• Головна
  • Моніторинг
  • Не виключаю, що буде два православ’я: Вселенське і Московське, – Олександр Саган...

Не виключаю, що буде два православ’я: Вселенське і Московське, – Олександр Саган

15 листопада, 12:20
Олександр Саган - фото 1
Олександр Саган
Релігієзнавець Олександр Саган виношував та супроводжував ідею української автокефалії протягом чи не всіх трьох десятиліть незалежності. І як викладач Київської православної богословської академії тоді Київського Патріархату (до речі, він з кінця 90-х обстоював ідею державної ліцензії на вищу духовну освіту), і як радник президента Віктора Ющенка (який зробив перший невдалий, але щирий крок у цьому напрямку), і як очільник комітету у справах релігій і національностей (його усунення стало своєрідною політичною поступкою Москві у помаранчеві часи), і як публічний філософ-дискутант.

У нього бували різні періоди у спілкуванні з Патріархом Філаретом, його експертиза часом може містити “сюрпризи”, але він завжди залишиться науковцем, вірним ідеї автокефалії. РП зустрілася із Олександром Назаровичем, щоб обговорити сучасну ситуацію в релігійному житті України та світу.

МИТРОПОЛИТУ ЕПІФАНІЮ ВДАЛОСЯ УНИКНУТИ БАГАТЬОХ СПОКУС

– Олександре Назаровичу, як ви оцінюєте шлях, який ПЦУ пройшла після об’єднавчого собору?

– Я вважаю, що ці майже три роки Церква пройшла позитивно, рівно, стабільно. Базові завдання, які сьогодні стоять перед предстоятелем та діючим синодом, – це уніфікація. Йдеться не про служби, а про те, щоб вирівняти ситуацію в комунікаціях всередині Церкви і в освітньому процесі. Важливо, щоб освітній процес у ПЦУ відходив від московських лекал. Бо сьогодні він все ще залишається у фарватері так званої «московської школи».

– Що ви маєте на увазі?

– Організація навчального процесу, перелік освітніх дисциплін та їх зміст — все те, що було напрацьовано у московській школі. Я колись давно мав дискусію із Патріархом Філаретом і говорив йому про те, що слід брати грецькі підручники (богослов’я, патристику — будь-які) і дивитися, що і як там викладається. Цей посил не був почутий. А тому ми маємо ненормальну ситуацію, коли наші студенти цитують митрополита РПЦ Іларіона Алфєєва чи інших московських авторів у їх трактуванні богословських проблем, і дуже мало знають сучасних грецьких, румунських, болгарських та інших богословів.

Наше завдання ознайомитися із світовими напрацюваннями, розробити власний варіант духовної освіти і рухатися в напрямку освітніх процесів у світовому православ’ї. Загалом, я вважаю, що наша Церква розвивається успішно. Ті скандали, які експерти прогнозували, як неминучі, не відбулися. І я думаю, що в подальшому ситуація буде покращуватися. У деяких єпархіях ще відчувається певна напруга між кліром бувших УАПЦ і УПЦ КП – образи, накопичені роками, не скоро забуваються. Але час лікує і все налагодиться.

– Яких спокус вдалося уникнути? Які виклики стоять перед Церквою?

– Не хотів би впадати в компліментарність. Але скажу, що предстоятелю ПЦУ митрополиту Епіфанію вдалося уникнути багатьох спокус на своєму шляху. Зокрема — спокуси взяти приклад із Патріарха Філарета і авторитарно керувати Церквою. Він не став таким. Ми рухаємося за грецьким сценарієм, який прописаний в Статуті, шляхом синодального керування Церквою. І це гарна ознака того, що Церква йде демократичним (в хорошому сенсі цього слова) шляхом. Знайдено оптимальний шлях, процес притирання різних частин Церкви триває успішно.

Щодо викликів. Їх багато. З одного боку – фактор Московського Патріархату. Друге — позиція очільників держави і чиновників, які займаються гуманітарними проблемами. І нещодавно митрополит Епіфаній у одному інтерв’ю зазначив, що був і є саботаж із боку чиновників на місцях в оформленні і переоформленні документів навіть із Київського Патріархату в ПЦУ, не говорячи вже про вихід із Моспатріархії. То зміна влади, реформа держоргану, то ковід – затягування часто має штучний характер, хоча мало робитися автоматично.

