Ваше Преосвященство,

Скоро час минає і щодня мене совість мучить, що я ще не написав Вам листа і не подякував за Вашу велику допомогу мені, невідомому для Вас священику. Не один раз згадую Вас і Ваших помічників у своїх молитвах, бо Ви справді стали для мене самарянами, які допомогли в біді.

Історія моя була така: мав я виступати в Греції, на Міжнародній Конференції Товариства Права Східних Церков (Gesellschaft für das Recht der Ostkirchen) в днях 13-18 вересня 2011. Білет із України мав коштувати понад 400 Євро. А оскільки 11 вересня в Банне в Бельгії мала бути Марійська проща всіх українців Бельгії і мав правити Службу Божу архієпископ Кирил Циріл – секретар Конгрегації Східних Церков, то старший пан Григорій Ковтко і я, які мешкали колись у Бельгії, вирішили, що буде добре там поїхати, тим більше, що з Бельгії до Афін можна летіти за 100 Євро і пан Ковтко платив за дизель до Бельгії і назад. Це такі були мої плани задля економії грошей. Але саме тому на Літургії ми молимося «за подорожуючих», бо це людське діло вміщає в собі окремий вимір ризику. І цього разу мені довелося відчути всю ефемерність людських «планів».

Подолавши понад 1000 км дороги із Львова (Україна), на магістралі А40, (Schorba або Magdala, район Weimar, земля Тюрінгія), на швидкості 120 км., біля 15:00 год. в середу 7 вересня 2011 р. машина Volkswagen Transporter 1997 року виробництва стала тратити силу і я перейшов на праву менш швидку смугу перед великою вантажною машиною (TIR), але скоро моя машина стала їхати ще повільніше і видавати неймовірний гуркіт металолому. В тому ж часі вантажівка почала сильно сигналити, я побачив тимчасову аварійну ділянку праворуч, де поширювали дорогу і там різко скрутив і зупинився.

Зразу зрозумів, що ця зупинка буде довга і коштовна. Мене охопив сум і безвихідь. Посиділи трохи в машині, потім старший мій супровідник, якому 87 років, вийшов на автомагістраль зупиняти яку-небудь машину. Машини гнали і не легко їм було зупинятися і не зупинялися. З іншого боку ділянки була дорога, що йшла від будівничого майданчику і їхала машина, яку пан Ковтко зупинив. Це напевно був головний інженер, який виїжджав із того об’єкту. Розказали ми йому ситуацію і він подзвонив до поліції.  За якийсь час приїхав поліцейський і подзвонив до служби допомоги автомобілям «ADAC» (Allgemeiner Deutscher Automobil-Club e.V.). Між кожним приїздом добрих людей минало приблизно 30 хвилин. Приїхала жовта машина допомоги.

Попросили включити мотор і зразу, зрозумівши важкість поломки, запропонував пан майстер нас потягнути до гаражу за 50 Євро. Не знаю скільки ми їхали, але це було по рівнині, а потім сильно вниз по магістралі, на бічній смузі, а потім сильно під гору в селі. Це була майстерня, де спеціалізуватися на автомобілях «Транспортер 4» в Mellingen, земля Тюрінгія. Послухавши знову мотор майстри вирішили, що це не мотор, а «куплунг». Це мало виносити 1400 Євро і могло бути зроблене за 24 години. Пан Ковтко витягнув 900 Євро, які він на щастя мав із собою і дав аванс. Запропонували нам ночувати в приватному секторі, куди нас завіз майстер із «ADAC» до пані Christa Tanneberg. Він віз кожного зокрема, бо його авто-чобіток було пристосоване тільки на одного пасажира, а все решта для техніки.

