16 березня у Ватикані було оприлюднено підсумковий документ спеціальної папської комісії з релігійних відносин з іудаїзмом та єврейством, що має назву «Ми пам’ятаємо. Роздуми про Катастрофу». Його супроводжує лист, написаний особисто папою Іваном Павлом II і адресований кардиналові Едварду Кассіді, де підкреслюється, що, наближаючись до 2000-ліття від Різдва Христового, Церква закликає своїх вірних очистити серця і примиритися з Богом. Злочин, який увійшов до історії як Катастрофа єврейського народу, залишається ганебною незмиваною плямою на історії XX століття, стверджує папа.
Документ «Ми пам’ятаємо. Роздуми про Катастрофу» має п’ять розділів: «Трагедія катастрофи і наш обов’язок — пам’ятати»; «Про що ми повинні пам’ятати»; «Відносини між євреями і християнами»; «Нацистський антисемітизм і Катастрофа» та «Спільний погляд на спільне майбутнє». Щоб зрозуміти значення і глибину цього документа, необхідно повернутися до історії осягнення християнською думкою винищення євреїв нацистами під час II Світової війни, коли їх винищували цілеспрямовано й лише за те, що вони — євреї. Іудейські теологи почали говорити про нову теологію — теологію-після-Катастрофи. Еміль Факкенхейм, іудейський богослов, якому вдалося вижити у полум’ї Катастрофи, сформулював категоричний імператив для свого народу. Традиційно іудаїзм знає 613 заповідей. Факкенхейм говорить про необхідність 614-ої заповіді: повеління вижити. Єврейський народ повинен вижити як народ Божий. Єврею заборонено нині надати Гітлерові посмертну перемогу, яка полягатиме у зникненні народу Ізраїля. Для багатьох, дуже багатьох католицьких і протестантських богословів після війни також стало зрозумілим, що вони просто не мають права після Освенцима використовувати ту ж саму теологічну мову, що й до нього. Занадто глибоким виявилося потрясіння, і воно вимагає переосмислити дуже багато з того, що дотепер видавалося незмінним. Російський філософ Сергій Лєзов виокремив три етапи осягнення цієї проблеми. Перший — це визнання морально-політичної відповідальності церков за Катастрофу, за те, що вже після приходу Гітлера до влади протестантські й Католицька церкви в Європі та Америці могли б стати на захист євреїв, але не зробили цього.
Другий етап — це початок дослідження багатостолітнього церковного антиіудаїзму, який став одним з джерел расистського антисемітизму. Тривала історія церковної ворожнечі до євреїв починала набувати нового, зловісного значення. Деякі приписи церковних соборів (наприклад, Латеранського 1215 р.) щодо режиму, який запроваджувався стосовно євреїв всередині християнського суспільства, виявилися дуже подібними до нацистських законів. «Той факт, що знищення Гітлером євреїв мало, зокрема, свідомо антихристиянський характер, — є важливим і не повинен замовчуватися, — вважає кардинал Ратцингер. — Але це нічого не змінює в тому, що серед винуватців були охрещені. Хай СС — організація безбожних злочинців, хай поміж них не було віруючих християн, все ж це були охрещені. Не можна спростовувати те, що християнський антисемітизм певною мірою підготував грунт. У Франції, Австрії, Прусії існував християнський антисемітизм, і це коріння зуміло дати плоди. Власне це є причиною постійно перевіряти свою совість». Але деякі інтелектуали дивилися на цю проблему багато глибше і, сказати б, безжальніше. Зокрема, історик Рауль Хілберг у фундаментальній праці «Знищення європейських євреїв» доходить висновку, що нацисти не відкинули минуле, вони грунтувалися на ньому. Бо спочатку християнські місіонери заявили євреям, що ті не можуть жити серед християн як євреї, потім світські правителі проголосили, що євреї просто не можуть жити серед християн, і нарешті нацисти ухвалили: євреї взагалі не можуть жити...
На цьому етапі вже відбувається осягнення проблеми «антиіудаїзм у Новому Завіті» (відомо, скажімо, що в Євангелії від Івана іудеї негативно згадуються 35 разів).
Звідси починається третій етап — роздуми над сенсом християнства, які привели деяких теологів до переконання, що після Катастрофи і християнське вчення повинно виглядати інакше, ніж до неї. Християнство «до Освенцима» не було здатним визнати самостійну цінність іудаїзму в його невідчуженій самобутності. Для дуже багатьох цілком достойних християнських мислителів іудаїзм втратив своє значення, цінність і перспективу після Христа, вичерпався історично. «У 1966 р. великий рабин Франції Жакоб Каплан заявив буквально таке: «Євреї прохають за свої страждання ціну благословення, тобто визнання їхнього купленого дорогою ціною права зватися Істинним Ізраїлем». Тут ідеться не просто про толерантність, а про здатність християнства обмежити свою жагу бути виразником повної істини й тим самим обмежувати можливість істинності інших релігій.
