Настав час історичного рішення

«Українська православна церква готова до повної незалежності — і від Москви, і від Константинополя», — Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ

27—28 липня 2018 року Україна відзначає 1030-ту річницю хрещення Київської Руси-України. З цієї нагоди у Володимирському соборі відбудуться урочисті богослужіння, які очолить Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. На 28 липня об 11.30 запланований хресний хід «Молитва за Україну і за єдину помісну Українську православну церкву» (маршрут: Володимирський собор — бульвар Тараса Шевченка — вулиця Володимирська  — Софійська площа — Михайлівська площа — парк Володимирська гірка). Державний захід за участю Президента Петра Порошенка розпочнеться у Маріїнському палаці у суботу вранці, потім глава держави візьме участь у хресній ході УПЦ КП і виступить на Володимирській гірці біля пам’ятника князю Володимиру Великому.

Сама дата 1030-та річниця хрещення Київської Руси-України свідчить, що наша країна має давні коріння не тільки християнських традицій, а й державотворення. Тому війна, яку розв’язала Росія проти України, якраз точиться не лише за повернення собі геополітичної ваги, а й за історичний спадок України, який Кремль, так само як і території, намагається привласнити собі. Аналогічна боротьба триває і на релігійному напрямку. Тут Росія має свої важелі впливу у вигляді Української православної церкви Московського патріархату. Інша частина українського православ’я, яка є значно більшою, а це Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква, поки не визнана світовим православ’ям.

Однак найближчим часом ситуація може змінитись, адже з’явився історичний шанс для створення єдиної помісної Української православної церкви з наданням їй автокефалії від Вселенського патріарха Варфоломія I. Останнім часом ця тема є однією з основних для обговорення в релігійному і суспільно-політичному просторі. Чого очікувати від цього складного процесу? Напередодні знаменної дати для нашої країни «День» зустрівся із Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ.

«ХРЕЩЕННЯ РУСІ МАЄ ПРЯМЕ ВІДНОШЕННЯ ЛИШЕ ДО УКРАЇНИ»

— З чим Україна, Українська православна церква підходить до 1030-річчя хрещення Київської Руси-України? Яке значення цей історичний факт має для сучасної України? Наприклад, лідери (світські й духовні) сусідньої держави, яка веде проти нас війну, в своїх заявах постійно привласнюють собі наше минуле, зокрема говорячи про сакральне значення Києва або Херсонеса (Корсуня), який вони на сьогоднішній день окупували. 

— Насамперед хочу звернути увагу на те, чому ми, відсвяткувавши тисячоліття хрещення Русі в 1988 році, продовжуємо святкувати це свято. Адже навіть 1030-річчя не є ювілеєм. Тому що цим святкуванням ми хочемо нагадати, що не тільки ми — сучасники XX—XXI століть, хочемо увійти до Європи. А ще князь Володимир більше 1000 років тому бачив Україну в цивілізованій християнській Європі. Він хотів увійти в контакти з Візантійською імперією, з якою Скіфія і Русь часто воювали. Але його прийняли не одразу, тому що він був язичником. Візантійська імперія ж була християнською, як і Європа. Тому умовою до налагодження контакту було — прийняття християнства. Саме це і зробив Володимир.

Але причиною такого кроку були не лише політичні мотиви. Коли він в Криму переміг візантійське військо, то осліп. І лише коли прийняв хрещення — прозрів. Тому у прийнятті християнства князем були ще й внутрішні мотиви. Однак варто звернути увагу на те, що Росія хрещення Володимира в Херсонесі (хоч не всі історики погоджуються з цим та свідчать, що князь хрестився все ж таки в Києві), який вона окупувала, хоче подати як ознаку того, що це хрещення всієї Русі, долучаючи до цієї події Московію. При цьому вони забувають, що сама Москва з’явилась лише в 1147-му році. І коли вони минулого року святкували 870-ліття заснування Москви, то фактично визнали, що під час хрещення Русі їх взагалі ще не існувало. То ж яке ви відношення маєте до хрещення, до Володимира, взагалі до всієї Русі? Ніякого.

Хрещення Русі має пряме відношення лише до України. А до Московії, яку вони потім назвали Росією, віра прийшла від Русі, тобто від України. Новгород, Суздаль та деякі інші міста входили до Русі, але не були Руссю. В літописах сказано, що коли Новгородський єпископ їхав до Києва, то їхав він на Русь. Тобто з Новгорода на Русь, а це значить, що Новгород — це не Русь. Так само це торкалось суздальського архімандрита. Тобто всі вони прийняли християнство від Русі. І з цього треба виходити. Коли Русь прийняла християнство, то вона просвітила не лише наш народ — русів, а стала займатися просвітництвом і інших народів.

