Необхідна тотальна просвітницька діяльність Церкви, — о. Кипріян (Лозинський) про календарну реформу

Про календарну реформу в ПЦУ, які виникатимуть перешкоди, що потрібно першочергово змінювати і які ширші наслідки вона може мати, — про це та інше ми спілкуємося з о. Кипріяном (Назаром Лозинським), ігуменом Іоано-Золотоустівського чоловічого монастиря у Львові, деканом богословського факультету Львівської православної богословської академії.

— Що спонукало керівництво ПЦУ рік тому почати розмову про реформу календаря? Що змінилося?

— Розмови про календарну реформу почались значно раніше. Щороку із наближенням Різдва Христового ця тема голосно підіймалася у мас-медіа і так само голосно затихала після цього. Але кулуарні розмови про необхідність цієї реформи тривали завжди. Особливо вони почали звучати після Об’єднавчого Собору, утворення ПЦУ та отримання нею Томосу про автокефалію. Адже більшість Православних Церков світу, у тому числі Церква-Матір Константинопольська вже більше ста років живуть за новим календарем, новоюліанським.

Проте, ми розуміємо, що реформи — це непросто і болісно. Особливо у такій консервативній спільноті як Церква. Тож для реформ потрібно, щоб більша частина цього суспільства була готовою до цього. Саме тому голос Церкви зазвучав відкрито лише рік тому. Паралельно про це заговорила УГКЦ і ми бачили діалог між цими Церквами. Зрештою, ми бачимо і результат діалогу: обидві українські Церкви прийняли доленосне рішення.

Щодо причин, які спонукали Церкву, то їх, звичайно ж, кілька. Я не можу відповідати за керівництво Церкви, але можу говорити про свій сторонній погляд, як я це бачу. Насамперед маємо зрозуміти одну просту, я б навіть сказав, елементарну річ: помилки потрібно виправляти. Це стосується і особистих помилок, і суспільних. Юліанський календар неточний. Дуже неточний. Тому його слід замінити на точніший. А тим, хто кажуть, що і новоюліанський неточний, тому немає сенсу переходити на нього, можу відповісти так: наші предки їздили на возах, доки машин не було, але коли з’явились машини, то пересіли на них, бо це швидше і комфортніше. Чи ідеальний транспортний засіб авто? Ні. Думаю, колись людство вигадає щось краще, може, якісь портали на далекі відстані. Але поки є цей вид транспорту. Тож новоюліанський календар кращий і досконаліший, то чому триматись юліанського воза? Тож ця причина астрономічна: новоюліанський календар ближчий до істини.

А з цього випливає причина богословсько-філософська: те, що ближче до істини — це краще і правильніше. Чи було встановлено Богом у Старому Завіті святкування суботи? Було. А чому ми неділю святкуємо? Бо це ближче до істини християнства. Християни могли сказати: нащо нам переходити на неділю? Суботу Сам Бог встановив. І деякі так говорили, але Церква їх не підтримала. І, фактично, всі християни (за винятком окремих течій) шанують неділю як святий і сьомий день. Цей приклад, може, не зовсім відповідає ситуації, але показує, що Церква істину, чи наближення до істини ставить вище людських амбіцій.

Звісно, причини є також і цивілізаційні. Коли відомий патріарх Никон провів реформи, це викликало великі збурення у тогочасному суспільстві, започаткувало цілий рух старообрядців під проводом протопопа Аввакума. Але це рух був рухом неосвічених, темних, примітивних груп. Саме так ми це бачимо тепер, з відстані віків. Чи багато їх є тепер? Чи хтось про них особливо знає? Ні. Бо освіченість перемогла. Ми чудово розуміємо, що реформи Никона були потрібними. А протопопом Аввакумом керувала сліпа впертість, а не раціональна віра. До речі, в Україні таких проблем, фактично, не було. Наше духовенство на відміну від московського було високоосвіченим. Те саме спостерігаємо зараз.

Україна робить чіткий цивілізаційний вибір: ординський “паханат” або розвинений (у тому числі і духовно) світ. Календар — не суттєвий, але необхідний елемент цього вибору. Отже, Україна робить свій вибір, а з Україною і Церква українського народу. Зв’язки між нами і “русским міром” поволі, але незворотно розриваються. Хтось скаже, що це політика, а я скажу, що це концептуальний вибір нашого майбутнього. Спитають, де тут Христос? Відповім: Христос там, де правда, де істина, бо Він — Істина.