Відбувається також величезний тиск на чиновників, які реєстрували перехід громад з Московського Патріархату в ПЦУ. Пам’ятаєте кримінальні справи проти Ігоря Салецького на Вінниччині? Все владналося і начальника місцевої поліції, який це все заохочував, усунули з посади. Але аналогічні речі відбуваються нині на Житомирщині, в інших областях. Тому такі ситуації демотивують інших реєстраторів. Регіональні чиновники, які відповідають за перереєстрацію, кажуть: нащо я буду цим займатися? За те, що не зробив — бити не будуть, а якщо зроблю – невідомо, чи похвалять, чи покарають. Тому процеси перереєстрації мають бути переведені в чітке законодавче русло. Є норми закону — вони повинні виконуватися. І тут у мене претензії до Державної Служби з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС).

– Вони кажуть, що, мовляв, ми все реєструємо.

– Як і скільки часу реєструють? По кілька разів вертають статути. Нині ми повинні подумати про ліквідацію цієї служби та трансформацію її в апарат омбудсмена у сфері свободи совісті. Тим більше, що функції, які виконує служба сьогодні, більш близькі до роботи омбудсмена, ніж до якогось контролюючого органу. ДЕСС нині фактично півтора роки не працює, а суспільство це навіть не зауважило. Це лише підтверджує, що втрачений суспільний запит на цей орган.

Свого часу, коли я керував комітетом у справах релігій та національностей, я сам ставив питання про його трансформацію. Але тоді мені сказали, що не на часі. Нині ж, в умовах прийнятих нових законів про декомунізацію українського суспільства, держорган у справах релігій виглядає відвертим рудиментом сталінських часів. Наприклад, одна із його функцій – це дозвільна система. Але люди за безвізом заїжджають і можуть тут перебувати шість місяців. Тобто, можуть приїжджати як туристи і проповідувати. І навіть якщо є явні порушення, згаданий держорган не має реальних механізмів впливати на ситуацію.

Я сам, свого часу кілька разів опинявся у ситуації, коли ми могли лише фіксувати порушення без жодних наслідків для порушників. Тоді функція перетворюється на умовність. Яка ситуація із реєстрацією? Роками говоримо про те, щоб зняти подвійну реєстрацію – і Держслужби, і Мінюсту. Частково це вирішено. Але логічно, що у державі реєстрацією має займатися один орган — і ним має бути Мінюст. Чому в радянські часи з’явився відділ у справах релігій (і його очолив генерал НКВС/КГБ)? В умовах боротьби більшовиків із релігією (фактично – релігійними інституціями) цей орган міг «законно» припинити діяльність будь-якої громади, просто знявши її із реєстрації (або не зареєструвавши її). Це було ефективно. Сьогодні в умовах, коли релігійна організація може діяти і без реєстрації, ця функція втрачає будь-яку логіку. Відтак держорган тільки ускладнює для релігійних організацій процедуру реєстрації та перереєстрації. Я впевнений, що якби цим займався Мінюст, всі перереєстрації та зміни юрисдикцій давно були б юридично оформлені. А так ми майже рік чекали лише закінчення реорганізації держоргану у справах релігій. Якщо вже є така проблема, то можна в Мінюсті мати експерта з цих питань, який би окремо переглядав все, що пов’язано із релігійними статутами. А от функції омбудсмена були б значно ширші. Адже функції Держслужби не поширюються, наприклад, на права атеїстів, агностиків. Омбудсмен міг би займатися і їх проблемами. Більшість пострадянських країн відмовилися від держоргану у справах релігій, навіть Російська Федерація.

– А як Росія контролює фактично “державну” Церкву?

– Існує консультативна рада при президентові, комісії у Думі і в уряді, ФСБ, зрештою, а окремої служби давно немає.

– Як би мала працювати служба? Розкажіть на конкретному кейсі.

