Острозькі та єзуїти у році 1596 і після

Сайт «Релігія в Україні» закінчує публікацію циклу статей Тетяни Шевченко, присвячених проблемі історичної генези Берестейської унії та участі в цьому процесі родини князів Острозьких. Попередню статтю дивись тут.

За віру православну з євангеліками

Олександр Острозький, наймолодший син Костянтина Василя Острозького, був єдиним серед дітей старого князя, який залишився до смерті православним. Олександр брав участь в антикатолицьких акціях батька та співпраці з протестантами, хоча і залишався в тіні, доки Костянтин Василь був активним у публічному житті.

У Бересті 1596 р. у засіданнях двох конкуруючих соборів взяли участь як князі Острозькі, так і єзуїти. З одного боку – Костянтин Василь Острозький з синами Янушем та Олександром, які прибули з озброєним почтом, з другого боку – єзуїти Петро Скарга, Юстус Раб, Мартин Латерна. Князі Острозькі зустрічались безпосередньо зі Скаргою, який входив до складу королівсько-сенаторської делегації. І хоча єзуїт використовував насамперед богословські аргументи, які стосувались примату папи та всього вчення Римської Церкви, можна припустити, що князів Острозьких найбільше могли обурити зовсім не доктринальні „блюзнірства” проти православ’я, але нагадування про залежність грецьких патріархів від турецького „тирана”, якому регулярно сплачували данину, а отже, не могли чи не хотіли допомагати Руській Церкві. Цій занедбаності Скарга протиставив люб’язну турботу папи про бідних і позбавлених засобів русинів, для яких Клемент VIII власним коштом організовував семінарію. Аргументи Скарги не вплинули, бо інтереси князя Острозького були проігноровані, і жодних адекватних зустрічних пропозицій він не отримав.

Відповіддю Скарзі став написаний чеським братом і клієнтом Костянтина Василя Мартином Броневським “Ekthesis” (Краків 1597), де не лише описувався перебіг православного синоду в Бересті, але доводилась його канонічна чинність через присутність там Никифора Даскала, протосингела Константинопольського патріарха, та представника Олександрійського патріарха Кирила Лукариса. Скарга невдовзі дав відповідь у творі “Synod brzeski i jego obrona” (Краків 1597). Полеміка була завершена другим твором Броневського „Apokrisis” (Вільно 1597), який було визнано за найвидатніший полемічний православний твір, а його автор-протестант отримав від князя у винагороду містечко з кількома селами.

Після укладення Берестейської унії було започатковано союз православних із протестантами, участь у якому взяв також Олександр Острозький. Ініціатором зближення з протестантами був Костянтин Василь Острозький. Він розраховував насамперед на підтримку і допомогу свого зятя – потужного литовського магната, Великого литовського гетьмана і Віленського воєводи, Криштофа Миколая Радзивіла «Перуна». Радзивіл, який був лідером і могутнім протектором кальвінізму у Великому князівстві Литовському, став не лише союзником свого православного родича, але і посередником у контактах з іншими протестантськими громадами. Так, у 1599 р. у Вільні відбувся спільний з’їзд протестантів (кальвіністів, лютеран і чеських братів) та православних. У з’їзді з православного боку взяли участь Костянтин Василь та Олександр Острозькі. Тут було задекларовано черговий унійний проект князя Костянтина Василя – релігійного об’єднання з протестантами або, в разі невдачі, тісної політичної співпраці.

Як і попередні унійні проекти князя Костянтина Василя, цей проект також передбачав, що князь відіграє роль посередника, лише цього разу між Олександрійським патріархом та євангеліками. Євангеліки вислали до Мелетія Пегаса як заступника патріарха лист з перерахунком 18 спільних догматичних позицій Православної та Євангельських Церков з проханням до патріарха сприяти у поєднанні Церков. Цей план зазнав невдачі, не отримавши схвалення патріарха та його представника Кирила Лукариса, який перебував у Речі Посполитій у 1600-01 рр. Коли ж стан здоров’я князя Костянтина Василя погіршився (у 1600-03 рр.) Олександр поступово почав займати його місце в діяльності на сеймах і сеймиках.

