Релігійна свобода є одним з найдавніших міжнародно визнаних прав людини. У принципі право людини вірити не може бути відчужено ніким і за жодних обставин — люди вірили в усі часи і в усіх країнах. Але, як зазначає американський знавець проблеми К. Дюрем, «для того, щоб свобода релігії була виповнена смислом, вона має поширюватися за межі внутрішнього царства совісті», тобто наявність релігійної свободи означає, що зовнішні вияви віри є захищеними. Головним для релігійної свободи є право релігійно-суспільних виявів на те, щоб вони сприймалися й поважалися на своїх власних умовах, а не тільки тоді, коли вони погоджуються зі світськими судженнями відносно того, що саме варто захищати. Не підлягає сумніву, що нині, наприкінці XX століття, через 50 років після ухвалення Загальної декларації прав людини, релігійна свобода потребує захисту. Це стосується не однієї-двох країн, навіть не якогось окремого регіону чи континенту, а всього світу.
Нечисленні міжнародні організації, зокрема Міжнародна Амністія, Разерфордський інститут у США та інші, здійснюють аналіз стану забезпечення релігійної свободи в усьому світі. Результати цього аналізу є досить невтішними. Втім, оцініть їх самі.
У 55% країн Чорної Африки (про країни Північної Африки трохи далі) фундаментальні релігійні свободи не порушуються або ці порушення є незначними; у 24% країн спостерігаються певні порушення, тоді як у 14% порушення мають постійний і серйозний характер. В деяких країнах (наприклад у Кенії, Нігерії) внаслідок сутичок між християнами й мусульманами загинули вже сотні осіб, багато церков і мечетей спалено. Особливо серйозною є ситуація в Судані, Сомалі та на Коморських островах. Так, у Судані народна поліція стежить за поведінкою громадян, їхнім вбранням, яке має відповідати мусульманським приписам; па півдні країни створено спеціальні табори, де відібраних від батьків-християн дітей піддають індоктринації; постійно відбуваються напади на християнських черниць, священиків, пасторів тощо. (Взагалі говорити про релігійні свободи відносно Судану, де впродовж громадянської війни загинуло близько 600 тисяч осіб, а 3 млн. стали біженцями, не доводиться).
У 23% країн Азії (за винятком близькосхідних) не спостерігається порушень релігійної свободи або вони є незначними. До таких країн належать насамперед Японія, а також Південна Корея, де загалом мирно співіснують визнавці різних релігій (37% південнокорейців сповідують буддизм, 26% — протестантизм, 5% — католицизм, 2% — анімістичні вірування і 1,8% — конфуціанство). Тут немає жодних перешкод для місіонерської діяльності, переходу з однієї конфесії в іншу тощо. У 42% країн Азії, однак, порушення релігійних свобод існують. Так, у Непалі конституційно заборонено євангелізацію й перенавернення з однієї релігії в іншу. Ще гіршою є ситуація в Індії, Таїланді, Малайзії та на Філіппінах. В Індії це пов’язано з соціальною напругою між мусульманами, індуїстами, сикхами і християнами, що призводить до постійних спалахів насильства та дискримінації. У Таїланді, де державною релігією проголошено буддизм, та в Малайзії, де такою релігією є іслам, обмежено діяльність новітніх християнських спільнот та місіонерську активність. На Філіппінах, де 85% населення сповідує католицизм, а 5% — іслам, постійно відбуваються ворожі акції і збройні напади ісламських екстремістів. Християнам загрожує небезпека не лише з боку мусульманських ультра, а й з боку так званої «Нової народної армії», збройного угруповання Компартії Філіппін. Західні оглядачі звернули увагу, що деякі християнські громади у віддалених селах складаються виключно з жінок і дітей: терористи винищують чоловіків-парафіян або піддають їх тортурам.