– В грудні 2018 року був прийнятий закон, який зобов’язав деякі релігійні організації вказувати у статуті свій релігійний центр. І це стосується не тільки УПЦ Московського патріархату, а й інших Церков, керівний центр яких знаходиться у країні-агресорі. Власне, до 2007 р. у статуті УПЦ вказувалося, що вони Московського патріархату, а у новій редакції це уточнення було знято. Є постанова Київського Окружного апеляційного суду про призупинення дії цього закону («забезпечення позову»), але там чітко вказано, що йдеться лише про 266 громад. Тобто прояснимо: дія цього закону тимчасово не поширюється на 266 громад. А, згідно закону, понад 12,5 тисяч громад чи організацій повинні були перевести свої статути у відповідність до цього закону. Тобто понад 12 тисяч громад не виконують припис закону фактично через бездіяльність служби.

– Ну давайте реально подумаємо: як одна служба може змусити перейменуватися в РПЦвУ весь Московський Патріархат в Україні?

– Закон визначає, що відбувається, якщо громада не виконує норми закону. Статут втрачає чинність, а тому блокується рахунок тощо. І тоді вони самі побіжать вносити зміни. Служба існує, ми з податків оплачуємо зарплати півсотні чиновників, щоби вони що? Стежили за дотриманням законодавства у сфері свободи совісті та національностей. А по факту? Є закон. Він не виконується. І ми не бачимо жодної реакції за ці роки, навіть письмової заяви. Не говорячи вже про зустрічні позови чи роботу із відповідними органами, які відповідають за дотриманням і виконанням норм законодавства.

Я ПИСАВ ПРО НЕОБХІДНІСТЬ ВІДДАТИ СОБОР КАТОЛИКАМ ЩЕ КОЛИ БУВ РАДНИКОМ ЮЩЕНКА

– Чиновники дуже чутливо ставляться до вказівок згори. Якщо вища влада мовчить і не вимагає, то й служба відповідно “морозиться”.

– Питання в іншому. Вони (якщо бояться брати на себе відповідальність) повинні самі давати посил і допомагати формувати думку вищому керівництву. А нічого не робиться. Запит суспільства на цей орган втрачений. Суспільство пережило етап, коли потрібний був арбітр чи третейський суддя, який збоку міг би вирішувати бої між Церквами. Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, інші міжконфесійні ради, багато питань між Церквами знімають. І це дуже добре. А що робить державний орган? Он згорів Миколаївський собор. Ви чули заяву якусь?

– Ні.

– І я не чув. А чиє це завдання? Вони перші повинні сказати, що це, чому це і яка їхня позиція.

– Собор слід віддавати католикам (на момент публікації рішення про передачу собору громаді РКЦ було ухвалене – ред.).

– Звичайно. Я писав доповідні про необхідність віддавати собор католикам, ще коли був радником Ющенка. Але все впиралося в те, що Будинок органної музики захищений статусом «національний», а тому його неможливо виселити. Було кілька ідей – від побудови нового приміщення (якби тоді почали, то вже давно б закінчили) до переобладнання наявних приміщень (наприклад, в інституті Патона). І можна було це питання вирішити, якби була політична воля. Але воно тоді зависло. По сьогодні.

Я боюсь, якщо костел зараз не передати, то все може повторитися. І причини знову знайдуться – там же орган у вівтарі. Мені ще двадцять років тому розповідали, що це унікальний орган, який ексклюзивно робили. Я кажу: кожен орган унікальний, бо він робиться під певну акустику, під приміщення. Але ж це не означає, що католики, як бідні родичі, мають там у вікна заглядати. Тим більше собор вимагає капітальної реставрації. Бо ж сто років йому.

Це важливо. І це одна з тих речей, якими має займатися служба, якщо вона вже є. А якщо і цим не займається, то нащо вона взагалі потрібна.

– Яке ваше бачення відносин ПЦУ із РПЦ?

– Миру не буде у найближчий час. Не треба тішити себе ілюзіями, що ми якимось чином у найближчі 10-20 років зможемо знайти порозуміння. Причин багато, і одна з них — штучне нагнітання фундаменталізму в УПЦ МП. Візьміть хоча б проблему ідентифікаційних номерів. У Росії Московський патріархат однозначно заявив: беріть ІПН, номери платників податків і не морочте голову. Там є відмовники від ІПН, але їх у рази менше, ніж в Україні.

Я ж у свою бутність чиновником отримував по кілька тисяч заяв у місяць проти ІПН, написаних на стандартних бланках, які розповсюджували клірики УПЦ МП серед своїх вірян. У нас для віруючих було запроваджено право відмови від ідентифікаційних номерів і це достатньо масове явище. Далі – COVID. У Росії в Церкві сказали: це хвороба, слід щепитися.

