Забуте українське коріння відомої «французької» святої як приклад імперської уніфікації та денаціоналізації

Денаціоналізація, розмивання національної свідомості та ідентичності – характерне явище серед підкорених народів в межах будь-яких імперій. Російська імперія століттями йшла цим шляхом загальної уніфікації, в якій не було місця окремій українській нації та культурі. Замість цього мав постати «єдиний російський народ».

Цілі покоління українців виховувались під впливом таких наративів. В умовах втрати власної української державності, не маючи перспектив для самореалізації та кар'єрного росту в колонізованій, розділеній і розореній від нескінченних війн батьківщині, чимало молодих, освічених і амбітних українців змушені були шукати кращої долі в столиці та на просторах імперії, в якій існував великий брак на освічені кадри. За таких обставин вони змушені були віддавати значні сили і таланти на розбудову культури чужої імперії.

В Московському царстві в XVI – першій пол. XVII ст., до здійснення української творчо-інтелектуальної ін'єкції, місцева культура була явищем доволі малопримітним. Проте з другої половини XVII ст. чимало освічених українців докладаються до просвітницької місії (т.зв. «києво-могилянська експансія») в Московії. Під впливом києво-могилянців та за їхньої безпосередньої участі в Московії впроваджується освіта, засновуються навчальні заклади, пишуться нові літературні твори, здійснюється масштабна церковна реформа. Велика кількість українських інтелектуалів докладаються до творення нової імперської культури, яка за їхнім задумом до певної міри мала би бути “українізованою”. Навіть російська літературна мова з кін. XVII – поч. XVIII ст. починає відчувати певні українізаційні впливи. Те саме відбувається в мистецтві. А церковне життя майже цілковито на тривалий час підпадає під «малоросійське засилля», проти якого починають чинити спротив корінні московити.

Знаходячи самореалізацію на необмежених і напівдиких просторах північної імперії, чимало українців щиро вважали, що тим самим вони звеличують і власну “малу батьківщину”. Постає ціла плеяда видатних діячів, які родом були з України, але вважаються “російськими”. У цьому проявився весь трагізм поневоленої нації, талановиті й яскраві представники якої не мали перспектив на власній батьківщині, яка імперією була поглинута та штучно перетворена в глуху провінцію. Вони змушені були нерідко віддавати свій геній і таланти чужій державі та культурі. Дуже часто вони не мали іншого вибору. Водночас, під впливом імперського виховання нерідко втрачали власне національне коріння.

Найбільш виразно такий трагізм проявився у долі і творчості російськомовного українського письменника Миколи Гоголя (1809–1852). Але й чимало інших видатних діячів культури, релігії та науки в Російській імперії XVIII – XIX ст. змушені були пережити це внутрішнє роздвоєння та протиріччя між власним українським походженням та імперським уніфікаційним вихованням, яке заперечувало саме право бути українцями. Тут можна перераховувати велику кількість імен, від видатних церковних єрархів, до філософів, митців і вчених. Імперська пропаганда посилено як подає світові як «росіян», хоча насправді вони були українцями. Численні вихованці та викладачі Києво-Могилянської академії протягом XVIII ст. здійснили визначальний вплив на розвиток освіти, літератури та мистецтва в імперії. Українець Григорій Сковорода (1722–1794) вплинув на формування як такої філософської школи в імперії, а Паїсій Величковський (1722–1794) – на відродження та оновлення православного чернецтва. Так само полтавець Памфіл Юркевич (1826 – 1874) продовжив закладання основ християнського платонізму та кордоцентризму в філософії. Його учнем був відомий російський філософ Володимир Соловйов (1853–1900), який, у свою чергу, доводився двоюрідним правнуком українському мандрівному філософу Григорію Сковороді. Українське коріння навіть мав письменник Федір Достоєвський (1821–1881), дід якого Андрій Достоєвський був українським священиком з Волині і підписувався українською мовою. Так само українське коріння мали видатний композитор Петро Чайковський (1840–1893), художник Ілля Рєпін (1844–1930), винахідник гелікоптеру Ігор Сікорський (1889–1972), засновник практичної космонавтики Сергій Корольов (1906–1966), співак і композитор Олександр Вертинський (1889–1957), поетеса Анна Ахматова (справжнє прізвище Горенко, 1889–1966), балетмейстер Серж Лифар (1905–1986). Родом з України були відомі філософи та богослови протоієрей Георгій Флоровський (1893–1979), протопресвітер Василь Зеньковський (1881–1962), Микола Бердяєв (1874–1948) та багато інших.

Знаючи про світову відомість та визнання, мало звертається уваги на країну походження та коріння цих видатних діячів. Зазвичай, біографи обмежуються короткими згадками, що вони народились в Російській імперії або СРСР, не згадуючи, що це насправді Україна, яка в той час перебувала під владою Росії. Водночас, в житті кожної людини при формуванні характеру, свідомості та поглядів важливе значення має середовище, в якому вона народилась та виховувалась. Без сумніву, ментальні, культурні та духовні особливості українського народу, його традиції і спадщина так чи інакше залишили вплив на тих, хто походив родом або жив в Україні. Цей аспект важливо враховувати, коли йдеться про феномен або геній того чи іншого діяча.

Тут, в якості прикладу, хотілося б згадати і про відому «французьку» святу Марію (Скобцову) Паризьку (1891–1945). Православна монахиня Константинопольського Патріархату, поетеса, письменниця, учасниця французького Опору, яка рятувала єврейських дітей від голокосту і була страчена нацистами в газовій камері концтабору Равенсбрюк 31 березня 1945 р.