Тут у пів підвальному приміщені, де не було ніякого розп’яття чи святого образу, ми молилися, ночували, харчувалися… Пан Григорій мав провізії на тиждень часу. Вечором пішов я походити по селі і побачив старий лютеранський храм, закритий посеред цвинтаря. Село гарно загосподарене і майже всі хати в доброму стані. Є залишки старого млина. На другий день навідався я до майстерні, де мені сказали, що треба буде ще один день почекати, бо справа не лише в «куплунг», а треба буде розбирати мотор. З тою новиною пішов я поділитися із паном Григорієм. Я поринав в заплутані свої думки, але не міг щось послідовного придумати для виходу із ситуації. Пан Ковтко це зауважував і заохочував мене до оптимізму. Я сильно тоді відчув, що означають слова «освячувати час молитвою». Дійсно, матеріальні збитки – це ніщо, супроти тілесних і моральних. Як можна на основі матеріальної втрати і неспокою, який вона спричиняє, адекватно оцінити ту чи іншу реальність – коли такі катастрофи стрясають людину, родину, суспільство на моральному рівні?

Після обіду щось не було в мене спокою і я собі пригадав, що знаю німецького богослова, який напевно тут є єпископом. Подумав, що він мабуть в Ерфурті. Крім того, не знав як добре використати свій час і подумав, що тут бував Лютер, тож варта походити його слідами. Таким чином пішов на залізничний вокзал, купив в автоматі білет в одну сторону до Ерфурта. В поїзді було багато російськомовних робітників. Прибувши за 20 хвилин до Ерфурту, запитав поліцейських, де знаходиться катедра єпископа і згідно вказівок пішки пройшов через ціле місто до неї. Там довідався, де є єпископська курія, туди попрямував і попросив дозволу побачитися з єпископом «оскільки я його знаю, бо він був у мене, у Львівській Богословській Академії». Мене прийняла пані секретарка Rita Rosenstengel до почекальні. За кілька хвилин прийшла і висловила своє здивування, що я єпископа зустрічав у Львові, оскільки він там ніколи не бував. Виявилося, що я знаю єпископа Магдебурга, доктора Gerhard Feige. Я тоді перепросився, і сказав, що помилився, і в такому разі прошу відмінити моє прохання про зустріч із єпископом. «Нічого» – сказала пані Rosenstengel, «ви все ж можете зустріти єпископа». «Але, для чого, в мене тільки проблеми» – відповів я. «Зможете поділитися своїми проблемами» тихо відповіла, випромінюючи глибоку впевненість, і пішла.

За кілька хвилин вийшов кремезний чоловік і запитав: «А які у вас проблеми?», запросивши мене в окрему кімнатку. Це були Ви, мій доброчинцю, – єпископ-помічник доктор богослов’я Reinhard Hauke. Я Вам розповів, що сталося по дорозі і про своє невтішне фінансове становище, та попросив грошової допомоги для направки автомобіля. Ви ще прикликав економа дієцезії, дійсного крилошанина Christoph Hübenthal для того, щоб вислухати мене. Розповідав я про свою історію, про свій економічний стан, про свій заробіток, про родину, про складну подорож, яку затіяв… Ви попросили документи – паспорт і посвідчення священнослужителя, щоб зробити фотокопію. Дзвонили до майстерні, де Вам сказали, що ціна буде 1400 Євро і вже внесена сума 900 Євро і Ви були готові доплатити 500 Євро – хоч уважали, що то велика сума. «Але отець економ побачить, як то можна буде полагодити. Ми самі це заплатимо!» Тоді запитали мене, де я мешкаю і здивувалися, що я приїхав поїздом із Mellingen. Запитали чи маю білет назад. Коли я відповів негативно, то запропонували, що мене відвезе о. Христоф. Прощався, питав Ваше ім’я. Відповідь була: «воно важке, Рейнхард, ви й так не запам’ятаєте його». Попросив я Вас благословення, якого дуже потребував. Після прощання з’явилася моя «Марія в Кані Галилейській», пані Ріта, яка запитала, чи владика допоміг. Я коротко сказав, що заплатить 500 Євро і подякував.