– Я пройшла опитування про вакцинацію на одному дуже відомому ресурсі УПЦ МП. Там майже 94% проти обов’язкової вакцинації. Хто живить ці настрої?

– РПЦ в Україні зберігає фундаментальний курс крайньої ортодоксії. І ці настрої, які сильніші в РПЦ в Україні, ніж в самому центрі, формуються штучно.

Це продумана політика формування такої інакшості, «істинності», щоб не було бажання на зближення із православними ПЦУ у майбутньому. Усувається ще одна точка дотику для діалогу. І це в умовах війни буде продовжуватися, щоб у суспільстві не було точок спільного осмислення проблем. Хоча це вдаряє по православ’ю як конфесії. Бо якщо кардинально не міняти ситуацію в православному світі, то православних з часом буде у рази менше.

У 2005 р. я мав розмову із митрополитом Донецьким Іларіоном через те, що він фактично блокував розвиток на Донбасі Київського Патріархату. У Донецьку з п’ятого разу виділили земельну ділянку, але будуватися «московські церковні активісти» так і не дали – спочатку зпилювали хрести, а потім палили будівельні вагончики. І закінчилося тим, що Київський Патріархат купив будинок у приватному секторі і з нього зробив церкву. Я тоді казав: знищуючи Київський Патріархат, ви б’єте по собі. Ви ліквідуєте конкурентне середовище. А монополіст ніколи не вигравав – через одне-два покоління ви будете тут меншістю. Фактично так і сталося – протягом десяти років (я маю на увазі до війни) протестантські церкви в регіони зросли в десятки разів. Можна навіть говорити про вибух протестантського руху на Донбасі. Деякі протестантські церкви збирали у Донецьку конгреси по 10-15 тисяч осіб. Навіть якщо б митрополит Іларіон вклав величезну кількість грошей, він навряд чи зміг би заповнити ті зали, в які протестанти приходили добровільно, своїм коштом. І ця тенденція продовжується. І якщо далі православні Церкви воюватимуть між собою, то відсоток “просто православних” (а соціологи дуже багато років виділяють в опитуваннях групу “православні” без юрисдикційної приналежності) людей, які поки що тримаються православної традиції, але вже не ідентифікують тебе з якоюсь конкретною церквою, буде зростати. А саме ці “просто православні” — ресурс, який сьогодні забирають протестантські церкви, неорелігії. Самовідтворення православних низьке (недільні школи часто залишаються мрією), бо інші Церкви ведуть серйозну місіонерську роботу.

Тому якщо говорити про ПЦУ, то важливо відродити місіонерські традиції. Вікові традиції одержавлення РПЦ серйозно вдарили по самій Церкві. З одного боку, священникам чи ченцям у монастирях добре було мати стабільну зарплату (утримання). Йдеш як на роботу, а якщо займаєшся русифікацією краю, то тобі ще й подвійну плату дають. Це фактично ліквідувало місіонерські навики. Священник у храмі чекає, коли прийдуть люди. Це очікування на тих, хто має проблеми особисті, або тих, хто приходить за требами (помер, народився, одружився). Але коли людина приходить за требами, вона не завжди затримується. У цьому плані католики мають рацію, коли вимагають обов’язкове відвідування уроків віри перед вінчанням чи хрещенням. У православних (за поодинокими, часто формальними, винятками) такого нема. У касу – і до нас.

– У ПЦУ каси нема. У найскромнішому храмі ПЦУ свічки безкоштовні.

– Слава Богу, що у ПЦУ здорова “тарифна політика”. Але, до речі, у Володимирському прейскурант висить. І в Лаврі прейскурант висить. А один священник мені розповів, що як тільки зняв прейскурант, то стало більше надходжень. Хтось кладе більше і платить за того, хто не може дати.

Повертаючись до місіонерської роботи, місіонери не з’являються самі по собі — їх слід виховувати. Свого часу Казанська академія виховувала місіонерів, але вони були спрямовані на один напрямок — антиісламський. А от роботи в утриманні православних в православ’ї не було. І для церкви стало шоком, що на початку ХХ століття, коли були зняті державні обмеження, майже два мільйони людей одразу вийшло із православ’я.

ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ ЯК ДАОСИСТ: ДЛЯ НЬОГО ШЛЯХ — УСЕ, А МЕТА — НІЩО

– Почали попів за бороди тягати, церкви палити. Для мене теж завжди було питання, як у православній імперії виросло стільки безбожників.

– Серед тих, хто палив ікони, були випускники духовних шкіл. Московський патріархат примудрився у духовних школах виховати атеїстів. Це треба вміти. Я свого часу досліджував історію Болгарської Церкви. Болгарські архієреї направляли студентів у московські навчальні духовні заклади. А потім бідкалися, що вони, мовляв, відбирали туди найкращих, глибоко віруючих юнаків. А звідти поверталися цинічні атеїсти. Московські духовні школи «випалювали» людину, зневірювали її. І ось перед ПЦУ стоїть завдання так перебудувати освітній процес, щоб священник, який виходить із навчального закладу, не перетворився у требовиконавця, а мав навички спілкування з суспільством, заохочення молоді й розуміння суспільних потреб.

У 2015 році, після великої перерви, я повернувся викладати в Київську православну богословську академію і запропонував, щоб мені кожен рік спрямовували одного аспіранта. Він брав би тему із історії чи сучасності однієї з помісних православних Церков. Передбачалося стажування, вивчення мови країни, налагодження особистих контактів тощо. Таким чином готувалися б фахівці по кожній церкві. Спочатку ідею було сприйнято і у мене з’явилися кілька аспірантів. Але потім особисті обставини цих аспірантів та матеріальні умови не дали їм завершити їх роботу (за винятком одного, який успішно захистився).

З часом ідея зійшла на нуль. Бо патріарх Філарет – як даосист. Для нього шлях — усе, а мета — ніщо. І він не збирався особливо досягати мети (визнаної автокефалії), важливо було йти до неї. У визнання Київського Патріархату він не особливо вірив, а відтак повноцінний і ефективний «дипломатичний» відділ і не особливо був потрібний. Але думаю, що практику підготовки фахівців із кожної помісної Церкви варто продовжити. «Зовнішній» відділ має займати значне місце в діяльності ПЦУ. Бо включення в міжнародний простір передбачає і включення особисте, коли приїжджає підготовлена людина і починає налагоджувати контакти чи аналізувати ситуацію. Свого часу я також пропонував проводити інформаційні чи богословські конференції у різних країнах, де є помісні Церкви. Це і зараз не пізно робити. До речі, я вважаю, що ми даремно втягнулися у гонитву за визнанням.

– Ну як можна було не реагувати на постійні закиди, що ПЦУ ніхто із помісних Церков більше не визнає?

– Ну не було такого, щоб Помісні Церкви, після Томосу Константинопольського Патріархату іншій Церкві, голосували, чи визнають цю церкву, чи ні. Ми є в Диптиху, а співслужіння, коли хто до кого доїхав, може бути і через 10 років. Не визнання Томосу, за канонами, передбачає розрив відносин із Церквою, яка надала цей документ. Лише Московська Церква в односторонньому порядку розірвала відносини із Константинополем. Інші — або визнали, або ще нічого не сказали. А мовчання це згода. Ще служитимуть разом. Особливо після того, як Москва (і релігійна, і політична) зменшать свій тиск на православні церкви (чи уряди країн) щодо того, щоб ті не визнавали ПЦУ.

– Я не виключаю, що дійсно слід припинити аж занадто стежити, хто наступний визнає ПЦУ.

– Ми дуже щільно знаходимося у колі московської пропаганди. Нас накручують: та хто вас визнав. Та всі. Крім однієї Церкви. Москва тисне, шантажує. В Африці РПЦ почала відкривати парафії. А коли Олександрійська церква визнала ПЦУ, оголосили, мовляв, відкриваємо парафії на прохання “трудящих”. Вибачте, ви вже їх відкрили. Вже зробили експансію. І оці погрози, шантаж, Москва і надалі робитиме. Але православ’я не повинно заходити у протистояння.

– Ну є ж побоювання, що якщо Москва зміцнюватиме позиції, то за кілька років може ініціювати перегляд надання автокефалії.