— До того часто повторювалася думка, що перехід на інший календар негативно вплине на перехід громад з УПЦ МП до ПЦУ. Чи були якісь спостереження, що це якось вплинуло за цей рік?

— ПЦУ постійно закликає до об’єднання. Першими словами нашого Предстоятеля після обрання були слова про відкритість нашої Церкви і готовність до діалогу. Ми робили все, щоб не провокувати нікого, щоб парафіям УПЦ МП, які захочуть увійти до ПЦУ, було максимально комфортно. Щоб мінімізувати спекуляції проросійських сил в УПЦ МП щодо того, що ПЦУ віровідступники, єретики, уніати і взагалі апостатична організація. Це стосувалось і календарної реформи. Що змінилось за рік? Нічого особливого. Думаю, стало зрозумілим, що ми просто б’ємось об стіну. І це не стіна віри, як дехто хоче подати, це стіна гордині…

На жаль, в УПЦ МП визначальні рішення приймають зовсім не представники так званого автокефального крила. Тож єдність з Московським патріархом і зі “святою Руссю”, у тому числі календарна, буде важливішою, ніж єдність українців навколо Христа і православної віри під омофором єдиного законно обраного першого Єпископа Православної Церкви України — Блаженнішого Митрополита Епіфанія.

— Преподобний отче, яка найбільша трудність очікується у календарній реформі і для кого саме?

— Я був послідовним прихильником календарної реформи ще задовго, як це стало трендом і про це знали всі, хто зі мною спілкувався. І коли Помісний Собор, учасником якого я був, прийняв це рішення абсолютною більшістю голосів, я зрадів. А потім злякався 🙂, бо ж тепер потрібно переучувати всі святці. Не завжди легко відняти 13 днів. Це буде перша трудність для мене і єдина. Думаю, це стосується всіх. Нам доведеться звикати до того, що вшанування святого, чиє ім’я носимо, буде в інший день, ми будемо ніяково почуватись у старі дати свят.

Зверніть увагу, скільки десятиліть минуло, а старші люди, зокрема моя покійна бабця, вчили нас, що 25 грудня не можна працювати, бо то “польське” Різдво, а 25 березня “польське” Благовіщення і т.д. Бо вона в дитинстві (була з 1911 року) так святкувала вдома. І ця пам’ять була в неї все життя. Подібно може бути і в нас. Одне покоління — точно. Але ми звикнемо, як звикли наші предки більше ста років тому, коли держава перейшла на новий стиль, а Церква — ні. Дійсно, особливо складно це буде старшим людям. Хоч, до прикладу, моя мама, якій уже за сімдесят, і яка була активною противницею переходу, цього року у грудні вже сказала: а знаєте, то вже нарешті треба усім перейти на той новий календар і не крутити собі голову. Просто, але щиро і правдиво.

Заради справедливості мушу сказати, що найбільшими противниками календарної реформи є практикуючі християни. Бо саме вони ходять в храм в неділі і свята, і саме їм потрібно переучувати весь календар. Це ж не одне Різдво Христове перенести з 7 січня на 25 грудня. А багато активістів саме так і думають. Тим не менше, цей крок потрібен. Церква не вперше проводить реформи і, дай Боже, не востаннє. Бо вона — жива.

— Але якщо вони такі практикуючі і використовують церковні молитослови, то мали би уважніше читати їх і бачити, що і раніше в них писалися дати за юліанським календарем і за новим стилем. Чи їх практикування було не цілком усвідомленим? Зрештою, що стосується вірян на західноукраїнських землях, то їх прадіди вже також мали звикати до нових дати, бо до кінця ХІХ ст. відставання юліанського календаря було ще 12 діб, а тому 25 грудня за ним випадало на 6 січня за новим стилем і т.д.

— У цьому контексті під словом “практикуючі” я мав на увазі тих, хто ходить до церкви частіше одного разу на місяць і знає, коли Катерини, Андрія, Тараса, Ольги і т.д. Тобто ті, хто освоїв традицію, але не освоїв духу християнства. Такі рідко ходять з молитовниками, тим більше із молитовниками минулого століття. Теперішні уже рідше подають паралельні дати двох стилів. І таких, як Ви розумієте, більшість у наших храмах. Їм потрібно перелаштовуватись, а це додаткова розумова праця. Кому в наш час це потрібно? Думаю, що і наші прадіди також не швидко звикли і між ними також бути противники календарної реформи 🙂.