У 1985 р. меморіальний центр Яд Вашем присвоїв їй посмертно звання “праведник світу”, а в 2004 р. Вселенський Константинопольський Патріархат причислив її до лику святих як преподобномученицю Марію Паризьку. Тоді ж католицький архиєпископ Парижа кардинал Жан-Марі Люстиже зазначив, що Католицька Церква теж буде вшановувати мати Марію як святу мученицю і покровительку Франції. 31 березня 2016 в Парижі відбулась церемонія відкриття вулиці Марії (Скобцової), яка примикає до вулиці Лурмель в XV окрузі, де жила і працювала мати Марія. На табличці під назвою нової вулиці французькою мовою написано: «Вулиця матері Марії Скобцової: 1891-1945. Російська поетеса та художниця. Православна черниця. Учасниця Опору. Вбита в Равенсбрюку».

Французи пишаються цим іменем. Проте мало хто звертає увагу, що мати Марія за походженням була українкою. В оману всіх вводить її суто російське прізвище Скобцова. Проте, насправді, це прізвище її другого чоловіка. Вона була двічі одружена, у першому шлюбі носила прізвище Кузьміна-Караваєва, у другому ж шлюбі вийшла заміж за кубанського діяча Скобцова, з яким згодом розійшлася і прийняла чернецтво.

У дівоцтві ж м. Марія мала прізвище Пиленко і належала до відомого українського козацько-старшинського роду Пиленків, представники якого були нащадками запорозьких козаків. Її дід Дмитро Васильович Пиленко (1830—1895) народився на півдні України і був начальником штабу Кубанського козацького війська та начальником Чорноморського округу. Прадід Василь Васильович Пиленко народився на Полтавщині, був інженером Луганського ливарного заводу та наглядачем Лисичанських вугільних розробок, вперше відкрив родовища залізної руди в Кривому Розі, згодом був наглядачем Соляних розробок в Криму. Прапрадід Василь Пиленко – був возним та полковим хорунжим Першозіньківської сотні Гадяцького козацького полку, згодом отримав звання секунд-майора і в 1788 призначений на посаду скарбника Зіньківського повіту на Полтавщині, помер в 1794 р. Батько Василя Пиленка теж служив у Першозіньківській сотні Гадяцького полку, а дід – Михайло Пилипович Пиленко мав звання військового товариша Гадяцького полку.

«Родовим гніздом» козаків Пиленків було м. Зіньків – сотенний центр Гадяцького козацького полку на Полтавщині.

Таким чином, як видно, св. Марія Паризька за походженням була українкою, хоч і вихована в російській традиції. Скобцова – це її прізвище у другому шлюбі, який вона згодом розірвала, прийнявши чернецтво.

Після канонізації мучениці її часто продовжують називати за світським прізвищем її другого чоловіка – Скобцовою, якби підкреслюючи тим її «російське коріння». Саме так, за поширеною помилковою практикою, її навіть записали у церковних святцях в Україні. Зокрема, у додатку до рішення № 25 Синоду ПЦУ від 14 липня 2023 р. у п. 7 зазначено: «внести до церковного календаря прмц. Марію (Скобцову) Паризьку (1945) – днем пам’яті встановити 31 березня за новоюліанським календарем, у день мученицької кончини».

Водночас, така поширена останнім часом практика викликає певні сумніви. Хоч м. Марія після розлучення в цивільних документах у Франції не стала вносити зміни у прізвище (у ті часи це була доволі складна бюрократична процедура), називати її в чернецтві за світським прізвищем її другого чоловіка не зовсім вірно. До того ж святих переважно не прийнято називати у святцях за світським прізвищем.

Напевно, правильніше було б називати її за дівочим прізвищем Пиленко, або принаймні подвійно «Пиленко-Скобцова», що було б більш достовірно з історичної та біографічної точки зору.

У будь-якому разі, свята Марія Паризька – спадкоємниця славного українського козацько-старшинського роду. І про це варто пам'ятати як в Україні, так і у Франції.

На такому прикладі ми бачимо, як уніфікаційний російський імперський вплив продовжує в наш час підсвідомо зберігатись навіть в інших країнах. Донедавна мало хто у світі знав і звертав увагу на Україну, її окремішність, історію та спадщину. Українців сприймали переважно під впливом російських імперських наративів, як частину «російського світу». Війна Росії проти України, героїчний та саможертовний спротив українців російській агресії, відчайдушна боротьба за власну свободу, незалежність та ідентичність змусили світ зрозуміти, що вини майже нічого не знали про українців, зокрема й тих, хто жили посеред них і прославились у різних галузях. Ці українці, навіть якщо і були русифікованими та вихованими в чужій традиції, лишаються яскравими представниками України. Ми не маємо права відмовлятись від них і їхньої спадщини. Вони є теж прикрасою України та її різнобарвної та багатогранної культури, рівноцінної з великими культурами інших народів світу. Фільтруючи певні імперські впливи в їхній спадщині, які подекуди виникали через відповідне виховання в умовах відсутності власної державності, маємо повернути ці імена до української скарбниці світової культури.

Про автора: Сергій Шумило, кандидат історичних наук, доктор теології, директор Міжнародного інституту афонської спадщини, науковий співробітник Ексетерського університету (Великобританія), заслужений працівник культури України