— Наскільки українці свідомі, що мають таку глибоку історію?

— Справа в тому, що імператриця Катерина II свого часу зібрала комісію, якій дала завдання переписати історію під Російську імперію. Тому всієї правдивої історії ми не знаємо. Завдання нашого покоління — написати правдиву історію України і описати правдиві відносини між Україною і Росією. Наголошую, наша земля з самого початку називалась Руссю, а потім Україною. Вже потім, коли почала підніматись Москва, вона стала привласнювати нашу історію, культуру, назви... Навіть правила для російської мови започаткували наші професора з Києво-Могилянської академії. Тому що до кінця XVII століття в Росії не було не те що вищих учбових закладів, а взагалі жодних учбових закладів. Були лише училища при монастирях. Тому мови, якою вважається сучасна російська мова, не було. Коли утворилася Слов’яно-греко-латинська академія в Москві, туди взяли професорів із Києво-Могилянської академії, які створили їм освіту.

«МИ СПОДІВАЄМОСя, ЩО В ЦЬОМУ РОЦІ МИ ТОМОС ТАКИ ОТРИМАЄМО»

— Останні сигнали свідчать про те, що надання Томосу Вселенським патріархатом про створення Української помісної православної церкви до 1030-річчя хрещення Київської Руси-України поки відкладається. Чому? Які останні новини?

— Чому ми домагаємось визнання Української церкви — автокефальною? А тому що у всіх православних країнах, які проголошували незалежність, в обов’язковому порядку церква ставала незалежною. Наприклад, Греція, яка спочатку входила до Оттоманської імперії, а потім вийшла з неї. Її світська влада почала вимагати від церкви, щоб вона відокремилася від Константинопольського Патріархату. Тому що залежність однієї церкви від іншої, яка знаходиться в імперії, впливала на незалежність Греції. Тому Синод грецьких єпископів проголосив автокефалію Грецької церкви. Але Константинополь цього не визнавав протягом 20 років. Так само, коли почала розпадатись Османська імперія і утворилися нові держави — Румунія, Болгарія, Сербія, вони почали вимагати незалежності своїх церков. Але Константинополь знову не погоджувався на автокефалію ні для Румунської, ні для Сербської, ні, тим більше, для Болгарської церков. Болгарська церква чекала автокефалію найдовше — аж 70 років, в результаті Константинополь їх все одно визнав.

Україна поки не мала незалежної держави змушена була терпіти над собою московське ярмо — тобто підпорядковуватися Московському Патріарху. Але коли Україна стала самостійною державою, то ми за прикладом інших церков, на законному Помісному соборі прийняли рішення, що Україні потрібна автокефальна церква. Москва виступила категорично проти цього і веде боротьбу проти нашої позиції до сьогоднішнього дня. Ще в 1992 році, коли утворився Київський патріархат (з Української православної церкви, яку я очолював, та з Української автокефальної православної церкви), ми звернулись до Вселенського патріарха. Чому? А тому що в 1686 році Київська митрополія, яка знаходилась 700 років в складі Константинопольського патріархату, була незаконно приєднана до Московського патріархату. Як відомо, Вселенський патріарх не визнає таке приєднання. Тому ми звернулись до патріарха Варфоломія як церква-дочка до церкви-матері. З того часу і триває боротьба за визнання Української церкви.

Вселенський Патріарх постійно ставив умови. Спочатку — хай звернеться Президент, потім — хай православні в Україні об’єднаються. Після низки зустрічей в останні роки Вселенського патріарха Варфоломія з Президентом України Петром Порошенком було домовлено про нові умови. Має бути звернення щодо надання Томосу від архієреїв УПЦ КП, архієреїв УАПЦ і хоч частини архієреїв УПЦ МП. Аналогічно з подібним проханням має звернутися світська влада, тобто Президент і Верховна Рада. Все це Україна виконала. Тепер чекаємо Томосу. І Вселенський патріарх обіцяє це зробити. Але перш ніж дати Томос, він створив комісію, яка об’їжджає всі помісні православні церкви і інформує їх про наміри Вселенського патріарха надати автокефалію Українській церкві. Він не просить їх згоди, а інформує. Поки ця комісія не об’їхала всі православні церкви. 9 липня, наприклад, вона була в Москві. І хочу звернути увагу, що напередодні цієї поїздки Вселенський Патріарх заявив, що Україна — це його канонічна територія. Причому сказав про це різко, як ніколи раніше. Також іншим представником Вселенського патріархату було пояснено, що Московський патріархат є дочірньою Церквою по відношенню до України, а не навпаки. Далі по процедурі питання надання Томосу має розглядатись на засіданні Синоду Вселенського патріархату. Ми сподіваємось, що в цьому році ми Томос таки отримаємо.

