Оскільки на звернення експертної ради з питань свободи совісті на підтримку Андрія Юраша інший претендент Юрій Решетніков образився, то існує певна потреба пояснити мотиви, якими керувався особисто я при підписанні цього звернення.

Андрій Юраш зумів об’єднати навколо Департаменту релігієзнавців, при чому з відверто різними позиціями. Звичайно, в експертну раду не ввійшли козачки від РФ, але весь інший спектр думок представлений. Це радикально відрізняється від позиції Решетнікова, який після призначення на голову Департаменту в 2009 році прославився у вузьких колах колег висловлюваннями, що «релігієзнавці ніхто, обійдемося без них».

Андрій Юраш став тим головою Департаменту, при якому було отримано Томос. Щоб не казали недоброзичливці, але саме Юраш як голова Департаменту був єдиним, хто вирішив повністю подолати дискримінацію великих православних юрисдикцій та допомогти із їх визнанням. І де-факто це вдалося саме за його урядування. Не думаю, що будучи на посту директора Департаменту Юрій Решетніков зробив хоч крок у напрямку дієвого захисту інтересів церков. Адже його стиль – це багато розмов, довгі консультації, восьмирічні протягування змін у законодавство. Швидкі та дієві історичні досягнення для України та українських церков – це стиль Юраша і Єленського, а не Решетнікова і його друзів.

Андрій Юраш завжди стояв на захисті свободи особистості та громади, навіть якщо проти такої свободи виступають високі очільники церков, що бажають, у порушення 8 статті профільного закону, мати у власному вічному рабстві кожну особистість, кожну парафію, кожен монастир. Я не розділяю такої ліберальної позиції, оскільки вважаю присутність Московського патріархату на території України неканонічною. В принципі всі ці єпископи та парафії мали б приєднатися до визнаної Православної Церкви України як свого часу розкольники приєдналися до визнаної канонічної церкви у Болгарії – за посередництва і навіть примусу держави. Нажаль, у нашій країні канонічний порядок не прописаний ані для окремих чиновників, ані для цілих релігійних організацій, що традиційно кричали про власну «канонічність», а тепер використовують риторику бувшого патріарха Філарета про те, що благодать скрізь і всі канонічні. Нажаль, у нашій країні не дотримуються законодавства і проведені законно збори громад можна нескінченно оскаржувати у судах, а дотримання закону можна ставити людям у вину. Сьогодні різного роду чиновники хочуть ні свободи за мірками українського законодавства, ні визнання канонів за прикладом Болгарії, а повної підкоренності релігійної сфери політиці «старшого брата», який так активно насаджує скрізь власні особливі стандарти релігійної свободи, що вже немає конфесії, яка б не постраждала від тих чи інших гонінь, відвертих чи прихованих.

Росію та її союзників в Україні найбільше дратує саме те, що Андрій Юраш успішно і аргументовано спростовує російській міфи про українські «злочини» та показує істинне обличчя нашого північного сусіда і проросійських сепаратистів. Звичайно, для Росії єдина бажана політики України у релігійній сфері – це повна підтримка усіх слів та дій патріарха Кирила. І будь які урядовці не мають будувати ілюзії, що часткові поступки тут задовільнять наших «сусідів». Вони будуть воювати на знищення будь-якого урядовця аж до тих пір, поки міністром релігій в Україні не буде хтось подібний до отця Всеволода Чапліна. Тому навіть якби сумнозвісний скандальний конкурс виграв би Юрій Решетніков, ми б мали привід жаліти його, бо всі ЗМІ Росії та її союзників в Україні завтра вже б почали з нього ліпити «фашиста» – приводи б знайшлися. Тільки ось чи змогло б правління Юрія Решетнікова щось дати Україні? В цьому ми глибоко сумніваємося – минулий досвід його приходів до влади показує, що ніяких досягнень так і не було б.

Таким чином, якою б не була релігійна політика Андрія Юраша у майбутньому – можна сказати лише, що вона буде гідною та професійною. І дуже відмінною від пропонованої Юрієм Решетніковим нескінченної імітації бурхливої діяльності.