Цікаво, що до подій Берестейської унії хроністи та настоятелі єзуїтського дому в Ярославі – у володіннях Олександра Острозького – залюбки писали про прихильне ставлення князя до єзуїтів, висловлюючи надію його на приєднання до Римської Церкви. Після унії та з розгортанням антиунійної діяльності Острозьких ярославські єзуїти не лише не пишуть про прихильність до них князя Олександра чи про надії на його конверсію, але жодного разу навіть не згадують його імені. Натомість документація колегії, призначена виключно для внутрішнього користування, свідчить, що саме тоді Олександр Острозький практично припиняє виплати на будівництво будинку для єзуїтської бурси для бідних учнів. Від травня 1600 р. фінансову ситуацію ярославських єзуїтів значно погіршила пожежа, яка спалила більшу частину міста, зокрема будівлі єзуїтської колегії і церкви. Після пожежі князь Олександр не лише не надав єзуїтам сподівану допомогу у відбудові, але, за свідченням єзуїтів, забороняв їм вирубувати дерева в лісах чи чинив у тому перешкоди, на що вони мали право, надане фундаторами – батьками його дружини Анни Костчанки.

Тепер ярославські єзуїти називають князя „схизматиком” та „infensissimus nobis [найворожішим до нас]”, чиї „filii et haeredes possent esse peiores [сини і нащадки можуть бути ще гіршими]”. Тепер єзуїти висловлюють своє невдоволення сприянням Олександра місцевим православним. Князь, як відомо, опікувався місцевою православною церквою та православним міщанським братством, членом якого, вочевидь, був, бо 1596 р. застеріг за собою право на обрання чотирьох керівників братства. Єзуїти навіть написали про невдачі у „наверненні схизматиків”, а висловлюючи також побоювання, що у майбутньому князь може передати будівлі їхнього храму, колегії і школи православним, та і взагалі хоче, і навіть наполягає, аби єзуїти залишили Ярослав. Використовуючи названі вище факти як аргументи, частина єзуїтів домагалась перенесення ярославської фундації до Перемишля. Зрозуміло, що стосунки єзуїтів та Олександра Острозького стали після укладення унії напруженими, проте достеменно не відомо, чи Олександр Острозький насправді мав такі радикальні наміри, чи це було явним перебільшенням єзуїтів, невдоволених неприхильністю власника містечка. Тим не менше частина ярославських єзуїтів виступила проти залишення Ярослава, висловлюючи надію, що у майбутньому ситуація може змінитись на краще по смерті князя.

Нунцій Клаудіо Ранґоні у звітах до Риму 1601-03 рр. писав про князя Олександра як про ворога унії і „scismatico peggior del padre, Palatino di Chiovia [схизматика, гіршого від батька, Київського воєводи]”, згадуючи, зокрема, князя як одного з противників львівських єзуїтів у їх конфлікті з юдейською громадою Львова.

Саме у 1601-1603 рр. Олександр Острозький активно виступав на боці львівських православних міщан у їхньому конфлікті з міщанами-католиками.

 В останній рік свого життя князь Олександр разом із батьком на березневому сеймі 1603 р. відіграли провідну роль у відстоюванні прав православних. Їм вдалось відвоювати Києво-Печерську архімандрію в уніатів, коли на їхні домагання король Сигізмунд ІІІ погодився на обрання Києво-Печерського архімандрита монахами монастиря та світськими аристократами Київської землі. Православним було обіцяне припинення процесів, ініційованих проти них уніатами. Пізніше, у липні 1603 р. на прохання Сигізмунда ІІІ папа Климент VIII своїм бреве скасував буллу про поєднання Києво-Печерської архімандрії з Київською митрополичою кафедрою за умови, щоби за це було дано кафедрі відповідну винагороду та щоби на Києво-Печерську архімандрію був обраний справжній католик. Таким чином, Києво-Печерська архімандрія не перейшла до унійного митрополита Іпатія Потія, а залишалась у православних – архімандритом став підтриманий Острозькими та всією православною партією православний кандидат Єлисей Плетенецький. Це була перша сеймова перемога православних.