«АРХІЄРЕЙСЬКИЙ СОБОР МАЄ ВІДБУТИСЯ ПІСЛЯ РІШЕННЯ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОЇ ЦЕРКВИ ПРО НАДАННЯ ТОМОСУ»

— Нещодавно ви заявили: «...Тепер має бути скликаний архієрейський собор із тих єпископів, які звернулися до Вселенського Патріарха, серед яких є 10 єпископів Московського патріархату. На цьому архієрейському соборі виберуть предстоятеля, який стане предстоятелем єдиної Української православної церкви» (radiosvoboda.org). Чи означає це, що собор має зібратися до надання Томосу?

— Ми вважаємо, що Архієрейський собор має відбутися після рішення Священного синоду Константинопольської церкви про надання Томосу. Спочатку повинно бути рішення, а потім собор. У спільному Архієрейському соборі повинні взяти учать всі ті, хто звернувся до Вселенського Патріарха. Тобто спочатку визнання нас архієреями з боку Вселенського патріарха, потім скликання Архієрейського собору трьох церков для обрання Предстоятеля єдиної помісної Української автокефальної православної церкви, а потім вже надання Томосу цьому предстоятелю. 

— 9 липня в Москві відбулася зустріч очільника РПЦ Кирила із делегацією Вселенського патріархату — митрополитом Гальським Еммануїлом та Смирнським Варфоломієм. За наявною інформацією, питання української автокефалії обговорювалося, однак без особливих результатів. На вашу думку, які аргументи використовує Москва у переговорах з Константинополем? Які це важелі впливу? 

— Намагання невизнання Української церкви з боку Москви велике. Для цього, звичайно, задіяна Російська православна церква. Її представники об’їжджають всі помісні православні церкви і переконують їх, щоб вони не підтримували намір Вселенського Патріарха про надання Томосу Україні. З іншого боку, Москва по лінії дипломатії використовує всі можливі важелі. Існують чутки і про фінансовий фактор, який застосовує Кремль. Також відомо, що Московський патріархат в Україні надрукував десятки тисяч звернень до Вселенського Патріарха і тепер збирає підписи, щоб потім все це відправити в Стамбул. Але бажаючих підписати так зване звернення небагато. Тим більше, великого значення воно не має.

На противагу російським діям українські церковні та громадські діячі також їздили до Вселенського Патріарха, Грузинського патріарха, Єрусалимського патріарха, в Грецію, Румунію, Польщу. Тобто ми теж інформували православні церкви про нашу позицію. Вселенського патріарха найбільше вразило те, що 500 громадських організацій України звернулись до нього про надання Томосу Українській церкві. Він не очікував такого. Це означає, що Українська православна церква готова до повної самостійності і незалежності — і від Москви, і від Константинополя.

«ДЕЯКІ ЗАЯВИ ПРЕДСТАВНИКІВ РПЦ РОБЛЯТЬСЯ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ РОЗПАЛИТИ В УКРАЇНІ РЕЛІГІЙНУ ВОРОЖНЕЧУ»

— Як можна пояснити те, що окремі представники УПЦ МП просять Константинополь не надавати Томосу українській церкві, граючи проти свої ж державі?

— Проблема полягає в тому, що УПЦ МП залежна від Москви, а Москва не зацікавлена в тому, щоб Україна мала церковну незалежність, адже це є міцною основою в цілому незалежності української держави. Відповідно, щоб українська держава не мала такої основи, російська держава робить все, щоб церква була залежною від Москви. І тоді через церкву Москва буде впливати на українське суспільство і на українську державу. Наприклад, керівництво Московського патріархату в Україні не називає Москву агресором. Росія, в свою чергу, намагається нав’язати хибний стереотип, що в Україні триває «громадянська війна». Таким чином російська церква в Україні повторює те, що говорить Москва. Але ж всьому світу відомо, що на Донбасі російські танки, «смерчі», «урагани», тисячі російських військових... То чи це є «громадянська війна»? І таку неправду говорить московська церква в Україні. А якби вона була незалежною, то вона б цієї брехні не говорила.

— Голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату митрополит Іларіон (Алфеєв) нещодавно навіть погрожував: «... уявіть собі, що станеться, якщо розкольники почнуть захоплювати лаври. Тисячі людей зберуться, будуть захищати ці обителі, проллється кров».

— Це робиться для того, щоб розпалити в Україні релігійну ворожнечу. А потім на цій підставі Росія начебто зможе втручатись у внутрішньоукраїнські справи. Під яким приводом? Захищаємо від утисків церкву. Тобто спочатку провокують ворожнечу, а потім начебто починають приміряти і захищати. Наша ж позиція інша — не варто розпалювати релігійну ворожнечу. Хто не хоче приєднуватись до української церкви, хай приєднується до російської, але не використовує українську назву. Адже то російська церква в Україні. Нехай вона існує, думаю, не дуже багато українців захочуть називатись російською церквою.

«КОЛИ УТВОРИТЬСЯ УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА, ПЕРЕД КОЖНОЮ ПАРАФІЄЮ СТАНЕ ВИБІР: АБО ВОНИ УПЦ, АБО — РПЦ»

— У разі надання Константинополем Томосу українській церкві, що це означає для Української православної церкви Московського патріархату і в цілому Російської православної церкви?

— Коли утвориться Українська православна церква, то Верховна Рада повинна прийняти законодавче рішення про реєстрацію всіх православних організацій. Тоді перед кожною парафією стане вибір: або вони УПЦ, або — РПЦ. Сподіваємось, що більша кількість парафій Московського патріархату скаже, що вони хочуть бути українською церквою. Ми розраховуємо, що наша церква буде великою, а російська, в порівнянні, маленькою.

Окремо на РПЦ це матиме великий вплив. Саме тому російська церква бореться за те, щоб не відпустити українську церкву. Уявіть собі, що УПЦ буде мати таку ж кількість віруючих, як і російська. Тоді остання вже не зможе претендувати на першість в православ’ї. На сьогодні, як відомо, триває боротьба між Константинополем і Москвою за першість. Константинопольська церква каже, що вона перша по честі, а Московська, що вона перша по кількості. Так от, Московська церква не зможе бути першою по кількості без української. І я не виключаю, що в такій ситуації Москва може вчинити розкол і відокремитися від православ’я.

— Як до питання створення Української помісної православні церкві ставляться в православному світі? Які церкви, в яких країнах можна вважати союзниками РПЦ, а які знаходяться ближче до Вселенського патріархату? Адже у разі надання Томосу українській церкві стоятиме питання її визнання з боку інших православних церков.

— Грецькі церкви, за нашими спостереженнями, будуть підтримувати Вселенського патріарха. А також деякі слов’янські церкви. Не буде підтримувати Антіохійська церква, бо вона повністю залежна від Московського патріархату. Думаю, переважна більшість православних церков підтримають Українську автокефалію, а з часом підтримають і всі інші церкви. В такій ситуації Москва може залишитись одна. За Москву можуть стати поки лише ті церкви, які не поїхали на Всеправославний собор, який відбувся на Криті в 2016 році. А це, окрім РПЦ, Антіохійська, Грузинська і Болгарська церкви.

«НА СЬОГОДНІ НАШЕ ЗАВДАННЯ — МАТИ ДОБРІ СТОСУНКИ З УГКЦ ТАК САМО, ЯК І З ІНШИМИ ЦЕРКВАМИ»

— Світська і церковна влада в Україні показали єдність, коли одним голосом звернулися до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням надати Томос. Однак чи проведена до кінця внутрішня робота українською владою, зокрема Верховною Радою, для того, щоб створити кращі умови для об’єднання українського православ’я? Наприклад, відомо, що парламент досі не ухвалив такі законопроекти, як № 4128, який визначає механізм зміни юрисдикції православної громади, або законопроект № 5309 щодо назви релігійних організацій.

— Зараз дехто звинувачує українську владі й зокрема Президента Петра Порошенка в тому, що він втручається у внутрішнє життя церкви. Це звинувачення неправдиве. Ніякого втручання Президента у внутрішньоцерковні справи немає. Адже питання про автокефалію підняла не держава, а церква ще у 1992 році. До того ж звернення Президента вимагав сам Вселенських Патріарх. Якщо візьмемо для прикладу Польську церкву, коли вона отримувала автокефалію від Вселенського Патріарха, то голова тодішньої Польської держави Юзеф Пілсудський разом з митрополитом Варшавським звернулися до Вселенського Патріарха. То чому Пілсудському можна, а Порошенку не можна? Є й інші приклади. Звернення з боку світської влади — це лише визнання того, що автокефалія має велике значення для держави.

