Петро Кралюк підсумовує своє дослідження думкою про те, що Володимир, прийнявши візантійське християнство, обрав «найбільш оптимальний варіант». Утім, переваги цього варіанту нащадки з часом розгубили. «Чи є в цьому вина Володимира?», – риторично запитує автор
Цього року в Україні відзначили черговий ювілей: 1025-річчя хрещення Русі. Незважаючи на загалом політизований контекст офіційних святкувань, протягом року відбулося чимало значимих наукових подій, які ще раз привернули увагу до настільки важливої та неоднозначної теми. Серед них – вихід монографії відомого українського письменника та мислителя, професора Петра Кралюка «Прийняття і сприйняття християнства в Русі-Україні».
Ця монографія – далеко на перша праця Петра Кралюка, присвячена християнству на українських землях. Показово, утім, що в новому дослідженні автор не лише намагається з’ясувати, на додаток до релігійного, суспільний та політичний контекст християнізації Русі, а й дати оцінку альтернативним варіантам. Такими була реконструкція язичництва, юдаїзація, ісламізація або латинизація, тобто прийняття саме західного християнства. Але передусім Петро Кралюк намагається дати відповідь на здавалося просте питання: чим був вибір східного християнства для Володимира? Нашвидкоруч прийнятим рішенням, пов’язаним із політичною ситуацією, чи, можливо, рішучим кроком, до якого і Володимир, і його оточення готувалися тривалий час?
Петро Кралюк відзначає, що саме візантійське християнство «давало можливість прилучитися до високої візантійської культури, стати потугою на міжнародній арені, з якою б рахувалися інші держави. Вибір «візантійського вектору» був також пов’язаний із поширенням на Русі кирило-мефодіївської традиції, зрозумілої для русичів церковнослов’янської мови, якою користувалися в богослужінні й у сфері високої культури» (с. 131). Цікаво, що, серед іншого, автор висловлює чимало аргументів на користь того, що прийняттю християнства на Русі передувало серйозне зацікавлення ісламом. Саме тому в легенді про «вибір віри», відомої з «Повісті минулих літ», іслам описується в особливо негативному світлі: таким чином пізні автори намагалися стерти історичну пам’ять про релігійні пошуки Володимира, надати їм першопочатково християнської інтерпретації. Хоча діснійсть, як доводить Петро Кралюк, свідчить саме зворотнє. І лише складність стосунків із Волжською Булгарією відвернула києворуську еліту від ісламу.
Автор звертається й до відомої історії про «вибір віри», враховуючи напівлегендарне походження цього переказу. Цікаво, що, окрім згадки у «Повісті минулих літ», укладеної в ХІІ столітті, до наших часів дійшов іще один варіант цієї історії, поширений в колах середньовічних юдейських інтелектуалів. Мова йде про «Книгу хозара», написану Єгудою Галеві (бл. 1075 – 1141). Щоправда, фігурує в ній хозарський цар, і приймає, після полеміки із християнами та мусульманами, юдаїзм. Вірогідно, києворуська легенда могла сформуватися саме під юдейським впливом (можливо, була запозиченою у хозар). Окрім того, історія про «вибір віри» має ще один міфологічний елемент: юдеї говорять Володимиру, що їхня земля «була оддана християнам», у той час як в період другої половини Х-го століття Єрусалим знаходився під владою Арабського Халіфату та потрапив до рук християн лише в 1099 році, після Першого хрестового походу. Петро Кралюк, утім, досить вдало відокремлює потенційно неісторичні елементи оповіді від реалістичних: сама легенда цікава передусім як ідеологічне джерело, адже показує, як намагалися описати власну християнізацію самі представники руської еліти.
Автор монографії, серед іншого, дає й порівняно нову інтерпретацію історії про Андрія Первозванного та його проповідь русичам. Петро Кралюк небезпідствано вважає, що цим переказом скористалися у Московській державі, апелюючи до Новгорода (окупованого свого часу Московією) як до другого духовного центру Русі. Звісно, чимало церковних істориків свідчать про те, що в період раннього середньовіччя серед «скіфів» уже були християни, але, на жаль, подробиці цієї християнізації, яка вочевидь не мала масового характеру, нам невідомі. Тому можна погодитись із автором, що основним завданням Андрієвого передання було «освячення геополітичної осі Давньоруської держави – шляху «із варяг у греки». При цьому звеличувався Київ як основний осередок на цьому шляху, йому надавалося сакральне значення, оскільки це місце було освячене апостолом Андрієм» (с. 21).
Петро Кралюк підсумовує своє дослідження думкою про те, що Володимир, прийнявши візантійське християнство, обрав «найбільш оптимальний варіант». Утім, переваги цього варіанту нащадки з часом розгубили. «Чи є в цьому вина Володимира?», – риторично запитує автор. Відповідаючи, можна сказати, що й сучасна українська еліта досі перебуває в ситуації Володимира. Тільки сьогодні пошуки віри – особиста справа кожної людини, а не держави в цілому. Держава ж вибирає політичний вектор, і чи вистачить у очільників сучасної Русі-України мудрості віднайти новий «оптимальний варіант» – покаже лише час.
Детальніше зі змістом книги можна ознайомитися на сайті Наукової бібліотеки Національного університету «Острозька академія»: http://lib.oa.edu.ua/files/funds/vudavnutstvo/monograf_khrystyjanstvo_Kraluk.pdf