В просторій французькій машині отця Христофа довідався про любов отця до візантійського співу, про знання французької мови і культури. Він спочатку хотів побачити майстерню, але вона була закритою. Потім хотів побачити, де мешкаю. Тоді зустрівся із пані Tanneberg, яка сказала, що їй чоловік вже виїхав, а вона завтра їде на родинні збори до Дрездену і не зможе дальше нас гостити. Шукала місця по інших приватних орендодавцях кімнат, але все було в тому маленькому селі зайнято. Це дуже гарно загосподарене село, із багатьма відновленими будівлями, при тому збережені його старі архітектурні прикмети. Тоді сказала, що вона в 9:00 рано виїжджає і ми до тої години можемо в неї ночувати. Отець Христоф, який був при цій розмові зразу тим перейнявся і після кількох телефонних розмов запропонував, щоб ми наступного дня у 8:15 виїхали до м. Weimar, до парафії св. Серця Христового на Paul-Schneider-Straße 1 (August-Frölich-Platz).

Сюди нас привіз старший отець, що вже на пенсії. Він гарно нас привіз, попрощався і ми вже його ніколи не бачили. Почувши про нашу історію передав 300 Євро через місцеву парафіяльну асистентку. Нас поселили в культурний парафіяльний центр Otto-Neururer-Haus в кімнату на останньому поверсі, який повністю призначений для гостей. До нас заходив отець Михайло (Kaplan Michael Messer), сотрудник, який потішав, що все добре буде і щодня казав, що завтра машина буде готова. Ми їли із залишків пана Григорія. Він раз запросив мене до центру міста до ресторану. Я дуже кашляв і думав, що то бронхіт, але це виявився шлунковий грип, який повстав із непевності близького майбутнього. Справа в тому, що головна ціль поїздки пана Ковтка була проща до Банне на неділю, а моя – виліт до Афін в понеділок. Вже від четверга вечір, я майже не їв. Справа в тому, що я навіть не передбачав їхати із с. Mellingen до м. Weimar і віддав візитну карту майстерні о. Христофові. Отець Христоф був в контакті із майстернею, а потім дзвонив до отця Михайла, а цей мені доповідав. Воно так виглядало, що ми чекали, чекали і ще чекали! Трохи ходив по місті, але не дуже до того була охота. Відчитував часослов. Не маючи доступу ні до телефону, ні до телевізора, найбільше мені бракував Інтернет, через який звик комунікуватися і черпати інформації про події у світі. Кілька разів телефонував із міського апарату до родини в Україні, до мами в Бельгії, щоб повідомляти про наступний реченець коли приїду, а потім, щоб просити мені передати ризи до Банне, а потім, що не приїду… Раз мене о. Михайло покликав до канцелярії до телефону, звідки подзвонив одним і другим. Мав також час прочитати кілька статей із канонічного права, скоротити свою доповідь і вишліфувати для виступу в Афінах, написати коментар до апостольського листа «Світло Сходу», для конференції студентів-католиків в Тернополі на 24 вересня, день після мого приїзду в Україну. В середу, о. Михайло переказував, що авто буде готове в четвер на вечір. Потім на п’ятницю. Потім на понеділок. Вже в п’ятницю відчував, що треба виїжджати в суботу, щоб вчасно приїхати до Банне, але о. Михайло переконував, що все буде на час найпізніше в суботу.

