Очі християн втомилися від мороку розділення
30 років тому, 7 грудня 1965 року, відбулася подія величезної ваги для розділених понад дев’ять століть двох християнських Церков. Папа Римський Павло VІ та Вселенський (Константинопольський) патріарх Афінагор І, перший по честі у православному світі, оголосили про взаємне знаття анафем, які тяжіли над сумлінням християн з 1054 року. Того дня в соборі святого Георгія в Константинополі (Стамбулі) та соборі святого Петра в Римі одночасно була проголошена спільна Декларація. Нині, коли над величною справою єдності християн знов збираються хмари й задавлені, темні, егоїстичні інтереси намагаються затінити паростки надії, нам видається виключно важливим знов звернутися до цього документа.
СПІЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ
Римо-Католицької Церкви і Константинопольської Православної Церкви з нагоди зняття анафем
1. Вдячні Богові за те, що за благістю й милосердям Своїм Він дав їм зустрітися на тій священній землі, де смерть і воскресіння Господа Ісуса завершили таїну нашого спасіння й де вилив Святого Духа породив Церкву, папа Павло VI і патріарх Афінагор І твердо вирішили не пропускаті жодної нагоди до виявлення жестів натхнених любов’ю і сприятливих для розвитку братніх відносин, які вже почалися, між Римо-Католицькою і Церквою Константинопольською Православної Церквою. Вони переконані, що відповіді дають таким чином на поклик благодаті Божої, котра веде нині як Церкву Римо-Католицьку і Церкву Православну, та і всіх християн до подолання всіх розбіжностей, аби вони знов стали «єдиними», як просив про них Господь Ісус свого Отця.
2. Серед перешкод на шляху до братерських відносин довіри і поваги слід передусім назвати спогад про гідні жалю рішення, вчинки та інциденти, що призвели 1054 року до відлучення патріарха Михаїла Керуларія та двох інших осіб легатами Римського Престолу, очолюваними кардиналом Гумбертом, який у свою чергу зазнав відлучення з боку Константинопольського патріарха й Синоду.
3. У той неспокійний період історії події ці не могли бути іншими. Але сьогодні, коли є змога судити про них більш тверезо і врівноважено, слід визнати, що надзвичайне значення, якого вони набули пізніше, таїло в собі наслідки, що, наскільки ми можемо виснувати, вийшли далеко за межі намірів і передбачень призвідців, чиї заборонні заходи торкалися лише певних осіб, але не Церков і не мали на меті припинення церковного спілкування між кафедрами Римською і Константинопольською.
4. Ось чому папа Павло VI і патріарх Афінагор І зі своїм Синодом, переконані в тім, що висловлюють загальне прагнення до правди й одностайне почуття любові своїх віруючих, нагадують завіт Господень: «Отже, якщо ти принесеш дар твій до жертовника й там згадаєш, що брат твій мав щось проти тебе, полиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирись з братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій» (Мф. 5:23-24) — і за обопільною згодою заявляють:
а) що вони шкодують про образливі слова, необгрунтовані докори й осудливі жести, які з одного й другого боку надали забарвлення прикрим подіям тих часів або супроводжували їх;
б) що так само вони шкодують і бажають вилучити з пам’яті та середовища церковного акти відлучення, які відтак сталися і згадка про які донині стоїть на перешкоді до зближення в дусі любові, і повернути їх в небуття;
в) що їх жаль бере, що недобрі прецеденти й наступні події під впливом різних чинників, передусім взаємного нерозуміння і недовіри, зрештою призвели до реального розриву церковного спілкування.
5. Папа Павло VI і патріарх Афінагор І зі своїм Синодом усвідомлюють, що цей жест справедливості і взаємного прощення недостатній для того, аби покласти край суперечностям, як стародавнім, так і недавнім, які все ще зостаються поміж Римо-Католицькою Церквою і Церквою Православною і які буде подолано дією Духа Святого, завдяки очищенню сердець наших, завдяки розкаянню в історичних помилках і діяльній волі до досягнення розуміння і спільного виявлення апостольської віри та її вимог.
Здійснюючи цей жест, вони покладають надію на те, що він буде угодний Богові, готовому прощати нас, коли й ми прощаємо одне одного, й оцінений усім християнським світом, а надто всією Римо-Католицькою Церквою і Православною Церквою, як вираз щирої взаємної волі до примирення, як спонука до продовження в дусі взаємної поваги, довіри й любові діалогу, котрий з великою користю для душ приведе з поміччю Божою до оновлення життя, настання Царства Божого в повному єднанні віри, у братерській злагоді й участі в таїнствах, що єднали нас упродовж першого тисячоліття життя Церкви.
Павло VI, папа, Афінагор І, патріарх
Людина і світ. — 1995. — № 11-12. — С. 2-3