— Зрідка, але звучить, небажання змінювати календар серед клиру ПЦУ. Вони мають на це право. Але що найбільш стримує або перешкоджає у такому переході?

— Чесно? Скажу зараз неприємні слова, через які мене осудить не одна людина. Через тотальну неосвіченість в одних і через хвору впертість, яка підкріплена не розумінням реформи, а небажанням змінюватись і змінювати — в інших. Коли у нас в Церкві були прийняті деякі богослужбові зміни, своєрідні мініреформи, які насправді були абсолютно історично і богословськи оправдані і необхідні, то деякі священники, до речі з вищими освітами, говорили: не ми це вводили і не нам це відміняти. При чому жодних аргументів на свою користь не приводили.

Взагалі зверніть увагу: противники календарної реформи не мають об’єктивної, здорової і головне наукової аргументації. Головний аргумент: ні, бо так жили наші предки, ні, бо так було спокін віків, ні, бо то молоді єпископи щось собі понапридумували, ні, бо як то ми не будемо 7 січня святкувати, ні, бо то нова унія… і так далі. Одні емоції і гординя. Усі аргументи рівня розмов між жінками на базарі. А чому так? Бо ми живемо у суспільстві, яке боїться книжки. Якби людина не фейсбучні контраверсійні пости і провокативні коментарі читала, а книжку в руки взяла і дослідила це питання, то жодних проблем (календарних/літургічних) не виникало б. Коли я кажу “людина” то у першу чергу маю на увазі священників.

Календар не наближає нас до Бога — це факт. Можна жити і спасатись взагалі без календаря — також факт. Але якщо ми вже живемо за календарем, звершуємо богослужіння за календарем і цей календар потребує змін, то чому цих змін боятись? Хіба ми Христа зрадимо? Чи віри зречемось? Якщо ми не святкуємо святих днів, не творимо милосердя, не стаємо кращими, не продукуємо любові навколо себе, то абсолютно немає значення, за яким календарем ми живемо. Користі нашій душі — жодної. Можна перефразувати слова апостола Павла: “Календар не наближає нас до Бога і не віддаляє нас від Бога”. І, до речі, апостоли були першими реформаторами у Церкві.

— Напевно коли Церква почала від початку застосовувати календар у своїй діяльності і встановлювати конкретні дати святкувань, визначати дату Пасхи, то це не робилося просто так. І в церковному календарі є записи, які тісно пов’язані з конкретними історичними датами (як от дні відходу до вічності людей, які згодом були визнані святими і в цей день звершується їх пам’ять), а є такі, які були символічно прив’язані до якоїсь дати. Скажімо, дата Різдва Христового. Або дата Великодня — у Біблії чітко вказано коли саме за юдейським календарем відбулися події Розп’яття і Воскресіння Христового, але Церква постановила відзначати цю подію саме у певну неділю. Тобто календар відіграє значне місце в житті Церкви, він наповнений символами і пам’яттю, які допомагають людині йти до Спасіння.

— Це безперечно. Вище я назвав календар одним із необхідних елементів нашого вибору. Вибору між добром і злом також. Яка ціль святкувань тих, чи інших дат? Це ж не для застілля, чи привітань один одного. Це для того, щоб осмислити себе, порівняти зі святим, пам’ять якого святкується, спроєктувати на своє життя певну євангельську подію, наприклад, народжувати Бога у своєму серці на Різдво і перемагати зло у своєму серці на Воскресіння. Цей ряд можна продовжувати довго. І чим календар допомагає у цьому? Він нас об’єднує! Спільна молитва завжди сильніша і корисніша.

Чому Церква на Вселенському Соборі обговорювала дату святкування Пасхи? Та щоб не було розбрату, а весь християнський світ разом прославляв Воскреслого Христа. Це, до речі, був один із перших розбратів Церкви і зауважте, що він був також календарним. Церква не хотіла розбрату. Після обговорень була прийнята одна із пасхалій (олександрійська) за універсальну, якою до нині користується Церква. Що ми бачимо зараз? Церква також на Соборі приймає рішення про оновлення календаря, але чи всі хочуть Церкву слухати? Завдання календаря — об’єднувати християн. І тут не дата важлива, а подія. Ви правильно зауважили, що багато свят мають дуже умовну прив’язку до дат, але це ж не заважає нам вшановувати ці свята чи святих.