І нарешті, у таких країнах як Пакистан, Шрі-Ланка, Індонезія релігійні переслідування мають постійний і брутальний характер. В Індонезії суцільно заборонено діяльність низки релігійних організацій; закони Пакистану встановлюють відповідальність за антимусульманську діяльність, християни, а також індуїсти постійно зазнають переслідувань. Нерідко після покарання відповідно до закону («за богохульство») настає час покарання з боку фанатиків. Так, один християнин, який зробив напис на берегах Корану, був забитий уже після дворічного ув’язнення. Інший, якому смертний вирок замінили 14-річним ув’язненням, був замордований на очах натовпу серед білого дня: фанатик завдав йому 17 ножових ран. Мас-медіа повідомляють також про напади озвірілих фанатиків на індуїстські поселення, вбивства індуїстів та руйнацію їхніх храмів. В іншій країні регіону — Шрі-Ланці — релігійна ворожнеча спричинена тривалим конфліктом між буддистською більшістю (69% населення) та індуїстською меншістю. Починаючи з 1983 р. цей конфлікт вилився у відкриту війну, яку ведуть таміли (етнічна меншина, яка на 72% складається з індуїстів і на 7% — з мусульман) за незалежність своєї батьківщини на півночі Шрі-Ланки. Ця війна, яку очолили так звані Тигри визволення Таміл Ілама, вже забрала тисячі й тисячі людських життів, у тому числі ченців і священиків. З одного боку, постійно зникають буддистські монахи, «тигри» атакують буддистські святині (серед них і Храм Зуба Будди), з іншого — авіація руйнує індуїстські храми. З 1990 р. у країні також розпочалася широкомасштабна антихристиянська кампанія. Зруйновано і спалено вже велику кількість християнських церков, причому нерідко нападників очолюють буддистські монахи.
Певне, найбільш неблагополучним з погляду дотримання права людини на свободу совісті та релігії є регіон Близького Сходу і Північної Африки. Тільки у 6% країн регіону не фіксується значних порушень цих прав; у 47% порушення є значними; у 35% — вельми серйозними, й нарешті, у 6% країн практикуються постійні, дуже серйозні порушення. До країн першої групи належить Іорданія, де, як вважають спостерігачі, порушення не є значними. Але вже в Ізраїлі ці порушення визначаються як «середнього ступеня». Іміджеві країни, де цілковито поважаються релігійні свободи, Ізраїлю заважає занадто щільний союз між державою та іудейською релігією, підтримка державою іудейських релігійних інституцій на відміну від ісламських і християнських, досить серйозні випадки втручання рабинату в різні суспільні сфери, дискримінаційне ставлення до месіанських євреїв, які вважають, що месія вже прийшов і це був Ісус Христос, а також закон, скерований проти прозелітизму.
До наступної групи належить Єгипет, конституція якого хоча і проголошує свободу релігії, однак на практиці ця свобода далеко не завжди є реальністю. Наприклад, християнка має право вийти заміж за мусульманина, але християнину не дозволено одружитися з мусульманкою. Перенавернення з ісламу в іншу релігію заборонено. Найбільша християнська спільнота Єгипту — копти — не почуваються в безпеці. Крім атак мусульманських екстремістів, вони також піддаються економічній дискримінації, при призначенні на державні посади тощо. До того ж уряд намагається контролювати й коригувати ісламське духовенство аж до цензури проповідей у мечетях.
Нарешті, в таких країнах як Іран, Ірак, Саудівська Аравія, Лівія та ін. порушення свободи релігії здійснюються постійно і брутально. Після ісламської революції 1978—1979 рр. в Ірані запроваджено середньовічні норми щодо самих мусульман, стосовно ж визнавців інших релігій, то їхні умови життя стали просто нестерпними. Чи не першою жертвою ісламської революції стала понад 300-тисячна громада Бахаї, затаврована як «дезорієнтуюча секта». Бахаїстам заборонено створювати організації, сповідувати свою релігію й відправляти свої практики. Уряд не визнає бахаїстські шлюби, не дозволяє послідовникам цієї, власне, дуже миролюбної конфесії брати участь у соціальній роботі та підтримувати зв’язки із закордоном. Доля християн часом буває ще трагічнішою. Наприклад, пресвітер церкви Асамблея Божа Мехді Дібай був заарештований і 10 років провів у нелюдських умовах. Але через кілька місяців після виходу з в’язниці ісламісти винесли йому смертний вирок. Було вбито не лише самого Дібая, а й члена протестантської асоціації, який домагався його звільнення, і голову Ради протестантських священиків Ірану.