Зрозуміли, що нічого не буде з Банне в суботу і тоді рішили виїхати в неділю поїздом. Ще великий сюрприз нас чекав із квитками, бо в суботу мені на вокзалі видрукували папір на якому було вказано, що білет до Шарлеруа буде коштувати 103 Євро за особу, я тоді їх не купив, а наступного дня це вийшло 171 Євро. Назад білет із Шарлеруа до Ерфурту коштував 79 Євро. А це треба було знати, що в різні часи різні ціни на цей самий поїзд. Коли в суботу вирішив, що наступного дня виїжджаємо, то побіг на стацію довідатися коли буде поїзд, скільки коштуватиме, а потім о. Михайла попросив нас завезти до майстерні, бо всі наші речі були в авті. Йому це не дуже підходило, бо була субота і він мав торжественну недільну вечірню Літургію, а потім ще було родинне свято в культурному центрі. Ми скористалися із Служби Божої, бо знали що в неділю її не буде для нас. Після того ми поїхали до с. Mellingen, забрали всі свої речі із машини і побачили зломлену частину мотора – вісь. Майстер говорив, що він такого ніколи не бачив і не знає як то могло статися. Думав це все потім, коли машину буду відбирати, сфотографувати. Спакувалися. Що до Греції, що для Мами з України, і так вийшло три жебрацькі пакунки на кожного, бо в нас було в кожного лише по одній валізці. По дорозі мені одна із тих старих торб навіть подерлася. Найбільшим видовищем було, коли я щоразу панові Ковткові вдягав наплічник, який він собі купив, а сам вже не міг через плече натягнути. В ці дні сон був завжди з перервами, нестабільний. Решта речей, які не змогли взяти, залишили в кімнаті у підвалі культурного центру.

Найцікавіші культурні новини із Ваймару були три: що в Бухенвальді, який поблизу, загинув мученицькою смертю о. Отто Нойрурер; що храм Пресвятого Серця Христового є зменшеною копією Санта Марія дель Фйоре у Флоренції; що Ференц (Франц) Ліст в цьому храмі грав на органі, прославляючи Христа в час Літургії. Було теж приємно спостерігати як пам'ять Йоганна Вольфґанґа фон Ґете та Йоганна-Фрідріха Шиллера, які тут поховані, жива і процвітаюча. В суботу було приємно слухати Меморіальний орган Ференца Ліста, яким майстерно орудував місцевий органіст.

На другий день рано о. Михайло відвіз нас на вокзал. Ми їхали від Веймару до Ерфурта, від Ерфурта до Франкфурта, від Франкфурта до Кельна, від Кельна до Льєжу, від Льєжу до Шарлеруа. Найсмішніше було сідати в швидкий поїзд вищого комфорту, де всі місця зарезервовані. В нас теж були такі місця, але ми не знали. Коли дізналися, то лінь було із численними манатками йти через два вагони. Але тоді скрупульозні німці приходили до нас і просили пересідати, бо вони мають на це, а не інше місце сісти. Ми чемно посідали на інші місця, також зарезервовані, але на які ніхто крім нас і не сів. Але почуття було ось таке ніби ти щось наробив погане і зараз тебе хтось зловить. Було цікаво в іншому поїзді, де майже всі місця були зарезервовані, але пасажирів не було, спостерігати як німецькі поліцаї зайшли із білетами без резервації, і довго шукали такі місця, а потім сіли на «резервовані». Особливо було цікаво для пана Ковтка бути на вокзалах Ерфурта і Франкфурта, на яких він бував ще в часі ІІ Світової Війни. Хоч наш психологічний стан був специфічний, нам було цікаво подорожувати європейськими поїздами і бувати в сучасних залізничних вокзалах, пристосованих до всіх категорій людей. Таким чином ми заїхали до Шарлеруа, де з вокзалу нас до дому завіз таксист, який не знав, де наша вулиця. Він виявився із Монса, розлучився із жінкою і вирішив подалі від неї працювати.

На нас чекав Станіслав, Мамин сусід, якого вона просила побути в хаті і нас зустріти. Тоді привіз Маму із Банне пан Олег Ковальчук, місцевий голова українського громади і також церковного комітету. Відбулася зустріч. Мав надію, що Мама, а ще більше багатий Станіслав, запропонують якусь фінансову допомогу, але цього не було.

На другий ранок поїхав на вокзал і купив білети до Ерфурту. По обіді інша Мамина подруга Анна завезла мене до місцевого аеропорту Шарлеруа, звідки я відлетів до Афін.