— До речі, про наповнення. Коли ми на РІСУ почали фіксувати переходи громад з УПЦ МП до ПЦУ, то зауважили немало переходів громад на честь Олександра Невського чи ікон типу Казанської Богородиці. Що з цим всім робити у ПЦУ, як пояснити людям, хто такі святі і чому певні “святі” цілком не святі, а навіть навпаки — зрадники віри і народу або взагалі вигадані “герої”. Чи що певних ікон, які цілком з “русского міра”?

— Українське суспільство загалом потребує релігійного просвітництва. І це стосується не лише парафій, які переходять у ПЦУ. Повірте, що і у нас в Галичині, де відсоток тих, хто часто відвідують храми, вищий, ніж в іншій частині України, релігійна освіченість бажає кращого. Обрядовір’я, окультні практики, вузьколобість і жорстокосердість — цього повно у нас.

Особливо серед тих, хто переходить до ПЦУ з УПЦ МП. Але це просвітництво не може бути агресивним. Як Ви собі уявляєте? Громада вирішила перейти в українську Церкву, зробила й так нелегкий крок, бо непросто зламати власні стереотипи і переконання, які нав’язувались десятиліттями. А ми їм кажемо: не може у вас храм бути на честь Казанської ікони, бо це русcкій мір. Ці люди не будуть виясняти історію ікони, а скажуть, що ми проти Богородиці виступаємо. І будуть сили, які це підігріватимуть у суспільстві. Чи корисно це для консолідації людей і об’єднання Православ’я в Україні? Не думаю. А якщо ми обіймемо любов’ю таку парафію, будемо проповідувати там справжнє християнство, а не шовіністичне русcкомірське, то люди самі зрозуміють і з часом змінять храмове свято. І не буде храмів ні на честь Олександра Невського, ні царської сім’ї. Більший гріх у ненависті і нетерпимості, ніж у молитві до Олександра Невського.

— Вже давніше, ще в УПЦ КП, а згодом і в ПЦУ виникали розмови про необхідність перегляду наповнення календаря, зокрема, щодо цих свят, які в нього потрапили з Московської Церкви. А ще які існують питання щодо цього? Що ще потрібно забирати, а що вводити? І чи не є зараз чудова для цього нагода?

— Календар кожної Помісної Церкви відображає не лише історію всього Православ’я, але й історію народу цієї Церкви. Це так як вивчення історії у школі: діти досліджують світову історію і окремо історію своєї країни, зі своїми подіями, народними лідерами і народними героями. Так і кожна окрема Помісна Церква у своєму календарі особливу увагу приділяє місцевим святих, яких особливо шанує з огляду на їх подвиг святості у контексті саме цієї Помісної Церкви. Коли Україна була під совєтською окупацією, то нам повсюдно нав’язувались ідеологеми і “герої” совєтської системи. Те саме було тоді і в Церкві: Українській Церкві нав’язувались святі (і питання їх святості справді спірне), які показували зверхність російського над усім іншим. Насправді у Київському Патріархаті на це не особливо зверталась увага. З власного досвіду скажу, що іноді читати деякі акафісти, видані в УПЦ КП (переклади з російських), дуже складно. Бо в них прославляється, наприклад, росія і москва. Той же акафіст до Казанської ікони, чи Олександра Невського.

У ПЦУ вже пішов процес очищення і трансформації календаря, відповідно до національних потреб. І це не етнофілітизм, як хтось може говорити, це звичний і природний шлях кожної Помісної Церкви. Адже жодна Помісна Церква не відкидає зі своєї традиції і практики національних елементів, залишаючи при цьому Христовою і православною.

Знову ж таки, цей процес не одноразовий. Не можна за один день повністю змінити календар. Все має бути, як я вже говорив, безболісно і поступово, супроводжуючись просвітницькою діяльністю. Вважаю, що у цьому ПЦУ йде абсолютно правильним, виваженим шляхом. Перехід на новоюліанський календар — це яскраве свідчення добрих реформ. Як і видалення з календаря деяких святих, наприклад, Олександар Невського, і внесення нових, українських, як, наприклад, свят. Рафаїла Заборовського, преп. Марії (Пиленко-Скобцової) Паризької та ін., що ми успішно вже зробили.

