими, коли б не багатогранна, а головне самовіддана праця самого митрополита. При цьому важливо відзначити, що ідейно-світоглядною основою його служіння було усвідомлене розуміння ним національної ідеї як поєднання християнських чеснот із патріотизмом. «Християнин може і повинен бути патріотом! Але його патріотизм не сміє бути ненавистю!», - писав митрополит. У 1922 році в листі до апостольського візитатора, о. Джованні Дженоккі він так сформулював своє ідейне кредо: «Правдивий патріотизм є нічим іншим у своїй суті, як правдивою любов'ю до ближнього. І я став таким чином українським патріотом. Уся моя праця, яка зродилась з цієї любові, мала завжди на меті добро, яке я бажав зробити для свого народу».

Сьогодні маємо усі підстави вважати митрополита великим реформатором. Передусім він реформував релігійно-церковне життя шляхом залучення до нього талановитої, хоча і бідної молоді. Створювалися нові і реорганізовувалися діючі духовні навчальні заклади. Окрім богословських знань, священики опановували й світські ремесла: торгівлю, бухгалтерію, кооперацію, землеробство. Так, під патронатом митрополичого ординаріату було створено українське ремісничо-промислове товариство «Зоря», де навчали юнаків комерції. Таким чином УГКЦ заклала економічну базу для свого розвитку, що було вкрай важливо, оскільки за весь час свого існування вона ніколи не мала підтримки з боку будь-якої держави.

На якісно новий рівень піднято богословську науку. З ініціативи митрополита засновано Студитський науковий інститут та богословський факультет при Духовній семінарії у Львові, який згодом реорганізовано в Богословську академію з філософським та теологічним факультетами. Важливу роль у церковно-релігійному житті відіграло засноване ним Богословське наукове товариство, яке видавало часопис «Богословіє» та «Праці Богословського наукового товариства». Врешті було започатковано діяльність Українського католицького інституту, який і сьогодні залишаться одним із найпрестижніших навчальних закладів системи богословської освіти України і Європи.

Нове дихання отримав мирянський рух, з’являлися нові чини та згромадження. До релігійно-церковного життя залучалися кращі європейські сили. Зокрема митрополит запросив у Галичину голландських та бельгійських католиків, які заснували Чин Редемптористів, що прийняв східний обряд та виховував монахів-українців, які допомагали відроджувати давній український монаший дух. І коли у жовтні 1963 року на ІІ Ватиканському Соборі у присутності 2 500 делегатів з усього світу наступник Андрея Шептицького на становищі предстоятеля УГКЦ кардинал Йосиф (Сліпий) закликав піднести Українську Греко-Католицьку Церкву до Патріаршої гідності, то Собор одностайно його підтримав. Це, без сумніву, було насамперед визнанням титанічної праці митрополита Андрея Шептицького, який заклав настільки міцний підмурівок для Церкви, що її не вдалася знищити навіть комуно-більшовицькій імперії.

Дуже скоро Церква почала фінансувати різні соціально-економічні проекти: банкову і страхової справи, створення лікарень, притулків, пропагувала розвиток кооперативного руху і народних промислів. Ось далеко не повний перелік установ, будівництво яких відбувалася або ж за власні кошти Андрея Шептицького, або ж з допомогою УГКЦ: Національний музей, народна лікарня, консультативний центр для матерів, кілька сиротинців, дяківська бурса, духовна академія, жіноча гімназія, бурса рідної школи, малярська студія, школа імені Грінченка, школа імені князя Лева, фотоательє у Чикаго, кіностудія у Вінніпезі.

Андрей Шептицький та УГКЦ розгорнули активну культурно-просвітницьку діяльність з наголосом на вихованні підростаючого покоління. Митрополит особисто опікувався «Пластом», частину своїх маєтків у Карпатах віддав під пластові табори. Часто перебував серед пластунів, розмовляв з ними, терпеливо вислуховував їхні проблеми. Коли ж польська влада заборонила «Пласт», ініціював створення Католицької асоціації української молоді «Орли», що продовжувала працю з молоддю на пластових принципах.

Він добре розумів вагу друкованого слова для молоді, а тому сприяв виданню молодіжних і дитячих журналів, зокрема таких як «Наш приятель» та серії книжок «Бібліотека «Нашого приятеля», «Цікаві оповідання», «Поступ», «Українське юнацтво». У 1933 році у Львові з його ініціативи відбулося багатотисячне зібрання «Українська молодь - Христові», до програми якого входили присяга на вірність Христові і Україні. У вже згаданій праці В. Іванишин зазначає: «Культурно-просвітницька діяльність, яка спрямовувалася на піднесення моралі й духовності народу до того рівня, на якому з’являється свідома і масова готовність до практичної роботи у справі національного державного будівництва. До речі, саме в цій атмосфері формувався світогляд майбутніх січових стрільців, і УСС – унікальне явище у світовій історії. Це була армія справжніх інтелігентів, носіїв високих ідей і благородних ідеалів. Стрільці не тільки складали справді народні, а тому невмирущі пісні. Вони витворили цілу своєрідну стрілецьку ідеологію і культуру. Зрештою, яка ще армія тоді (та й потім) організовувала етапні гімназії, вела між боями таку широку культурно-просвітницьку роботу? Маленький штрих: УСС – єдина армія того жорстокого часу, якій ні тодішні, ні пізніші противники ніколи не закинули жодного факту звірства, мародерства, насильства щодо полонених чи населення... Тому такий повчальний приклад виховної системи А.Шептицького: виховувати майбутніх борців за національні ідеали не шляхом нагнітання ненависті, а шляхом формування в них високої духовності й органічного неприйняття зла».