Що ж до Саудівської Аравії, то аж до березня 1992 р. ця країна взагалі не мала іншого законодавства, ніж те, яке базується на Корані. Але навіть з прийняттям Головних принципів уряд вважає, що будь-який закон чи указ, котрий суперечить шаріату, має бути скасований. Оглядачі навіть вважають безсумнівним прогресом для цієї країни те, що у Принципах визнається сама наявність прав людини, хоча держава зобов’язується захищати їх згідно з шаріатом. Релігійні практики, інакші ніж мусульманські, та будівництво церков заборонено. Сотні осіб, які підозрювались у читанні Біблії, псалмоспівах чи створенні біблійних гуртків. було заарештовано тільки впродовж останніх років. Якщо в цьому звинувачуються іноземці, їх також карають, а потім депортують. Наприклад, копт-єгиптянин, якого заарештували у жовтні 1992 р. за «святотатство», перед депортацією отримав 500 ударів палками. Дискримінації піддаються й мусульмани-шиїти.
У Латинській Америці 44% країн зберігають належну повагу до релігійної свободи, не припускаючи значних її порушень; у 28% країн ці порушення є більш значними, але несерйозними; у 20% порушення є значними, а у 8% — регулярними й серйозними. До першої групи належать, наприклад, Аргентина та Чілі. До другої — Болівія, Еквадор, Парагвай та ін. Обмеження й утиски, які фіксуються тут, стосуються насамперед і головним чином протестантських спільнот. Більш серйозними ці обмеження є у Бразилії та в Колумбії. Ситуацію в останній країні драматично загострює війна між урядовими військами й повстанцями. Військові дії дуже часто призводять до фізичного насильства або навіть до вбивств євангелічних пасторів. Десятки місіонерів було викрадено, деякі просто зникли. Причому некатолицькі священики й вірні (протестанти складають лише 4% населення Колумбії) страждають i від урядових військ, і від повстанців, і від озброєних формувань наркоділків.
До латиноамериканських країн, де релігійні свободи порушуються особливо брутально, відносять насамперед Кубу, а також Мексику. Що стосується Куби, то боротьба режиму Ф. Кастро проти релігії зумовлена марксистсько-ленінськими поглядами самого Фіделя, хоча він і пом’якшив своє ставлення до релігії і церкви в останні 15 років. Зараз міжнародна громадськість очікує, що релігійна політика кубинського уряду буде стрімко лібералізуватись після візиту до країни папи Івана Павла II у січні 1998 р. Але, звичайно, пом’якшення умов для Церкви, пов’язане з тими чи іншими політичними міркуваннями, і справжня свобода релігії — речі досить-таки відмінні.
Що ж стосується Мексики, то тут джерелом утисків релігійної свободи є, по-перше, давня боротьба уряду з церквою. Впродовж більш ніж 70 років держава «мстилася» Римо-Католицькій церкві за її позицію під час революції 1917 р., — церква не підтримала тоді революціонерів. Конституція 1917 р. заборонила натомість викладання релігії у школах, релігійну проповідь поза церковною огорожею й відмовила духовенству в політичних правах. Тільки в липні 1992 р., після шестимісячних дебатів, було ухвалено новий Закон про релігійні асоціації та публічні богослужіння, який великою мірою (але не повністю) послабив багаторічний антагонізм.
Другим «джерелом несвободи» є дискримінація не-католиків з боку місцевих властей у південних мексиканських штатах (Ч’япас, Оаха, Ідальго). В Ч’япас, одному з найбідніших мексиканських штатів, тривають відкриті й жорстокі утиски євангелічних християн, які належать до туземних етнічних груп. За останні три десятиліття понад 30 тис. християн-євангелістів було вигнано з їхніх земль і домівок. Правозахисні організації повідомляють про численні незаконні арешти протестантів, побиття, вбивства, руйнацію молитовних будинків, вигнання. Католицькі діячі, не виправдовуючи відкритого й жорстокого насильства, водночас виступають проти рівності всіх релігійних спільнот перед законом. Так, один з них заявив, що «справжня справедливість не означає рівного ставлення до всіх... Я не дам слону тієї ж їжі, що й мурашці». Кардинал Хуан Хесус Посад ас Окампо теж не припускає рівності перед законом католиків, які складають 97% населення країни, і визнавців інших релігій.