— Що нагально потрібно зробити у рамках реформи ще до 1 вересня, коли Церква увійде у новий Літургійний рік?

— Часу залишилось зовсім мало. Перше, що Церква мала зробити, вона вже зробила — видала новий церковний календар. Також Церква дозволила усім парафіям та монастирям, де за це проголосує дві третини людей, залишитись на старому стилі і для них також буде видано церковний календар зі старим, юліанським стилем. Тож проблем ні для кого немає, жодних переслідувань, про які вже заявляють окремі монахи та віряни, немає і не буде.

Думаю, час і обставини життя все ж приведуть їх до спільного календаря в єдиній Церкві. Тепер найбільше і основне наше завдання: доброю проповіддю і здоровими поясненнями розсіювати темряву невігластва, в яку, у здавалось би вік вільного доступу до інформації, все ж падають деякі наші брати і сестри. І Церква це робить на офіційних порталах, в соцмережах та устами освічених речників.

— Власне про інформацію та інформування. Не секрет, що церковні медіа не користуються також популярністю і так не впливають на світогляд людей, як медіа цілком світські. А у них про свята можна прочитати все, що хочеш і що мало нагадує істину, але рідко коли щось відповідне. Як протидіяти різних казкам про свята, що можна і не можна робити та т.п. забобонам? До речі, навіть в описах свят, які поширюються у церковних медіа, можна зустріти т.зв. “казки” про напів міфічних героїв, що мало нагадують святих, або “казки русского міра”.

— В ідеалі нецерковні медіа мали б співпрацювати з Церквою. Звісно, що людині цікавіше читати контент, який, по-перше, написаний популярною мовою, а, по-друге, має елементи сенсації. Коли хтось бачить два заголовки: “7 липня Церква святкує пам’ять святого Йоана Предтечі” і “Івана Купала: чому церква відкидає українські традиції?”, то яку статтю читатиме? Відповідь логічна.

Тож Церкві життєво необхідно розвивати популярний просвітницько-навчальний контент на платформах. От я, наприклад, веду канал на тік-тоці, відповідаю на питання молоді. Багато із цих питань справді стосуються обрядовості, традицій, забобонів. Можливості і обставини часу дають Церкві багато засобів до проповіді поза амвонами храмів. І цими засобами необхідно користуватись. Якщо я не помиляюсь, то святий Ігнатій Богоносець, учень апостола Йоана Богослова, у листі до святого Полікарпа Смирнського писав: “Вивчай обставини часу”. Цей заклик актуальний для Церкви перманентно. Ми повинні вивчати обставини часу і проповідувати відповідно до цих обставин. Єдина умова: Церква має контролювати ці процеси.

Знаєте, що спонукало мене вести тік-ток? Я побачив, як і що говорять деякі священники, відповідаючи на звичайні питання молоді. Там стільки спотвореного православ’я, стільки спотвореного християнства, що молода людина, яка шукає відповіді на свої запитання, ще більше може відійти від віри і Церкви. Не скажу, що я особливо розумний, але намагаюсь давати все ж адекватні відповіді. Тому таке просвітництво у соцмережах та на інших платформах повинно відбуватись під контролем, можливо, якогось окремого управління в Церкві. Так як капелани отримують мандат для служіння у війську, так могли б і церковні блогери отримувати мандат для своєї діяльності. Також доцільно видавати просвітницьку літературу. Хоч тепер молодь насправді дуже мало читає. І це, я вважаю, трагедія… От для мене особисто — це трагедія. Тому, чи буде користь від цього? Буде, але не така, як би хотілось. Більше користі, думаю, все ж від блогів, Ютуб-каналів, тік-току і т.д. Тобто Церква повинна йти туди, де “зависає” молодь, бо молодь — це майбутнє.

— До речі, декілька років тому Ви мали пару публікацій на порталі РІСУ про свята і традиції, зокрема, про свята Спаса і благословення фруктів. Чи не плануєте продовжити цю традицію і роз’яснювати людям у медійному просторі про те, де є межа народних традицій-обрядів і яке вони мають відношення до християнства?

— Я колись пробував себе як блогер. Справді писав різні тексти, в тому числі і згадані Вами. І це був дуже гарний і цікавий досвід. Хоч мені більше подобається працювати у форматі інтерв’ю, я тобі бачу, що саме хоче почути інтерв’юер, а отже — читач. Якщо будуть запити, то можу повернутись і до такого формату. Насправді це корисно для мого власного розвитку і, думаю, для читача також.