І все ж таки — єзуїти

Як пророчо передбачили ярославські єзуїти, за кілька років Олександр Острозький раптово помер. Це відбулось під час люстрації маєтків, у селищі Красне на Тернопільщині, 13 грудня 1603 р. Таку дату зафіксував єзуїт Ян Велевицький у хроніці „Dziennik domu ?w. Barbawy w Krakowie”, пишучи, що причиною смерті було, за чутками, отруєння, та що князь перед смертю просив покликати католицького священика, і що, ясна річ, не було зроблене. Нунцій Клаудіо Ранґоні, який, як і Велевицький знаходився у Кракові, уточнює причину смерті Олександра Острозького як отруєння „d’alcune streghe Ruthene [однією з руських відьом]” “la potione come amatoria [любовним напоєм]” у селищі Красне. При цьому Ранґоні називає князя „ostinatissimo scismatico et colonna de nemici di Dio, anzi ignorantissimo et superbissimo atheista [найвпертішим схизматиком і опорою ворогів Бога, більше того – найбільшим невігласом і найгордовитішим атеїстом]”. На відміну від єзуїта, нунцій не згадує жодним словом про наміри конверсії князя, натомість натякає на смерть як на справедливе воздаяння, бо Олександр, мовляв, помер, об’їжджаючи маєтки, отримані нечесним шляхом у брата Януша.

Хроніка Ярославської колегії за 1603 р., автори якої, здавалося б, були насамперед зацікавлені повідомити про результат їх багаторічних зусиль, не лише нічого не говорить про покликання князем Олександром католицького священика, але навіть не згадує про його смерть. І це в той час, коли єзуїтські хроніки залюбки фіксували найменшу дрібницю, яка могла підкреслити прихильність до них можновладців, і насамперед іновірців. Тому чутка, переказана єзуїтом Яном Велевицьким, була, найшвидше, неправдивою.

Імовірним джерелом цієї чутки вважається дружина князя, Анна Костчанка, кузина бл. Станіслава Костки, єзуїта, та далека родичка св. Яцка Одровонжа, домініканця. Анна не могла змиритись із фактом, що попри її та єзуїтів зусилля, чоловік залишився «у схизмі», та поширювала чутки, що князь Олександр перед смертю став уніатом. Анна наказала відправляти у Ярославі щорічні меси за його душу, а священикам у проповідях підкреслювати приязне ставлення князя до єзуїті. У жодних джерелах, які походили з православного боку, немає жодного натяку на можливість конверсії князя Олександра Острозького. По смерті чоловіка Анна насамперед виплатила єзуїтам борги свого чоловіка, побудувала мурований будинок для бурси бідних студентів, яких забезпечила всім необхідним, впровадила у своїх маєтностях унію, збагатила Ярославську колегію новими фільварками, зафундувала єзуїтам у 1629 р. резиденцію при церкві Найсвятішої Діви Марії у Ярославі, і це не рахуючи постійних більших і менших пожертв на користь Ордену. Період, коли власницею Ярослава була Анна Костчанка вважається “золотим часом” ярославських єзуїтів.

По смерті Олександра опікуном його малолітніх дітей і дружини залишився його батько. Тому лише після смерті Костянтина Василя у 1608 р. Анна Острозька наважилась усунути з дому православного вихователя синів Адама Костянтина і Януша Павла Лаврентія Зизанія Тустановського. Як відомо, Лаврентій Зизаній був православним полемістом, проповідником, автором першого підручника церковнослов’янської мови.

У 1610 р. сини Олександра Острозького склали католицьке визнання віри та були конфірмовані Перемиським єпископом. Того ж року вони розпочали навчання в Ярославській єзуїтській колегії. Молоді князі Острозькі померли дуже рано – у 1618 і 1619 рр. Решта нащадків Костянтина Василя Острозького – найстарший син Януш, онучки (дочки Олександра) Софія, Kатерина та Анна Алоїза були католиками.

Януш, як і батько, ніколи не був прихильником єзуїтів. Натомість великою прихильницею і благодійницею єзуїтів стала Анна Алоїза Острозька. Вона продовжила справу матері не лише у Ярославі, але й у резиденції свого діда Костянтина Василя в Острозі. Анна Алоїза була одружена з Великим литовським гетьманом Яном Каролем Ходкевичем, випускником єзуїтських академій у Вільні та Інгольштадті, фундатором єзуїтів у Великому князівсьві Литовському – колегії Ордену у Кроже, церкви у Несвіжі, церкви і школи в Шкудах. Ходкевич був також благодійником віленських єзуїтів та промотором фундування єзуїтських домів у Дорпаті та Ризі. Сама Анна Алоїза у 1623 р. зафундувала у Острозі єзуїтську колегію і церкву, згодом – бурсу для бідних учнів та шляхетський конвікт. Єзуїтський дім в Острозі завдяки чисельним маєтностям і коштам, наданим фундаторкою, був найзаможнішим серед усіх осередків єзуїтів на руських землях Польської Корони.