– Неможливо відкликати Томос. Цей страх нам нав’язаний. Для цього нам слід було б не лише порушити умови Томосу, але й канони. Але навіть у неймовірному сценарії, для Константинополя відкликати Томос – це що: знову визнати, що Київська митрополія — під Москвою?

– Мене часом навіть симпатики України запитують, мовляв, чи була таємна адженда візиту Патріарха Варфоломія до України. Я довго думала і не знаходила іншої мети, окрім братнього та пастирського візиту.

– Насправді проти візиту було підготовлено кілька посилів. Один з них — митрополія контролює нову церкву. Але тут слід уточнювати. Візит був і політичний. Адже діюча влада показала незмінність курсу підтримки автокефалії в Україні, бо президент запросив Патріарха на святкування 30-річчя Незалежності України, а прем’єр-міністр Денис Шмигаль підтвердив запрошення. ПЦУ надала своє запрошення.

Візити будь-якого очільника Церкви до іншої Церкви — надзвичайно корисні та надзвичайно необхідні. Таким чином налагоджуються особисті контакти, задумуються спільні проекти. Для нас це важливо, бо ми входимо у міжправославний простір. Нам слід відправляти студентів у закордонні православні установи та навчальні заклади, в тому числі й Шамбезі. Запит на нові знання є. Розкажу про ситуацію. На курсі загального релігієзнавства в КПБА я вирішив, що лекцію про іслам мав би прочитати муфтій. Я отримав особистий дозвіл ректора. І муфтій Саїд Ісмагілов настільки зацікавив студентів, що вони самоорганізувалися і поїхали в мечеть на екскурсію, де їм прочитали ще одну лекцію.

– Формуєте єдиний голос українського монотеїзму?

– Я ще й рабина до них запросив на лекцію з іудаїзму. Наші студенти не повинні бачити в представниках інших релігій ворогів чи якихось монстрів. Не можна плодити конфлікти, що збурюють суспільство. Спілкуючись з кліриками інших релігій, студенти виходять на інший рівень конкуренції – конкуренції ідей, цінностей, запитанності у суспільстві тощо. І це те, що їх чекає у самостійному житті і служінні.

– Нещодавно ПЦУ наклала покарання на двох кліриків – священника та єпископа. Один вже пройшов це, справа іншого — в процесі розгляду. Як ви оцінюєте публічні покарання в принципі?

– Система (а Церква — величезна система) складається з людей. Люди — дуже різні. І характеристика системи не тільки в тому, як поводяться елементи системи, а й як реагує на їхню поведінку система. І тому, коли ми бачимо, що Церква не ховається від проблеми, не намагається прикрасити ситуацію, а каже: є проблема, вирішуємо. Ну от є проблема із владикою Адріаном (він вирішив свою правоту довести за допомоги кулаків відносно жінки), що там і як, хай розбираються поліція та Синод. Але Церква зреагувала публічно: є ситуація, розбиратиметься Синод, а до Синоду людина відсторонена від служб. Людина покаялася, визнала свою неправоту, а далі будемо вирішувати.

Мені здається, що це дуже правильно. Бо непокараний злочин — шлях до більш серйозного злочину. Проігнорований злочин — крок до іншого. Покарання — сигнал іншим: хлопці, тримайте свої емоції при собі. Для одіозних, на ваш погляд, людей краще діє суспільний осуд. Дивіться, багатьох бізнесменів чи навіть політиків, які проявилися як сепаратисти, було публічно покарано (моральний осуд, бойкот бізнесу тощо) так, що стусани здалися б їм благом.

Може бути й по-іншому. Нещодавно була аналогічна ситуація з владикою Павлом із УПЦ МП, коли він фактично ініціював напад на журналіста. І це далеко не перший такий випадок. І Московський Патріархат ніяк не реагує на ці речі, даючи посил: робіть, що хочете – нічого не буде. І такі посили дезорганізовують і деморалізують суспільство. І це збільшує кількість тих, хто стає “просто православним”. Непокараний клірик – це не самоствердження останнього, це удар по Церкві. Тому поведінка ПЦУ – ознака її здоров’я.

– Раніше існувала чітка кореляція. Якщо в регіоні прихильники МП — тут домінують проросійські партії. Щось змінилося?