— Ви правильно зауважили щодо вибору інформації. Але часто медіа не мають вибору: існуючі інформації на церковних сайтах найчастіше написані на “професійному слензі” і на основі інформацій з старовинних життій святих, які знову ж таки більше схожі на казки, місцями сумнівно достовірні. Свого часу і ми в РІСУ писали описи свят на основі популярної літератури, але зрозуміли, що читач заслуговую на якіснішу інформації і такої не бачимо у церковних медіа. Тому і виник проект “Свята Літургійного року”, щоби за допомогою богословів розкривати дійсну спадщину календаря і за допомогою старих і найновіших досліджень робити якісні описи свят. Щоби це було корисним і мирянам, і священнослужителям у їх підготовці до проповідей.

І тут запитання до Вас як декана: а чи плануються якісь зміни у навчальних процесах для семінаристів у зв’язку з календарними змінами? Чи не є це можливістю переглянути і формат підготовки майбутніх душпастирів, враховуючи “виклики часу”? Зокрема, щодо медійної складової у місійному служінні?

— Духовні навчальні заклади перебувають у непростому становищі. В усіх конфесіях спостерігається занепад священичих і монаших покликань. І, повірте, вина Церкви у цьому мінімальна. Ми живемо у постмодерному суспільстві, де служіння священика не викликає захоплення. Попри те, що у мас-медіа популярний міф про те, що священники купаються у розкошах, черг до духовних навчальних закладів немає. Більше того — у більшості з них недобори, часто навіть академічну групу важко сформувати. Тому і конкурсів немає, і середній рівень студента досить низький. Є, звичайно, добрі, здібні студенти і з ними потрібно працювати, але їх одиниці. Це сумна реальність.

Я чесний з Вами, бо не люблю показної фальші. Мені іноді кажуть, що я песиміст, а я називаю себе прагматичним реалістом. Щоб Ви розуміли, я говорю зараз про класичні духовні навчальні заклади. Наприклад, УКУ трохи іншого формату, а, відповідно, інших можливостей, тому там рівень кардинально інший. Тож у цій реальності важко думати про особливий підхід до навчання студента, про інновації і медійне служіння.

Хоч у нашій академії студенти вивчають релігійну журналістику, новітні інформаційні технології, основи інформаційної безпеки, але цього замало. Справді, вважаю, що дисциплін інформаційного напрямку має бути більше. До речі, сучасна школа не працює на інтелектуальний розвиток учня, не прививає любов до книги, і ці учні приходять до нас. Нам би виховати з них добрих священиків, чуйних, людяних пастирів з середнім освітнім рівнем, а про богословів і медійників говорити складно. Хоча, звісно, не все так страшно. Як я вже говорив, здібні студенти є. Можу сказати, що зі свого боку роблю все, щоб вони захотіли розвиватись, бачили майбутнє, були вмотивовані.

— У нашій літургійній традиції є багато такого, що походить з монастирського життя, але його важко дотримуватися мирянам. Це стосується, наприклад, строгості посту, і, зокрема, посту перед Причастям. Як на вашу думку, чи є якісь правила і традиції, які варто переглянути?

— О, це болюча тема і я не раз до неї підходив. Абсолютно справедливе зауваження. До речі, в ПЦУ дуже часто говорять про нове формування різних уставів: монастирського, кафедрального (для кафедральних соборів) і парафіяльного. Головна книга з церковного уставу Типікон була написана саме для монастирського життя. Ми чудово розуміємо, що восьмигодинні богослужіння на парафіях ніколи не будуть звершуватись. І так виходить, що тепер усі живуть, порушуючи устав богослужінь. Тому, звичайно, що наша літургійна комісія працюватиме над цим питанням. І, швидше за все, сформує богослужбові устави для різних церковних структур. Це моє припущення на основі висловлювань наших літургістів.

Зрештою, не всі вказівки Типікону і для монастирів актуальні. Існують різні типи монашого життя. Є монастирі, які розташовані далеко від населених пунктів, ченці там займаються сільським господарством, розводять худобу, тримають пасіки, озера з рибою, засівають поля. Важко працюючи, особливо, якщо кількість ченців невелика, часто не залишається сил на довгі богослужіння. Інший тип: монастирі при навчальних закладах, у містах. Там фізичної праці мало, але там ченці мали б займатись наукою, просвітництвом, виховувати наступні покоління духовенства. От, наприклад, наш монастир ділить храм з академією, то і добове коло богослужінь у нас залежить від розпорядку дня студента академії. Це особливість і її потрібно враховувати при складанні богослужбового уставу.