 На засадах християнської моралі та патріотизму відбувалася політична діяльність митрополита. Це важливо підкреслити, оскільки лише так можна зрозуміти його окремі дії і вчинки. Скажімо, Андрей Шептицький усіляко засуджував насильство як засіб розв’язання пекучих політичних, етнічних, релігійних чи соціально-економічних проблем. Натомість надавав перевагу зустрічам із очільниками Австро-Угорської імперії, можновладцями Польщі від яких домагався справедливого вирішення питань, які стосувалися обстоювання законних прав українців. Його виступи в Австрійській Палаті Панів, подорожі до Польщі, Риму, Франції, Бельгії, Голландії, Канади, США , Бразилії неодмінно сприяли, правда лише на деякий час, нормалізації державного і церковного життя українців.

Із зрозумілих причин митрополит не міг зустрічатися із лідерами Радянського Союзу на території якого з особливою жорстокістю знищували українців у 1932-33 роках. Проте він був один із небагатьох моральних авторитетів, хто різко засудив більшовицьку політику терору, що зветься Голодомором. У відповідному зверненні-протесті владика зазначав: «Населення вимирає голодовою смертю. Оперта на несправедливості, обмані, безбожності та деправації людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни… Усіх християн цілого світу, усіх віруючих в Бога, а особливо усіх робітників і селян, передовсім усіх наших земляків просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю й розповсюдити його у найдальші країни світа».

Опоненти митрополита ще й досі з метою його очорнення послуговуються нафталінним «аргументом» про начебто лояльне ставлення владики до нацистського режиму. Виховані в атмосфері печерного атеїзму, вони не хочуть бачити імперативу митрополита. Як пастор, що покликаний стояти на сторожі інтересів своєї пастви і власного народу, їх безпеки і благополуччя він вітав будь-яку владу. Але одразу свою підтримку обумовлював необхідністю дотриманням владою Божих законів. Якщо цього не відбувалося, то митрополит, який не знав страху, сміливо таврував як нацистський так і комуністичний режими.

Кілька штрихів до портрету митрополита. Він був тричі доктором наук - з богослов'я, філософії і права; знав дев'ять іноземних мов, в тому числі грецьку, латину й староєврейську мови. Вперше переклав з грецької «Аскетичні твори» святого Василія Великого, що складає понад 400 сторінок. Папа Римський Лев XIII особисто номінував його на єпископа Станіславівського, а хіротонія відбулася в соборі Святого Юра у Львові.

Митрополит зустрічався з президентом Франції Міллєрандом та цісарем Австрії і королем Угорщини Францом Йосифом, у якого вимагав, щоб українців у Галичині трактували однаково з іншими народами монархії, не принижуючи їхньої національної та людської гідності. Його радо і урочисто вітали у революційному Києві доби Української Народної Республіки Симон Петлюра, Софія Русова, Микола Міхновський та інші діячі Центральної Ради. А відомий історик Сергій Єфремов виголосив характерне вітання: «Київ у своїх мурах не раз гостив визначних людей, провідників нації та борців за державну незалежність, але Ваш приїзд у Київ, високодостойний отче, владико, можна прирівняти хіба що з в'їздом гетьмана Хмельницького до Києва після перемог...».

Андрея Шептицького вирізняли аскетизм, скромність і простота. Сестра-василіанка Кипріяна, яка доглядала за митрополитом згадувала, як важко було намовити владику пошити собі нову сутану чи якесь інше вбрання. За її словами, він найбільше любив картоплю, підсмажену цибулю і кисле молоко. Під час німецької окупації сестри з василіянського монастиря присилали йому продукти. Як правило, це були лише овочі та фрукти і лише на великі свята – щось м'ясне. Від 1934 року владика через хворобу майже не міг стояти на ногах. Ватикан дав йому спеціальний дозвіл відправляти Службу Божу сидячи в інвалідному візку, а також хреститися і благословляти лівою рукою, бо права не працювала.

На 80-му році життя серце митрополита зупинилося. Поховали його тільки на п'ятий день. Так багато було поминальних служб. Десятки тисяч мирян проводжали його в останню путь. Священики пронесли на плечах труну центральними вулицями Львова, потім тричі обійшли з нею собор Святого Юра і опустили у крипту храму.

Тривала бездержавність нашого народу не давала можливості для реалізації ідей і планів багатьох українських діячів. Зрозуміло, що й митрополит Андрей Шептицький тут не виняток. Але йому, всупереч несприятливим історичним обставинам, вдалося не лише сформулювати адекватну для свого часу національну ідею, але й значною мірою домогтися її реалізації.

Богдан ЧЕРВАК, парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця

на Аскольдовій Могилі