– Тимчасово відпали два проросійські регіони, які давали основну масу прихильників російських партій. Там політичним чином створювалася монополія Московського Патріархату. Але ситуація змінюється. Як тільки чиновники на місцях почнуть виконувати свої обов’язки, а громади отримають правдиву інформацію про юрисдикційну належність УПЦ МП, а також можливість у спокійному режимі, без приїзду церковних тітушок, змінювати юрисдикцію, все буде швидко змінюватися.

Я свого часу консультував активістів деяких парафій, які переходили з УПЦ МП в УПЦ КП у Тернопільській області. Уявіть ситуацію, у селі 295 осіб – за перехід, 15 – проти. Три роки, поки тривали суди, 295 людей стояли на вулиці на богослужінні, бо храм закритий через позицію 15 осіб. Це деморалізувало інші села, стримувало переходи. Коли з’явилася ПЦУ, у Лановецькому районі Тернопільської області 26 громад вийшло із УПЦ МП – майже всі без священників. І такі випадки не поодинокі.

Ці клірики живуть, я думаю, за кошти благодійного фонду. І от цікаво, звідки ці фонди? Український бізнесмен, який чесно заробив гроші, не буде платити трутню тільки тому, що він нічого не робить. Це що – формування мережі агентів чи бойовиків для подальшого виїзду на акції протесту? Це проблема не лише церковна, але й питання до громадянського суспільства.

– Ви вірите, що в Москві хотіли накласти анафему на Патріарха Варфоломія?

– Я вірю, що такі пропозиції лунали. Але я думаю, що «партія війни» при Кирилі не відчуває достатньої сили. Кирило був досить притомний, поки не став Патріархом. Ті, хто його просував, кажуть, що йому ніби вставили чіп, наче підмінили. Поки що партія війни не відчуває достатньої підтримки інших Церков. Навіть ті Церкви, які є умовними сателітами, навряд чи будуть в жорсткій опозиції до Вселенського Патріарха. Це інший, грецький (румунський, болгарський, грузинський тощо), світ, і вони не підуть під московського «царя-батюшку». Тому і було відкликано зібрання в Москві. Ви ж пам’ятаєте Амман? Мовляв, зберемося та всіх засудимо.

– Туди поїхали тільки любителі фуршетів.

– Гроші «освоїли», але вийшов пшик. Щоб не ганьбитися двічі – відклали. Нині Патріарх Варфоломій потужний, як ніколи. Він зумів провести Всеправославний собор, засідання якого, думаю, будуть продовжуватися (принаймні про це говорилося на соборі). Варфоломій – один із шансів зміцнити світове православ’я. Колись я мав особисті зустрічі з Патріархом, ми навіть подорожували разом, тиждень були на одному кораблі. То він казав, що одна із цілей його життя – Всеправославний собор. Сьогодні без Всеправославного собору, який працюватиме на постійній основі, православ’ю як напряму, вижити буде важко.

Ще 1961 року на Родосі була створена комісія, яка мала на меті сформувати питання для вирішення на Всеправославному соборі (соборах). Було сформовано понад 100 питань. Зібрали Всеправославний собор у 2016 році, де розглянули аж п’ять із них. А їх багато. І кожна православна Церква не може вирішувати ці питання самостійно, бо інші скажуть, що вони в єресі. Варфоломій каже, що ми повинні змінюватися синхронно і всі зразу. Якщо православний світ не буде змінюватися, йому буде важко вижити.

Москва ж нині фактично йде за вірменським сценарієм, намагається проголосити себе якоюсь єдиною «істиною Церквою». Нелюбов до грецького світу, яку вона культивує, є елементом протистояння і боротьби грецького й московського бачення майбутнього православ’я (відкритої до інших християнських церков і світу загалом умовно грецької моделі та політизованого варіанту – «політичного православ’я» – у виконанні московського кліру).

Московська Церква декларує свою позицію так: хто не зі мною, той не правий. Це дуже хибна позиція. Православний світ – федерація помісних церков. А федерація передбачає певний люфт, відмінності у трактуванні певних речей.

І я не виключаю, що Московський Патріархат, якщо він не змінить свою позицію, зробить спробу розколоти Вселенське православ’я і сформувати якийсь свій варіант православ’я. Проте будемо сподіватися, що цього не станеться.