Тому справді Церква повинна сформувати богослужбові вказівки для різних частин церковного тіла. Це стосується усіх літургічних аспектів.

— На завершення, отче-ігумене, як богослов і душпастир на що Ви би порадили звернути увагу парафіяльним священикам у контексті впровадження календарної реформи? І як можна використати її для оживлення парафіяльного життя? Бо як свідчать дані якісних соціологічних досліджень православна паства в Україні доволі інертна щодо літургійного і церковного життя загалом. Можливо календарна реформа є нагоду якось зробити життя парафії насиченішим?

— Насамперед на самоосвіту, самоорганізацію і послух Церкві. Священники повинні самі розібратись у календарній реформі і просто, доступно роз’яснити парафіянам. Бо приклади деяких парафій і монастирів (це ті, що не мовчать) показують повне нерозуміння і, найгірше, небажання зрозуміти цю реформу.

Щодо оживлення парафіяльного життя, то тепер є чудова нагода звернути увагу пастви, власне, на сам календар. Хто із людей знає життя святих? Навіть популярних. А коли будемо переучувати дати, то можемо відразу і про ці свята/святих говорити. Без оцих міфічних нашарувань і вигаданих, як Ви говорили “казкових” житійних історій.

Можемо популяризувати саме український сегмент календаря, тим більше, що він дуже цікавий у контексті націотворення. Назву перший приклад, що прийшов із пам’яті. Є такий святий — преподобний Лаврентій Чернігівський. Московський Патріарх Кирил часто цитує цього святого, що розділяти святу Русь, це як розділяти Святу Трійцю (це мій вільний переказ). І святий Лаврентій часто у російських проповідях показаний як один із пропагандистів русского міру. А насправді цей святий ніколи нічого подібного не говорив. Більше того, він принципово розмовляв українською і співслужив із автокефальним українським духовенством, не поминав Московського патріарха. Нам потрібно про таке говорити. І це не один такий приклад.

Не зовсім розумію, що вкладається у поняття інертності у літургійному житті. Що таке літургійне життя? Якщо це звершення богослужінь, то в ПЦУ з цим проблем немає. Якщо ж мається на увазі популяризація літургійного життя серед пастви, то згідний з Вами, ми тут недопрацьовуємо. Силою, звісно, в храми нікого не заженеш, потрібно створити умови, щоб людина захотіла приходити в храм, щоб там їй було комфортно. Розкажу Вам приклад з власного служіння. Розуміючи, що людині може бути важко простояти на одному місці півтори-дві години Літургії, бо навіть молодь тепер буває не зовсім витривалою та здоровою, я вирішив встановити у храмі лавки. Порадився з парафіянами і кілька сімей пожертвували кошти для цього. В результаті всі задоволені, ніхто не зловживає, люди сідають, наприклад, під час проповіді, щоб комфортно роздумувати над Словом Божим.

Незадоволені лише деякі співбрати-священники. За їх словами, я став уніатом, католиком і т.д. Бо де ж таке видано, щоб у православному храмі лавки посередині стояли! А те, що у повністю православній Греції лавки у кожному храмі, мовчать. До чого я це веду. На жаль, у нас ще залишилось багато стереотипів, мислення багатьох священиків засмічене саме російським варіантом православ’я, у якому людина повинна страждати, терпіти і мучитись. І чим більше вона мучиться, тим більше благодаті на неї сходить. Православний священик — це суворий дядько, який може насварити, образити, принизити і все це “раді спасєнія”. Відома фраза, яка побутує у церковному середовищі — “послух вище посту і молитви” — говорить саме про це. Мовчати, не виступати, зайвих питань не ставити, робити, що скажуть, схилити голову і молитись. Такий варіант і образ вірянина бажаний багатьом священикам. Чи зможе календарна реформа це змінити? На жаль, ні.

Чи зможе календарна реформа похитнути цю систему? Думаю, що поштовх точно дасть. Вона покаже, що реформи можливі, що вони не такі страшні, як багатьом здається, що змінюватись до кращого можна і потрібно.