В Європі 45% країн не припускають порушення релігійних свобод або ж ці порушення бувають епізодичними та незначними; у 26% країн такі порушення є несерйозними; у 7% — значними; 7% припускають постійні й серйозні порушення. Причому 14% країн не увійшли до дослідження, яке здійснювала Міжнародна Амністія, оскільки ці країни перебували у «транзитному» стані й ситуація з релігійними свободами там не була до кінця визначеною. Скажімо, Російська Федерація, яка 1990 р. запровадила один з найліберальніших у світі законів про свободу совісті, влітку 1997 р. одержала від Думи нову редакцію цього закону, який відразу відкинув її у число країн, що не поважають релігійну свободу. До того ж у зв’язку з війною в Чечні, надзвичайно напруженою соціально-політичною ситуацією на всьому Північному Кавказі, яка постійно розряджається збройними сутичками, про релігійну свободу в цьому регіоні навряд чи можна говорити серйозно. Власне в Чечні вже загинуло декілька священиків, інших було викрадено; в Дагестані було живцем спалено адвентистське подружжя, і картину вбивства транслювали по телебаченню. Ще принаймні чотири чинники дають змогу говорити про серйозну загрозу релігійній свободі в Росії. Це місцева законотворчість, яка надзвичайно зле позначається на релігійних меншинах; агресивність чималої частини православної ієрархії та духовенства щодо інославних; антикультівська істерія, що набрала серйозного поширення у країні, та боротьба навколо проблеми російської національної ідентичності, яка супроводжується спалахами антизахідних, головно — антиамериканських настроїв, у тому числі й відносно західних релігійних впливів.
Так само серйозну небезпеку для релігійної свободи становить ситуація в колишній Югославії, де представники різних релігій ще зовсім недавно дивилися один на одного через приціл зброї. Очевидно, що знадобиться не лише час, а й виважена та реалістична програма дій, добра, але непохитна воля всіх колишніх суб’єктів протистояння, щоб католицька меншість почувалась безпечно у православному оточенні, православна в мусульманському і т.д.
Серйозні проблеми з релігійними свободами існують у багатьох балканських країнах. Так, болгарські правозахисні організації повідомляють про численні порушення цих свобод у країні, про незаконні дії щодо харизматичних церков, свідків Єгови та інших. Євангелізаційні зусилля баптистів, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня зустрічають опір не лише з боку православних, але й з боку властей.
Державою, яка не повністю виконує взяті на себе міжнародні зобов’язання в галузі свободи совісті й вірувань, є, на думку багатьох спостерігачів, Греція. Православна церква тут є державною, її наділено численними привілеями, і це негативно позначається на стані релігійних меншин у країні. З іншого боку, Греція є членом Європейського Союзу, що обмежує можливості державних органів зловживати владою на шкоду релігійній свободі. Це дуже виразно демонструє так звана «справа Коккінакі», яка є дуже важливим прецедентом у справі мобілізації міжнародних організацій на захист права людини сповідувати релігію й поширювати свої релігійні погляди. Отже, 2 березня подружжя Коккінакі, обоє свідки Єгови, завітали до пані Кіріакакі й почали з нею бесіду. Але чоловік пані Кіріакакі, активіст місцевої парафії Грецької православної церкви, викликав поліцію. Подружжя Коккінакі було заарештовано за порушення закону, який забороняє прозелітизм, і засуджено до чотирьох місяців позбавлення волі. 77-річний Коккінакі подав апеляцію, де аргументував, що закон, котрий забороняє прозелітизм, суперечить конституції держави, але Верховний суд Греції цю апеляцію відхилив. Тоді Коккінакі звернувся до Європейської комісії з прав людини, і 3 грудня 1991 р. Комісія ухвалила, що в даному випадку було порушено 9 статтю Європейської Конвенції про права людини. Європейський Суд, який розглядав справу «Коккінакі проти Греції», виходив з того, що згадана Конвенція, до якої приєдналася Греція, гарантує не лише право сповідувати релігію й поширювати свої релігійні погляди, а й право безперешкодно змінювати ці погляди. Суд не засудив сам принцип кримінального покарання за прозелітизм, аби уникнути прямого конфлікту з конституційним правом Греції, але заявив, що держава вчинила протиправно, намагаючись захистити своїми діями не людину, а церкву більшості.
Європейський Суд з прав людини створив крім цього також низку інших правових прецедентів у сфері захисту релігійної свободи.