Католицька церква намагалась вирішити питання про примирення між християнами і євреями, хоча рух до цього був нелегким. Довго лишалося невідомим, чи розглядатиметься воно на II Ватиканському Соборі. Але Собор виявився революційним і в цьому питанні. 28 жовтня 1965 р. було оприлюднено Соборну декларацію про ставлення Церкви до нехристиянських релігій («Nostra aetate»), де спеціальний розділ було присвячено єврейській релігії. Нагадавши про духовний зв’язок між народом Нового Завіту з нащадками Авраама, Декларація проголошує, що розп’яття Ісуса не може бути поставлене у провину ані всім без розрізнення євреям, які жили в ті часи, ані іудеям нашого часу. «Крім того, Церква, засуджуючи всі гоніння на яких би то не було людей, пам’ятаючи про спільну з іудеями спадщину й керуючись не політичними міркуваннями, але духовною любов’ю за Євангелієм, шкодує про ненависть, гоніння й усі вияви антисемітизму, які коли б то не було і ким би то не було скеровувались проти іудеїв». Цю декларацію було ухвалено переважною більшістю голосів делегатів Собору, але не одноголосно: 1760 голосів «за» і 250 — «проти».
Тепер, через 30 років, декларація «Nostra aetate» виглядає доволі невизначеною, позбавленою необхідної енергійності й мужності. Але тоді вона виглядала дуже сміливою. Після цього, звичайно, були набагато більш сильні і глибокі документи, заяви і вчинки. Достатньо згадати хоча б знаменитий візит папи Івана Павла II до Великої римської синагоги 13 квітня 1986 р. — перший відомий нам візит глави Римо-Католицької церкви в молитовне зібрання іудеїв. Або спеціальну доповідь Всесвітньої Ради Церков (відому як Sigtuna Report), присвячену християнському розумінню євреїв та іудаїзму (1988 р.). Цей документ характерний не лише визнанням самоцінності іудаїзму. Тут ми вперше бачимо вияв того, що богослови називають «теологією подвійного заповіту» — тобто визнання того, що іудаїзм і християнство є двома паралельними й законними шляхами до Бога. Ця доповідь висновує, що: 1) завіт Бога з єврейським народом лишається дійсним; 2) антисемітизм та всі форми виховання презирства до іудаїзму має бути відкинуто; 3) жива традиція є даром Божим; 4) насильницький прозелітизм, скерований на євреїв, є несумісним з християнським вченням; 5) іудеї та християни несуть спільну відповідальність за свідчення Божої праведності й мир у світі.
Звичайно, і документ «Ми пам’ятаємо. Роздуми про Катастрофу» пішов шляхом християнсько-іудейського примирення значно далі ніж декларація «Nostra aetate». Насамперед тут міститься недвозначне визнання відповідальності за Катастрофу з боку християн. «Наприкінці цього тисячоліття Церква бажає висловити глибокий жаль за помилки і гріхи своїх чад в усі часи. Церква з глибоким співчуттям схиляє голову перед стражданнями єврейського народу... Це не просто слова, це зобов’язання, що ми на себе беремо». І далі — запитання: «Чи надали християни повсюдно всю можливу допомогу переслідуваним? Багато хто це робив, інші — ні... У багатьох не вистачило мужності навіть просто для голосного протесту». По-друге, тут ставиться питання про корені антисемітизму. Констатуючи відкриту ненависть нацистів до Бога, до Церкви, документ, однак, не знімає цілковито відповідальності за антисемітизм з антиіудаїстських почуттів, які захопили багатьох і багатьох християн у різні часи. «Не можна не поставити питання: чи не було розуміння гонінь на євреїв спрощеним, чи не розширювалися вони й чи не знаходилось для них приводу в антиіудейських забобонах деяких християн? I чи не стали християни через такі забобони менш чутливими, коли нацизм, що прийшов до влади, почав переслідування євреїв?»
Отже, Церква розглядає покаяння не лише за ганебні дії тих, хто хоча б номінально належав до неї, але й за тих, хто промовчав і не підніс голос проти злочину, як принципово важливий крок до очищення совісті перед Великим Ювілеєм. Вона вважає, ще така спокута конче необхідна для відтворення чистоти Христового вчення.
... Варто зазначити, що текст документа готувався 11 років. Церкві, як визнав кардинал Кассіді, треба було «дозріти» до нього.