Щойно в Афінах, я відійшов від своїх переживань в Німеччині. Тут мене в аеропорті знайшов архімандрит Ґріогоріос Папатомас, завіз на гарну вечерю, а згодом до монастиря, в якому мене привітав проф. Константінос Пітсакіс. Цілий тиждень слухав я мудрі доповіді про «Діаспору» в канонічному розумінні православних, католицьких і англіканської Церков. Найцікавіше мені було спілкуватися із малабарськими спеціалістами, але теж російськими, фінськими, голландськими та іншими. Зі всього особливо запам’ятав дві озвучених думки, що потрібне Петрове служіння православним Церквам для повноти соборноправности,  і  що східним католицьким патріархам треба більш відважно вживати своє «право інтервенції» для пастирської опіки чисельних вірних поза «канонічною» територією. Добре мені вдалося промовляти, оскільки я скоротив доповідь до головних засад і єдиний з усіх вжив Power Point презентацію у доповіді: «Українська діаспора: православна і католицька». Були різні питання. Найбільше мені пам’ятається відвідини монастиря в Дафні із його майже тисячолітніми мозаїками, які мав нагоду спостерігати на риштованнях із віддалі одного метра, а також дуже багаті музей Візантійсько-християнський та музей-Парфенон. В неділю 18 вересня місцевий греко-католицький єпископ проф. Дімітріос Салахас мене запросив відправити Літургію разом з ним в соборі Пресвятої Тройці на вул. Ахарнон, 246. На другий день відлетів до Шарлеруа. Треба ще зауважити, що дуже добра і сучасна транспортна розв’язка в Афінах, сучасні вокзали, метрополітени, автостради.

В Шарлеруа чекав на мене вуйко Славко. Це був вечір. Цілий вівторок побув з Мамою. В середу рано виїхали з паном Ковтком до Ерфурту. Приємно їхалося. Мало говорили. На годину спізнилися. На нас чекав крилошанин Christoph Hübenthal. Відвіз до єпископського управління, тут вже на нас чекала машина із багажами, які ми залишили в Веймарі. Показав нам катедру, а також площу під нею, де за два дні мав відправляти Літургію папа Венедикт XVI. Усе це явно навіювало оптимізм і святкову атмосферу навколо катедри. Вона однак є центром регіону, де більшість людей вже «не потребують Бога». В тому напрямку тут працювали ідеології націонал-соціалізму, комунізму, а тепер консумізму. Це  і причина гордості християн, і великого очікування із приводу приїзду їхнього Папи. Я й зрештою задля того приїхав день скоріше ніж передбачав до Німеччини, щоб їм не заважати. Треба написати, що все решта коштів за направлення старої машини, тобто 1600 Євро, заплатила Єпархія Ерфурта.

Поїхали ми зразу на Польщу, де в містечку Зґожелєц-Ґьорліц, в приватному пенсіоні переночували за 50 злотих кожний. В четвер, 22 вересня 2011, ми спокійно проїхали Польщу і заїхали додому. В суботу, я виступив в Тернополі перед студентами католиками «Обнова» із доповіддю «УГКЦ у світлі послання “Світло Сходу” Івана Павла ІІ».

Вдячний Господові за ці переживання, які показали мені конкретно, який Він добрий і як Він діє через своїх слуг. Я це проповідую, але тут сильно відчув «на своїй шкірі». Дякую всім людям про яких я тут згадую, а особливо за благословення і допомогу владики. Все це було б неможливе без діяльності його добрих і мудрих співробітників.

Розповів, Преосвященний Владико, цю історію, щоб Вам подякувати і щоб за Вас згадував не тільки я, але й кожний, що прочитає цю історію. Таким чином буде більша Божа слава на цій Землі, а це помножуватиме віру в Добро, яке веде до Нього.

Я, Ваше Преосвященство, Ваше ім’я, Рейнхард, запам’ятав.

Львів, 21 листопада 2011 р.  в день архистратига Михаїла.