Так, у справі «Дербі проти Швеції» було ухвалено, що «ніхто не може бути примушеним до членства в державній церкві»; у справі «Хофман проти Австрії» — що зміна релігійної належності після шлюбу одного з подружжя не може тягти за собою якісь утиски щодо нього чи неї у зв’язку з розлученням і встановленням опіки над дитиною; у справі «Валсаміс проти Греції» було ухвалено, що особу не можна примусити брати участь у заходах, які суперечать її пацифістським переконанням, навіть якщо ці заходи сприймаються як колективна історична пам’ять країни й вияв національної свідомості.
Цей далеко не повний перелік засвідчує, що для захисту релігійної свободи у країнах — членах Європейського Союзу існують надійні правові механізми й міжнародний інструментарій.
Порушення тут майже ніколи не лишаються без наслідків і стають об’єктом пильної уваги з боку широкої громадськості, правозахисних, неурядових організацій тощо. Зокрема, занепокоєння таких інституцій викликають деякі регіональні установлення в Німеччині, які затруднюють соціальну працю низки нетрадиційних релігійних організацій, а також державне фінансування антикультових організацій, чия діяльність часто спрямована проти принципів релігійної свободи. Спостерігачі також відзначають намагання французького уряду створити свого роду досьє на «неблагонадійні» релігійні організації, доповнення до законодавства Латвії, які суттєво обмежують релігійні свободи. Хоча, як усім зрозуміло, європейські випадки порушення, особливо в Західній Європі, навіть порівнювати не можна з тими, які здійснюються в Азії чи Африці. Проблема релігійної свободи для Західної Європи є ще і якоюсь мірою історико-культурною проблемою: як зберегти національну та культурну ідентичність, власну традицію — й водночас не втратити свобод, до яких європейські суспільства йшли дуже довго і драматично. Скажімо, архиєпископ Парижа кардинал Люстіже вважає, що французьке суспільство відмовляє католикам у місці в колективній пам’яті нації, що доля католиків у Франції чимось подібна до долі індіанців у США: їх начебто й не було в історії країни. Він звинувачує суспільство в намаганні дискримінувати церкву, позбавити її суспільної ролі.
Такі ж звинувачення на адресу суспільства висувають і релігійні діячі у Північній Америці. Хоча міжнародні організації погоджуються з тим, що у США і Канаді беззастережно дотримуються фундаментальних принципів свободи совісті, оглядачі зазначають, що у США, наприклад, намагання властей буквально виконувати положення про відокремлення церкви і держави часом призводять до казусів. То вчитель звертається до суду з позовом на шкільне керівництво, яке тримає на стіні картину «Голова Ісуса», і стверджує, що ця картина завдає йому психологічної шкоди, то інший суд довго вирішує, чи буде справедливим рішення видалити з церемонії закінчення школи молитву, то вся країна збентежена проблемою релігійних символів на робочих місцях... Дуже багато проблем навколо вільного вияву особою релігійних почуттів у США виникає у зв’язку з тим, що цей вияв не подобається комусь іншому. Як правило, такі справи вирішуються в судах. Судитися американці вміють і люблять.
В Австралії теж існує давня традиція поваги до релігійних свобод. Понад три чверті населення країни — християни (дві третини з них протестанти), п’ята частина австралійців уважають себе нерелігійними. Стаття 116 австралійської конституції забороняє ухвалення закону, який встановлював би яку-небудь релігію як обов’язкову. Хоча міжнародні організації вважають Австралію країною, де поважають свободу релігії, існують повідомлення про поширення тут антиарабських і взагалі антимусульманських настроїв, які посилилися з часів війни в Перській затоці 1991 р. Відзначається також, що християни посідають усі ключові позиції в політичному та соціальному житті й не дуже охоче допускають туди визнавців інших релігій (у країні 0,33% іудаїстів, 1,2% мусульман, 1,1% індуїстів, 0,63% буддистів, 0,15% бахаїстів тощо).
Огляд стану дотримання релігійних свобод у світі дає поживу для серйозних роздумів і дозволяє сформулювати, здається, чимало висновків. Але найголовнішим, очевидно, міг би бути такий: прогрес людських спільнот — прогрес справжній, а не примарний — пов’язаний зі свободою, у тому числі зі свободою вірити, сильніше, а ніж будь з чим іншим.
Підготував
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ
Людина і світ. — 1998. — №4. — С. 2—8.