Щодо законодавчих ініціатив. Перше, як я вже казав, перереєстрація всіх православних парафій — або на УПЦ, або на РПЦ.  А друге     — наразі діє закон, який дозволяє релігійній громаді обирати, під яким центром знаходитися, але механізму реалізації цього закону немає. Відповідно ці механізми потрібно прописати і прийняти, коли від більшості громади залежатиме, до якого православного центру належати. Тоді не буде і ворожнечі.

— У разі створення єдиної Української православної церкви, чи можливе подальше об’єднання з Українською греко-католицькою церквою?

— Об’єднатись Українській греко-католицькій церкві і православним так, щоб бути одночасно і з Римом, і з православною церквою, — неможливо. Такої можливості немає, і вона не передбачається. Немає ніяких ознак, щоб православ’я і римо-католицизм об’єдналися в одну церкву, як це було у першому тисячолітті. Відносини між церквами поліпшилися, але про об’єднання в одну структуру лише дехто говорить, однак на практиці це не можливо. Чому? Тому що католики не відмовляться від визнання Папи Римського «вікарієм Христа на землі», а православні не приймуть такого вчення про Папу. Також треба мати на увазі, що Греко-Католицька церква є Католицькою церквою з православним обрядом. Тому без Риму вона нічого зробити не зможе. Безперечно, що вона може від нього відокремитись — так само, як вона колись приєдналася до Риму, будучи до того в складі Київської митрополії. Тобто рішення за нею. На сьогодні наше завдання — мати добрі стосунки з УГКЦ так само, як і з іншими церквами.

«НІЯКОЇ КРИЗИ В ПРАВОСЛАВ’Ї НЕМАЄ. ЙДЕ БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ В СЕРЕДИНІ ЦЕРКВИ»

— Часто доводиться чути, що існує криза православ’я. Чи потрібна модернізація?

— Ніякої кризи в православ’ї немає. Йде боротьба в середині церкви. Боротьба за владу. Це правда. Але ця боротьба в церкві Христовій ведеться вже більше 2000 років. Світ лежить у злі. І церква знаходиться у цьому світі, де існує зло, яке неминуче проникає в неї. Спочатку ця боротьба була за Істину, за християнські догмати, які диктували необхідність скликання Вселенських соборів. Потім почалась боротьба за владу: хто більший, а хто менший. Спочатку це була боротьба між Константинополем і Римом, потім між Константинополем і Москвою. До того ж реформувати православне вчення неможливо. Тому що православне вчення — це незмінне вчення, воно Божественне. Воно витлумачене і сформульоване церквою на Вселенських соборах. А ось пристосовуватись до умов сучасності церква повинна. Тобто зовнішні умови існування церкви різні, і ось до них пристосовуватись треба. Але це не значить, що треба, при цьому, змінювати віровчення і змінювати саму мораль. Як можна реформувати Любов? Чи можна реформувати Правду? Чи можна реформувати Смирення? Чесноти християнські реформувати неможна.

— Останніми роками від нас пішли такі відомі люди як Євген Сверстюк, Богдан Гаврилишин, Євген Грицяк, кардинал Любомир Гузар, Мирослав Попович, Іван Драч, нещодавно — Левко Лук’яненко. Нас покидають особистості, яких прийнято називати моральними авторитетами, люди, які зробили багато для відновлення незалежності України. Звичайно і ви на духовній службі зробили великий внесок для того, щоб Україна була незалежною і сильною. Звичайно, це природний процес, коли старше покоління поступово відходить, але хто приходить йому на заміну, на кого опертися нації?

— Тут проблеми немає. Нинішнє молоде покоління не знає Радянського Союзу. Воно не знає імперії, адже народилося, виросло, отримало освіту в незалежній Українській державі. І воно завжди буде відстоювати свою незалежність. А старе покоління, яке ще згадує ковбасу за 2,20 рублів, поступово відходить в інший світ. Згадані вами люди свою справу зробили і передали новому поколінню те, що вони досягли. Вдячність молодого покоління за це видна по тому, як, наприклад, у Володимирському соборі нещодавно відспівували Левка Лук’яненка. Собор був повний людей. Ще ніколи і нікого так урочисто не відспівували, як Левка Лук’яненка. Теж саме стосується й інших борців за незалежність України. І що далі ми просуваємося вперед, то більше зміцнюється сила українців.